komplexna_etika

14. Категорія "гідність" належить до сутнісних характеристик Людини, хоча тривалий час гідність розглядалася як становий Оривілей. Історія фіксує становлення почуття гідності в період . Гідність людини визначається її об´єктивними якостями, і за цією ознакою гідна поваги та людина, яка є носієм моральних та інших людських чеснот. Однак моральна максима відношен­ня вимагає не принижувати гідність будь-якої людини, навіть якщо сама вона поводиться негідно або загалом має "сумнівну" репутацію. Критерієм моральнісного відношення тут є людя­ність. Вона передбачає, що кожна людина має гідність, принай­мні потенційну, за ознакою приналежності до роду людського. Отже, гідність об´єктивується, по-перше, діяльністю особи­стості, що утверджує чесноти людства. По-друге, на підставі першого, гідність має бути принципом ставлення суспільства до особи. Моральність суспільного життя визначається визнан­ням цінності кожної людської особистості та творенням атмо­сфери поваги до особи, залежно від її внеску в загальносу­спільний добробут. По-третє, гідність є виявом самосвідомості особи і має моральну цінність за умови, що самоповага оперта на об´єктивну підставу: реальну або потенційну цінність особи­стості. Рівень всезагальності змісту моральності, що сконцен­трований у понятті "гідність", зумовлює її категоріальний ста­тус. Ця категорія відображає сутнісну визначеність людини та людського способу життя — їх гуманістичну природу.

15. В понятті обов´язку відображається діалектика чуттєвого і раціонального, об´єктивного і суб´єктивного, об´єктивована в суб´єкті у формі свідомої спонуки на виконання морально не­обхідного. Почуття обов´язку, спрямоване на пошану і збереження в собі людини, — найбільш ефективний засіб протистояння слабко-стям власної природи та звабливим обставинам. Сказане свід­чить, що людина зобов´язана, в першу чергу, перед собою самою. Зобов´язана реалізувати природою закладений у ній творчий потенціал, щоб зробити буття дійсним. Виконуючи обов´язок перед собою, що є обов´язком утвердитися людині, особа разом із тим виконує свій обов´язок перед людством. Виконує його тою мірою, якою власним буттям примножує моральні чесноти та загальний добробут людства. Цей аспект поняття обов´язку ґрунтовно розроблений в етиці Канта. Сформульовані філосо­фом моральні імперативи налаштовують особу на виконання моральних зобов´язань щодо себе самої. Людина зобов´язана набувати гідності, утверджуючи люди ну в собі. Кант називає обов´язок "великим словом", адже обо­в´язок дає змогу усвідомити себе, зосереджуючись на самоудосконаленні з метою викорінити вади характеру, недоліки пове­дінки, небажані схильності тощо. Відомі релігійні практики морального самоудосконалення пов´язані з почуттям мораль­ного обов´язку щодо душі людини: забезпечення їй належних умов у "потойбічному житті".Отже, категорія обов´язку відображає розумне самовизначен­ня суб´єкта, що власним буттям утверджує цінності людського роду та цінність власної особи.

16. Категоріальний статус поняття "справедливість" пов´язується переважно з рівнем моральності соціальних відносин. Вони визначають індивідуальні, групові, соціально-станові уявлення про сутність справедливості. Категорія «справедливість» є однією з провідних у працях англійських філософів Дж. Локка, Герберта Спенсера, російського мислителя Петра Кропоткіна. Категорію «справедливість» застосовують і щодо людей. Справедливими вважають тих, хто дотримується правових і моральних норм, даного слова, виконує свої обов'язки, відповідає добром на добро, несправедливими — тих, хто чинить свавілля, порушує права людей, не пам'ятає зробленого їм добра тощо. Спочатку розуміння справедливості полягало у визнанні незаперечності норм первісного суспільства. Бути справедливим означало дотримуватися загальноприйнятого порядку. Отже, справедливість ототожнювалася тоді з владою звичаю. З огляду на мотиваційні спонуки, розрізняють відплатну і розподільчу справедливість. Відплатна справедливість вимагала відповідності покарання людини вчиненому нею злочину. Розподільча справедливість передбачала однаковий розподіл благ і відповідальності кожному члену спільноти або пропорційний до його дій, значущості тощо. З урахуванням цього виокремлюють зрівняльну і пропорційно-розподільчу справедливість. Згідно з вимогами зрівняльної справедливості всі індивіди роду, племені одержували рівну частину добутого спільними зусиллями на полюванні або зібраного в лісі чи полі. Визнаючи важливу роль справедливості в житті суспільства, людини, її, однак, не можна переоцінювати, абсолютизувати. Оскільки навіть досягнення абсолютної справедливості у правових відносинах і в особистісних стосунках саме собою не зробить людей щасливими. Якщо людина, маючи значні задатки, не реалізовує себе, для неї справедливість — ніщо. Крім того, справедливість може бути казенною, неодухотвореною. Вона є лише однією з граней ідеалу суспільства і особистості.

17. Совість – основа морального буття людини. Як етична категорія совість характеризує здатність, на основі сформованих моральних обов’язків, здійснювати моральний самоконтроль та самооцінку. Отже, совість виступає як внутрішній контрольний механізм свідомості. Глибинний зміст поняття “совість” означає спільне бачення, можливість подивитись на свої вчинки очима інших людей або з позиції найвищих моральних імперативів. Совість є вищим уособленням духовних чеснот людини. В ній найяскравіше втілюється людяність особистості, а саме такий рівень співпричетності до буття інших, при якому чужа біда сприймається і переживається як власна. У феномені совісті відображене явище індивідуалізації став­лення особи до самої себе з огляду відповідності себе як інди­відуальної життєвості всезагальному — поняттю "людина". Тут має місце діалектика "я — буття" і "я — сутність". Конфлікт осо­би з собою зумовлюється розходженням між учинком і уявлен­ням про морально цінне. Навіть мимоволі скоєний негідний учи­нок викликає муки совісті та обурення людини проти себе самої. В історії етики проблему совісті у зв´язку з самопізнанням впер­ше поставив Сократ. Отже совість, це усвідомлена потреба вибирати морально необхідне навіть в умовах, коли обставини спонука­ють на аморальні дії. Совість розкриває вищість людини з-поміж усього живого, оскільки вона є свідомим суб´єктом вибору ді­яльності та здатна бути найсуворішим суддею власних дій. Совість — це джерело піднесення людини над владою обставин. Вона — джерело моральної величі людини.

18) Поняття "сенс життя" і "щастя" органічно пов´язані між собою і належать до етичних категорій, що відображають моральну са­мосвідомість особи. В них синтезується увесь духовний досвід особистості у його смисложиттєвому вимірі. Моральною результа­тивністю його є або чисте сумління або, навпаки, відчуження від світу, відчуття самостійності і випадковості існування. Кожна людина зокрема і людство загалом бачить щастя ос­таточною метою людських зусиль. Правда, розуміння сенсу збиття не завжди пов´язується із щастям. Релігійне, зокрема християнське його розуміння, не передбачає щастя в цьому світі, а переносить його можливість у "потойбічне" життя. Зем­ле життя лише ставить перед людиною певні моральні зобов´я­зання: збереження душі для вічного блаженства в "іншому" лситті. Щастя, згідно з прийнятим визначенням, — це "пере­бивання повноти буття, пов´язане із самоутвердженням" . Поняття щастя конкретизується залежно від того, в чому людина бачить сенс життя, тобто воно завжди індивідуально визначене. Сенс життя набувається та усвідомлюється як його наявність у вільному розгортанні здібностей особи довкола особистісно визначеної потреби. Сенс буття не є щось стале, раз і назавжди здобуте й незмінне. Йому властива процесуальність, що є атрибутивною характе­ристикою духовності: зупинка в русі до самопошуку, до твор­чої взаємодії зі світом — це початок духовної смерті. В етиці Канта основне призначення людини бачиться в тому, щоб бути гідною щастя, а шлях до цього — не в благах земно­го життя, адже доброчесність не прокладає шляху до добробу­ту, а в моральному самоутвердженні. Опредметнитися в слу­жінні добру — це і означає здобути сенс життя та відчуття щастя. "Доброчесність породжує щастя", — говорить Кант [9, с 442]. Доброчесність та щастя він бачить вищими благами людського життя. На цій підставі філософ ставить перед люди­ною вимогу бути щасливою, хоча й усвідомлює складність ви­конання морально необхідного (апріорного морального закону)-Мораль, пише Кант, "є вчення не про те, як ми повинні зроби ти себе щасливим, а про те, як ми повинні стати гідними ща­стя".

19. Моральні засади дружби. Як зазначає Кант, дружба базується на розсудку. Вона передбачає свідомий вибір об´єкта спілкування і узгоджується з принципом розумної побудови стосунків. Тим не менше, дружба — почуття, найбільш близьке до любові. Дружба визначається як "форма спілкування лю­дей, заснована на спільності інтересів, взаємній повазі, взаємо­розумінні та взаємодопомозі; передбачає особисту симпатію, прихильність і торкається найбільш інтимних, задушевних сторін людського життя; одне з кращих проявів людських по­чуттів".Основою справжньої дружби є духовна близькість людей, але не тотожність світів їхніх Я. Друзі цікаві один одному саме завдяки своїй "іншості". Стосунки, що склалися в дружбі та завдяки дружбі, опосередковують стосунки людини зі світом загалом. Приязнь і доброзичливість людини у ставленні до кон­кретної іншої відсвічує у ставленні до навколишнього світу. Сьогодні дружба є основним елементом нашого життя, не дивлячись на існуючу думку про те, що вона з часом втратить смисл і зникне, поступившися місцем позаособистісним стосункам. Аристотель розрізняв три типи дружби: 1) утилітарну, яка базується на взаємовигоді; 2) гедоністичну, що грунтується на емоційній прив'язаності до людини, спілкування з якою втішає, приносить задоволення; 3) моральну, коли друга люблять безкорисливо, заради нього самого. Саме останній тип Аристотель вважав справжнім. Розуміння моральної цінності дружби залежить від рівня внутрішньої культури особистості, на формування якої спрямована виховна система суспільства. Слід зазначити, що дружба передбачає стосунки між вільними індивідами. Двоє можуть стати друзями, навіть якщо у них різний економічний і соціальний стан, але лише за умови, якщо обидва є незалежними, вільними людьми, такими, що мають рівні достоїнства. Дружні стосунки потенційно цінні, бо дають упевненість у тому, що є з ким поділитися, є до кого іти за допомогою.

20. Любов як феномен невідчуженого спілкування . Найбільш яскравим виявом самоцінності людських стосунків є почуття любові. Численні визначення поняття відображають особливу напругу почуттів, спрямованих на іншу людину (і в першу чергу, на неї), хоча правомірно поняття "любов" по¬ширювати і на інші явища. Слушно, скажімо, говориться про любов до отчого дому, до рідної землі, до природи тощо. Влуч¬не, афористичне визначення любові дає Марина Цветаева, на¬зиваючи її "дорога несвобода". Любов визначається як "моральнісно-естетичне почуття, виражене у безкорисливому і само¬відданому прагненні до свого об´єкта" .У наведеному визначенні потрібно звернути увагу на естетичний аспект вия¬ву почуття любові. Любов запалюється, надихаючись тілесною та душевною красою людини, яка стає нам вкрай небайдужою. Зв´язок морального та естетичного начал у почутті любові всебічно обґрунтований у філософії Платона. Він характеризує любов як формуючу, творчо-породжуючу силу. Діалог "Бенкет" містить аналіз двох родів любові: чуттєвої та духовної, а також розкриває характер їх взаємозв´язку. Чуттєва любов — еротич¬ний потяг — спалахує, запалюючись тілесною красою коханої людини. Надихаючись спогляданням одиничної форми, зако-ханий осягає цінність краси в тілах загалом, а отже, йому від¬кривається душевна краса і, зрештою, ідея краси як така. Схо¬дження розуму на вищі щаблі — до пізнання сутності краси — досягається завдяки стійкості почуття любові. Повнота буття, що її дарує людині кохання, відкриває бачення світу як єдність у ньому Істини, Добра і Краси. Багатство форм любові означає широку можливість для людини утвердитися на ґрунті почуття. Якщо, скажімо, вона не зустріла своє кохання і не пережила усієї повноти почуття, що відкриває пристрасна еротична любов, вона може утвер¬дитися в любові-дружбі, любові-сімейній злагоді, зрештою — в жертовній любові. Там, де подружнє життя базувалося не на любові-закоханості, невитрачену енергетику почуттів батьки часто переносять на дітей, жертовно і самовіддано дбаючи про них. Щоразу в кожній із форм любові відкривається змога пря¬мого, безпосереднього, невідчуженого самоутвердження люди¬ни в світі іншої, що набула сенсу мети. Любов до світу, до життя, радість бути і можливість відбу¬тися любляча людина сконцентровує на тій особі, яку почуття визначили як єдину і неповторну. Вибірковість почуття визна¬чає і таку його особливість, як вірність. У справжній любові вірність гарантована цілковитим зосередженням на своєму пред¬меті як самоцінному. Отже, любов як культурний феномен може жити і зберігати¬ся лише в органічному для неї середовищі — середовищі, спов¬неному краси, добра, істини людських стосунків, і сама любов є джерелом їх творення.

21. Спілкування як процес творення спільності (суспільності) у безпосередній та опосередкованих взаємодіях особистості чи людських спільнот покладає у собі певні позиції, що визнача¬ють якість процесу та кінцеві його наслідки. У спілкуванні люд¬ські світи розкриваються (об´єктивуються) або у формах взає¬морозуміння, взаємоповаги, усвідомлення цінності світу іншої, або, навпаки, як руйнування, топтання одне одного. І. Кант на¬голошує, що принципом будь-якого спілкування є культивуван¬ня доброчесності Якщо говорити про вихідні засади морального спілкування, то, звичайно ж, вони визначаються не формою, тобто не тради¬цією чи етикетом, а потребою людини у взаємодії з іншими. Останнє ефективне за умови свідомого вибору морально визначе¬них підходів до процесу спілкування. До вихідних принципів морального спілкування слід віднести налаштованість на зла¬году. Це шлях применшення інстинкту егоїзму. Він сприяє до¬пуску іншої людини у світ власних почувань, потреб тощо [Конкретним виявом налаштованості на злагоду є доброзич¬ливість. При безумовності принципу доброзичливості як ви¬хідного в стосунках слід виділяти два її типи: відношення добро-зичливості безпосередньо із схильності (з почуття любові) та доброзичливість опосередковану (з почуття обов´язку і справед¬ливості). "Благодійність із любові йде від серця, тоді як бла¬годійність з обов´язку — швидше з принципів розсудку", — го¬ворить Кант . Принцип поваги права людини ставить перед необхідністю неупередженого ставлення також до людини, що схибила про¬ти моралі. Принаймні, вона має право бути вислуханою, адже між мотивами і наслідками вчинків, як відомо, далеко не завж¬ди наявна відповідність. Окрім того, одиничний вчинок не мож¬на зводити у принцип моральної оцінки. Принцип справедли¬вості може продиктувати не осуд іншої, а співчуття, якщо відкривається, що людина вже давно засудила сама себе і про¬довжує картати за скоєне. Співпереживання як моральний принцип цінне вираженою в ньому повагою права іншої на власний вибір; переживанням долі іншого як власної, а отже, прощенням помилок, що спри¬чинили нещастя. Зрештою, у ньому наявна вдячність за про¬світлення розуму і почуттів — за досвід, що вдалося здобути не такою дорогою ціною, яку заплатила за досвід трагічна особа. Здатність співпереживання морально цінна, оскільки воно (співпереживання) гармонізує стосунки, відроджуючи взаємо¬розуміння сторін. Принцип толерантності не виключає діалогу та морально¬го спротиву позиції, що заперечує цінності моралі та культури загалом. Він передбачає визначеність позиції, утвердження її, але засобами, що не нищать істину та не заперечують цінності особи — носія іншого, відмінного типу досвіду. Отже, спілкування, зберігаючи сутнісну визначеність про¬цесу творення суспільності, спирається як на чуттєві спонуки, так і на усвідомлену потребу. Здоровий глузд, що диктує зла¬годжену поведінку всупереч пристрастям, вибирає шляхи тво¬рення злагоди, згідно з принципами поваги, взаєморозуміння, визнання права іншої людини, справедливості тощо.

22. Етикет - слово французького походження, що означає манеру поводження. До нього відносяться правила чемності і ввічливості, прийняті в суспільстві. Ділове спілкування визначається як специфічна форма контактів і взаємодії людей, які представляють не лише самих себе, а й свої організації. Воно включає обмін інформацією, пропозиціями, вимогами, поглядами, мотивацією з метою розв'язання конкретних проблем як всередині організації, так і за її межами, а також укладення контрактів, договорів, угод чи встановлення інших відносин між підприємствами, фірмами, організаціями. Ділове спілкування на відміну від його інших видів має свої особливості, а саме: наявність певного офіційного статусу об'єктів; спрямованість на встановлення взаємовигідних контактів та підтримку зв язків між представниками взаємозацікавлених організацій; відповідність певним загальновизнаним і загальноприйнятим правилам; передбачуваність ділових контактів, які попередньо плануються, визначається їх мета, зміст і можливі наслідки; конструктивність характеру взаємовідносин, їх спрямування на розв'язання конкретних завдань, досягнення певної мети, як правило, не виходячи за рамки певного кола; взаємоузгодженість рішень, домовленість та подальша організація взаємодії партнерів; значущість кожного партнера як особистості; безпосередня діяльність, якою зайняті люди, а не проблеми, що бентежать їх внутрішній світ. Усі ділові люди повинні опанувати технікою живого контакту. Ваша мова повинна бути красивої і правильний, намагайтеся, якнайменше використовувати слів “паразитів” – це розсіює увагу і відволікає від теми розмови. Отже, щоб ваша мова була красивої, використовуйте наступні рекомендації:

• акцентуйте важливі слова і підкоряйте їм менш важливі;

• змінюйте тон голосу – він повинний те підвищуватися, те знижуватися, як поверхня моря. Раптове чи підвищення зниження тону голосу виділяє чи слово фразу на загальному тлі;

• змінюйте темп мови – це додає їй виразність;

• робіть паузу до і після важливих думок.

Отже, щоб ділова бесіда була результативної незалежно від того, з ким ви розмовляєте необхідно: по-перше сподобатися співрозмовнику, для цього встановлені основні правила які сприяють досягненню даної мети:

• Щиро цікавтеся іншими людьми.

• Посміхніться.

• Помнете, що ім'я людини – це самий сладостный для нього звук на будь-якій мові.

• Будьте гарним слухачем. Заохочуйте інших говорити пр самих себе.

• Говорите про те, що цікавить вашого співрозмовника.

• Уселяйте співрозмовнику свідомість його значущості і робіть це щиро.

23. Професійна етика - це сукупність моральних норм, що визначають відношення людини до своїх професійних обов’язків. Вона і регулює моральні відносини людей у трудовій сфері. Суспільство може нормально функціонувати і розвиватися тільки в результаті безупинного процесу виробництва матеріальних цінностей. Змістом професійної етики є кодекси поводження, що вказують визначений тип моральних взаємин між людьми і способи обґрунтування даних кодексів. Професійна етика вивчає: - відносини трудових колективів і кожного фахівця окремо; - моральні якості особистості фахівця, що забезпечують найкраще виконання професійного боргу; - взаємини усередині професійних колективів, і ті специфічні моральні норми, властиві для даної професії; - особливості професійного виховання. Ті ситуації, у яких виявляються люди в процесі виконання своїх професійних задач, впливають на формування професійної етики. У процесі праці між людьми складаються визначені моральні відносини. У них є ряд елементів , властивим усім видам професійної етики. По-перше, це відношення до суспільної праці, до учасників трудового процесу, по-друге, це ті моральні відносини, що виникають в області безпосереднього зіткнення інтересів професійних груп один з одним і суспільством. Професійна етика не є наслідком нерівності в ступені моральності різних професійних груп. Просто до деяких видів професійної діяльності суспільство виявляє підвищені моральні вимоги. В основному це такі професійні сфери, у яких сам процес праці вимагає погодженості дій усіх його учасників. Приділяється особлива увага моральним якостям працівників тієї сфери, що пов'язані з правом розпоряджатися життям людей, тут мова йде не тільки про рівень моральності, але й у першу чергу про належне виконання своїх професійних обов'язків (це професії зі сфер послуг, транспорту, управління, охорони здоров'я, вихованн. Професіоналізм - сукупність досягнутих індивідом теоретичних знань, практичного досвіду і професійних навиків у визначеній поділом праці сфері людської діяльності. Професіоналізм передбачає формування інтелекту, що розуміють у даному випадку як здатність до вирішення нових завдань, здатність до отримання нового знання. Інтелектуальна культура, по-перше, передбачає, що для інтелектуальної діяльності необхідний певний запас знань. Особлива роль у необхідному, обов'язковому пласті знань відводиться саме професійним знанням.Компетéнтність — проінформованість, обізнаність, авторитетність. Компетентність у перекладі з латинської competentia означає коло питань, у яких людина добре обізнана, має знання та досвід.

24.Професійна етика- це галузь етичного знання яка выдображаэ рывень морального тавлення людини до суспыльства ы до самоъ сеье в конкретних опредметнених формах: у змысты, засобах, процесі і наслідках діяльності. Під час трудовох діяльності людина повина керуватись такими принципами: Вихованість Справедливість\ Конкретність, Чесність\, Толерантність, Компетентність , Працелюбність\, Інтелігентність\, Пунктуальність логічність\ альтруїзм( безкорислива допомога), Емпатія( співпереживання.)