Історія_Української_Культури

у с. Карпова Новгородської губернії у родині кріпака графа О.С. Мініха. Коли графська донька вийшла заміж за графа І.І. Моркова, як посох, до нового господаря перейшла і родина кріпаків Тропініних. Потяг до малювання у В. Тропініна був ще з дитинства, але коли поміщик запримітив його здібності, то відрядив до Петербурга працювати учнем кондитера у будинку графа Завадовського. Та доля талановитого юнака склалася доволі щасливо. На той час Імператорська академія мистецтв не ставила перепон для відвідування академічних класів, і В. Тропінін у вільний час відвідував ці заняття. На здібного учня звернули увагу, і 1798 р. його було запрошено продовжити навчання у майстерні С.С. Щукіна. Справжнє визнання до художника прийшло після академічної виставки 1804 р., на якій була виставлена його картина «Хлопчик, що тужить за своєю померлою птахою» (за мотивами романтика Ж.Б. Грьоза). За визнанням до Тропініна, як «російського Грьоза», прийшла слава. І президент Академії мистецтв

О.С. Строганов звернувся до графа Моркова з клопотанням про звільнення Тропініна з кріпацтва, проте той нічого слухати не захотів і вислав його з Петербурга до власного маєтку в Україну в село Кукавка. У маєтку Тропінін отримав посаду кондитера та лакея і, водночас, мав розписати місцеву церкву та писати копії картин відомих європейських майстрів. Саме у цей період розкривається талант художника. «Я мало вчився в Академії, але вчився в Малоросії: я там без відпочинку писав з натури, і ці мої роботи, здається, кращі з-поміж всіх, які я до цього часу написав», — зізнався В.А. Тропінін про період свого перебування в Україні. Очікувану свободу він таки отримав, але аж 1823 року. Після наполегливих клопотань героя 1812 р. генерала М.О. Тучкова та відомого колекціонера П.П. Свініна граф І.І. Морков нарешті погодився надати свободу художнику, якому на той час виповнилося 47 років. Серед найвідоміших робіт цього майстра — «Портрет невідомої з книгою», «Портрет О.Д. Олсуф’єва» та серія селянських портретів простих українців («Портрет українця», «Дівчина з кужелем»).

Класична манера письма з елементами романтизму відповідала і ранньому періоду творчості Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861), який був улюбленим учнем Карла Брюлова — одного із найпомітніших представників цього стилю в Російській імперії. Першим вчителем живопису Т. Шевченка був художник Ширяев. До нього на навчання на 4 роки Тараса віддав поміщик Енгельгардт, який після переїзду 1831 р. до Петербурга вирішив використати потяг кріпака до малювання, щоб мати власного художника. Перші роботи молодого Т. Шевченка переважно виконані у техніці акварелі академічної манери класицизму. Як то: портрет поміщика Павла Енгельгардта, композиція «Олександр Македонський виявляє довір'я своєму лікареві Філіпу». У вільний від роботи час Шевченко відвідує Літній сад у Петербурзі, де змальовує статуї античних богів. Саме тоді він уперше почав писати вірші. 1836 рік у житті Т.Г. Шевченка став щасливим. Цього року відбулося знайомство Шевченка з художником І. Соїиенком, який виявився його земляком. Завдяки зусиллям свого нового товариша Т. Шевченко знайомиться з українським письменникомромантиком Є. Гребінкою, засновником слов’янської філології в Росії В. Григо-

212

ровичем (1815—1876) та відомим російським живописцем, представником російського романтизму О. Венеціановим (1780—1847). Високо оцінивши талант молодого художникааматора, Сошенко вмовляє Ширяєва відпустити з ним Шевченка на місяць з метою відвідати зали живопису Товариства заохочення художників. Завдяки цій обставині відбувається знайомство Шевченка з Карлом Брюловим. А вже 1838 р. Карл Брюлов за домовленістю написав портрет вчителя спадкоємця престолу Василя Жуковського з метою викупити молодого поета з кріпацтва. 22 квітня 1838 р. портрет розіграли у лотерею, в якій взяла участь царська родина, і цих грошей було достатньо (2500 рублів), щоб заплатити за свободу художника. 25 квітня Шевченкові вручили відпускну, і він став студентом Академії мистецтв. До найвідоміших картин цього періоду належать: «Мідас, повішений Аполлоном», «Анатомічна статуя Фішера», «Едіп, Антігона та Полінік», «Ієзекїїль на полі, всіяному кістками».

Представником пізнього класицизму, схильного до романтизованих образів, вважається учень Д. Левицького та В. Боровиковського Іван Бугаєвський-Благодарний (1773—1859). Його пензлю належать портрети В. Боровиковського та А. Іванова.

Не менш цікавим феноменом тогочасної доби були мандрівні художники переважно міщанського та селянського походження. Одним із плеяди таких мандрівних портретистів був К. Юркевич-Стаховський («Портрет М.А. Маркевича», «Портрет М.П. Галаган» та ін.). Позначений романтичними тенденціями був і творчий спадок І. Засідателя. Переважна більшість його робіт були виконані у жанрі портрета («Портрет жінки з коралами», «Портрет італійської дівчинки»).

6.6.Класицизм та романтизм у скульптурі

Помітний вплив на подальший розвиток української скульптури першої половини XIX ст. мав класицизм, заснований на уявленнях про розумну закономірність світу, піднесених героїчних та моральних ідеалах.

До особливостей української скульптури цієї доби передусім належать и подальша секуляризація (світський характер). У попередні століття розвиток скульптури був тісно пов’язаний із культовими потребами. Віднині поряд із традиційним оздобленням іконостасів у православних храмах та використанням скульптури у храмах католицьких у XIX ст. звертаються до скульптури і у світських потребах. Зразками для наслідування стали провідні західноєвропейські представники цього стилю Ж.Б. Пігаль (1714—1785) та Е.М. Фальконе (1716—1791). Як і в Європі, в Україні попит на жанрові скульптури став досить помітним. Проте найвиразніше ідеї величі імперських здобутків знайшли вираз у скульптурі монументальній. Велику увагу приділяли і надгробкам.

Щоб отримати знання і відшліфувати навички майстерності різця, українці змушені були їхати до Петербурзької академії мистецтв, яка на той час стала

213

художнім центром у цій царині. Цікаво, що у списку професорсько-викладацького складу академії досить швидко зріс відсоток українців за походженням, які користувалися повагою, викладали і мали вплив на розвиток скульптури у Російській Імперії/Натомість розвиток скульптури в Галичині представлено переважно митцями неукраїнського походження в стилістиці й манері, характерній для Австро-Угорської імперії.

Однією з перших пам’яток монументальної скульптури класицизму в Україні став монумент Слави у Полтаві (1805—1811), який зведено як пам’ятний знак про Полтавську битву 1709 р. Автором проекту став Тома де Томон, який взяв за основу попередній, але відхилений у Петербурзі, проект полтавського губернського архітектора Михайла Амвросимова (1776—1825). Монумент — встановлена на кубоподібному гранітному п’єдесталі тріумфальна колона, увінчана зображенням одноголового орла з лавровим вінком у дзьобі та стрілами у пазурах. Висота колони становить 10,74 м, а розмах крил орла — близько 3 м. За наказом Петра І тріумфальна колона була вилита з трофейних гармат шведів. З переплавлених гармат було створено й елементи оздоблення її п’єдесталу, скульптурні панно якого виконав Ф. Щедрін.

Зведення тріумфальної колони на честь славетної події чи то прославленої особи для доби класицизму було досить типовим явищем. До відомих пам’яток такого типу в стилі ампір належить зведена за проектом архітектора м. Києва Андрія Івановича Меленського (1766—1833) тріумфальна колона на честь повернення Києву магдебурзького права. Саме А.І. Меленському належить план забудови Подолу та керівництво роботами з відбудови міста після нищівної пожежі 1811 р. Він брав участь і в розробці генерального плану Києва та проекту прокладання кількох магістральних вулиць столиці України (нинішніх — Грушевського, Сагайдачного, Великої Васильківської та ін.). Не менш величним вважається і зведений у цьому стилі в Севастополі архітектором Олександром Брюловим пам’ятник капітану брига «Меркурій» О. Козармському (1834), що прославився подвигом у битві з турецькою ескадрою.

До представників цього стилю, українців за походженням, але що навчалися у Петербурзькій академії і у зарубіжній літературі переважно вважаються митцями російської школи, належать М. Козловський, І. Мартос та К. Климченко. Михайло Козловський (1753—1802) отримав ґрунтовну освіту в Петербурзькій академії мистецтв під керівництвом відомого педагога Н.Ф. Віллє і був вихований на традиціях тоді ще впливового стилю рококо. Проте мандрівка до Риму та творчі настанови Антона Лосенка спонукали талановитого скульптора переосмислити набуте. Згодом з’явилося тяжіння до гармонійної форми і досконалого пластичного моделювання. У доробку найвідоміших його робіт: мармуровий портрет Катерини II (1783), пам’ятник О. Суворову в СанктПетербурзі (1799—1801), гіпсова статуя «Полікрат» (1790). Але справжню славу принесла автору статуя з позолоченої бронзи «Самсон» (1801—1802). Скульптура замовлялася для петергофських фонтанів і стала центральною фігурою так званого Великого каскаду. Алегоричний образ старозавітного Сам-

214

сона, що розриває пащу лева, уособлював (за задумом Петра І) переможну Росію, а лев — переможену Швецію (у державному гербі якої лев є центральним символом). З 1794 р. М. Козловський отримав посаду професора скульптури Петербурзької академії мистецтв і зажив слави талановитого педагога, серед найвідоміших учнів якого В. Демут-Малиновський та С. Пимонов.

Почесне місце у списку представників класицизму в українській скульптурі посідає і співучень М. Козловського Іван Мартос (1754—1835). Козацький рід Мартосів мешкав у м. Ічня на Чернігівщині. Жага до навчання і бажання реалізувати той талант, який відкрився у юнака ще вдома не без участі його дядька (ічнянського сотника, який мав великий хист до різьбярства), привели І. Мартоса до Петербурзької академії мистецтв. Після її закінчення Мартос на шість років від’їздить до Риму і стає учнем славетного А. Канови. Після повернення на батьківщину І. Мартоса чекав успіх і слава, як його називали сучасники, «Фідія XIX століття». З 1794 р. він посів місце професора Петербурзької академії мистецтв, а 1814 р. отримав посаду її ректора. Багатогранність свого таланту скульптор розкрив передусім у монументальній скульптурі. До найвідоміших його скульптур належать: пам’ятник зображеному в римській тозі (як уособлення образу мудрого і справедливого правителя) градоначальнику А.Е. Ришельє (1823—1828) в Одесі; пам’ятник Мініну і Пожарському (1804—1818) в Москві; скульптурна група для Казанського собору в Петербурзі. В Успенському соборі Києво-Печерської лаври було встановлено зведений

І. Мартосом спільно з архітектором Тома де Томоном надгробок фельдмаршалові П. Рум’янцеву-Задунайському (1797—1805). ЙиМ було виконано і медальйон з героїзованим портретом для надгробку останнього гетьмана України Кирила Розумовського (1803—1805) в Батурині, який, на жаль, не зберігся. Більшу частину життя Іван Петрович Мартос прожив в російській столиці, але пошану до своєї батьківщини зберіг у своєму серці назавжди. Красномовним свідченням тому слугує авторський надпис на пам’ятнику великоросійського патріотизму Мініну і Пожарському: «Сочиниль и изваяль Иоаннь Петрович Мартось родом из Ични».

Не менш талановитим скульптором українського походження сучасники вважали Костя Климченка (1816—1849), що подавав великі надії, але помер дуже молодим. До відомих його робіт належать статуї «Нарцис, що дивиться у воду» та «Вакханка». Окрасою дніпровських схилів Києва понині є пам’ятник князю Володимиру Святославовичу (1850—1853), проект якого і барельєфи на постаменті розроблено у стилі пізнього класицизму учнем М. Козловського білорусом Василем Демутом-Малиновським (1779—1846) у співавторстві з Олександром Тоном та скульптором (статуя) Петром Клодом (1805—1867). Образ князя з хрестом у правій руці стоїть на постаменті, що має вигляд церкви. Постамент прикрашають барельєфи зі сценами хрещення Русі.

На початок XIX ст. припадає розквіт монументально-декоративної скульптури, яка розвивалася під безпосереднім впливом садово-паркової архітектури. Подальша еволюція палацової архітектури та садиб місцевої знаті,

215

що традиційно оточувалися садами та парками, полягала у використанні алегоричної скульптури, що вільно стоїть, або ж скульптури на міфологічні сюжети. До найвідоміших з- поміж них зараховують дендропарки: графа С.Щ. Потоцького «Софіївка» в Умані (під керівництвом Л. Метиеля), «Олександрія» у Білій Церкві, «Тростянець» на Чернігівщині та ін. Наслідуючи петербурзьку еліту, алегоричними скульптурами прикрашали свої маєткові ансамблі Тарновські у Качанівці, Кочубеї в Диканці, Розумовські в Батурині та Почепі, Рум’янцев-Задунайський у Вишеньках.

Ще одним напрямом розвитку скульптури цієї доби був скульптурний надгробок. Найбільшим попитом він користувався у Галичині. Найвідомішою скульптурою цього типу є надгробок С. Борковській (1816) роботи Антоніо Канова, встановлений у Домініканському соборі Львова. Помітний слід залишили випускники Віденської академії мистецтв брати Гартман та Иоган Вітвери. Архітектурно-скульптурна група з постатями плакальниць складає мармуровий надгробок К. Яблоновської роботи Г. Вітвера (1774—1825). Його ж різцю належить кілька меморіальних пам’ятників на Личаківському цвинтарі Львова: надгробок Софії Зігель і Юзефу та Терезі Шабінгер (1808). Г. Вітверу львів’яни мають завдячувати зведенням на Площі Ринок чотирьох фонтанів, прикрашених статуями Нептуна, Діани, Адоніса та Амфітрити. Не менш шанованим у Галичині був і зачинатель династії скульпторів Антон Шимзер (1790—1836). На Личаківському цвинтарі збереглися трифігурна композиція родинного надгробку Трензелів-Бреєрів-Венклів (1830) та вапняковий надгробок А. Голембській (1825). Талановитим скульптором був і його молодший брат Йоан Баптист Шимзер, що більше тяжів до реалізму. Помітний слід в історії львівської скульптури залишили Ципріян Годебський (1835—1909), також відомий як автор кількох надгробків на Личаківському цвинтарі Львова і погруддя Т.Г. Шевченка, та Гаврило Красуцький (1837—1885). Найвідомішою роботою Г. Красуцького вважаються барельєфні вставки на львівському будинку по вул. Вірменській, 23. Над вікнами першого поверху будинку і у прямокутних нішах між пілястрами розміщено барельєфні вставки, що символізують чотири пори року і зображують сцени сільського життя: «Весна» — оранка у полі, «Літо» — жнива, «Осінь» — чищення льону, «Зима» — сцена з українського весілля. На рівні третього поверху розміщений фриз барельєфів із зображеннями зодіакальних знаків. Не менш цікавим оздобленням милують погляд барельєфи будинку № 8 на Площі Ринок та скульптурна композиція «Алегорія Хроноса» перед будинком по вул. Вірменській.

6.7. Класицизм, романтизм і еклектизм в українській архітектурі XIX ст.

XIX ст. увійшло в українську історію не лише промисловим переворотом. Розвиваються цукрова, винокурна, борошномельна галузі, жвавішає торгівля,

216

з’являються промислові центри, що спонукають до розвитку будівництва. На XIX ст. припадає формування плановості та активність розбудови міської архітектури. Швидкими темпами забудовуються Київ, Одеса, Харків, Полтава, Чернігів, Львів та ін. міста. Проте якщо у першій половині XIX ст. домінував класицизм, у середині — романтизм, то його кінець позначений еклектизмом.

Родоначальником архітектурного класицизму дослідники називають Андре Палладіо (1508—1580), який поставив собі за мету наслідувати форми античної класики. Під впливом філософії Просвітництва ця тенденція набула визнання у Франції доби Людовіка XVI (1774— 1792), а згодом поширилася усією Європою. Так, пихате аристократичне бароко відходило у минуле і поступалося місцем «шляхетному лаконізму» класицизму. До найвідоміших представників європейського класицизму належать: Ж. Андруен-Монсара (1646— 1708), Ж.А.

Габріель (1698—1782), М.Ф. Казаков (1738—1812), А.Н. Вороніхін (1759—1814). У Російській імперії класицизм витіснив бароко за доби Катерини II. У часи правління її сина Павла І та онуків Олександра І і Миколи І він став офіційним стилем імперії. В Австрійській імперії доби правління династії Габсбургів класицизм також визнавали єдиним стилем, здатним продемонструвати непохитність і велич імперської влади.

З метою підпорядкувати і поставити на контроль архітектурну діяльність у державі представники влади обох імперій посилювали бюрократичний апарат і дбали про виховання відповідних кадрів. Зодчі та інженери здобували освіту в Петербурзькій академії мистецтв, Інституті корпусу інженерів шляхів сполучення у Петербурзі, Палацовому архітектурному училищі Москви, Академії образотворчих мистецтв та Вищій технічній школі Відня. Користувалися авторитетом і Академії красних мистецтв у Варшаві та Кракові. Важливу роль приділяли адміністративному апарату та контролю за ним. На території України, що входила до складу Російської імперії, були введені посади не лише губернських, але й міських архітекторів. Діяльність будівельних комітетів та комісій контролювалася губернаторами і градоначальниками, а проекти важливих споруд у столицях здебільшого затверджувалися самим імператором. Так, з’являється поняття «типового проектування». 1803 р. видаються Зразкові проекти казенних будівель, 1819 — проекти станційних будинків, 1824 — церков, а 1828 — тюремних споруд та будинків віце-губернаторів. Посилився контроль і над приватним будівництвом. У 1809—1812 з’являються зразкові проекти для фасадів приватних будинків, а у 1811 — для воріт і огорож. Нарешті, 1803 р. наказом було заборонено зводити дерев’яні церкви у бароковому стилі. Так, класицизм став єдиним імперським стилем. Однак упродовж півстолітньої історії його домінування вирізняють декілька його різновидів:

-катерининський класицизм, що сформувався наприкінці XVIII ст., характеризувався камерністю, тендітністю та строгим лаконізмом;

-ампір (фр. імперія), відомий ще як олександрійський класицизм, сформувався на початку XIX ст. у Франції доби Наполеона Бонапарта. Культ сили, героїки й імперської величі витісняє попередню демократичну строгість,

217

з’являється попит на розкішну декоративність рельєфу давньоримського зразка, яким прикрашають стіни будинків (гірлянди, обладунки, зброя, сюжетні композиції);

- академічний класицизм (друга чверть XIX ст.), його називають ще миколаївським, виділяється стриманим декором, пропорційністю та лаконічністю.

Усі три різновиди класицизму мають спільні риси: раціоналізм, простота, ясність, чіткість задуманого плану; довершеність форм, самодостатність і цілісність; звернення до симетрично-осьових композицій (квадрат, циліндр, прямокутник). Стають популярні і ротонди, замкнуті в кільце; основний елемент фасаду такої споруди — це античний портик з іонічними чи тосканськими капітелями; для зовнішнього декорування характерним є використання ордерних мотивів: пілястрів, рельєфних фризів; віконні прорізи геометричні та стримано декоровані, а куполи, фронтони і аттики прикрашені напівкруглими та круглими вікнами без використання фігурної ліпнини; основним будівельним матеріалом залишається деревина, проте великим попитом користувалася випалена цегла. Стіни зведеної будівлі покривалися штукатуркою і фарбувалися у світлі тони (білий, жовтуватий, світлоблакитний); з’являється попит на бронзові скульптурні прикраси.

Типологія архітектурних споруд. З посиленням впливу держави на соціальноекономічне та культурне життя суспільства на поч. XIX ст. зріс попит на споруди громадського призначення, а початок промислового перевороту спонукав до будівництва виробничих споруд. На території України з’явилася така ієрархія архітектурних споруд: культові, громадські, житлові, виробничі.

Культові споруди. До особливостей будівництва храмових споруд цього стилю відносять простоту форм, лаконічність і деяку суворість зовнішнього вигляду. За об’ємно-просторовою організацією православних храмових споруд виокремлюють п’ять типів: класичні хрестовокупольні, безстовшгі хрещаті, центричні ротонди та тетраконхи, базилікальні та зальні. Частина крестово-ку- польних храмів будувалася окремо від дзвіниць (церква Різдва Христового у м. Прилуки 1806 р. і в селі Усатове на Одещині 1822 р.), а частина — сполучалася з ними через нефи. До зразків храмової архітектури раннього класицизму зараховують: прикрашений чотириколонним доричним портиком Свято духівський собор у Херсоні (1804—1836) архітектора В. Ярославського, ОлександроНевський собор у Сімферополі (1821р., архітектори — /. Колодій та Л. Шарле- мак), Покровський собор в Ізмаїлі (1822—1836, архітектор —Дж. Торічеллі) та Катерининський собор у Херсоні (1781— 1786, архітектор — І.Є. Стпаров). Катерининський собор у Херсоні зведено коштом князя Г.О. Потьомкіна-Тав- рійського, він став місцем його поховання. Унікальність цієї пам’ятки архітектури полягає у тому, що його стіни, зведені із блідо-жовтого вапняку, з метою досягнення ефекту величної старовини не покривалися штукатуркою. Собор прикрашають чотири ніші, у яких розміщено мармурові скульптури апостолів Петра і Павла та мучениць Варвари і Катерини. Образ св. Катерини має портретну схожість із імператрицею Катериною II, фаворитом якої був князь

218

Г.О. Потьомкін-Таврійський. Однак під час перебування у Херсоні імператриця відвідала храм і просила перейменувати собор у Спаський.

Чимало храмів будували і в стилі ампір, але усі вони несуть на собі відбитки стилістики попередніх епох. До храмових пам’яток цього стилю належать: Спасо-Преображенський собор на Соборній площі м. Одеси (1796—1808), дзвіницю Флорівського монастиря (1821) та Різдвяну церкву в м. Києві (1809— 1814) архітектора А.І. Меленського. Унікальність Різдвяної церкви полягає у нестандартності планування: основний об’єм храму складає форму восьмигранника, до якого із західного боку прилягає прямокутна у плані двоярусна дзвіниця, а зі східного — напівкругла апсида. Купол храму має вісім круглих вікон-люкарн, а північний і південний боки храму прикрашені чотириколонними портиками тосканського ордену. Саме у цьому храмі 6 травня 1861 р. над труною з прахом Т.Г. Шевченка було відправлено заупокійний молебень, а потім тіло перевезено до Канева для перепоховання. Цікавою пам’яткою архітектури у стилі ампір, що має форму ротонди, вважається Миколаївська церква на Аскольдовій могилі в Києві (1810), зведена також А.І. Меленським.

До пам’яток зрілого класицизму відносять: Спасо-Преображенський собор м. Дніпропетровська (1835, А. Захаров), Миколаївську церкву в Люботині (1843). За перлиною українського класицизму — п’ятиярусною дзвіницею Успенського собору м. Харкова (1844, Є. Васильєв) надовго закріпилася слава найвищої міської дзвіниці Російської імперії. Разом із хрестом вона сягає 93 м, поступаючись місцем тільки парафіяльній дзвіниці КиєвоПечерської лаври (96,5 м). За легендою, архітектор Є. Васильєв подав до Петербурга проект, у якому вказав не загальну висоту споруди, а кожного яруса окремо. За чинними неписаними правилами, проект мав шанс бути затвердженим лише у тому випадку, коли б її висота не перевищувала висоту московської дзвіниці «Іван Великий» (81 м). За такої хитрої вигадки проект було затверджено. А 1862 р. на п’ятому поверсі споруди в округлі вікна було встановлено триметровий годинник.

Поряд із православними храмами зводяться і католицькі, в основі яких залишається, як і раніше, базилікальна тринефна структура. До такого типу належать: храм св. Трійці у Лещині на Житомирщині (1805), св. Варвари у Бердичеві (1826). Цікавими пам’ятками є також: Олександрійський костел у м. Києві (1842, архітектори Піллер, Ф. Мехович), костели у містечках Стара Сіль (1829), Старий Самбір і Підбуж (1830) за проектами А. Вондрашки. У цьому стилі зведено й уніатські церкви у Золочеві та Снятиці. Елементи класицизму упізнаються і у датованих цим часом єврейських синагогах, що були зведені у Чернівцях (1840-і p.), Катеринославі (1837—1843) та у молитовному залі з куполом (темпалі) на Площі Ринок у Львові (1846, Я. Левицький, И. Зальцман).

Палацова архітектура XIX ст. демонструє більше розмаїття і відхід від традиційних рішень попередньої доби. Унікальною пам’яткою палацової архітектури катерининського класицизму є палацовий комплекс у Качанівці на Чернігівщині, що був офіційною резиденцією голови Малоросійської колегії

219

та генерал-губернатора Малоросії графа П.О. Румянцева. Проект комплексу розробив московський архітектор К. Бланк, а звів український зодчий М. Марципанов. Окрасою центральної частини головного фасаду двоповерхової будівлі палацу є шестиколонний портик тосканського ордеру, з обох боків до якого прилягає прикрашена вазами балюстрада та два одноповерхові флігелі. Центральна частина споруди завершена півсферичним куполом на барабані якого розміщений ряд округлих вікон. На території комплексу М. Марципановим 1828 р. зведена і Георгіївська церква. Навколо палацу розбитий англійський парк з амфітеатром, скульптурами, павільйонами та містками, що з’єднували береги 12 штучних ставків.

Перлиною палацової архітектури вважається зведений у стилі олександрійського класицизму (ампір) палац Кирила Розумовського (1799—1803) на Чернігівщині у Батурині. Проект споруди виконав улюблений зодчий Катерини II останніх років її правління шотландець Чарлз Камерон (1743—1812). Не менш відомий італійський зодчий Антоніо Рінальді (1710—1794), якого малоросійський гетьман 1751 р. взяв на службу, довкола палацу заклав парк. Прямокутна у плані будівля з рустованим цоколем та гладкими стінами на всю ширину лицевого фасаду перекрита восьмиколонним портиком іонічного ордеру. Для будівництва споруди використовувалися матеріали місцевого походження: карнизи виконані із блоків пісковика, привезених із Новгорода-Сіверського, а цегла — із місцевих заводів. Цікавою пам’яткою палацової архітектури є і садиба Галаганів у с. Сокиринці на Чернігівщині. За проектом Г. Дубовицького у 1823—1829 роках граф Гнат Галаган збудував родовий маєток у стилі пізнього класицизму. Стіни двоповерхової споруди обрамлені рустом та пілястровими лиштвами, а центральна частина її увінчана куполом зі шпилем. Фасади палацу прикрашають восьмиколонні портики іонічного ордеру та античні статуї. Навколо палацу 1829 р. було закладено англійський парк, площа якого складала 427 га. У Південній Україні палацові комплекси з парковою інфраструктурою було зведено у селах Томаківка, Мануйлівка та Щастя на Донеччині. Неподалік м. Сімферополя у селі Салгирка за проектом Ф. Бльсона 1826 р. зведено садибний палац губернатора Д. Наришкіна.

Активно будувалися палаци, особняки і в містах. До відомих пам’яток палацової архітектури міського типу стилю ампір належать: двоповерховий особняк із шестиколонним портиком іонічного ордеру О. Полоцької-Наришкіної по вул. Софіївській №5в Одесі (1823); палац Шидловського на Приморському бульварі № 9 м. Одеси (1830, архітектор Ф. Боффо). У Харкові збереглися особняки цього стилю по вул. Чернишевській № 14 (архітектор В. Лобачевський), Міщанській № 16 (архітектор А. Тон). У Києві цікавими є особняк з мезоніном по вул. Московській № 40, фасад якого прикрашений шестиколонним портиком, та особняк по вул. Покровській № 5, фасад якого прикрашений спарованими колонами тосканського ордеру.

Житлові споруди. Поряд із будівництвом палаців та особняків для задоволення потреб населення, прибулого до адміністративних та торговельних

220

міст, зводили так звані прибуткові будинки, квартири у яких винаймалися. Багатоквартирні будинки приносили прибуток їхнім власникам, тому і називалися «прибутковими». Такі будинки збереглися по вул. Сагайдачного, Андріївській у Києві, по вул. Павличенка у Севастополі — будинок Волохова, на вул. Ерделівській № 23 у Херсоні. Для заможних квартиронаймачів пропонувалися розкішні квартири у буд. Милованової (1837, архітектор Ф. Боффо), на розі вул. Дерибасівської та Колодязного провулку (1835, архітектор Дж. Торрічеллі) в Одесі. Цим часом датуються і перші готелі, що були зведені для гостей з тимчасовим перебуванням на Приморському бульварі в Одесі та респектабельні «Руський» і «Англійський» у Львові.

Громадські споруди. Значний вплив на будівництво громадських споруд початку XIX ст. мали новий територіальний поділ України та реорганізація системи управління. Як наслідок, виникла потреба у будівництві нових адміністративних споруд. 1803 р. архітектором А. Захаровим розроблено і затверджено три типові проекти для будівництва казенних (тобто адміністративних) споруд — палаців вищих місцевих чинів, а Т. де Томон для будинків губернських міст розробив аж 16 типових проектів і не лише для генерал-губернатора, віцегубернатора, але й для будинків поштмейстера, поліцмейстера, заміського будинку і навіть «російської парової лазні».

Зразком олександрійського класицизму (ампір) в Україні є єдиний і унікальний ансамбль Круглої (початково — Олександрійської) площі у Полтаві (1809—1813), будівництво якої співпало з ювілеєм святкування столітньої річниці Полтавської битви. У центрі площі встановлено монумент Слави, навколо якого розбито парк. По колу навколо парку зведено дво- і триповерхові будівлі у стилі ампір: будинок генерал-губернатора та губернські присутственні місця (1810, архітектор А. Захаров), Малоросійський поштамт (1809, архітектор Є. Соколов), Дворянське зібрання (1810, архітектор М. Козаков). Усі будівлі ансамблю прикрашено шестиколонними портиками, що об’єднує їх у цілісний ансамбль.

Гідними уваги з-поміж палацових споруд для урядових осіб є будинок градоначальника в Одесі (1826—1829, архітектори Ф. Боффо, А. Мельников) та будинок губернатора у Львові (1821, архітектор Хельман). Перший поверх таких споруд за своїми функціональними характеристиками був робочим, а другий — призначений для житла. Для розміщення судових установ, численних комісій та комітетів за проектом А. Захарова зводилися губернські присутственні місця. Такий тип адміністративних споруд зведено не лише у Полтаві, але й у Києві, Чернігові, Сімферополі, Василькові, Лохвиці. До громадського типу споруд належать також: поліцейські будинки; будинки різних відомств (традиційно — це були одноповерхові споруди з мезоніном); контрактові будинки для укладання торговельних угод та оформлення оптових операцій з біржовим залом та конторськими приміщеннями, як Одеська біржа архітектора Ф. Боффо та Контрактовий будинок у Києві (арх. А.І. Меленський).

Окреме місце посідають торговельні споруди — так звані гостинні двори як своєрідна перехідна ланка до торгових центрів у вигляді базарних площ,

221