Мова

До заохочення близька рефлексія. Повторюючи слова, які були сказані хворим, лікар спонукає його повідомити додаткові факти. Рефлексія може виявитися корисною як для з’ясування фактів, що зацікавили лікаря, так і для переживань хворого.

Пояснення. Іноді слова хворого й асоціації, описані ним, носять неконкретний характер. І якщо лікарю важко зрозуміти їхній зміст, він може попросити пояснити, запитавши, наприклад: „Скажіть, а що ви розумієте під застудою?” або „Ви сказали, що зробите так само, як ваша мама. Як це зрозуміти?”.

Співпереживання. Якщо лікар з’ясував, які почутгдітурбують пацієнта, він повинен поставитися до них з розумінням та співчуттям і зробити так, щоб хворий відчув себе спокійним і зміг продовжувати розмову. Своє співчуття лікар може висловити простою фразою: „Так, я розумію”. Його можна висловити також, сказавши: „Ви, напевне, дуже засмучені” або „Вам, напевне, дуже важко”. Співчуття хворому можна виявити і без слів (наприклад, лікар пропонує хворому хусточку або склянку з водою, якщо він розплакався, або бере його за руку, висловлюючи таким чином розуміння).

Конфронтацію (протиставлення) лікар проявляє, коли виникають суперечності у словах або поведінці хворого. Якщо лікар, наприклад, бачить ознаки гніву, тривоги або депресії, то конфронтація може допомогти хворому виразити свої почуття. „Ви говорите, що не хвилюєтесь, одначе ваші руки тремтять, коли ви говорите про це, і у вас сльози на очах”. Конфронтація може допомогти лікарю і в тому випадку, якщо розповідь хворого несподівана. „Ви не знаєте, що провокує у вас біль у шлунку, одначе, коли він у вас з’явився, ви уникали вживати їжу”.

Інтерпретація (тлумачення) - це більш активне втручання у розповідь хворого. У цьому випадку лікар висловлює скоріше висновок, ніж просто зауваження: „Сьогодні для вас все було не так. Ви багато запитуєте про рентгенологічне дослідження. Ви боїтеся його?”. Правильне використання цього способу допоможе лікарю виразити як співчуття, так і розуміння.

Успіхи професійної діяльності медичного працівника невід’ємні від рівня його особистішої культури, знання основ спілкування, уміння переконувати інших, заспокоювати, вселяти віру в позитивний результат лікування. Сукупність цих якостей є складником культури професійного мовлення медичних працівників, сформованість якої дає можливість:

® краще розпізнавати а адекватно реагувати на вербальні та невербальні знаки пацієнтів, отримувати від них більше інформації, необхідної для процесу лікування;

® більш результативно проводити діагностику, оскільки ефективність виявлення тілесних чи душевних симптомів захворювання залежить як від фахової компетенції лікаря, так і від уміння правильно, лаконічно, чітко опитувати пацієнта;

о удосконалювати культуру професійного мовлення, яке впливає на ставлення пацієнта до процесу лікування, на згоду приймати призначені йому ліки, на віру пацієнта в позитивний результат лікування;

в передавати пацієнтам адекватну медичну інформацію, яка сприятиме здоровому способу життя, що підвищить, таким чином, роль лікаря в зміцненні здоров’я населення і профілактиці захворювань;

• найефективніше діяти в особливо складних ситуаціях, що часто трапляються в медичній практиці (наприклад, необхідність повідомити пацієнтові чи його родичам про невиліковність захворювання);

« активізувати компенсаторні механізми, що підвищують психо­соматичний потенціал особистості пацієнта, допомагати йому у поновленні зв’язку з навколишнім світом, руйнуванні стереотипів,створених хворобою, закласти основи для адекватного реагування на перебіг захворювання.

Від рівня сформованості культури професійного мовлення медичних працівників залежить характер стосунків, які закладаються між лікарем і пацієнтом: довіра чи недовіра, симпатія чи антипатія. Саме тому формування культури професійного мовлення майбутніх лікарів є актуальним завдання підготовки фахівців у вищих медичних навчальних закладах.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ ТА СПІВБЕСІД І. Тестування. Напишіть номери правильних тверджень.

1. Мова та мовлення - тотожні поняття.

2. Мова належить до другої сигнальної системи.

3. Мова - найважливіший засіб спілкування людей і тварин.

4. Існує чотири компоненти мови: лексика, фонетиеа, графіка, морфологія.

5. Мова - явище суспільне.

6. Мова сприяє виявленню і задоволенню тільки духовних потреб людей.

7. Основна функція мови - ідентифікаційна.

8. Чим більше людей спілкується даною мовою, тим вона багатша.

9. Лексику мови людина повинна засвоїти на 100%.

10. У Радянському Союзі українська мова мала статус державної в Українській PCP.

11. Українська мова належить до давньописемних мов.

12. Українська мова належить до індоєвропейськоі сім’ї мов до південно­слов’янської підгрупи.

13. «Закон про мови в Українській PCP» закріплює державність ураїнської та російської мов.

14. Мова їснує у писемній, усній і звуковій формах.

2. Дайте відповіді на питання

1. Що таке мова, мовлення? Чи тотожні ці поняття? Чому?

34

2. Чому мова є генетичним кодом нації?

3. Назвіть головні компоненти мови. Яким із них ви володієте досконало?

4. Які функції виконує мова?

5. Чи може нація існувати без власної мови? Обґрунтуйте свою думку.

6. Чи залежить багатство мови від кількості мовців? Чому?

7. Доведіть, що українська мова в царській Росії заборонялася.

8. Розкажіть про розвиток української мови в Радянській Україні.

9. Чому медичні працівники повинні вміти користуватися словом?

10. На які види поділяється професійне мовлення медичних працівників?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ЗАНЯТТЯ

1. Іванишин Василь, Радевич-Винницький Ярослав. Мова і нація. - Дрогобич, 1994.-218 с.

2. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. - Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. - 480 с.

3. Золотухін Г.О., Литвиненко Н.П., Місник Н.В. Фахова мова медика: Підручник. - K.: Здоров’я, 2002. - 392 с.

4. Зубков М.Г. Українська мова: Універсальний довідник. - X.: ВД «Школа», 2004.-496 с.

5. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М.Русанівського. - K.: Либідь, 1990. - 304 с.

6. Медвідь А.М. Практикум з ділової української мови: Навчальний посібник.

• K.: Здоров’я, 2002. - 224 с.

7. Назар П.С., Віленський Ю.Г., Грандо O.A. Основи медичної етшси. - K.: Здоров’я, 2002. - 344 с.

7. Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. - K., 1995.-296 с.

8. Пиріг Л.А. Медицина і українське суспільство: 36. мед. публіцистичних праць. - K., 1998. - 472 с.

9. Півторак Григорій. Українці: Звідки ми і наша мова. K., 1993. - 200 с.

35• Унормованість української мови

1. Загальнонародна та літературна мова.

2. Мовна норма.

3. Історична змінність і стабільність мовних норм.

4. Типи мовних норм (акцентні, орфоепічні, лексичні, морфологічні, синтаксичні, стилістичні, фразеологічні, орфографічні, пунктуаційні).

5. Унормованість мовлення майбутніх медичних працівників.

Українська мова належить до слов'янських мов. Вона є єдиною національною мовою українського народу. Українська національна мова

існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови - сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови - її територіальних діалектах.

Під загальнонародною мовою розуміємо сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови й наголосу людей, що користуються українською мовою як рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, просторіччя, фольклорні елементи, жаргонізми. Одним із складників загальнонародної мови є літературна мова. . *

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загально­народної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві

і*".

форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з' них має свої особливості, що пояс­ів нюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі південно- східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П.Котляревський - автор перших великих художніх творів українською мовою ("Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, закладав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови... У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми народної мови. Традиції Т.Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується, цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм.

Поняття літературна мова нерозривно пов'язане з поняттям мовної норми. Но р м а - це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Одним із показників досконалості літературної мови є сталість норм. Цій Засаді не суперечить така риса норми, як історична змінність. Мовні норми складалися поступово, вони - явище історично змінне. Місцем, де твориться мовна норма, є практика, постійне спілкування людей у різних сферах діяльності. Саме тут відбуваються й зміни в нормах: виникають порушення існуючої норми, що веде до її розхитування; стара норма поступово відмирає, твориться нова; пізніше вона узаконюється, якщо мова і мовці прийняли цю зміну (ми прийняли, наприклад, відмінювання слова пальто, але не відмінюємо кіно)

Отже, мовна норма - поняття динамічне. Вона змінюється разом із розвитком літературної мови. Варто звернутися до текстів минулого століття, щоб переконатися в іншій стилістичній нормі щодо слововживання й щодо синтаксису. Не заперечуючи того, що ці тексти написані українською літературною мовою, ми відчуваємо на них відбиток часу. Рух, зміну в літературній нормі бачимо, на прикладі літературного мовлення людей різного віку; Скажімо, для письменника О.Ільченка і для його покоління був нормативним наголос на першому складі у слові російський. Так насправді його наголошували в 30-ті рр. XX ст. Звідти, очевидно, йде і наголошування слів перекладач, споглядач, перенести, а відхилення від пропонованих словниками наголосів сприймаються як розмовні форми (сучасн.: перекладач, споглядач, перенести)

У ході розвитку літературної мови на зміну застарілим мовним явищам приходять нові, проте історична змінність норми поєднується з її відносною стабільністю, без якої було б неможливе повнокровне існування мови. Коли б норми змінювалися часто, діти погано розуміли б своїх батьків і вже зовсім не розуміли б дідів.

Пля літературної мови дотримання норм є обов'язковим, оскільки вона виконує в суспільстві надзвичайно важливі функції; забезпечує спілкування в усіх сферах духовного, економічного й політичного життя нації; виражає й фіксує найновіші досягнення науки, техніки, художньої літератури; через неї здійснюються контакти з іншими мовами та народами - їх носіями.

І в писемному, і в усному літературному мовленні дотримання норм є їхньою підвалиною, проте порівняно з писемним мовленням усне є своє­рідною творчістю, до певної міри імпровізацією; в ньому значно сильніша емоційно-експресивна безпосередність, більше варіантів нормативних правил, ніж у писемному мовленні.

Знати норму, виховати у себе почуття норми в усіх її тонкощах зовсім не означає ніколи не відступати від неї. Відступати можна, але слід пам’ятати про ситуацію мовлення.

Опанування норм сприяє підвищеншо культури мови, а висока куль­тура мови є свідченням культури думки.

Нормативність мови. виявляється на рівні орфоепії, акцентуації, лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики.

ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ

Орфоепія (гр. огШоеріа - сукупність правил літературної вимови). Орфоепічні норми будь-якої мови якнайтісніше пов'язані з тією діалектико- територіальною базою, на основі якої виникла літературна мова. Коли говоримо про норми правильної вимови в українській літературній мові, слід пам'ятати, що вони склалися на базі середньонаддніпрянських говірок.

Однією з характерних рис української мови є її милозвучність (евфонічність). Важливим засобом досягнення милозвучності є позиційне чергування голосних та приголосних у - в , і — й , фонетичні варіанти повнозначних та службових слів типу імла - мла, з-зі- із , над - наді.

Недотримання правил чергування призводить до виникнення чужих українській мові немилозвучних звукових сполучень: зустріч народних депу­татів з студентами; нарада відбулась в Кривому Розі; гроші одержав в касі; на відпочинок поїхала у Одесу.> У наведених прикладах поряд знаходяться по кілька приголосних або голосних. Цього можна й треба уникати, використовуючи фонетично-орфоепічні варіанти: зустріч народних депутатів із (зі) студентами; нарада відбулася в (відбулась у) Кривому Розі; гроші одержав у касі; на відпочинок по'їхала в Одесу (до Одеси).

Українській літературній вимові не властиве „акання”. Тобто якість звука о, у словах дорого, болото, молоко однакова. Вимовляння а на місці ненаголошеного о, що його нерідко можна почути по радіо й телебаченню (:патріотичний вчинок, зросли потреби молоді, виступ міністра закордонних сярас^суперечить українській орфоепічній нормі.

Дзвінкі приголосні звуки української мови вимовляються завжди дзвінко в кінці слова та складу. Лід - літ, плід - пліт, ліз - ліс, гриб - грип. Замість "репортаиі з місця подій, мокрий спіх, слапка хуртовина, сім рас відмір, один рас відріш" слід вимовляти: репортаж, сніг, слабка, раз, відріж.

Буквосполучення дз і дж слід вимовляти як один звук. В усному мовленні чуємо: поход-ження замість походження; сид-жу, або сижу замість сиджу; кукуруд-за, або кукуруза - кукурудза; гуд-зик - гудзик; д-жміль - джміль; д-жгут - джгут; під-жак - піджак.

Звуки дж, ч, ж, ш в українській літературній мові тверді, але в позиції перед голосним і вони деякою мірою пом'якшуються. Нерідко чуємо ненормативну вимову: читкий ритм, зачипає інтереси працівників, шисть градусів тепла; ч'ому, обличч'а, хоч'у.

У 1933 р. була вилучена з української абетки літера Ґ. Нове видання "Українського правопису" поновило цю літеру. Її рекомендується писати, а відповідний звук вимовляти в словах агрус, гава, гандж, танок, гатунок, грати, ґудзик, ґлей, грунт, гуля і в інших.

Тепер ми можемо розрізняти на письмі й у вимові слова гніт (гноб­лення) і гніт (у лампі), грати (дієслово) і ґрати (іменник), гул/(гуляння) і ґулі (нарости на тілі).

АКЦЕНТНІ НОРМИ В українській мові акцентні нормі (наголошування . слів)., цілком сформовані й водночас найменш усталені. Тут дуже відчутні впливи діалектів, для яких характерна строкатість наголосу, та інших мов, особливо близькоспоріднених. Строкатість наголосу в різних українських говорах зумовила наявність слів, де визначається нормативним подвійний наголос: весняний - весняний, ясний - ясний, байдуже - байдуже, завжди - завжди.

Проте випадків подвійного наголошування в літературній мові з її тенденцією до вироблення сталих норм не так багато.

Взагалі ж ми досить часто допускаємо помилки у наголошенні слів. Чомусь завжди ми вітаємо один одного "З Новим роком!'', а не "З Новим роком!", як це потрібно правильно казати. Слова "новий", "старий" на­голошуються тільки на останньому складі. Можна, звичайно, заперечити хоча б знаменитою Кобзаревою фразою "в сім ’ї вольній, новій", якщо не враховувати того, що в добу Т.Шевченка, з його найактивнішою участю тільки закладалися основи сучасної української літературної мови, норми якої і в подальшому зазнавали значних змін, зберігаючи при цьому єдність і стійкість у найістотнішому. Весь час ми чуємо "вірші" замість "вірші", "феномен" замість "феномен". У словах в усному мовленні замість правильних наголосів у дієсловах візьму, кажу, роблю, йдемо, йдете, підемо, піде, підуть, повернеться, булд, взяла, несла, прийду нерідко чуємо: візьму, кажу.... кишка (правильно кйшка - множ, кишки).

Мимохіть виникає питання: а чи не в самій специфіці нашого наголо­шення криється поява такої величезної кількості помилок?

Український наголос - вільний, тобто не закріплений за якимось певним складом слова (а є мови, де наголос закріплений: у польській мові, наприклад, він на передостанньому складі слова, у французькій - на останньому). В українській мові можна знайти слова, де наголос міститься на останньому складі {вода), на передостанньому {погода), на третьому складі від кінця (провісниця).Крім того, український наголос рухомий, тобто може змінювати місце в різних формах того самого слова: місяць, але місяці, п'ять місяців але місягфіи. Ці дві риси наголошення помітно впливають на мелодику української мови, на її гнучкість і звучність, роблять її, разом з особливостями вимови, однією з наймилозвучніших мов світу.

Людина, яка змалечку чула навколо себе чисту літературну українську мову, засвоює правильні наголоси, навіть не маючи видатних здібностей до вивчення мов. Але багато хто з нас чує місцеву говірку, а не літературну мову, а говірки більше чи менше віддалені від норм літературної мови.

Часто помиляються в наголошенні форм дієслова бути. Слід наголошувати так: буду, будеш, - буде, будемо, будете, будуть; була, було, були. ......

Серед нас багато людей розмовляє й по-українськи, й по-російськи. Тоді наголошення однієї мови несвідомо переноситься на іншу (йдеться про однокореневі слова). Так, саме під впливом російської мови у нас жахливо нівечать українські числівники: скільки разів на високих зібраннях доводиться чути оте неоковирне: вбсімдесят, чотирнадцять, сємдисят, одинадцять. Слід наголошувати лише так: одинадцять, чотирнадцять, сімдесят, вісімдесят.

По-різному наголошуються в обох мовах слова: різниця - разница, кишка - кишка, перепис - перепись, показ - показ, приріст - прирост, приятель - приятель, середина - середина, кропива - крапйва.

З а п а м’ я тайте: живбпис, рукопис, літопис!

Усі числівники від 11 до 19 наголошуються на надцять: чотирнадцять Від 50 до 80 теж однаково: вісімдесят.

Чи існують якісь правила наголошення, які б поширювались на певну групу слів? .

М. Й!

Так, окремі групи слів можуть бути об’єднані певним правилом їх наголошення, наприклад: іменники на -ання наголошуються так, як дієслова, від яких вони утворені: читати - читання, писати - писання, завдати завдання, пізнати - пізнання.

Тому неправильно - читання, писання, завданні.

У двоскладових іменниках на -ання наголошується останній склад: знання, звання, спання.

Однаково наголошуються абстрактні іменники, утворені від прик­метників із суфіксом -ин(а): старовина, глибина, величина, височина (а значить і новина, а не новина, як часом можна почути).

Однаково наголошуються слова з суфіксом -ист, -іст, -їст: радист, моторист, атеїст, песиміст, дантист, гуморист.

Однаково наголошуються слова такого типу творення: бюрократія, аристократія, демократія, партократія.

Ще одна група слів: діалог, монолог, полілог, каталог, некролог:

Проте в переваленій більшості випадків слова одного типу творення не мають однакового наголосу.

Порівняйте: вимикач, орач, сікач, але винищувач, випробувач;

бджільнйцтво, садівництво, видавництво, але городництво, зрадництво.

В іншомовних словах, до складу яких входить слово -метр, наголос теж неоднаковий:

• у назвах мір довжини наголос на останньому складі: міліметр, сантиметр, дециметр, кілометр;

• у назвах вимірювальних приладів - на передостанньому складі: барометр, спідометр, термометр, манометр (але: вольтметр, амперметр).

Є в українській мові цілий ряд слів, які мають два наголоси і два різних значення. Неправильно поставлений наголос часом псує враження від сказаного, але найчастіше - враження про того, хто говорить.

Білизна (вироби з тканини) - білизна (білість), броня (документ про закріплення чогось за кимось) - бромі (захисна обшивка), вершковий (міра довжини: 1 вершок - 4,4 см) - вериіковйй (виготовлений з верхнього відстою молока), вигода (користь: мати з чогось вигоду) - вигода (зручність: квартира з усіма вигодами), жалібний (голос) - жалібний (марш), запал (натхнення) - запал (запальник), колос (жита) - колос (Родоський велетень), лупа (дрібні рогові лусочки) - лупа (збільшувальне скло), людський (властивий людині, людям)- людський (уважний до людини: людське ставлення), недоносок (старе взуття або одяг) - недоносок (передчасно народжене маля), прошу (звертаються з проханням, клопочу) - прошу (запрошую), итЬсом (дорогою) - шляхом (прийменник: діяти шляхом експериментів)

Запам’ятайте наголошення слів:

близький, тонкий, текстовий, фаховий, вйпадок, ненависть, середина.

ЛЕКСИЧНІ НОРМИ Лексика - це всі слова, що є в тій чи іншій мові. Кожна мова склада­ється із слів, і слово є однією з основних одиниць мови. Слово - це одиниця мови, яка.служить для найменування предметів, дій і процесів, властивостей.

Лексичні норми - це розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності. Лексичні норми, як і норми взагалі, відзначаються стабільністю, певною консервативністю, однак їм притаманна й значна рухливість. Лексичні норми відображають і утверджують насамперед словники. Сучасна українська літературна мова має в своєму розпорядженні "Словник української мови" (1970-1980) в 11-ти томах , який налічує 134058 слів, тритомний "Російсько-український словник" (1983-1985рр), "Орфографічний словник української мови" та ін. Ці праці роблять лексичні та інші норми приступними для всіх. Але відступи від норм слововживання в мовній практиці широких мас мовців досить численні. Це пояснюється кількома чинниками. По-перше, названі й неназвані лексикографічні праці далекі від довершеності. Наприклад, згідно з "Російсько-українським словником", російське слово „цепь” як термін з галузі електрики перекладається українською мовою ланцюг, що не відповідає дійсності. Нормативним словосполученням є електричне коло, а не електричний ланцюг (для собаки - ланцюг).

Російське слово "мешать" .має декілька значень, які не завжди перекладаємо близьким за звучанням українським "мішати". Запам'ятайте’ правильні українські фрази і російські відповідники:

Не мешай мне -Не заважай мені (не перешкоджай).

Не мешало бы сказать - Не завадило б (не перешкодиш б) сказати.

Не мешало бы купить - Не зайвим було б купити, не завадило б купити.

Мешать краски - мішати (змішувати) фарби.

Мешать карты - мішати карти.

Смешать в одну кучу - Змішати (звалити) в одну купу.

Отже, слово мішати в українській мові вживаємо тоді, коли щось перемішуємо, розмішуємо.

В українській мові є слова прізвище і фамілія, але за існуючими нормами вони мають різне значення. Те, що записуємо в документі, що пишемо у списках, називається прізвище, а фамілія (запозичене з латинської, сьогодні трактується як застаріле) має значення "родина", "члени родини", "рід". Споріднене з ним слово фамільний уживається у сполученні: фамільний (-і) герб, портрет, альбом, цінності.

В усній формі офіційно-ділового та публіцистичного стилів виділяє­ться частотою вживання група слів, що являють собою непотрібні кальки з російської: багаточисельний - численний, малочисельний - нечисленний, міроприємство - захід, співставляти - зіставляти, співпадати - збігатися, слідуючий - наступний (наступна зупинка), такий.

Ще одне свідчення лексичної безпорадності - невміння повною мірою використовувати синонімічні багатства української мови.

Оригінальна українська назва ягід журавлина всупереч живому мовленню й рекомендаціям словників у радіо- та телепередачах чомусь замінюється словом клюква.

До лексичних норм належить розрізнення значень слів, подібних за звучанням, наприклад: запитання - питання.Запитання - звертання до когось, яке потребує відповіді, роз'яснення тощо: відповісти на запитання, звертатися із запитанням, ставити запитання.

Питання 1. Вживається переважно тоді, коли йдеться про якусь проблему, справу, котрі потребують розв'язання, обговорення, вивчення тощо: болюче питання, жіноче питання, загострювати питання. 2. Те саме, що запитання: порушувати питання, ставити питання. 3. У мовознавстві: знак питання, інтонація питання.