Регіональна економіка. книжка

145

обґрунтувати доцільність використання достатньої їх кількості та якості, а

виділення депресивних регіонів проводити селективно з врахуванням індивідуальних особливостей кожного регіону окремо.

Інструментами стимулювання розвитку депресивних територій можуть бути:

встановлення спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності суб’єктів господарювання, що реалізують проекти в пріоритетних сферах економіки, створюють нові робочі місця,

відновлюють екологічно безпечні умови життєдіяльності;

спрямовування державних капітальних вкладень у розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури;

надання підтримки, у т. ч. фінансової, малим підприємствам, у

створення інфраструктури розвитку підприємництва;

впровадження спеціальної податкової політики;

створення спеціальних фондів регіонального розвитку (наприклад, у

ЄС діють Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд, Європейський гарантійний фонд розвитку сільського господарства, інвестиційний фонд, які є основними джерелами фінансування розвитку “єврорегіонів”);

реструктуризація чинних підприємств і диверсифікація виробництва,

тимчасова консервація збиткових підприємств, закриття підприємств,

що використали можливості свого існування (вичерпані ресурси, старі технології та ін.);

надання підприємствам державних замовлень на виробництво

(особливо для об’єктів ВПК);

виведення території з експлуатації, переселення жителів (для районів техногенних та інших катастроф);

надання допомоги населенню, виділення кредитів на освіту,

перекваліфікацію, будівництво житла та ін. [11].

146

Хоча в Україні закон про регіональний розвиток ще неприйнятий, почала створюватися мережа агентств регіонального розвитку, які на добровільних засадах розглядають проблеми соціально-економічного розвитку регіонів

(вони також сприяють формуванню СЕЗ). Наприклад, створено Асоціацію агентств регіонального розвитку, до складу якої увійшли агентство регіонального розвитку “Донбас” (м. Донецьк), Центр соціально-

економічного розвитку українського Примор’я (м. Миколаїв),

Дніпропетровське регіональне агентство економічного розвитку (м.

Дніпропетровськ), інститут муніципального і регіонального розвитку (м.

Львів) та ін.

Координація діяльності таких організацій здійснює Міністерство регіонального розвитку і будівництва. Депресивні регіони залежно від функцій і галузевої структури поділяються на старопромислові, аграрно-

промислові, старі видобувні.

Старопромислові регіони – найперспективніші з огляду на їх відновлення, оскільки вони мають накопичений потенціал розвитку. В

принципі всі регіони раніше чи пізніше проходять стадію занепаду, що відповідає циклам розвитку Н.Д. Кондратьєва. Але одні із них встигають швидко модернізуватися відповідно до нового витка НТП, другим – необхідна державна допомога. Як правило, старопромислові райони мають найсприятливіші шанси щодо відродження завдяки їх багаторічній інфраструктурній і культурній підготовці. Особливо це характерно для так званих центральних регіонів – столичних (адміністративних) або інших історично відомих центрів. Новий їх розвиток зазвичай йде шляхом інновацій, вони стають центрами впровадження нових технологій, науково-

дослідницької і конструкторської діяльності.

Існує типологія регіонів і міст по відношенню їх до особливостей інноваційних процесів, яка була розроблена у 1988 р. А. Куклинським:

креативні та інноваційні регіони – лабораторії НТП, де зароджуються

іпроходять первинну апробацію базисні нововведення;

147

адаптивні території, що здатні широко впроваджувати інновації на стадії їх масового розповсюдження;

консервативні ареали, які не сприймають багатьох інновацій [13].

Дана класифікація майже відповідає типології депресивних регіонів.

Отже, старопромислові райони як найперспективніші ареали розвитку економіки розвиваються шляхом створення технопарків, технополісів та інших інноваційних зон. Проте у випадку, коли в них спостерігається надмірна суперконцентрація всіх форм діяльності, виникає потреба їх розвантаження, тобто виникає розрив між їх креативнимі і адаптаційнимі можливостями сприйняття інновацій. Це призводить до освоєння переважно прилеглих територій: виникають наукові міста-супутники, “силіконові долини” та інші інноваційні ареали. Територією їх розвитку стають здебільшого “аграрно-промислові регіони” (перехідні території – провінція або напівпериферія), рідко – периферійні ареали.

Аграрно-промисловими називають досить розвинені регіони, які у своєї історії не переживали крайнощів попередніх етапів індустріалізації і урбанізації. Ті з них, що найліпше зберегли інфраструктуру, густу мережу невеликих поселень, природне середовище мають великі можливості для нового розвитку, тому для них також характерна найбільша динамічність і нестабільність.

Низка цих регіонів може становити й консервативні регіони

(периферію), населення яких вперто зберігає цінності доіндустріальних культурно-економічних укладів. Такі території – найменш перспективні для нового розвитку.

Найгірші можливості щодо відновлення мають старі видобувні регіони.

Найбурхливіший період їх розвитку припадає на стадію освоєння ресурсу. У

випадку, коли це не призвело до диверсифікації господарства (появи нових галузей, прямо непов’язаних із видобутком ресурсу), на етапі вичерпання ресурсів починається їх повний занепад. Мобільна частина населення поступово мігрує, залишаються люди похилого віку і маргінальна частина

148

населення. Раніше чи пізніше життя у подібних регіонах зникає. Як правило,

за масштабами території це – точкові ареали. Найяскравішими прикладами подібних районів є занедбані вугільні шахти і кар’єри старопромислових районів Європи, США та інших країн світу.

Піонерні регіони виникають переважно у малоосвоєних районах

(периферійних зонах), коли там відкривають великі родовища природних ресурсів, особливо нафту, природний газ, руди кольорових і рідкісних металів (значення можуть мати й лісові ресурси). Шлях розвитку таких регіонів залежить, по-перше, від запасів знайдених ресурсів, по-друге, від рівня сприятливості природнокліматичних умов (останні в малоосвоєних регіонах, як правило, досить жорсткі). Невеликі запаси доцільніше освоювати економним вахтовим методом, що може мінімізувати негативні наслідки завершальних стадій виробництва.

Проте у випадку, коли запаси ресурсів дуже масштабні і освоєння їх довготривале, на піонерній території часто виникають великі і багаті урбанізовані ареали, наприклад, у Тюменській області Росії. У світовому рейтингу країн (за індексом розвитку людського потенціалу у 2003 р.), коли б Тюменську область розглядали як окрему країну, вона посіла б 36 місце

(Москва також як окрема країна – 32; Росія загалом – 63). За рівнем ВВП на душу населення (із урахуванням паритету купівельної спроможності) область займає перше місце в Росії – $ 25178 (Москва – $ 17279) [7].

Для України, територія якої практично вся освоєна, піонерні регіони,

крім невеличких нових місць видобутку корисних копалин, не є актуальними.

Проте випадки відкриття великих родовищ корисних копалин не виключаються й в старих заселених ареалах, тому досвід піонерного освоєння зарубіжних країн треба вивчати.

Прикордонні регіони відіграють особливу роль у безпеці країни і розгортанні міжнародного співробітництва. Вони виконують бар’єрну,

фільтруючу і контактну функції. Розрізняють три види прикордоння:

149

макрорівень – усі великі суб’єкти адміністративно-територіального поділу країни (в Україні області і АР Крим), що межують з іншими країнами (в Україні їх 15, виключно приморські області);

мезорівень – адміністративні райони у складі областей, частка зовнішніх кордонів яких співпадає з державним кордоном;

мікрорівень – прикордонна смуга з населеними пунктами, які безпосередньо виходять або знаходяться на кордоні. За правилами Світової торговельної організації смуга прикордонної торгівлі розповсюджується на 15 км по обидві сторони кордону [4, 47–48].

Таким регіонам можна надати роль форпостів у міжнародній інтеграції країни. Прискорений розвиток прикордонних територій повинен компенсувати їх віддаленість від головних економічних центрів країни,

підвищити їх ринкову конкурентоспроможність. Часто на таких територіях створюють спеціальні економічні зони.

4.6 Регіони з спеціальним режимом інвестування – спеціальні

економічні зони (СЕЗ)

Поняття про спеціальні економічні зони (СЕЗ). Під СЕЗ (ВЕЗ)

розуміють виділені у межах країни території, для яких створено спеціальний економічний режим функціонування: пільгові митні тарифи, спрощена процедура експортно-імпортних операцій, пільговий режим оподаткування

(для національних та іноземних юридичних і фізичних осіб), вільним обмін конвертованої валюти, державні гарантії від конфіскації іноземної власності та ін. В Україні щодо кожної СЕЗ приймається окремий закон.

Мета створення СЕЗ – залучення іноземних та внутрішніх інвестицій,

прискорення темпів економічного зростання, освоєння нових технологій,

насичення внутрішнього ринку високоякісними товарами, організація експортних виробництв, сприяння розвитку відсталих регіонів, забезпечення більшої зайнятості населення, спільна підготовка фахівців та ін.

У світі існує понад 40 видів різних СЕЗ. Головними з них є:

150

промислово-виробничі зони, у т. ч. експортні й експортозамінні,

імпортні та імпортозамінні;

парки технологічного розвитку (технопарки, технополіси, інноваційні центри та інкубатори);

сервісні зони (зони банківських і страхових послуг, офшорні);

туристичні зони (рекреаційні);

зони вільної торгівлі (вільні митні, вільні порти, транзитні);

комплексні (багатофункціональні: торгівельно-виробничі, науково-

промислові, зони вільного підприємництва) та ін.

Більшість СЕЗ виконує змішані функції. За розмірами СЕЗ поділяються на великі, середні й малі, або міні-зони (локальні, точкові).

Існування СЕЗ має багатовікову історію: від вільних міст (Венеція,

Генуя, Брюгге) і Ганзейського союзу Середньовіччя до найсучасніших технопарків США і Японії, цілих держав – експортних, рекреаційних і офшорних зон (острівні та інші невеликі країни). СЕЗ існують практично в усіх країнах світу, їх кількість налічує сотні. Найстаріші сучасні СЕЗ були створені в Нью-Йорку, Бостоні, Філадельфії. За їх допомогою багато раніше відсталих країн світу значно поліпшили свій економічний розвиток або увійшли до високорозвинених країн (Південна Корея, Китай, Сінгапур та ін.).

В Україні створена необхідна законодавча база для формування СЕЗ,

існують й інші сприятливі умови (транзитне положення країни, вихід до Чорного моря, відносно високий науково-технічний потенціал, наявність рекреаційних та інших ресурсів). Перша СЕЗ “Сиваш” почала діяти у 1995 р.

Унаступні роки формувалися або проектувалися такі спеціальні регіони:

технопарки (Київський – “Напівпровідникові технології і матеріали,

оптоелектроніка та сенсорна техніка”, “Інститут електрозварювання ім.

Є.О. Патона”, 1999 р.; Харківський інститут монокристалів, 1999 р.;

проект “Керчтехнополісу”);

комплексні (виробничі, торговельні, транзитні, рекреаційні тощо) СЕЗ Причорноморського регіону в рамках Міжнародної інвестиційної

151

програми “Єврагейт” (Євразійські ворота) і проектів Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС) (міжнародні проекти “Портово-промислові комплекси”, “Курортно-

рекреаційні зони”, “Природні ресурси моря”, “Приморські міста Чорномор’я”) та ін.;

транзитні СЕЗ у рамках загальної європейської транспортної політики

(створення приоритетних транспортних коридорів, у т. ч. за програмою ЄС ТРАСЕКА відновлення стародавнього “шовкового шляху”,

проголошеної в 1991 р. у Празі та ін.;

“єврорегіони” (створювалися за допомогою ЄС для підняття рівнів розвитку відсталих регіонів): – Карпатський міжнародний регіон (1993

р.; Угорщина, Польща, Україна, Словаччина); “Буг” (прикордонні території Волинської області, Люблінського воєводства Польщі,

Брестської області Білорусі), “Нижній Дунай” (1997 р.; Одеська область, Молдова, три повіти Румунії);

науково-виробничі й переважно виробничі СЕЗ: експериментальна зона

“Сиваш”, “Донецьк”, “Азов” (м. Маріуполь) і зони спеціального режиму інвестиційної діяльності в Донецькій і Луганській областях, “Славутич” (зона Чорнобильської АЕС); “Яворів”, “Закарпаття”, у

містах Шостка, Харків, Керч, Нововолинськ, у Житомирській області та ін.;

туристсько-рекреаційні СЕЗ – “Курортополіс Трускавець”, в АР Крим

та ін.

Формування СЕЗ в Україні не дало значного ефекту, що зумовлено не тільки незначним терміном їх існування, а й невеликою їх привабливістю для іноземного капіталу через нестабільність країни, корумпованість влади та ін.

Через це формування СЕЗ в Україні зазнало критики з боку МВФ та ЄС. Це призвело спочатку до призупинення термінів їх відкриття, а згодом влада зовсім відмовилася від їх створення, хоча в окремих регіонах спостерігалися деякі позитивні зрушення, зокрема в Нововолинську, Ковелі, частково в

152

Закарпатті. Отже, в Україні ситуація з СЕЗ залишається невизначеною, що вимагає більш досконалого вивчення усіх переваг і недоліків функціонування СЕЗ.

Переваги і недоліки функціонування СЕЗ. Зарубіжний досвід. До основних недоліків існування СЕЗ відносять можливість корупції з боку державних чиновників при наданні пільг та інших преференцій окремим компаніям і підприємствам та інші зловживання. На нашу думку, це – не проблема функціонування самих СЕЗ, а питання недосконалості державних органів влади і громадського контролю за їх діяльністю. Всі країни, в т. ч.

сучасні демократичні і високорозвинені, колись пройшли період значних зловживань і злочинності в економічній сфері. Це здебільш характерно для початкової стадії формування капіталістичного устрою (накопичення первинного капіталу). Всі пострадянські країни, а також і Україна, не можуть минути цей закономірний етап розвитку, який розвинені країни подолали набагато раніше. Тому проблеми СЕЗ – це лише частка загальних проблем становлення нової економічної системи і формування суспільства.

Зарубіжний досвід розвитку СЕЗ доводить, що вони можуть бути корисними для стимулювання загального розвитку економіки країн,

особливо відсталих. Треба тільки більш жорстко контролювати їх діяльність.

Особливе значення СЕЗ мають для відродження депресивних, деградуючих і прикордонних територій. В Україні подібних територій досить багато, а

прикордонні регіони належать до найменш розвинених ареалів країни.

Нині СЕЗ створені у понад 80 країнах світу, а їх кількість перевищила

700. Щорічний торговельний обіг зон становить 15–25 млрд. дол. [15, 281].

СЕЗ виконують роль експериментатора у сфері розробки моделей світової інтеграції на основі режиму преференцій. Найбільше враження від наслідків створення СЕЗ дає досвід таких країн як Сінгапур, Китай, Ірландія,

Південна Корея та ін.

Сінгапур, колись віддалений екзотичний закуток світу, був відомий лише своїм портом і то завдяки тому, що був розташований на перехресті

153

світових морських шляхів. Упродовж останніх кількох десятків років він перетворився на високорозвинену державу-місто, яка у всіх світових рейтингах займає найвищі шаблі. Нині це світовий фінансово-банківській,

торговельний, транспортний, нафтопереробний, туристичний і інноваційний

(здебільшого у сфері біотехнологій) центр.

Китай, до початку 80-х років ХХ ст. одна із найбідніших країн світу,

тепер розвивається семимильними кроками, включаючи розвиток високих технологій. Експансія китайської продукції охопила увесь світ. Китайські товари витісняють власних виробників високорозвинених країн з їх внутрішніх ринків, незважаючи на постійні обмежувальні заходів. За обсягом ВВП КНР відстає лише від США, але є припущення, що у найближчому майбутньому країна стане головним геоекономічним і геополітичним конкурентом США, Європи та інших країн – економічних і політичних монстрів світу. Все починалося з відкриття перших зон вільного підприємництва у провінції Гуандун (серпень 1980 р.). Нині вже можна говорити про загальну приморську смугу спеціальної економічної діяльності,

в якій мешкає понад 200 млн. людей і яка виробляє 40 % експорту країни. Ці нові регіони розвиваються настільки швидко, що, на думку спеціалістів, вони випередили найвідсталіші західні райони КНР на 50 років. Лише на початок

90-х рр. 825 міст та інших адміністративних територій КНР були відкриті для іноземного капіталу [5, 273–291].

Ірландія, раніше також одна із найвідсталіших країн Західної Європи,

починала модернізацію власної економіки з відкриття СЕЗ в районі аеропорту Шеннон, приклад розвитку якого вже став класичним у регіональній науці. Тепер Ірландія за багатьма показниками випереджає такі старі передові європейські держави, як Велика Британія, Франція, Італія.

Сьогодні СЕЗ діють майже у всіх розвинених країнах. Лише у США їх нараховується понад 200 [16, 31].

Зони вільної торгівлі – території з пільговими торговельними тарифами у сфері експорту та імпорту товарів, спеціальною митною політикою,

154

наприклад, вільні міста, порти, прикордонні райони, транспортні вузли

тощо. Глобалізація світової економіки призвела до створення ще більших зон вільної торгівлі (зон єдиного економічного простору), які охоплюють низку країн і створюють своєрідні міжнародні економічні регіони. За своєю суттю це об’єднання країн шляхом прийняття спеціальних угод про особливе тісне економічне і торговельне співробітництво, яке у регіональній науці називається “регіоналізмом”. Число таких міжнародних угруповань на кінець 90-х років ХХ ст., за різними оцінками, становить від 80 до 100. За даними Світового банку, в них зосереджено близько половини світової торгівлі. Найбільш відомими є Європейській Союз (ЄС),

Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАСТ), Азіатсько-Тихоокеанська економічна співдружність (АТЕС), МЕРКОСУР (об’єднання деяких континентальних країн Південної Америки), Південноафриканський комітет розвитку,

Західноафриканський економічний і валютний союз, Південноазіатська асоціація регіонального співробітництва та ін.

Створення таких об’єднань сприяє як розвитку економіки країн – членів,

так і пожвавленню торгівлі між ними. Проте функціонування відносно закритих торговельних союзів сприяє виниканню перепон для подальшої глобалізації світової торгівлі і знижує її ефективність. У міжнародній практиці цей процес отримав назву “торгівельних відхилень”, наприклад, у

США імпортується більше мексиканських товарів тільки тому, що їх ввезення звільнене від митних тарифів. А більш дешеві товари таких країн,

як, наприклад, Малайзії і Тайваню, мають менші шанси потрапити на внутрішній ринок США.

Групування країн в економічні блоки не визначає безумовного прогресу в реалізації ідей вільної торгівлі. Дилема “вільна торгівля” або протекціонізм не зникає. Також в рамках єдиного економічного союзу можуть виникати так звані “торгівельні війни”, наприклад, рибні, виноградні, олійні, м’ясні та інші між країнами ЄС. В кінці 90-х років ХХ ст. торгівельні війни почали