специальная селекция

Оцінювання ліній у конкурсному, попередньому і контрольному сортовипробуваннях та селекційному розсаднику за расоспецифічною стійкістю до патотипів сажки (РССПС) здійснють на однорядкових ділянках на фонах штучного зараження шляхом роздільної інокуляції насіння кожного з патотипів сажки, зібраних та ідентифікованих в селекційній установі. Збудники патотипів сажки розмножують та підтримують у генетичній чистоті за відповідними методичними рекомендаціями з використанням спеціально підібраних генотипів рослин проса – диференціаторів. Такими диференціаторами в ННЦ «Інститут землеробства НААНУ» слугують сорти проса – Радуга, Лілове, л.1245, Київське 87, Масловське 3, Саратовське 2, Благодатне, колекційні зразки ВІР: К-1456, К-8751 та л. 832 ( виділена із сорту Ільїновське).

Урозсадниках сортовипробування проводять фенологічні спостереження (відмічають фази сходів, початку (25%) і повного (75%) викидання волотей, початку і повного достигання), обліки – стійкості до вилягання й осипання, виміри висоти рослин, довжини волоті, кількості міжвузлів.

Улабораторних умовах визначають масу 1000 зерен, плівчастість, ураження ядер меланозом, тип крохмалю, вміст білка тощо.

Дослідження з вивчення особливостей успадкування та прояву

окремих ознак здійснюють на гібридах F2 і F3 спеціально підібраних комбінацій схрещувань. Результати гібридологічного аналізу статистично опрацьовують за методикою багатоелементного генетичного аналізу за критерієм Пірсона – χ2 (хі-квадрат).

10.6. Методи оцінювання селекційного матеріалу

Результативність селекційної роботи значною мірою залежить від правильного оцінювання селекційного матеріалу, який отримують для створення нових сортів відповідно до селекційних програм, а також продуктів добору. Відбирати, оцінювати і випробовувати весь селекційний матеріал необхідно в тих ґрунтово-кліматичних умовах, для яких створюються сорти проса.

Оцінювання урожайності селекційного матеріалу. Урожайність з одиниці площі визначається середньою продуктивністю однієї рослини, яка, у свою чергу, складається з кількості стебел, що сформували волоть, середньої кількості зерен з однієї волоті й маси 1000 зерен, і середньої кількості рослин. На ранніх етапах селекційного процесу, коли добирають кращі рослини, оцінювати майбутні сорти можна тільки за продуктивністю вихідного матеріалу. Пізніше селекційний матеріал за врожайністю оцінюють в розсадниках сортовипробування – контрольному, попередньому і конкурсному. Оцінювання за урожайністю в польових умовах значно ускладнюється модифікаційним впливом умов вирощування, який можна значно нівелювати шляхом закладання дослідів

210

у кількох повтореннях та схемою розміщення ділянок (рендомізоване, латинський прямокутник тощо). У розсадниках сортовипробування зразу ж після збирання урожаю проводять зважування зерна проса з кожної ділянки, перерахунок на урожай з гектара і отримані дані з урожайності піддають дисперсійному аналізу для визначення найменшої істотної різниці та точності досліду.

Оцінювання стійкості проса до рас сажки. Створення сортів проса, стійких до всіх відомих рас сажки, є одним із найбільш важливих завдань селекції. Оцінювання расоспецифічної стійкості селекційного матеріалу до сажки проводять у польових умовах на штучному інфекційному фоні, створеному шляхом заспорювання селекційного матеріалу чистими расами сажки до посіву з розрахунку 0,3- 0,7% від маси насіння. Генетичну чистоту 12 рас сажки підтримують за відповідними методичними рекомендаціями з використанням спеціально підібраних генотипів рослин проса –диференціаторів.

Ступінь стійкості до відповідних рас сажки оцінюють шляхом обліку уражених рослин у фазі початку стиглості проса (25%).

Оцінювання стійкості до меланозу. Меланоз – хвороба ядра проса,

яка значною мірою знижує якість крупи. Оцінювання стійкості до меланозу проводять на штучному фоні, створеному за методикою НДІСГ Центрально-Чорноземної смуги ім. В.В.Докучаева, що дає змогу збільшувати ураження проса цією хворобою в 2-2,5 рази (Сурков, 1982).

Оцінюють селекційний матеріал за стійкістю до меланозу обрушуванням квіткових плівок шляхом підрахунку уражених ядер.

Методи оцінювання на стійкість до несприятливих абіотичних факторів середовища. Оцінювання рослин проса за холодостійкістю проводять шляхом виділення проростків з прискореними темпами проростання за штучного зниження температури до 7° С, а також за стійкістю до знижених температур вночі та під час початку цвітіння вранці. Більш холодостійкі лінії і сорти зацвітають на 15-30 хв раніше.

Ступінь посухостійкості оцінюють за темпами росту кореневої системи в період кущення, характером і швидкістю в’янення листків за нестачі вологи в ґрунті, за показниками інтенсивності транспірації, кількістю продихів на одиницю площі листків, за кількістю пасоки, що виділяється кореневою системою рослин із зрізаними стеблами, за озерненістю волоті і ступенем зниження крупності зерна. У більшості випадків таке оцінювання проводиться візуально.

Методи оцінювання якості зерна і крупи. Крупність зерна оці-

нюється масою 1000 зерен, вирівняність – часткою фракцій, які зійшли з двох суміжних сит з отворами довжиною 20 мм і шириною

2,0; 1,9; 1,8; 1,7; 1,5; 1,4; 1,2 мм.

Плівчастість визначається зважуванням 50 зерен у 2-х повтореннях, обрушуванням їх і зважуванням ядер.

Оцінювання за типом крохмалю зернівок здійснюють у лабораторних умовах за забарвленням борошнистої частини зернівок розчином

211

Люголю. Вміст сирого протеїну в зерні проса визначають загальноприйнятими методами.

Оцінювання якості крупи проводять шляхом органолептичної оцінки каші, звареної з пшона різних ліній і сортів проса, порівнюючи із стандартами.

Біометричні методи оцінювання селекційного матеріалу поля-

гають у математичній обробці отриманих результатів досліджень (дисперсійний аналіз урожайних даних, діалельний аналіз за Гріфінгом, тестерний аналіз, багатоелементний генетичний аналіз за критерієм Пірсона – χ2 (хі-квадрат) тощо.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1.У яких напрямах розробляються селекційні програми із створення сортів проса?

2.Які цитогенетичні особливості проса ?

3.Як у проса успадковуються ознаки: забарвлення зернівки, тип волоті, антоціанове забарвлення, висота рослин, тривалість вегетаційного періоду, крупність зерна, плівчастість, тип крохмалю, стійкість до сажки?

4.Назвіть типи дії і взаємодії генів у проса.

5.Які принципи підбору батьківських форм для схрещування?

6.Які методи селекції використовують у процесі створення сортів проса?

7.Назвіть типи схрещувань за трансгресивної селекції проса?

8.Які типи схрещувань за конвергентної селекції?

9.Назвіть ланки селекційного процесу з просом і особливості закладки різних розсадників.

Література

1.Агафонов Н.П. Изучение мировой коллекции проса: Методические указания / Н.П. Агафонов, А.Ф. Курцева. – Л.: ВИР, 1988. – 30 с.

2.Широкий уніфікований класифікатор проса (Panicum miliaceum L.) / Л.В. Григоращенко, С.Г. Холод, О.І. Рудник та ін. – Харків, 2009. – 61 с.

3.Яшовский И.В. Селекция и семеноводство проса / И.В. Яшовский. – М.: Агропромиздат, 1987. – 268 с.

212

11. СЕЛЕКЦІЯ СОНЯШНИКУ

Кириченко В.В. – академік НААНУ

11.1. Історія виникнення соняшнику

Олійний соняшник – достатньо нова технічна культура. Він створений руками російських і українських селекціонерів. Площі посіву у світі складають більше 18 млн га. В Україні соняшник висівають на площі більш як 3,8 млн га. Порівняно з багатьма сільськогосподарськими культурами, історія селекції яких простежується в глибину сторіч, свідчення про селекцію соняшнику зовсім обмежені. За даними С.В. Хайзера, індіанці, які мешкали на Американському континенті, вирощували соняшник поруч з кукурудзою і картоплею. Насіння диких видів, крупу і муку з соняшнику використовували в їжу, з них готували фарби та ліки. Широко використовували квітки соняшника в ритуалах. Індіанським народностям було відомо про вміст жиру в насінні, його використовували для змащення волосся.

УЄвропу соняшник був завезений з Нової Мексики приблизно в 1510 році до Іспанії. Тільки у 1568 році бельгійський ботанік Р.Додоней дав характеристику соняшника, виконав гравюру одностеблової рослини лузального типу. Ботанік Монард (1582) дав назву соняшнику "трава сонця". І лише у 1654 році Титчас розмістив соняшник у каталозі рослин Кенігсберзького ботанічного саду під назвою "Перувіанська квітка сонця". У період 1568-1570 рр. в Падуанському ботанічному саду (Італія) вирощували гігантський одностебловий соняшник під назвою Planta Massima.

У1686 році було надруковано повідомлення щодо соняшнику меншої висоти з мілким насінням, тонким лушпинням і виповненим ядром. Ця форма, яка має назву Helianthemon perusicenum, через Німеччину і Польщу розповсюдилась у західні райони України.

Але окультурений індіанцями соняшник, який опинився в Європі, довгий час залишався декоративною рослиною.

З 1510 р. з'явилися перші повідомлення щодо утилітарного значення соняшнику. Ні в Німеччині, ні в Португалії, ні в будь-якій іншій державі не знайшлося такого застосування цієї культури, як у Росії та Україні.

Перші згадування щодо культури соняшнику в Росії знайдені в матеріалах з історії заснування міста Валуйки (1599 р.). Свідчення щодо вирощування цієї культури в Україні знаходимо в травнику Д. С. Сиренія за 1613 р.

Наприкінці 60-х років ХVІІІ сторіччя в наукових виданнях висловлено думку щодо розведення соняшнику з використанням сім'янок на олію, а стебла на паливо. В 1780 р. газета "Экономический магазин" розмістила дві статті: "О масле особого ряда" і "О подсолнечнике", в яких

213

автор відмічав, що йому пощастило куштувати олію "…в одном знатном доме…", після чого висловив думку про видобуток такої олії з соняшнику, що дасть можливість скоротити витрати на закупівлю імпортованої прованської олії. Вільне Економічне Товариство в 1791 р. зробило заяву про нагородження того "…кто масло из рыжечного семени и подсолнечных семян во множестве приготовит…".

У1816-1817 рр. Харківське філотехнічне товариство розглянуло питання щодо вирощування соняшнику в південних губерніях з метою отримання олії і використання стебел на паливо.

Подальша історія соняшнику і його селекція в Росії та Україні пов'язана з його використанням для отримання олії. Пріоритет у цій справі належить слобожанському майстру зі слободи Олексіївка Бірючинського повіту Воронезької губернії, який сконструював ручний прес і вперше зробив вижимку олії. В 1833 р. з'явилася перша олійниця на кінному приводі, а в 1865 р. – перший паровий олійнопереробний завод. У період з 1864 по 1867 рр. добувалося до 920 тис. пудів соняшникової олії.

11.2.Емпірична селекція соняшнику

Устворенні олійного соняшнику важливе значення відіграла народна селекція, підсумком якої були створені нерозгалужені форми зі значно підвищеним умістом олії. 1853 року вміст олії у соняшника складав лише 15 %, що у 2-4 рази менше порівняно з іншими олійними культурами. Широкий поліморфізм привів до великого різноманіття соняшнику. У формуванні культурного соняшнику відбувалися мутації, які на фоні добору за 250 років сприяли створенню нового вихідного матеріалу для наступної селекції. Після того, як було зроблено перший крок до свідомого поліпшення шляхом добору кращих біотипів, відкрився шлях для емпіричної селекції. Інтуїція, художній смак, цікавість до справи стали мірою селекційного успіху.

Незважаючи на те, що соняшник вже висівали на площі 136 тисяч десятин, культура стала занепадати, тому що розповсюдження соняшникової вогнівки і вовчка повністю знищувало врожай. У зв'язку з повільним перебігом природного процесу удосконалення, який лише за довгий строк викликає помітні зміни і знаходиться за межами прямих спостережень, людина давно почала впливати на формування соняшнику, надаючи перевагу кращим рослинам і насінню. Добір за зовнішніми ознаками за довгий термін привів до поліпшення рослин.

У1910 році були створені панцирні популяції соняшнику, який також був стійким до соняшникової вогнівки. Невідомий господардослідник вдало відібрав панцирний зразок соняшника і назвав його "Зеленка". У цей час відомий селекціонер Карзін створив панцирний сорт. Впровадження нових сортів-популяцій забезпечило в 1913 році поширення посівів соняшнику до 982 тис. гектарів.

214

На початку ХХ сторіччя в Україні вирощували низьковрожайні морфологічно невирівняні популяції, у складі яких перевершували розгалужені лузальні та межеумочні типи. Рослини пошкоджувалися вовчком, іржею, соняшниковою вогнівкою.

Вміст олії місцевих популяцій (Американка, Зеленка, Зеленка Карбутовського) складав 26-31 % у перерахунку на абсолютно сухе насіння. Кількість розгалужених рослин у популяціях складала від

18,6 до 41,1 %.

Народною селекцією були створені форми соняшнику під назвами: Зеленок, Фуксинок, Пузанків та інші, які широко використовувались господарями і залишаються до цього часу для сівби на присадибних ділянках.

11.3. Основні етапи наукової селекції соняшнику

Планомірні роботи щодо вивчення і розвитку наукової селекції соняшнику були розпочаті трьома дослідними установами: у 1910 році – Харківською дослідною станцією (сучасна назва – Інститут рослинництва ім. В.Я. Юр'єва НААНУ), у 1912 – дослідним селекційним полем "Круглик" (ВНДІОК ім. В.С. Пустовойта, Росія), у 1913 році – Саратовською дослідною станцією (НДІ СГПС, Росія). У 20-ті роки було розпочато масштабні роботи з вивчення біології соняшнику, що стало фундаментом наукової селекції. Зібрано і вивчено величезну колекцію зразків, з яких методом індивідуального та масового доборів були створені високопродуктивні селекційні номери. Внаслідок проведеної наукової роботи професор Б. К. Єнкен створив перший в Україні сорт соняшнику Зеленка Харківська 76, а у 1929 році на Харківській дослідній станції – сорт-популяцію Харківський 22-82. У період з 1920 по 1929 рр. на приватних полях вирощували селекційні сорти, такі як Саратовський 169, Фуксинка воронезька, Круглик А41, Зеленка Харківська 76 та інші, які не вражалися вовчком (Orobanche cumana Walr.). Перші селекційні сорти перевищували місцеві популяції за врожаєм на 0,2-0,5 т/га, вмістом олії на 3-5%. Вони були вже стійкими до існуючих рас вовчка, іржі та проти соняшникової вогнівки.

У 1925-1929 рр. було відмічено значне зараження соняшнику на Дону, Північному Кавказі, в Україні. Досліди з вивчення вірулентності і агресивності вовчка виявили появу нової раси.

Завдяки зусиллям селекціонерів, до 1934 року вже було створено сорти Жданівський 8281, Жданівський 6432, Вейделевський 61, Вейделевський 62, Армавірський 762, Армавірський 768, які значно менше вражалися вовчком раси Б. За недовготривалий термін сорт соняшнику, створений академіком Л.А. Ждановим, Жданівський 8281, зайняв понад 1 млн га. Впровадження у сільськогосподарське вироб-

215

ництво України жданівських сортів відіграло значну роль у збільшенні виробництва олії у передвоєнні роки.

Але великим недоліком перших сортів, стійких до вовчка, була їх низька олійність, яка складала 28-33 % на абсолютно суху сім'янку. Таким чином, перед селекціонерами постало завдання підвищення рівня олійності. На початку 50-х років у Росії та Україні почали вирощувати високоолійні сорти соняшнику селекції ВНДІОК, створені під керівництвом академіка В.С. Пустовойта, а також селекціонерами: В.І. Щербиною, Г.Р. Романюком, К.І. Прохоровим. Сорти Армавірський 3497, ВНДІОК 1646, ВНДІОК 6540, Передовик, Зеленка 368, Восход, Заря мали вміст олії 49-55 %. До 1970 року вони зайняли основні площі посіву соняшнику в Україні, що складало більше 1,7 млн га.

Використовуючи класичний метод, який було розроблено академіком В.С. Пустовойтом, заснований на індивідуальному доборі рослин із сортів та гібридних популяцій, індивідуального оцінювання за нащадками і наступним направленим перезапиленням кращих сімей за вільного цвітіння на ізольованих ділянках, в Інституті рослинництва ім. В.Я. Юр'єва УААН було створено і впроваджено у виробництво сорти-популяції: Харківський 100, Харківський 50, Харківський 101, Харківський скоростиглий.

Особливий період у селекції соняшнику відведено напряму підвищення стійкості рослин до різного роду патогенів. Селекція на груповий імунітет – одне з важливих завдань покращення цієї олійної культури. Вона будувалась на штучно виниклих мутаціях в генофонді, які присутні в промислових сортах, дикорослих формах, а зараз – у гібридах соняшнику.

1950 року прийшов час використання міжвидових гібридів для отримання селекційно цінного матеріалу, який мав груповий імунітет. У Краснодарі – Г.В. Пустовойт, у Харкові – І.І. Марченко, В.Г. Вольф, М.С. Ситник, в Одесі – Б.К.Погорлецький взялися за створення міжвидових гібридів соняшнику з використанням віддалених однорічних і багаторічних видів.

Створення міжвидових гібридів типу культурного соняшнику, які мали імунітет до вовчка, іржі, несправжньої борошнистої роси, у поєднанні з високою продуктивністю, відкрило шлях до нових сортівпопуляцій: Лідер, Конкурент, Березанський, Одеський 63, Родник, Харківський 3, Харківський 7 та інші, а найголовніше – підготувало підґрунтя для створення лінійного матеріалу, який у наш час використовується в гетерозисній селекції.

Зміни клімату, активне впровадження пізньостиглих сортів, збільшення площ посіву з порушенням чергування культур у сівозміні призвело до накопичення збудників білої та сірої гнилей, що збільшило вірогідність виникнення епіфітотій некротрофних патогенів.

Розпочався новий етап у боротьбі за існування соняшнику. В 1984 році були створені в Одесі, Харкові, Краснодарі і Бельцах нау-

216

кові лабораторії з вивчення гнилей. Завданням цих лабораторій була також оцінка селекційного матеріалу соняшнику на стійкість до сірої і білої гнилей. Одним з важливих напрямів у боротьбі проти гнилей була селекція на скоростиглість і особливий тип архітектоніки рослин. За порівняно короткий період селекціонерами були створені спочатку сорти-популяції: Кавказець, Саратовський скоростиглий, Родник, а потім гібриди першого покоління (F1): Одеський 149, Харківський 49, Світоч, Донський 22 та інші, які мали захист проти патогенів сірої і білої гнилей.

Особливе місце в історії становлення науково обгрунтованої селекції відведено вивченню явища гетерозису і використанню цитоплазматичної чоловічої стерильності. До створення промислових гібридів соняшнику був період планомірного вивчення гібридних комбінацій, які отримували завдяки вільному запиленню на основі вибіркового запліднення.

Використанню гетерозису у соняшнику, як резерву підвищення врожайності цієї культури, приділяв значну увагу академік В.С. Пустовойт, але його рекомендації з отримання міжсортових гібридів не знайшли широкого розповсюдження. Навіть сортолінійні гібриди, створені в Селекційно-генетичному інституті (м. Одеса) В.В. Бурловим (Одеський 91, Одеський 96) недовго трималися в промисловому виробництві.

Суттєві зміни в наукових селекційних програмах сталися в результаті використання ЦЧС, відкритої П. Леклерком у 1969 році та активного залучення лінійного матеріалу, стійкого до небезпечних хвороб соняшнику.

За період з 1985 по 1995 рр. Державна комісія по сортовивченню і охороні сортів рослин України внесла в Реєстр значну кількість гібридів вітчизняної та закордонної селекції. На 2009 рік в Реєстрі сортів рослин України налічується 271 гібрид. Кожен рік Реєстр поповнюється новими гібридами, потенціал урожайності яких складає від 4,2 до 5,0 т/га. Це відомі гібриди: Ясон, Оскіл, Дарій, Зорепад, Капрал, Квін, Боєць, Кий, Максимус, Етюд, Еней та інші харківської селекції; Згода, Злива, Одеський 122, Одол, Сонячний одеської селекції; Запорізький 28, Запорізький 32, Рябота, Надійний запорізької селекції; Титанік, Імператор, Президент, Гена та ін. селекції ІПіОК (Нові Сад) та багато інших.

Селекціонерами Інституту рослинництва ім. В.Я. Юр'єва УААН, Селекційно-генетичного інституту УААН, Інституту олійних культур УААН були започатковані нові напрями селекції, які пов'язані з поліпшенням жирокислотного складу олії, а також зі стійкістю гібридів до гербіцидів імадозолової групи.

Сучасні напрями селекції соняшнику будуть розглянуті нами в наступних розділах.

217

11.4. Походження роду Helianthus L., його класифікація та ботанічна характеристика

Все різноманіття дикорослих видів роду Helianthus L. зосереджено у Новому світі. Центром походження видів роду Helianthus L. є Північна та Південна Америка. За ареалом однорічні види перевершують багаторічні, а за кількістю видів набагато більше багаторічних. Між північноамериканськими та південноамериканськими дикорослими видами існує генетична ізоляція. Між собою як ті, так і інші – самосумісні.

Північноамериканські дикорослі види соняшнику завжди трав'я-

нисті і в більшості (85 %) багаторічні. Особливою їх ознакою є відсутність центрального кошика, сильне галуження (гілки 1-4-го порядків). Нижні гілки довші за верхні. Стебло дуже шорстке, густо опушене жорсткими волосками, що сидять на невеликих виступах, плямисте від наявності антоціану. Існують форми без антоціану, яскра- во-зелені, але зубчики трубчастих квіток, а часто і черешки листків, антоціанові. Кількість суцвіть, що зацвітають одночасно, може сягати 200 (H. nuttallii T. d G.), кількість листків – від 160 до 1057 (H.

microcephalus T.&G.), висота рослин – від 100 см (H. petiolaris Nutt.)

до 260-300 см (H. salicifolius Pigtr.), кількість трубчастих квіток у суцвітті коливається від 72 (H. tuberosus L.) до 797 (H. bolanderi A. Gray), на одне суцвіття зав'язується від 1-3 сім'янок (H. salicifolius Dictr.) до 520 (H. annuus var. lenticularis, Dougl. Skll.), діаметр кошика

– від 1,3 до 6,7 см (H. annuus var. Lenticularis).

Південноамериканські дикорослі види Helianthus L. – високогі-

рні рослини 4 м заввишки, відрізняються дуже щільним опушенням верхньої частини стебла та черешків листків. Листки дуже великі. Листки обгортки кошика – трирядні.

У однорічних дикорослих видів з диплоїдним набором хромосом (2n=2х=34) коріння звичайно стрижневе, як і у культурного соняшнику. Багаторічні диплоїдні види, яких найбільше, мають кореневу систему у вигляді кореневищ з ризомами, що зумовлює їх багаторічність. У тетраплоїдних видів (2n=4х=68) коренева система з невеликою кількістю дрібних бульб – середнє між ризомами та бульбами. Коріння гексаплоїдних видів (2n=6х=102) з потовщеними столонами, на яких утворюється багато справжніх бульб, під час висмикування рослини бульби залишаються в ґрунті.

За ботанічним складом рід Helianthus L. родини Asteraceaе L. підтриби Helianthinae нараховує від 10 видів за систематикою О.В. Анащенка (1979) до 256 видів за систематикою Ф.А. Сациперова (1913). На сьогодні у світовій практиці найбільш поширеною є класифікація роду Helianthus L. за Шилінгом та Хейзером. Відповідно до неї рід Helianthus L. містить 49 видів, з яких 12 однорічні та 37 – багаторічні, об'єднані у три великі секції (групи).

218

1.Annui – багаторічні та однорічні види, які мають стрижневе коріння та диплоїдний набір хромосом.

2.Ciliares – багаторічні види заходу Північної Америки з диплоїдним, тетраплоїдним і гексаплоїдним набором хромосом.

3.Atrorubentes – багаторічні види сходу та центру Північної Америки з диплоїдним, тетраплоїдним і гексаплоїдним набором хромосом.

У систему Хейзера увійшли також природні міжвидові гібриди,

такі як H. laetiflorus Pers. (H. tuberosus L. x H. rigidus (Cass.) D.C. та

H. multiflorus (H. decapetalus L. x H. annuus L.).

Увесь культурний соняшник за класифікацією О.В. Анащенка (1987) належить до виду Helianthus аnnuus L. та підвиду аnnuus. У межах підвиду проведено такий розподіл на різновиди і форми.

Різновид аnnuus – проміжні форми між дикорослим та олійним соняшником. Характерне сильне (7-9 балів) галуження домінантного типу:

-форма аnnuus;

-форма ornamentalis (Wensl.) Anashcz. – декоративний соняшник

(у тому числі й селекційні сорти).

Різновид australis Anashcz. – рослини пізньостиглі, високорослі з великими листками, головним чином кормового та силосного напряму. Кількість листків велика (до 40 штук):

-форма australis;

-форма intermedius – рослини в основному гібридного походження між формами australis та аnnuus або формою primigenius. За габітусом проміжного типу – з великими відхиленнями до типової форми australis.

Різновид armeniacus (Wensl.) Anashcz. – рослини міцні, добре розвинені, культурного типу. Характерними особливостями є крупний листок, що поникає за умов низької вологості повітря, сім’янки великі, видовжені (до 25-28 мм) з співвідношенням ширини до довжини як 1:3:

-форма armeniacus;

-форма hibridis Anashcz. – гібридні рослини між формами armeniacus та primigenius або pustovojtii. Зберігається габітус культур-

ної рослини (іноді з слабким верхнім галуженням). Листки великі, сім’янки зі співвідношенням ширини до довжини як 1:2.

Різновид pustovojtii Anashcz. – олійний соняшник:

-форма ruralis Anashcz. – слабкокультурні вихідні форми культурного соняшнику. За габітусом рослини розгалужені (переважно верхній тип галуження), але значно менше, ніж у форми аnnuus. Популяції не вирівняні за морфологічними ознаками. Сім’янки невеликі, здебільшого смугасті або різнокольорові, не осипаються;

-форма primigenius Anashcz. – культурний олійний соняшник, переважно однокошикового типу. До цієї форми віднесено місцеві сорти народної селекції, перші селекційні сорти СРСР, майже усі сорти закордонної селекції;

219