с.р. с ТП

Молодь в умовах становлення незалежної України (1991–2011 роки)

У той же час доступність молоді до участі в програмах, конкурсах, фестивалях, виставках молодіжної творчості в різних галузях культури та мистецтва майже вдвічі вища. Так, 46 % молоді бачать для себе такі можливості, тоді як 39 % — ні.

На принципі добровільності також ґрунтується й волонтерський рух, який останнім часом активно популяризується в нашій країні. Волонтерство дає можливість молодій людині відчути себе громадянином, зробивши реальний внесок у розвиток свого співтовариства. Однак нині активність молоді в діяльності волонтерських груп є ще досить низькою.

За даними дослідження Центру соціальних експертиз Інституту соціології НАН України137, лише 7 % опитаних приймали участь у діяльності цих груп, а переважна більшість (91 %) не мають такого досвіду. Разом з тим, частка тих, хто хотів би взяти участь у волонтерській роботі, становить 23 %. Напрямки бажаних волонтерських робіт переважно зосереджені на вирішені проблем екології; захисті та допомозі незахищеним (дітям, підліткам, літнім людям, пенсіонерам, хворим); боротьбі з шкідливими звичками, за здоровий спосіб життя; здоровому та цікавому дозвіллі; допомозі молодим сім’ям. Як бачимо, існує нереалізований потенціал щодо зростання участі молоді у волонтерській роботі — бажання взяти участь у ній висловлює втричі більше опитаних, ніж тих, хто вже має такий досвід.

Наявність та доступність до мережі культурно-дозвіллєвих закладів, де проживає людина, створюють передумови для підвищення рівня загальної культури, сприяють повноцінному і насиченому спілкуванню, відпочинку, проведенню дозвілля. До сучасної інфраструктури входять як заклади, якими традиційно опікується держава через уповноважені органи влади (бібліотеки, театри, кінотеатри, музеї тощо), так і комерційні центри дозвілля розважального характеру (нічні клуби, казино, інтернет-кафе та ін.). Серед закладів культури до найбільш поширених належать бібліотеки, демонстратори фільмів та клуби. Їх чисельність з року в рік скорочується. Так, якщо у 1990 р. в нашій країні існувало 25,6 тис. масових та спеціальних бібліотек, 25,1 тис. клубних закладів, 27,2 тис. демонстраторів фільмів, то у 2010 р. названих закладів було відповідно 19,5 тис., 18,6 тис. та 2,2 тис. (див. мал. 1.7.1).

137 Там само

130

Розділ 1. Сучасна молодь України: соціальний та демографічний портрет

30		27,2
25		25,625,1
			20,720,4	19,518,6
20							масові та універсальні
							бібліотеки
15							клубні заклади
10				6,9			демонстратори фільмів
5					2,2
0
1990			2000	2010

Мал. 1.7.1. Бібліотеки, клубні заклади, демонстратори фільмів (1990-2010 рр., тис., на кінець року)

(за даними Державної служби статистики України)

Проте чисельність інших закладів культури навпаки має тенденцію до збільшення. Так, кількість професійних театрів у порівнянні з 1990 р. зросла на 15 одиниць і у 2010 р. становила 140. Подібна ситуація простежується і з діючими музеями та концертними організаціями, кількість яких, не дивлячись на соціально-економічну кризу та інші негативні фактори, все ж таки за 20 років незалежності зросла: відповідно на 331 та 39. Однак поруч зі збільшенням кількості цих закладів кількість їх відвідувачів стрімко зменшилася (див. табл. 1.7.6).

Таблиця 1.7.6

Кількість професійних театрів, музеїв, концертних організацій в Україні та відвідування їх населенням у 1990-2010 рр. (одиниць)

(за даними Державної служби статистики України)

	1990	2000	2010
Професійні театри	125	131	140
їх відвідування (на 100 осіб)	61	32	47
Музеї	214	378	546
їх відвідування (на 100 осіб)	34	11	14
Концертні організації	44	61	83
їх відвідування (на 100 осіб)	29	8	9

Слід зазначити, що значна частина клубних закладів, бібліотек та демонстраторів фільмів — це інфраструктура закладів культури сільської місцевості,

131

Молодь в умовах становлення незалежної України (1991–2011 роки)

оскільки таких закладів у селі в 2010 р. розташовувалось відповідно 88,6 %, 76,3 % та 73,5 %. Однак, за даними Міністерства культури і туризму України,

у2010 р. з 2 196 демонстраторів фільмів фактично працювало 913: 423 —

уміських поселеннях і 490 — сільській місцевості. Протягом року їх відвідало близько 9 млн осіб (для порівняння у 1990 р. — 552 млн, у 2005 р. — 10,4 млн), при чому 95 % з них у міських поселеннях і всього 5 % у сільській місцевості. Було продемонстровано 854 фільми, з яких українського виробництва всього 87 (10 %). З продемонстрованих фільмів іноземного виробництва на Сполучені Штати Америки припадає 42 %, Російську Федерацію — 28 %. Отже, наша держава в недостатній мірі використовує даний ресурс для формування національних цінностей, світогляду свого молодого покоління.

Залучення сільського населення до мистецьких проектів відбувається і через гастрольну діяльність концертних організацій і театрів. Однак кількість вистав та концертів для сільських мешканців з роками теж зменшується. Так, за даними Держкомстату України, у 2002 р. в сільській місцевості було проведено 2 668 концертів і 2 039 вистав, а у 2010 р. відповідно 1 851 та 1 607. Питома вага таких мистецьких заходів для сільського населення становила 16 % від загальної кількості концертів у 2002 р. та 10,5 % — у 2010 р. Показники виїзних вистав становили відповідно 7 % у 2002 р. та майже 5 % у 2010 р. від загальної кількості вистав.

Одним із стаціонарних типів закладів сфери культури в сільській місцевості залишаються і школи естетичного виховання системи Міністерства культури і туризму України, які хоч і належать до сфери позашкільної освіти, але в той же час є осередками мистецтва та художньої культури переважно завдяки організації публічних виступів учнів у межах навчального процесу та естетичному розвиткові молоді вікової категорії 14–17 років. Мережа шкіл естетичного виховання України протягом останніх десяти років поступово зменшувалась. Якщо на початок 2000/01 навчального року таких закладів було 1 495, то на початок 2010/11 — їх нараховувалось 1 477 (у т.ч. у сільській місцевості — 287 шкіл). Слід зазначити, що незважаючи на скорочення мережі шкіл, кількість учнівського контингенту в них має тенденцію до зростання. Так,

у2000/01 навч. році їх кількість становила 295,7 тис. осіб, а у 2010/11– 339,2. Окрім наявності закладів культури та дозвілля потрібна ще й внутрішня

потреба індивіда їх відвідувати, яка формується зокрема за допомогою традицій та мікроклімату в сім’ї. Адже традиційно обрані в сім’ї форми відпочинку становлять життєвий досвід кожного її члена і впливають на формування її особистих якостей. Як було вже показано раніше, близько 15 % молоді визнають своє погане виховання в сім’ях і, як наслідок — безлад у своєму житті, відсутність усталеного інтересу до чогось корисного. Якщо людина не ставить собі за мету самовдосконалюватися, якщо її вільний час нічим не заповнений, то відбувається деградація дозвілля, збідніння його структури.

132

Розділ 1. Сучасна молодь України: соціальний та демографічний портрет

Підсумовуючи, зазначимо, що в сучасних умовах молодь не має можливості в достатній мірі задовольнити свої культурні потреби, провести повноцінне дозвілля, отже, надає перевагу саме пасивним його формам, що не сприяє її всебічному розвитку.

Основними чинниками, що зумовлюють такий стан речей, є низький рівень матеріального становища української молоді, низька доступність закладів культури та дозвілля, неефективність вирішення державою проблем молоді в сфері дозвілля через відсутність чіткої стратегії державної політики.

Пріоритетним у дозвільній діяльності повинна стати участь молодої людини у створенні культурних цінностей як у соціальному просторі, так і у внутрішньому духовному світі, а не просто їх пасивне, безрезультатне споживання.

Молодіжна політика щодо забезпечення змістовного дозвілля не повинна бути лише справою держави. Важливо, аби активну участь у ній приймали недержавні громадські об’єднання та місцеві громади. Оцінка такої політики має відбуватися не лише на національному рівні, але й на обласному/місцевому з обов’язковим оприлюдненням результатів.

133

Розділ 2. Державна молодіжна політика: здобутки та невирішені проблеми

РОЗДІЛ 2. Державна молодіжна політика: здобутки та невирішені проблеми

Аналізуючи двадцятирічний досвід формування та реалізації державної молодіжної політики в Україні часів незалежності, можна виділити чотири основних періоди:

1)1991–1996 рр. — період виокремлення та зміцнення «молодіжного сектору» державного управління та публічної політики;

2)1996–2004 рр. — період розширення молодіжної складової соціальногуманітарної політики та поступового її входження до інтегрованої державної політики стосовно сім’ї, дітей та молоді в Україні;

3)2005–2009 рр. — період «інерційного» підходу до державної молодіжної політики та її поступового поглинання сімейно-дитячою політикою;

4)з2010р.—періодвдосконаленнядержавногоуправлінняусферідержавної молодіжної політики та пошуку інноваційних підходів до її реформування.

Період виокремлення та зміцнення «молодіжного сектору» державного управління та публічної політики (серпень 1991 р. — липень 1996 р.) характеризується тим, що інститути державної молодіжної політики створювалися як на базі запропонованих ще в радянські часи підходів, так і на основі нової парадигми переходу від ресурсної та патерналістської державної підтримки молоді до концепції участі молоді як активного суб’єкта державної молодіжної політики. Варто відзначити, що центральний орган виконавчої влади у сфері державного сприяння соціальному становленню та розвитку молоді (Державний комітет у справах молоді, фізичної культури і спорту) та перші молодіжні законопроекти з’явилися ще до проголошення державної незалежності України. Найважливішими надбаннями цього періоду слід вважати ухвалення Парламентом України Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» від 15 грудня 1992 р. та Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 р.

У1991 — 1996 рр. було створено мережу структурних підрозділів

зпитань молодіжної політики в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також мережу центрів соціальних служб для молоді. Цей період характеризує діяльність створеної при Президентові України Національної ради з питань молодіжної політики, Фонду соціальної адаптації молоді. В державному та місцевих бюджетах з’явилися окремі статті витрат на фінансування молодіжних заходів. З 1995 р. стали проводитися парламентські слухання про становище молоді в Україні. Таким чином, було закладено традицію підготовки доповідей Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні.

135

Молодь в умовах становлення незалежної України (1991–2011 роки)

Початок другого періоду, змістом якого стало розширення молодіжної складової соціально-гуманітарної політики та поступове її входження до інтегрованої державної політики стосовно сім’ї, дітей та молоді в Україні (липень 1996 р. — грудень 2004 р.), характеризує створення Міністерства України у справах сім’ї та молоді. Відбулося об’єднання на загальнодержавному рівні центральних органів виконавчої влади у сфері соціального становлення та розвитку молоді, державної політики стосовно дітей (за термінологією того часу «у справах неповнолітніх»).

Близькість двох напрямів державної політики (стосовно дітей та молоді) та їх спільне визначення спостерігається в багатьох країнах — членах Ради Європи та Європейського Союзу. Об’єднання сімейної та молодіжної політики сприяло тому, що молодіжна проблематика поступово відходила від центру до периферії першочергових пріоритетів владних структур. Проте інтеграційна спрямованість соціально-гуманітарної політики влади не припинила процес молодіжного законотворення. Верховною Радою України були ухвалені закони України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (1998 р.) та «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (2001 р.). У 2004 році було прийнято Закон України «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу та професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю». Розпочалися дискусії щодо необхідності розробки Молодіжного кодексу України. Однак все обмежилося прийняттям нової редакції Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку в Україні».

В Україні з’явилися перші загальнодержавні молодіжні програми: 20 березня 1998 р. Уряд ухвалив своєю постановою «Комплексні заходи Кабінету Міністрів України щодо реалізації державної молодіжної політики в Україні («Молодь України»)»; 18 листопада 2003 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004 — 2008 роки».

У Державному бюджеті з’явився окремий рядок на фінансування програм молодіжних організацій. У 2001 р. в Україні було запроваджено державне молодіжне житлове кредитування, у 2003 р. — освітнє кредитування.

Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х рр. почалося реформування центральних органів виконавчої влади з питань молодіжної політики. Так,

з1999 р. по 2004 р. подібні рішення приймалися чотири рази: 13 березня 1999 р. ліквідовано Міністерство України у справах сім’ї та молоді та створено Державний комітет у справах сім’ї та молоді, 31 травня 2000 р. створено Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України, 15 квітня 2002 р. — Державний комітет у справах сім’ї та молоді, 6 лютого 2004 р. — створено Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді.

Особливої уваги заслуговує досвід діяльності Державного департаменту

зпитань молодіжної політики у складі Державного комітету України у справах

136

Розділ 2. Державна молодіжна політика: здобутки та невирішені проблеми

сім’ї та молоді. Його було створено відповідно до урядової постанови від 28 березня 2002 р. та ліквідовано рішенням Кабінету Міністрів України від 8 травня 2003 р. Це був єдиний випадок, коли молодіжне відомство отримало статус урядового органу державного управління та права юридичної особи.

Період «інерційного» підходу до державної молодіжної політики та її поступового поглинання сімейно-дитячою політикою в Україні (2005–2009 рр.) формально характеризувався визнанням важливості цього напряму державної політики, але фактично спостерігалися як недостатня увага до збереження позитивних надбань попередніх періодів, так і зменшення результативності діяльності органів влади у зазначеній сфері.

Безумовно, що у той час відбулися позитивні зрушення. Так, в Україні було проведено восьму конференцію міністрів європейських країн з питань молоді (10 — 11 жовтня 2008 р.). Прийнятий у Києві підсумковий документ «Майбутнє молодіжної політики Ради Європи: порядок денний 2020» визначив стратегію Ради Європи у сфері державної молодіжної політики більш ніж на десятиріччя уперед. У 2009 р. Кабінет Міністрів України ухвалив «Державну цільову соціальну програму «Молодь України» на 2009 — 2015 роки», в основу якої було покладено євроінтеграційні підходи.

Однак проявився застій у розвитку молодіжного законодавства. Нові законопроекти з’являлися час від часу, але до їх прийняття справа не доходила. Проявилася затримка у питанні вдосконалення засад молодіжної політики в Україні на законодавчому рівні. Парламентські слухання про становище молоді в Україні стали замінятися проблематикою більш широкого соціального спектру, а їх періодичність не забезпечувалася. Залишилася нереалізованою можливість створення в Україні третього Молодіжного Центру Ради Європи на зразок подібних закладів, які діють у Страсбурзі та Будапешті. Припинила свою діяльність Національна Рада з питань молодіжної політики при Президентові України. Рішення щодо створення Національної Ради з питань становлення та розвитку молоді в Україні (листопад 2009 р.) так і не було реалізовано.

Початком нового періоду у розвитку державної молодіжної політики можна вважати появу програми економічних реформ «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Фактичні зрушення почалися з прийняттям Указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 р., згідно з яким ліквідувалося Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту та створювалися Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України та Державна служба у справах молоді. На практиці реалізовувався підхід, згідно з яким питання державної молодіжної політики відокремлювалися від таких складових соціальної політики, як державна допомога сім’ям, соціальна робота з дітьми, забезпечення гендерної рівності.

137

Молодь в умовах становлення незалежної України (1991–2011 роки)

До основних проблем, які необхідно розв’язати на сучасному етапі, належать питання щодо подолання розриву між задекларованими підходами у сфері державної молодіжної політики та фактичним станом її реалізації. З одного боку, українське молодіжне законодавство можна назвати таким, що має всі підстави вважатися одним з найкращих у Європі. Однак практика реалізації державної молодіжної політики характеризується тим, що задекларовані в законодавстві положення знаходять втілення у вигляді обмежених «пілотних проектів», а не реальнихможливостейдлявсіхабопереважноїбільшостімолодихгромадян.Дотого ж, законодавство з питань соціального становлення та розвитку молоді в Україні потребує своєї модернізації, зокрема у контексті євроінтеграційних процесів.

2.1. Загальні засади, механізми формування та реалізації державної молодіжної політики в Україні

Законодавче закріплення основних питань, пов’язаних з реалізацією прав молодих громадян, відбувалося як шляхом висвітлення молодіжної проблематики в нормативно-правових актах з питань соціально-економічного, соціаль- но-гуманітарного спрямування, так і у профільному молодіжному законодавстві.

За твердженням дослідників, протягом 20 років майже 700 законів України та біля 800 підзаконних нормативних актів так чи інакше спрямовувалися на вирішення молодіжних проблем. Передусім йдеться про нормативно-пра- вові акти з питань праці, освіти, культури, охорони здоров’я, альтернативної військової служби, оборони, підприємництва.

Нині діючий базовий комплекс молодіжних законів складається з Декла­ рації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (15 грудня 1992 р.), Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (5 лютого 1993 р.), Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» (1 грудня 1998 р.) та Закону України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» (21 червня 2001 р.).

Створення вітчизняного молодіжного законодавства відбувалося шляхом відокремлення концептуального документу, яким стала Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні», від комплексу законів прямої дії (або наближених до них), у яких висвітлювалися першочергові питання державної молодіжної політики, а саме: комплекс питань з формування та реалізації цієї політики за основними її напрямами; питання соціальної роботи з дітьми та молоддю; питання державної підтримки молодіжних та дитячих громадських організацій. Спільною рисою усіх молодіжних законів є те, що вони мають достатньо невеликий обсяг (кількість статей від 12 до 22), доволі часто зазнавали змін та потребують свого подальшого удосконалення.

Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» нині діє в редакції від 23 березня 2000 р. з чисельними змінами

138

Розділ 2. Державна молодіжна політика: здобутки та невирішені проблеми

наступних років (з березня 2002 р. по грудень 2010 р. їх вносили шістнадцять разів). Цей закон визначає загальні засади створення організаційних, соціальноекономічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави, основні напрями реалізації державної молодіжної політики в Україні щодо соціального становлення та розвитку молоді (всього він містить шістнадцять статей).

У даному законодавчому акті систематизовано ключові поняття у сфері державної молодіжної політики. Зокрема надається визначення таких понять, як молодь, молоді громадяни; неповнолітні; соціальне становлення молоді; перше робоче місце; молодіжні центри праці; молода сім’я; центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді; молодіжні громадські організації; молодіжні трудові загони. Висвітлено інституційні засади державної молодіжної політики та основні сфери її реалізації. До першого кола питань належать принципи соціального становлення та розвитку молоді, характеристика законодавства та компетенції органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у цій сфері, фінансування відповідних заходів, соціальні служби для молоді. До другого блоку питань належать статті, які визначають основні сфери державної підтримки молоді: праця, підтримка підприємницької ініціативи та діяльності, підвищення рівня життя, житлові умови, освіта, культурний розвиток, охорона здоров’я, фізичний розвиток. Питання гарантій правового захисту молоді, правового статусу молодіжних громадських організацій та гарантій діяльності молодіжних громадських організацій розглядаються в окремих статтях.

Значущість Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» полягає в тому, що у практику запроваджено та забезпечується на центральному, регіональному та місцевому рівнях наступні елементи та інструменти української моделі державної молодіжної політики:

−− розробкамолодіжногозаконодавстваякокремогонапрямунормотворення; −− створення органів управління з молодіжних питань; −− виділення бюджетного фінансування молодіжних програм; −− запровадження цільових молодіжних програм; −− створення мережі соціальних служб для молоді;

−− забезпечення першого робочого місця для молодих громадян; −− розвиток різноманітних структур для молоді; −− запровадження комплексу стипендій, грантів, премій;

−− гарантування пільг на проїзд студентам та учням; −− запровадження молодіжного житлового та освітнього кредитування;

−− визначення правового статусу та гарантування діяльності молодіжних громадських організацій.

Закон України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» визначає особливості організаційних і правових засад утворення та діяльності молодіжних

139