готово3

Всі ці статутові суди керувалися загальним, діючим на цій території законом — Литовським Статутом 3-ої редакції, видання 1588 року «руською» мовою. В містах з Магдебурзьким правом діяло Саксонське провінціяльне та Магдебурзьке міське право.

Після утворення Української держави статутові суди скасовано й зорганізовано систему козацьких судів: сільських, сотенних та полкових з головним апеляційним трибуналом — Генеральним Судом; ці суди функціонували разом з міськими судами Магдебурзького права до 1750 року. В XVII ст. через постійні війни та брак підготовлених фахівців власних законів не складено і козацькі суди користалися старими законами. В договорі Б. Хмельницького з Москвою в 1654 році застережено право користатися законами, що були за польських королів та литовських князів. Це право підтверджувалося в наступних гетьманських статтях.

З початку XVIII ст. становище змінюється; закінчуються війни, життя висуває складніші приватні інтереси, конфлікти. Праця козацьких судів ускладнилася, а досвідчених фахівців не було. Найкращими знавцями законів стали урядовці нижчих ранґ, головним чином судові писарі. Головами судів були сотники, полковники, які поєднували ці обов'язки з військовими та адміністративними обов'язками. Не маючи сучасних законів, суди часто користалися звичаєвим правом. Збільшуються скарги населення на зловживання полковників та сотників, на неправильні застосування законів, на непотизм. Скарги йшли і на Генеральний Суд. Звичайно, ці скарги доходили до московського уряду. Петро І використав їх для обмеження автономії України: в 1721 році Малоросійській Колегії надано функції апеляційного суду

Козацтво

Зростання козацької верхівки, провідної верстви в політичних справах та великих землевласників, відбувалося значною мірою коштом рядового козацтва. Основою козацького стану була військова служба. За цю службу мали козаки землю, з якої не платили податків, мали різні привілеї в торгівлі, мали право виробляти горілку. Але що далі, то тяжче було козакам виконувати службові обов'язки, бо війни тривали довгий час, відриваючи їх від господарства. До військової служби приєднувалися фортифікаційні роботи, копання Ладозького каналу тощо. Правда, бували випадки, що рядових козаків підносили до вищих щаблів — підвищували в значкові товариші, але це бувало все рідкими випадками і зустрічалося майже виключно в південних полках. Навпаки, щораз частіше, неспроможні виконувати військову службу, переходили козаки до поспільства, під протекцією землевласників — старшин.

Ревізія 1723 року в Миргородському полку виявила, що переважну більшість селян становило зубожіле козацтво. Деяку допомогу давали козакам «підсусідки» — селяни, що не мали власного господарства й оселялися на їхній землі. Більше значення мали різні категорії козаків, які в господарствах гетьмана та старшини як стрільці, бобройники, що постачали дичину, стаєнні, що обслуговували стайні, палубничі, що були погоничами при «палубах», тощо. Особливо багато було «курінчиків» — слуг, які виконували у полковників та іншої старшини різні доручення, працювали в господарстві тощо. У деяких полковників кількість курінчиків доходила до сотні. Всі ці категорії козаків звільнювано від військової служби. Заборона виходити з козацтва, заборона продавати свої ґрунти — не давали бажаних наслідків: козаки продавали свої ґрунти далі й переходили до поспільства.

Фінанси України-Гетьманщини в XVII ст. були неподільно зв'язані з господарством гетьмана і мали натуральний характер. В основі державного господарства лежали реквізовані в польської шляхти землі, які стали власністю Війська Запорозького — давні «королівщини», що служили на утримання державних установ та урядовців. Селяни, що мешкали на цих землях, платили податки скарбові. З цього фонду приділяли рангові землі старшині і урядовцям, але якщо вони втрачали свої посади, то ці землі мусіли повернути скарбові. Завдяки ж щедрості гетьманів ці землі часто перетворювалися на власні, і скарб їх втрачав. Року 1729 Данило Апостол хотів був відібрати ці землі на скарб і з цією метою переведено по всіх полках «Слідство о маєтностях».

Постійні прибутки йшли від податків. За податковою системою Гетьманщини оподатковувалось найбільш незаможну людність — селян та міщан, а козаки та манастирі податків не платили. Селяни платили різні податки, в тому числі т. зв. «стації» , при чому вносили їх частину продуктами, частину грішми. «Стації» йшли на утримання війська, і розмір їх залежав від місцевих умов. Не було й певної одиниці оподаткування: в одних місцевостях брали податки від землі, в інших — від кількости худоби. На користь гетьманської адміністрації йшли: «показанщина» (податок на виробництво горілки), тютюнова десятина, мито від продажу горілки; ця остання стаття прибутку була дуже велика. Великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, тютюну, від зборів з млинів.

До державного скарбу йшли податки від вивозу та довозу товарів (за вивіз — «евекта», за довіз — «індукта»). Податки час від часу зростали: року 1714 введено новий податок — «головщину» — не з вартости товару, а з «голови» власника та наймитів, що везли товар.

Податки часто здавали на «відкуп» в оренду окремим особам або організаціям. Орендарі звичайно збирали з населення більші суми, ніж треба було здати до скарбу. Особливо поширились оренди за Самойловича.

Державний скарб не був відмежований від приватного скарбу гетьмана. 1687 року, коли арештовано і заслано гетьмана Самойловича, сконфісковано скарбницю, в якій були нероздільні власні кошти гетьманські та державні. Половину їх узяла Москва, а половина залишилася Мазепі, і він широко використовував ці скарби.

За гетьманування Брюховецького зроблено першу спробу відокремити державні фінанси від приватних гетьмана: встановлено посаду генерального підскарбія, керівника державних фінансів. Але ця посада зникла разом з Брюховецьким і відродилася тільки 1728 року.

За Мазепи державний та приватний фонд повністю об'єднано Тяжко відшукати чіткіше виявлений приклад цієї неподільности, ніж події після смерти гетьмана Мазепи. Спеціяльна комісія, покликана Карлом XII у складі польського генерала Станіслава Понятов-ського, державного секретаря Генріха Мюллера і королівського камергера Кастенія Клінґенстірну, розглянула питання — кому належить спадщина гетьмана: його небожеві, Андрієві Войнаровському — себто, чи є вона приватною власністю гетьмана — чи Військові Запорозькому — себто Українській державі. Комісія вирішила питання на користь Войнаровського.

В 1720 році створено російського типу нову установу центрального управління — Генеральну військову канцелярію. На чолі її стояв генеральний писар. Вона мала дві частини: колеґіяльну, розпорядчу частину, т. зв. «Присутствіє», що складалося з кількох генеральних старшин, серед яких згодом з'явилися й російські члени в рівному числі з українськими, і звичайного апарату.

У 1723-1781 рр.. фінансами, податками, військовими та ранговими маєтностями відала Генеральна канцелярія скарбу військового, очолювана двома генеральними подскарбеямі. Апарат Скарбового канцелярії формувався з канцеляристів, секретаря і калькуляторів (рахівників). Державний контроль за діяльністю канцелярії покладався на спеціальну лічильну комісію (1734-1776). Після остаточної ліквідації Гетьманщини канцелярія підпорядковувалася Другий Малоросійської колегії і виконувала переважно ревізійні функції щодо правильності та доцільності використання коштів

Розглядаючи Гетьманщину як складову частину Російської імперії та намагаючись уніфікувати систему управління державою, російський уряд вирішив повністю ліквідувати автономію України. 10.11.1764 Катерина II скасувала гетьманство, передавши всю повноту виконавчої влади в Україні президенту Малоросійської колегії П.Рум'янцеву. Обмеження козацького самоуправління та поступова ліквідація полкового устрою вибувалися і на Слобідській Україні. З серед. 16 ст. територію Слобожанщини почали поступово заселяти українські козаки і селяни з Правобережної і Лівобережної України. 317 ст.. ці землі було приєднано до Московської держави. Адміністративно-територіальний устрій на Слобідській Україні був здебільшого подібним до Гетьманщини. В 17 ст. тут існувало п'ять полків, які становили військові і адміністративно-територіальні одиниці: Острогозький (1652-1658), Сумський (1652-1658), Охтирський (1651-58), Харківський (1659-1660), Балакліївський (1669-1670). В 1670 Балакліївський полк було приєднано до Харківського, з якого в 1685 виділився Ізюмський полк. Полкові канцелярії підпорядковувались білгородському воєвод, через нього - Розрядному приказу, а згодом - Посольському приказу. Намагання Слобідської України приєднатись до Гетьманщини викликало рішучий опір з боку російських властей. 28.7.1765 російський уряд ліквідував слобідські козачі полки і на їх місці утворив регулярні гусарські частини за російським зразком. На слобідських землях було утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

В II пол. 18 ст., прагнучи обмежити самоврядування і господарську діяльність Запорізької Січі, яка виступала активним каталізатором національної свідомості та перешкоджала експансіоністській політиці Російської імперії на півдні України, російський уряд дозволив створення на території Запоріжжя військових поселень з іноземців (сербів, німців, болгар, греків). Новозасновані поселення були названі Новою Сербію (1752) з штаб-квартирою у Новомиргороді та Слов'яно-Сербією (1753) з центром в м.Бухмуті (тепер Артемівськ). В 1764 військові поселення були ліквідовані, а їх землі включені до складу Новоросійської губернії.

Наприкінці 17-18 ст. значна частина українських земель - Правобережна Україна, Поділля, Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя і Посяння - входили до складу Польщі. В 1684-85 на Правобережжі польський сейм підтвердив за козаками їх основні права і привілеї. На цій території були сформовані Білоцерківський (фастівський), Корсунський, Брацлавський і Богуславський полки, які очолювали полковники С.Палій, З.Іскра, А.Абазин і С.Самусь. Однак, у червні 1699 польський сейм, побоюючись наростання нової хвилі національно-визвольного руху на Правобережжі, прийняв постанову про ліквідацію козацьких полків. Це рішення не було визнане козаками і привело до Палія повстання 1702-04. Після поразки повстання значна частина козаків перейшла на територію Гетьманщини, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережній Україні було ліквідовано. Наприкінці 17 - поч. 18 ст. на українських землях у складі Речі Посполитої зберігався поділ на воєводства і повіти. Існували Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Руське і Волзьке воєводства. Адміністративне управління здійснювали воєводські та повітові органи влади.

Наприкінці 18 ст. внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793. 1795) українські землі потрапили до складу Австрії, Російської імперії і Туреччини. В 1772 до складу Австрії відійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі). Волзького та західних повітів Волинського і Подільського воєводств, а в 1774 - Буковина (без Хотинської Райї). Австрійський уряд створив на захоплених територіях коронний край - Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об'єднав українські етнічні землі з частиною польських земель. Умовною межею між українською (східною) і польською (західною) частинами Галичини стала р.Сян. В 1786-1849 окремий округ у складі Галичини становила Буковина, а в 1795-1809 - Холмщина. Територія королівства поділялась на округи і дистрикти, кількість яких змінювалась. Так, до 1782 існувало 6 округів і 59 дистриктів, а в 1867 - 17 округів і 176 дистриктів.

Адміністративна влада у коронному краї належала губернському управлінню на чолі з губернатором. Губернатора, який утримував у своїх руках всю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Вищий представницький орган в Галичині - сейм збирався тільки один раз, у 1780. Існував виконавчий орган сейму -становий крайовий комітет. На місцях адміністративна і судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами управляли магістрати, до складу яких входили війт, бургомістр, райці (радники) і лавники (засідателі). З утворенням в 1867 Австро-Угорської імперії Східна Галичина і Буковина залишаються у складі Австрії, а Закарпаття потрапило під безпосередню владу Угорщини. Існуючі коронні краї у Галичині і Буковині отримали статус провінції і поділялися на повіти. Вся адміністративна влада в краї належала наміснику (див. також Галичина і Буковина).

В 1699 Закарпатська Україна, яка протягом століть знаходилась під окупацією Угорщини, потрапила до складу Австрії. Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділялась на жупи (Комітати), які в свою чергу складались з доміній. Всі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувались Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Зазнаючи нещадного національного гніту і будучи найбільше відірваними від загальноукраїнського громадсько-політичного і культурного життя, українці Закарпаття все ж зберігали національну свідомість і самобутню культуру (див. також Закарпаття).

Зміцнення економічної незалежності Запоріжжя та величезний вплив запорожців на формування політичної свідомості українського населення становили потенційну загрозу колоніальній політиці Російської імперії на пд. України. Тому, 4-5.(15-16).6.1775 за наказом Катерини ІІ російські війська під командуванням ген. П.Текелі зруйнували Запорізьку Січ. 3.(14).8.1775 було видано царський маніфест, який офіційно ліквідував запорізьке козацтво. На землях Війська Запорізького було утворено дві губернії - Азовську і Новоросійську. Після скасування гетьманства російський уряд вирішив остаточно ліквідувати існуючі ще форми військового і місцевого адміністративно-територіального устрою на Лівобережній Україні. В 1781 на Лівобережжі було ліквідовано сотенно-полковий устрій. В 1781-83 в Україні було утворено Київське, Харківське, Чернігівське, Новгород-Сіверське і Катеринославське намісництва. Паралельно з намісництвами існував поділ на губернії. В 1783 указом російської військової колегії на основі лівобережних козацьких полків створювались регулярні карабінерські кавалерійські полки. Таким чином, протягом усього часу перебування українських земель у складі імперії політика російського уряду була спрямована на ліквідацію традиційного адміністративного устрою України, збереження якого в значній мірі сприяло формуванню в українського населення національної свідомості. Подальша російська експансіоністська політика на пд. України завершилась приєднанням в 1783 Кримського ханства до Російської імперії. Царським указом від 2.2.1784 на території Криму було утворено Таврійську область з центром у Сімферополі. В 1783 Азовська і Новоросійська губернії були об'єднані і на їх основі створено Катеринославське намісництво з центром у Кременчуці (з 1789 - у м.Катеринослав).

Після другого і третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина і Волинь. На цих землях було створено Волинську, Брацлавську і Подільську губернії. Відповідно до царського указу від 1796 “Про новий поділ держави на губернії” в Україні замість намісництв створювались губернії. На поч. 19 ст. існувало 9 губерній: Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська і Волинська. В 1815 до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які в 1831 увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губерній (див. також Губернія). В I пол. 19 ст. для придушення національно-визвольного руху російський уряд сформував систему військово-адміністративних одиниць - генерал-губернаторства. В Україні було створено чотири генерал-губернаторства: Київське (складалось з Київської. Волинської і Подільської губерній), Малоросійське (Полтавська і Чернігівська), Харківське (Харківська і Воронезька губернії), Новоросійське (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії і Бессарабська область). Всю повноту військової і цивільної влади на території адміністративних одиниць здійснював генерал-губернатор. На протязі II пол. 19 ст. значних коректив в адміністративно-територіальному поділі українських земель у складі Російської імперії не відбулося. В 1912 було створено Холмську губернію, до якої увійшла більшість українських земель Королівства Польського. На поч. першої світової війни 1914-18 в результаті Галицької битви 1914 російські війська захопили значну частину західно-українських земель. На окупованій території було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке проіснувало до серпня 1917 (з перервами). Діяльність російських військово-адміністративних органів у Галичині, Буковині і Посянні була спрямована на нищення українського.