Господарське право (Вінник Оксана Марянівна)

операції) і передбачаються у відповідних законах: «Про банки і банківську діяльність» (ст. 9 - право комерційних банків створювати та брати участь у банківському об'єднанні, ст. 47 - право здійснювати на підставі банківської ліцензії банківські операції та ін.), «Про страхування» (статті 3,10-11 - право страховиків здійснювати на договірних засадах страхування, співстрахування, перестрахування; ст. 12 - право створювати та брати участь в об'єднаннях страховиків; ст. 14 -право здійснювати страхування через страхових посередників (страхових агентів і страхових брокерів).

Загальні обов'язки суб'єктів господарювання досить численні, а саме:

1. Отримати дозволи ліцензії для здійснення тих видів господарської діяльності, щодо яких закон передбачає необхідність отримання спеціальних дозволів (ліцензій) у порядку, визначеному Законом України від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Для отримання ліцензії суб'єкт підприємницької діяльності подає органу, що визначається Кабінетом Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування»), такі документи: заяву про видачу ліцензії, в якій зазначаються: відомості про суб'єкта господарювання - заявника; найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи; вид господарської діяльності, на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа, інші документи відповідно до переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2001 р.№756.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі (що може мати місце у разі виявлення недостовірних даних у поданих за-

81

явником документах, а також у разі неможливості здійснення заявником певного виду діяльності відповідно до ліцензійних умов) у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Так, ст. 4 Закону України від 30.10.1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» передбачений 30-денний - як максимальний термін для прийняття рішення Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку щодо ліцензування (надання ліцензії або відмови в її наданні) професійних учасників ринку цінних паперів.

2. Для здійснення окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників - платників фіксованого сільськогосподарського податку,

гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку)

законодавством України (Закон від 23.03.1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності») передбачається необхідність отримання торгового патенту - дозволу на торгівлю, що видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності, в тому числі індивідуальним підприємцям) державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів (за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг), а при застосуванні пересувної торговельної мережі - за місцем реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Порядок надання торгового патенту встановлюються згаданим законом.

Суб'єкти господарювання повинні також:

•вести бухгалтерський облік і надавати статистичну та іншу звітність;

•дотримуватися вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;

•сплачувати податки та інші обов'язкові платежі;

•дотримуватися безпеки виробництва (пожежної, радіаційної, санітарноепідеміологічної та ін.);

82

•додержуватися вимог трудового законодавства - у разі використання найманої праці;

•виконувати договірні зобов'язання;

•не порушувати права та законні інтереси інших осіб, утримуватися від зловживання своїми правами;

•нести відповідальність у разі порушення вимог законодавства, договірної дисципліна та/або завдання шкоди іншим особам.

Спеціальні обов'язки закріплені за суб'єктами господарювання, що спеціалізуються на певних видах господарської діяльності (фінансовій, зокрема), здійснюють певні операції (щодо інвестування, наприклад), діють на територіях зі спеціальним правовим режимом (державного кордону, Чорнобильської зони, виключної морської зони) чи в специфічних умовах (надзвичайного стану).

Основні засади припинення діяльності суб'єктів господарювання визначаються Господарським кодексом України (статті 59-61), Цивільним кодексом України (щодо юридичних осіб - статті 104-112), Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (статті 33-41, 46-52), а спеціальні - законами, що визначаються особливості правового статусу суб'єктів господарювання зі спеціальним (виключним) видом діяльності.

Основні засади, закріплені в Господарському кодексі України, передбачають:

•форми припинення (реорганізація шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення) чи ліквідація;

•підстави припинення діяльності, відповідно до яких розрізняють: добровільне припинення - ліквідацію чи реорганізацію (за рішенням власника чи уповноваженого ним органу або вищого органу управління суб'єкта господарювання, яким зазвичай є загальні збори учасників (акціонерів, членів кооперативу), у зв'язку із закінченням строку, на який створювався суб'єкт господарювання, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено) та примусове припинення (за рішенням антимонопольних органів чи суду в

передбачених законом випадках, у тому числі у разі визнання суб'єкта

83

господарювання в установленому порядку банкрутом; у разі скасування його державної реєстрації у передбачених законом випадках); добровільно-вимушене припинення (підставою для виділення такого припинення є положення ЦК - ч. 4 ст. 144, ч. 4 ст. 151, ч. З ст. 155, відповідно до яких господарське товариство/ТОВ, ТДВ, АТ припиняється шляхом ліквідації, якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів товариства стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом); закон надає можливість товариству добровільно прийняти рішення про ліквідацію (в особі загальних зборів учасників/акціонерів), аби уникнути примусової ліквідації; подібна ситуація виникає і в інших випадках (зокрема, коли виявлена контролюючими органами невідповідність виробництва вимогам щодо його екологічної безпеки не може бути усунена і суб'єкт господарювання стоїть перед вибором: самостійно прийняти рішення про ліквідацію чи чекати рішення суду);

•принцип публічності прийняття рішення про припинення діяльності суб'єкта господарювання (оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному (призначеному для публікації відомостей державної реєстрації) офіційному друкованому органі преси);

•форми захисту інтересів кредиторів (щодо реорганізації - визначення правонаступників суб'єкта господарювання, який припиняє свою діяльність у результаті реорганізації; щодо ліквідації - встановлення порядку ліквідації та задоволення вимог кредиторів (задоволення претензій кредиторів з майна суб'єкта господарювання, що ліквідується; повернення майна, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, його власникові (учасникам суб'єкта господарювання, що ліквідується). Стаття 112 ЦК ґрунтовніше регулює питання задоволення вимог кредиторів, встановлюючи черговість (чотири черги). Спеціальні порядки черговості встановлюються законами: «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 31); «Про

84

інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (частини 2-4 ст. 21).

Питання припинення діяльності суб'єктів господарювання, крім статей 5961 Господарського кодексу, регулюються Цивільним кодексом (стосовно юридичних осіб - статті 104-112), а також низкою законів: «Про банки і банківську діяльність» (статті 26, 28, 87-98); «Про цінні папери та фондовий ринок» (ч. 4 ст. 21); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (статті 20-21); «Про страхування»; «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (статті 22-34) та ін.

3. Особливості правового статусу суб'єктів організаційногосподарських повноважень

Однією з категорій суб'єктів господарських правовідносин нарівні з суб'єктами господарювання є суб'єкти організаційно-господарських повноважень. Це особи, які мають повноваження щодо організації господарської діяльності, управління іншими суб'єктами та/або контролю за їх діяльністю.

Розрізняють юридичні та фактичні підстави виникнення таких повноважень.

Юридичними підставами можуть бути:

•закон (акт законодавства), відповідно до якого створюються та/або наділяються відповідними повноваженнями певні суб'єкти - зазвичай організації - органи господарського керівництва: господарські та функціональні міністерства та відомства, органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації;

•установчі документи господарських організацій, у тому числі господарських об'єднань (статут або засновницький договір);

•так звані підприємницькі договори, що передбачають організацію діяльності двох і більше суб'єктів господарювання та, відповідно, делегування одному чи кільком з них управлінських повноважень.

Фактичні підстави:

•відносини власності, що забезпечують власнику низку повноважень, у

тому числі організаційного характеру (щодо заснування господарських органі-

85

зацій/підприємств, закріплення за останніми майна на певному правовому титулі та затвердження статуту такої організації, призначення керівника, контроль за дотриманням створеною організацією положень статуту, ефективності використання майна та ін.);

•відносини контролю-підпорядкування (володіння більшістю голосів на загальних зборах; контроль органів управління тощо);

•делегування організаційно-управлінських повноважень (може мати місце на підставі (1) закону, що притаманно для сфер публічної - державної та комунальної власності, або (2) договору, який може використовуватися для такої мети будь-якими суб'єктами в не заборонених законом випадках).

Класифікацію суб'єктів організаційно-господарських повноважень можна здійснювати за різними критеріями:

І. За формами власності: 1) державні (Кабінет Міністрів України, господарські та функціональні міністерства та відомства, державні господарські об'єднання та державні холдингові компанії); 2) комунальні (органи місцевого самоврядування, їх виконкоми, управління, комунальні господарські об'єднання);

3)приватно-колективні (добровільні господарські об'єднання, холдингові компанії, громадяни та організації, що володіють контрольними пакетами акцій, відповідною часткою в майні господарських організацій, відповідною кількістю голосів на загальних зборах або в інший спосіб контролюють інший суб'єкт господарювання/господарську організацію).

ІІ. За фактичними підставами виникнення розрізняють суб'єктів, організаційно-господарські повноваження яких ґрунтуються на: 1) відносинах власності (материнське підприємство щодо дочірнього); 2) інших відносинах контролю-підпорядкування (холдингова компанія щодо своїх корпоративних підприємств; власник контрольного пакету акцій або відповідної частки у статутному капіталі/складеному майні господарської організації корпоративного типу щодо останньої); 3) делегуванні організаційно-господарських повноважень (добровільні господарські об'єднання, яким організаційно-господарські повноваження делегують підприємства-учасники; головне підприємство промислово-

86

фінансової групи, що діє в інтересах групи відповідно до укладеної між її учасниками генеральної угоди, та ін.).

III. За юридичними підставами виникнення: 1) суб'єкти, господарськоорганізаційні повноваження яких виникають на підставі закону (Кабінет Міністрів України, господарські міністерства/відомства, державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії - щодо державних підприємств відповідно до Закону «Про управління об'єктами державної власності»); 2) суб'єкти, господарсько-організаційні повноваження яких виникають на підставі установчих документів (добровільні господарські об'єднання, управлінські повноваження яких виникають відповідно до установчого документа об'єднання - його статуту чи засновницького договору); 3) суб'єкти, організаційно-господарські повноваження яких виникають на підставі договорів про організацію підприємницької діяльності двох і більше суб'єктів такої діяльності.

Особливостям правового статусу суб'єктів організаційно-господарських повноважень буде присвячена окрема тема.

4.Правове становище суб'єктів внутрішньогосподарських відносин

Особливе становище притаманне суб'єктам внутрішньогосподарських відносин, до яких належать:

•відокремлені підрозділи, філії, представництва господарських організацій зі статусом юридичної особи;

•цехи, лабораторії, відділи, департаменти господарських організацій, територіальне розташування яких збігається з основним місцезнаходженням такої організації;

•органи управління та контролю господарської організації корпоративного типу: загальні збори, виконавчий орган/органи), спостережна/наглядова рада, ревізійна комісія (ревізор) та /або орган внутрішнього аудиту.

Перша з вищезгаданих категорій суб'єктів внутрішньогосподарських

відносин відіграє особливу роль у діяльності господарської організації, до

87

структури якої належить, виконуючи частину її функцій в іншій місцевості (районі міста чи області, в іншому місті чи навіть на території іншої держави). Тому законодавець приділяє цим суб'єктам досить значну увагу, визначаючи особливості їх правого становища.

Відокремлений підрозділ (філія, представництво, структурна одиниця) господарської організації (ВП) - це суб'єкт внутрішньогосподарських відносин без прав юридичної особи, що створюється за рішенням організації, до структури якої входить, і діє в межах повноважень, закріплених у положенні, затвердженому організацією-засновником.

Характерними рисами цих категорій суб'єктів внутрішньогосподарських відносин є:

•спеціальне регулювання: ст. 64 ГК України; ст. 95 ЦК України; закони: «Про господарські товариства» (ст. 9), «Про банки і банківську діяльність» (статті 23-25) та ін.;

•наявність у ВП статусу суб'єкта внутрішньогосподарських відносин і, відповідно, відсутність прав юридичної особи;

•наявність статусу юридичної особи у господарської організації (ГО), що створила ВП;

•належність ВП до організаційної структури ГО, що його створила;

•визначення повноважень ВП в установчому та внутрішніх документах ГО, до організаційної структури якої належить ВП;

•обсяг повноважень ВП визначається в положенні про нього, що затверджується ГО, яка його створила;

•керівництво ВП здійснюється одноособовим керівником, який у зовнішніх відносинах може діяти від імені ГО, до організаційної структури якого він належить, у межах і на підставі довіреності, підписаної керівником цієї ГО;

•майнова основа діяльності ВП - майно, закріплене за ним ГО, що відображається в актах бухгалтерського обліку та інвентаризації;

•залежність ВП у майновому та організаційному відношенні від ГО, до

структури якої він входить і за рішенням якої створюється;

88

•територіальна відокремленість ВП від ГО, до структури якої він входить;

•діє на підставі положення, що затверджується організацією, складовою якої є і за рішенням якої створюється ВП;

•здійснення господарської діяльності ВП від імені ГО, до структури якої він входить;

•відповідальність за зобов'язаннями ВП несе зазвичай ГО, до структури якої входить ВП;

•ліквідація ВП здійснюється за рішенням ГО, до структури якої він входить.

ТЕМА 7.

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ПІДПРИЄМСТВ

1.Поняття підприємства та його основні ознаки.

2.Види та організаційно-правові форми підприємств.

3.Особливості правового становища окремих видів підприємств.

3.1.Підприємства державної форми власності (державних комерційних і казенних підприємств).

3.2.Підприємства комунальної форми власності.

3.3.Підприємства колективної власності. Виробничі кооперативи.

3.4.Приватні підприємства.

3.5.Підприємства з іноземними інвестиціями та іноземні підприємства.

3.6.Орендні підприємства.

1. Поняття підприємства та його основні ознаки

Правове становище підприємств в українському законодавстві, що почало формуватися після набуття державної незалежності, вперше було визначено Законом України від 27.03.1991 р. «Про підприємства в Україні», більшість положень якого була врахована при розробці проекту Господарського кодексу України, що набував чинності з 01.01.2004 р. Слід зазначити, що в новому Цивільному кодексі поняття підприємства дається в главі 12 «Загальні положення

89

про об'єкти цивільних прав» у ст. 191 «Підприємство як єдиний майновий комплекс». Відповідно до цієї статті, «підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності», є сукупністю нерухомих і рухомих речей, майнових та інших прав, а також може бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. На відміну від Цивільного кодексу Господарський кодекс (статті 6272) визначає підприємство самостійним суб'єктом господарювання, якому притаманні такі риси:

•належність до основної ланки економіки;

•безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької, торговельної та іншої господарської діяльності - як комерційної (підприємницької), так і некомерційної;

•можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній (державні та казенні підприємства), комунальній (комунальні підприємства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, господарських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підприємства);

•установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом (так, для підприємств, що діють у формі повного чи командитного товариства, установчим документом буде засновницький договір - ч. 1 ст. ГК 82; для командитного товариства з одним повним учасником - меморандум, що передбачено ч. З ст. 134 ЦК України);

•функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у наявності самостійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути закріплено за підприємством на праві власності (підприємства у формі господарських товариств і виробничих кооперативів, приватне підприємство, якщо засновник (власник майна) сам (без найманого керівника) управляє цим підприємством), праві господарського відання (державні підприємства, комунальні підприємства, приватні підприємства з найманим керівником, а також підприємства громадських, релігійних, кооперативних організацій, якщо засновник застосував

цей правовий титул при закріпленні за підприємством виділеного йому майна),

90