Документ Microsoft Word

Дідона, другий головний герой «Енеїди», при всій своїй протилежності Енею, знову повторює релігійну концепцію Вергілія. Це жінка владна і сильна, що відчуває свій борг перед покійним чоловіком; вона осліплена героїчною долею Енея і випробує глибоку любов до нього, так що вже по цьому одному роздирається внутрішнім і притому найжорстокішим конфліктом. Такого внутрішнього конфлікту антична література не знала до Еврипіда й Аполлонія Родоського. Але Вергілій ще більше поглибив і загострив цей конфлікт. Коли Еней залишає Дідону, вона, сповнена любов’ю до нього й у той же час проклинаючи його, кидається у полум’я і відразу простромлює себе мечем. Вергілій співчуває переживанням Дідони, але як би хоче сказати, ось до чого приводить непокора богам.

Турн — ще одне підтвердження релігійно-психологічній концепції Вергілія. Як вождь і воїн і навіть як оратор він відрізняється невгамовним характером. Йому призначено долею знищити троянців, які прийшли в Італію. Він любить Лавинію і через неї вступає у війну. Отже, його особисті почуття збігаються з призначенням долі. Він викликає до себе незмінну симпатію.

Втручання богів, демонів і померлих у життя живих людей не тільки наповняє собою всю «Енеїду», але майже завжди відрізняється надзвичайно драматичним, насильницьким характером. Крім того, усі ці явища богів, пророкування і знамення майже завжди мають у «Енеїді» не який-небудь вузько-побутовий чи хоча б просто військовий характер, але вони завжди історичні в змісті сприяння основної мети всієї «Енеїди» — зобразити прийдешню могутність Риму. Боги, що вступають у бій, під час пожежі Трої поводяться буйно. Серед вогню, диму, серед хаосу каменів і руйнування будинків Нептун потрясає стіни міста і все місто в самому його заснуванні. Юнона, оперезавшись мечем і займаючи Скейські ворота, люто кричить, призиваючи греків. Афіна Паллада, осяяна німбом і лякаючи всіх своєю Горгоною, сидить на фортечних стінах Трої. Сам Юпітер збуджує війська. Під час пожежі Трої Енею являється примара незадовго до того вбитого Ахіллом Гектора. Гектор після наруги над ним Ахілла не тільки сумний, він чорний від пилу, закривавлений, його опухлі ноги обплутані ременями, борода його в бруді, а волосся склеїлося від крові, на ньому зіяють рани. Він велить, Енею виходити з Трої, доручаючи йому святині Трої [9, с.130].

47)

Творчість Квінта Горація Флакка (65 – 8 р. до н.е.) повністю пов’язана з малими ліричними жанрами. Вони різноманітні: сатири, оди, еподи, послання. Майже вся літературна спадщина поета дійшла до нас. Вона складається із двох книг сатир, однієї книги еподів (ліричних віршів), чо¬тирьох книг од (пісень), ювілейного гімну і двох книг послань.

«Еподи» («приспівки») – це написані ямбом ліричні вірші, що супроводжуються короткими приспівками. Збірка еподів Горація складається із 17 віршів. За своїм змістом деякі з них ближче до са¬тир, деякі – до од. Взагалі зміст еподів відрізняється розмаїттям тем: від пропагування сільського життя – до проголошення полі¬тичних лозунгів «золотої доби» Августа.

Ліричні вірші Горація ще в античності стали називати одами, і ця назва збереглася до наших часів. Оди поета вважаються бездоганними за формою, а художня досконалість його ліричних творів по¬лягає у цілісності та ясності поетичної думки. Перша збірка од складається із 38 віршів. Перші шість од третьої книги отримали назву «римських од». У них поет прославляє Рим і політику Авгус¬та. Найвідомішою одою поета вважається 30-та, яка у перекладі А.Содомори дістала назву «До Мельпомени».

Горацій майстерно володів також класичним гекзаметром, яким він написав свої «Послання» і «Бесіди» («Сатири»). Якщо в «Одах» домінує мотив епікурейської філософії, то в цих віршах – стоїчної. Як епістолярний жанр поетичні послання існували і раніше, але тільки Горацій надав їм закінченого художнього оформлення. Послання Горація адресовані різним особам, реальним або вигада¬ним. Найбільшої уваги заслуговує «Послання до Пізонів» – братів, що писали драматичні твори. Цей твір, написаний віршами, вважають науковим трактатом про поезію. У ньому Го¬рацій розглядає важливі для того часу питання естетики: про зна¬чення поезії, про талант у мистецтві, про єдність змісту й форми, про мову, значення літературної критики, жанр трагедії тощо.

Обидва цикли написані в жанрі філософської бесіди – диатри¬би. Диатриба – жанр мандрівних філософів, вона далека від урівно¬важеного і спокійного стилю Платонових діалогів. Головна особли¬вість диатриб – настанова на суперечку, очікування заперечення, незгоди з боку слухача і бажання заздалегідь дати відповідь, перехопити у противника аргумент. Звідси пристрасний, яскраво полемічний характер діатриби. Автор користується не так зва¬женими науковими доводами, як строкатою сумою прийомів, серед яких – сентенція мудреця, випадок з життя відомої особи, анекдот, притча, посилання на авторитет давнини, відомий міф тощо. Автор ставить сам собі запитання і одразу ж відповідає (риторичне запитання). Мова розмовна з усіма її характерними особли¬востями.

Мовою діатриби розмовляли мандрівні філософи і проповід¬ники нових вірувань у добу виникнення християнства. Стилістика діатриби відчувається в Новому Завіті, зокрема у повчаннях Ісуса. У своїх «Посланнях» і «Сатирах» Горацій моралізує і повчає у дусі своєї життєвої філософії зневаги до суспільства і апології при¬ватного існування.

Горацій створив надзвичайно багатий поетичний світ. Він скла¬дається з конкретних, дуже виразних, навіть «заземлених» образів: ниви у Горація завжди сардинські, лівійські чи фракійські; сади – кампанські; луки – калабрійські, виноградники – каленські; кедр – понтійський; панцир – іспанський; товари – сірійські... Художній простір у творчості поета стає, таким чином, конкретним і зримим, але водночас за допомогою тих же «географічних» образів він роз-ширюється до загальноземних меж. Не менш конкретний у твор¬чості поета і художній час (хронос). Він тісно пов'язаний з минулим, легендарною історією та міфологією. Сучасність, почуття та настрої поета вкупі з міфологічними чи історико-легендарними іменами створюють цілісний образ художнього хроносу в його поезіях.

48)

Оди поета вважаються бездоганними за формою, а художня досконалість його ліричних творів по-лягає у цілісності та ясності поетичної думки. Перша збірка од складається із 38 віршів. Перші шість од третьої книги отримали назву «римських од». У них поет прославляє Рим і політику Авгус¬та. Найвідомішою одою поета вважається 30-та, яка у перекладі А.Содомори дістала назву «До Мельпомени».

Горацій майстерно володів також класичним гекзаметром, яким він написав свої «Послання» і «Бесіди» («Сатири»). Якщо в «Одах» домінує мотив епікурейської філософії, то в цих віршах – стоїчної. Як епістолярний жанр поетичні послання існували і раніше, але тільки Горацій надав їм закінченого художнього оформлення. Послання Горація адресовані різним особам, реальним або вигада¬ним. Найбільшої уваги заслуговує «Послання до Пізонів» – братів, що писали драматичні твори. Цей твір, написаний віршами, вважають науковим трактатом про поезію. У ньому Го¬рацій розглядає важливі для того часу питання естетики: про зна¬чення поезії, про талант у мистецтві, про єдність змісту й форми, про мову, значення літературної критики, жанр трагедії тощо.

Обидва цикли написані в жанрі філософської бесіди – диатри¬би. Диатриба – жанр мандрівних філософів, вона далека від урівно¬важеного і спокійного стилю Платонових діалогів. Головна особли¬вість диатриб – настанова на суперечку, очікування заперечення, незгоди з боку слухача і бажання заздалегідь дати відповідь, перехопити у противника аргумент. Звідси пристрасний, яскраво полемічний характер діатриби. Автор користується не так зва¬женими науковими доводами, як строкатою сумою прийомів, серед яких – сентенція мудреця, випадок з життя відомої особи, анекдот, притча, посилання на авторитет давнини, відомий міф тощо. Автор ставить сам собі запитання і одразу ж відповідає (риторичне запитання). Мова розмовна з усіма її характерними особли¬востями.

Мовою діатриби розмовляли мандрівні філософи і проповід¬ники нових вірувань у добу виникнення християнства. Стилістика діатриби відчувається в Новому Завіті, зокрема у повчаннях Ісуса.

Горацій створив надзвичайно багатий поетичний світ. Він скла¬дається з конкретних, дуже виразних, навіть «заземлених» образів: ниви у Горація завжди сардинські, лівійські чи фракійські; сади – кампанські; луки – калабрійські, виноградники – каленські; кедр – понтійський; панцир – іспанський; товари – сірійські... Художній простір у творчості поета стає, таким чином, конкретним і зримим, але водночас за допомогою тих же «географічних» образів він роз-ширюється до загальноземних меж. Не менш конкретний у твор¬чості поета і художній час (хронос). Він тісно пов'язаний з минулим, легендарною історією та міфологією. Сучасність, почуття та настрої поета вкупі з міфологічними чи історико-легендарними іменами створюють цілісний образ художнього хроносу в його поезіях.

49) Послання Горація адресовані різним особам, реальним або вигада¬ним. Найбільшої уваги заслуговує «Послання до Пізонів» – братів, що писали драматичні твори. Цей твір, написаний віршами, вважають науковим трактатом про поезію. У ньому Го¬рацій розглядає важливі для того часу питання естетики: про зна¬чення поезії, про талант у мистецтві, про єдність змісту й форми, про мову, значення літературної критики, жанр трагедії тощо.

У своїх «Посланнях» і «Сатирах» Горацій моралізує і повчає у дусі своєї життєвої філософії зневаги до суспільства і апології при¬ватного існування.

50)

Кохання, задачі поезії, буття людини, природа, сільське життя - це головні теми творів великого римського поета, який писав свої вірші з особливим мелодизмом, ліризмом, наділяв їх ніжною благозвучністю й м’якістю. Особливо варто відзначити оду «До Мельпо-мени», присвячену музі драми й трагедії, музі театру. Із глибокою пошаною та любов’ю склав поет цей вірш, який став своєрідною рисою, проведеною Горацієм на певному етапі своєї творчості. В оді римський митець дякує музі Мельпомені, якій, за його ж словами, завдячує своїм визнанням і повагою до себе. їй же адресовано жартівливий, повний тепла докір: «на кого в час народження впаде твій погляд дружній, тому не буде милим ані кулачний бій, ані кінські змагання» - жодна з традиційних чоловічих розваг не буде так цікавити й збурювати, як дивовижна краса природи й бажання уві-ковічнити її у своїх віршах.

Горацій не був придворним поетом. Октавіану Августу, звісно, хотілося б мати такого виразника своїх ідей, але Горацій завжди був чесним із собою, кожне його поетичне слово відображало настрої та думки самого автора. Він щиро вірив, що Октавіан прагне відродити давню римську доблесть, тому і прославляв його. Горацій до останнього лишається прихильником республіканських поглядів, але висловлює їх без політичного надриву та емоцій. Він виголошує свої думки з філософським спокоєм та іронічною посмішкою на вустах.

«Золота середина». Перу Горація належить близько десятка поетичних збірок, найвідомішими є «Оди». В одах він пише, що першим почав складати латиною «еолійські пісні», тобто розміри Сапфо й Архілоха. Отож Горацій був насамперед реформаторам римської поезії. Звісно, він запозичував лише поетичні розміри, а не слова й теми славетних греків. Горацій віддзеркалює проблеми й теми, що хвилювали сучасне йому суспільство, але мали позачасове, вічне значення: як опанувати власні почуття, що таке дружба, любов, вірність, як визначити правду і де її шукати,

чи слід боятися смерті, в чому сенс життя тощо. Його думка схожа на маятник, який рухається то від конкретного предмета до відстороненої ідеї, то від відстороненої ідеї до конкретного предмета. Картина нещастя та страждань в одному вірші змінюються картиною радощів та насолоди в іншому. У такий спосіб поет наочно відтворює ідею вічного руху, думку про те, що мудра людина має шукати якусь незмінну позицію, яка допомогла б їй не поступатися нещастю, але й не надто захоплюватися щастям. Горацій називає її «золотою серединою».

51)

Заслання на береги Чорного моря дало привід до написання цілого ряду творів, викликаних виключно новим положенням поета. Засвідчуючи невичерпну силу таланту Овідія, вони носять зовсім інший колорит і представляють нам Овідія зовсім в іншому настрої, ніж до того, як його спіткала його катастрофа. Найближчим результатом цієї катастрофи були його «Скорботні Елегії» або просто «Скорботи» (Tristia), які він почав писати ще в дорозі і продовжував писати на місці заслання протягом трьох років, зображуючи своє сумне положення, скаржачись на долю і намагаючись схилити Августа до помилування. Елегії, що цілком відповідають своєму заголовку, вийшли в п'яти книгах і звернені в основному до дружини, деякі — до дочки і друзів, а одна з них, найбільша, складова другої книгу — до Августа. Ця остання книга дуже цікава не тільки ставленням, в яке поет ставить себе до особистості імператора, виставляючи його велич і подвиги і принижено просячи прощення своїм гріхам, але й заявляє, що його звичаї зовсім не так погані, як про це можна думати, судячи зі змісту його віршів: навпаки, життя його цнотливе, а пустотлива тільки його муза (таку заяву згодом робив і Марціал, на виправдання змісту багатьох своїх епіграм). У цій же елегії приводиться цілий ряд поетів грецьких і римських, на яких хтивий зміст їхніх віршів не може накликати ніякої кари; вказується також на римські мімічні вистави, крайня непристойність яких дійсно служила школою розпусти для всієї маси населення.

І книга «Скорботних елегій» розповідає про почуття відчаю, яким Овідій був охоплений перед від’їздом з Рима, особливо засмутило його прощання з дружиною, друзями і слугами, з усією домівкою:

Розповідає поет і про подорож до місця заслання. Гнітюче враження справив на нього морський шлях з його безнастанними хвилями й страшними бурями (І, 2). В інших елегіях цієї книги Овідій знову згадує про від’їзд, висловлює упевненість у вірності дружини, яку він порівнює з Пенелопою, розмірковує про долю поета, який змушений писати під ревіння шторму, коли «хвиля хлеще і лист заливає», порівнюючи його з нападами диких племен

Все, про що тоді писав Овідій, ішло з глибин його стражденної душі, кожне слово було щирим і правдивим. Вірші поета пройняті справжнім страхом, що поєднується з відчаєм. Найбільше його лякає непривітна й холодна природа, яка доводить теплолюбного римлянина до розпачу. Та особливо жахали Овідія напади диких племен:

52)

Вершиною любовної лірики поета стала поема «Наука кохання» у трьох книгах (2330 рядків), що з’явилася вже в самому кінці І ст. до н. е. Поема була складена за зразком модних тоді «наук» (або «мистецтв», що в сучасному розумінні означає «порадник»), написаних на різні теми — гри в м’яч, плавання, приймання гостей, влаштування бенкетів тощо. Перша книга містить поради щодо пошуку об’єкта кохання (жінки) та його завоювання, друга розповідає, як зберегти кохання, а третя, щоб урівноважити сторони, дає настанови жінкам проти чоловіків.

У цій поемі Овідій постає тонким психологом з надзвичайно багатим досвідом і чудовим знанням людської вдачі. Мабуть, ті Численні поради, що їх він дає чоловікам, не втратили свого значення і в наш час. Зокрема, поет говорить про необхідність запастися великим терпінням під час залицяння, невтомно вживати Палких і переконливих слів, красивих виразів, підкріплюючи їх навіть сльозами й доповнюючи поцілунками. Він радить починати завоювання господині через її служницю, а для цього робити їй подарунки й навіть позалицятися до неї. З жінкою слід спочатку зав’язати дружбу, приховуючи кохання до певного часу.

Корисно виглядати блідим і схудлим, щоб розчулити жінку. Поет радить у жодному разі не розповідати друзям про свої любовні перемоги, щоб не викликати заздрості й бажання «відбити» коханку. Потрібно пристосовуватися до різних жіночих характерів. Велику увагу Овідій приділяє ввічливому обходженню з жінкою, вимагає цілковитої покори їй, виконання її бажань і наказів.

Досвідчений коханець розбирається у виразах обличчя, ретельно добирає слова під час розмови, виявляє тактовність тощо. Наприклад, поет радить ніколи, особливо в літніх жінок, не питати про їхній вік, не робити неприємних зауважень. Потрібно знатися на зачісках, модах і самому бути завжди охайним, простим у поведінці, стежити за чистотою свого тіла, обов’язково чистити зуби тощо.

Тому окремі частини поеми перетворюються на порадник із правил хорошого тону як для жінок, так і для чоловіків. Дотепна і жвава поема стала цінним джерелом для вивчення моралі, звичаїв і смаків епохи Августа, але самому імператорові вона явно не сподобалася. Вже в засланні Овідій намагався довести, що він зображував у поемі лише стосунки з гетерами й жінками легкої поведінки. Проте поради поета щодо виховання, освіти й поведінки жінок були цілком придатні і для знатних римлянок. За доби Середньовіччя, коли складався рицарський етикет, поема стала своєрідним наставником, невичерпним порадником для трубадурів і труверів.

53)

Луцій Апулей (бл. 125 – бл. 180 р.) – один з найвідоміших римських письменників, філософ, юрист. Апулею належало чимало різноманітних праць, серед них пое¬тичні твори, зокрема гімни й панегірики, нариси з історії Риму, численні промови, наукові трактати з медицини, сільського господарства, математики, рибальства, астрономії, музики, художні романи тощо. З цього значного творчого здобутку повністю збе¬реглися лише «Апологія, або Промова на захист самого себе від обвинувачення в магії» (103 розділи) і роман «Метаморфози, або Зо¬лотий осел» (11 книг), а також уривки промов «Флориди» («Квіт¬ник»), три філософські трактати.

Роман «Метаморфози» написаний в останній період життя Апулея. Він мав і другу назву – «Осел», епітет «золотий» (тобто «чудовий», «прекрасний») був доданий захопленими читачами. До нас дійшов ще один роман з тим самим сюжетом – «Лукій, або осел», що приписувався Лукіану. Мабуть, обидва варіанти мали спільне джерело.

Роман Апулея розповідає від першої особи про пригоди гре¬цького юнака Луція, який, покохавши дівчину Фотіду, служницю чаклунки Памфіли, просить її допомогти йому перетворитися на пугача. Але випадково Фотіда принесла йому іншу мазь, і замість пугача Луцій перетворився на віслюка. Перед цим дівчи¬на попередила його, що повернути людську подобу йому допомо¬жуть свіжі троянди, які Луцій повинен з'їсти. Проте цією наго¬дою юнакові пощастило скористатися лише через рік. А з момен¬ту перевтілення у тварину почалися його неймовірні пригоди, і кожна з них загрожувала жорстокою смертю. Лише в середині останньої книги, після втручання в його долю богині Ізіди, яка поєднала в собі риси різних богинь – Церери, Прозерпіни, Селе¬ни, Юнони та ін. під час час улаштованої на її честь маніфестації Лу¬цій з'їдає трояндовий вінок і повертає собі подобу людини. До кі¬нця свого життя він стає палким прихильником культу Ізіди та Озіріса.

Головне місце в романі відведено розповідям про чаклунство, таємні дії чарівниць. Уже в зав'язці твору Луцій чує про безжаліс¬ні злочини відьми Мерої, про долю нещасного Телефрона, який через підступи чародійок втратив ніс та вуха. А потім і самому ге¬рою довелося пережити низку страшних пригод. Після перетворен¬ня на осла його становище взагалі стає жахливим. Луцієві не щастить: він потрапляє до рук здебільшого негідних людей – розбійників, злого хлопчиська, безчесних і розбещених священ¬нослужителів, прихильників сирійської богині Кібели, жадібного й жорстокого млинаря, брутального вояка-легіонера та ін. Луція-осла безперервно б'ють, морять голодом, карають і навіть на¬магаються оскопити, він ледве рятується від зграї вовків, а потім оскаженілих собак і в кінці стає прилюдним посміховиськом уку¬пі з бідолашною жінкою. Проте всі ці нещастя не можуть вгаму¬вати природженої допитливості героя. Як він сам неодноразово підкреслює, «люди, незважаючи на мою присутність, вільно го¬ворили і діяли», тобто подоба віслюка дає можливість стати об'єктивним свідком усіх неподобств, що кояться навкруги, проникнути в потаємні причини вчинків людей.

Луцій щиро співчуває всім обдуреним простакам, скривдже¬ним людям. Виконуючи тяжку роботу на млині, Луцій-осел бачить без¬правне становище рабів, які майже втратили людську подобу. У моральному плані Апулей підкреслює в рабах лише негативні якості – лінощі, боягузливість, злодійкуватість і зрад¬ливість. Навіть «відомий своєю відданістю раб Мірмекс» за кілька золотих монет зраджує свого господаря і стає звідником його дружини з коханцем.

З надзвичайною уїдливістю Апулей викриває негідний спосіб життя розбещених жерців Кібели, яких селяни виганяють зі своєї місцевості. В інших книгах і розділах автор з іронією наводить безліч дрібних даних і фактів про життя провінційних міст і се¬лищ, але ніде він не досягає такого сарказму, як у розділах про цих огидних святенників. Можливо, відраза Апулея до них пояснювалася тим, що сам він ревно шанував єгипетських богів, популярність яких у Римській імперії дуже зросла. Проте напевно говорити про релігійні погляди письменника досить складно через їхню суперечливість. Про тих самих єгипетських богів, Озіріса та Ізіду, яким він заприсягся присвятити все життя, у фіналі Апулей уже говорить з іронією: їхні жерці тричі примушують героя проходити обряд посвячення, що коштувало йому великих грошей.

У романі Апулея постають різноманітні представники майже всіх верств римського суспільства, описані, як правило, з непри¬хованою іронією чи гумором, хоч інколи оповідь набуває справж¬нього драматизму. Взагалі автор дуже часто використовує в рома¬ні свій найулюбленіший прийом – іронію, але іронію доброзич¬ливу, позбавлену злостивої сатиричності. Він весело сміється з окремих міфологічних уявлень, персонажів-простаків і таких са¬мих простих богів, до яких особливої пошани не відчуває. Саме в такому плані зображені стосунки богів на Олімпі, де Юпітер скар¬житься на витівки Купідона або віддає наказ негайно скликати раду богів під загрозою величезного «штрафу в 10 тисяч нумів».

Особливої сили пародійна майстерність автора набирає у про¬мовах самих героїв, які (а вони часто неосвічені) вдаються до пафосу й усіх засобів високого ораторського мистецтва. Роблячи таких людей майстрами промови, Апулей досягає великого ко¬мічного ефекту.

У композиційному плані роман «Метаморфози» досить складний. Окрім численних фольклорних і новелістичних сюже¬тів, що безпосередньо вплітаються в його канву, у твір вміщено також 12 окремих оповідей-новел, кожну з яких розповідає один з епізодичних персонажів. Більшість із них становлять еротично-авантюрні історії якихось осіб. Це оповідь про дракона, який пожирає одного з супутників, новела про трьох шляхетних юнаків, про ремісника, його дружину, коханця і діжку; оповідь про коханця, який сховався під корзиною і виказав себе чханням тощо.

54)

Особливе місце серед цих історій належить чудовій міфічній казці про Амура і Псіхею. Вона виникла в Елла¬ді приблизно в VI-V ст. до н. е. й розповідала лише про самий факт незвичайного кохання смертної дівчини і бога. Апулей уск¬ладнив основну любовну лінію, увівши інтригу зі злобливими й заздрісними сестрами, які вирішили згубити Псіхею і були пока-рані, а сама героїня зазнала переслідувань Венери і врешті була винагороджена за вірне кохання. Юпітер припинив ворожнечу між ними, Псіхея стає безсмертною богинею, й усі боги визнають її дружиною Амура. Однією з особливостей цієї казкової історії стало незвичне зображення богів, зокрема підкреслено їхні земні стосунки, поведінка й почуття, не говорячи вже про звеличення самого всепереможного кохання.

Роман Апулея написаний своєрідним стилем, у якому примх¬ливо переплітаються реальне життя і фантастика, віра в божества і чорнокнижництво, мораль задоволеної життям людини і крити¬ка окремих його вад. Відповідно й мова письменника надзвичай¬но барвиста та різноманітна. Там, де він описує «правду життя», побут і вчинки представників нижчих верств, звучить простона¬родна мова, що в інших випадках замінюється мовою високоос¬віченого оратора, стає вишуканою, патетичною та навіть манір¬ною. В ній багато синонімів, часом надмірного багатослів'я, що затемнює зміст і робить його інколи важким для розуміння, арха¬їчних слів і виразів, грецьких запозичень, неологізмів, народних вульгаризмів, приказок і афоризмів, прийомів красномовства, гри слів тощо. Часом мова Апулея починає звучати віршами в прозі, стає мелодійною й витонченою. Все це засвідчує надзви¬чайну майстерність Апулея-стиліста, його глибоке знання зако¬нів художнього слова. Цей оригінальний тип романної моделі зберігається і розвивається далі в новій літературі.