Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ШППЕДАГОГІКА.docx
Скачиваний:
89
Добавлен:
07.01.2021
Размер:
872.64 Кб
Скачать

Білет № 1

1. Педагогіка – наука про виховання. Виникнення та становлення педагогіки. Джерела педагогіки.

1. Педагогіка як наука, її становлення і розвиток. Термін педагогіка походить від грецьких слів paidesдіти і аgо – вести. В дослівному перекладі педагог – «вихователь». У стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої галузі науки.

Виховання виникло разом із появою людського суспільства. Воно є загальною і вічною категорією, бо невіддільне від природної потреби готувати до життя нащадків.

Разом із розвитком виробництва, розширенням знань про довколишній світ формувалася і розвивалася педагогіка як окрема наукова дисципліна. Виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб’єктивних уявленнях, а на об’єктивній і науковій основі.

Перші серйозні спроби узагальнити досвід виховання, виокремити його теоретичні основи були здійснені в Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокріта (бл. 460 – бл. 370 рр. до н. е.), Сократа (470/469-399 рр. до н. е.), Платона (427-347 рр. до н. е.), Арістотеля (384-322 рр. до н. е.) було немало глибоких думок з питань виховання людини, формування її особистості.

У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Вона мала релігійне забарвлення і була просякнута церковною догматикою.

В епоху Відродження (XIV–XVI ст.) з’явилася ціла низка яскравих мислителів, педагогів–гуманістів, гаслом яких був античний вислів: «Я – людина, і ні від чого людського не вільна». Серед них – італієць Вітторіно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (бл. 1494-1553), Мішень Монтень (1533–1592).

В Україні зародження педагогіки так само відбувалося в надрах філософії. З часів Київської Русі до нас дійшли настановні твори з виховання: збірник законів «Руська правда» Ярослава Мудрого і «Правда» Ярославичів (його синів), «Повчання» Володимира Мономаха, «Житіє Євдокії Полоцької» та «Повчання дітям» ченця Ксенофонта, низка уривків із часописів і листів, де подаються описи народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків тощо. В розвитку освіти на українських землях важливу роль відіграли братські школи (XIV—XVII ст.) в Луцьку, Львові, Києві.

Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська колегія, заснована 1632 року, яка з 1701 року почала називатися Київською академією. У XVIII столітті вона була одним з визначних навчально-наукових осередків східного слов’янства. 1992 року відроджено університет «Києво-Могилянська академія».

Вершина української народної педагогіки – козацька педагогіка, що втілила в собі «національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу».

В системі початкової освіти в Україні провідне місце посідали парафіяльні школи з учителями-дяками (школи діяли до першої половини XIX ст.). Існували вони переважно при церковних парафіях, які були під наглядом священика.

З іменем Івана Вишенського (1556-1621) пов’язане входження полемічності в педагогічну науку та послання як нового виховного засобу. «

Єпіфаній Славинецький (?–1675) – український педагог, філолог, письменник і перекладач XVII століття, автор греко-слов’яно-латинського лексикону та посібника для вчителів і батьків «Громадянство звичаїв дитячих

Славетний український педагог Феофан Прокопович (1681-1736) у своєму творі «Духовний регламент» обстоював необхідність виховувати високоосвічену, духовно багату молодь. Він розробив систему церковних шкіл, у яку включав архієрейські, семінаріуми, академію.

Григорій Сковорода (1722-1794) – виразник ідей гуманізму і просвітництва, видатний діяч, який збагатив духовну культуру України, вітчизняну педагогіку і шкільництво. Він вважав освіту засобом моральної перебудови суспільства. Його ідеалом була «істинна», справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у «сродній» праці.

Світову славу мав видатний вітчизняний педагог Костянтин Ушинський (1824—1871), який зробив великий внесок у наукову педагогіку, є автором стрункої й оригінальної педагогічної системи, що охоплювала основні проблеми виховання і навчання

У другій половині XIX – на початку XX століття в Ук­раїні на проблемах освіти й виховання зосереджували свою увагу майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Тарас Шевченко (1814-1861) обстоював право на навчання дітей рідною мовою, підготував і видав «Букварь южнорусский» (1861). Сподівався, що народна школа спри­ятиме поліпшенню життя народу, його пробудженню.

«Народна освіта – всьому голова, всьому основа». Ці слова найбільш повно характеризують Миколу Костомарова (1817-1885) – засновника Кирило-Мефодіївського товариства, вчителя, історика, літературознавця і перекладача. Пантелеймон Куліш (1819-1897) – визнаний літератор і культурний діяч, поет, прозаїк, драматург, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, учитель, педагог-методист, сіяч україністики – залишив значну освітньо-педагогічну спадщину. Досить згадати його українську «Граматку» (1857), в якій вперше спрощено правопис рідної мови і приведено до нормативного вигляду. «

Іван Франко (1856-1916) – велет українського педагогічного духу. В його спадщині понад сто наукових і публцистичних праць, художніх творів, присвячених вихованню дітей і молоді. Він аналізує стан освіти на українських земних рубежу XIX-XX століть; проблеми національної освіти і виховання; відродження й розвитку української педагогічної культури; історію освіти, народної педагогіки; виз­начає мету, зміст і

Софія Русова (1856-1940) свою невтомну педагогічну, наукову та громадську діяльність спрямувала на розробку концепції національної освіти й виховання.

Григорій Ващенко (1878-1967) – один із творців української освітньо-виховної системи. Він посідає в українській педагогіці особливе місце як автор досліджень, що в такому обсязі і з таких позицій не розроблялися.

Василь Сухомлинський – директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області у 1947-1970 роках – досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й родині, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Практично втілював у шкільну практику гуманістичні ідеї навчання й виховання. Він вважав, що доки є самоповага, існує й школа.

Історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить, що її виникнення і розвиток визначалися об’єктивними соціально–економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя.

Нині в незалежній Україні створені позитивні передумови для всебічного розвитку педагогічної теорії та практики, основні напрями якого визначені Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» (Україна XXI століття»), Національною доктриною розвитку освіти України в XXI столітті.