M00788(философия)

61

ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

1.Джерела філософії Відродження.

2.Основні філософські проблеми Відродження: а) антропоцентричні; б) аксіологічні; в) перегляд середньовічного ставлення до природи та уявлення про Всесвіт; г) гносеологічні проблеми; д) вчення про державотворення і перші соціальні утопії.

6.1. Основні поняття та категорії

ренесанс, антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм, натурфілософія, макіавеллізм, утопія, концепція “двох істин”, секуляризація, гілозоїзм.

6.2. Короткий виклад запитань плану

6.2.1.Ренесанс (від франц. Renaissance), або Відродження, – період в культурному розвитку Західної і Центральної Європи (в Італії – 1416 ст., в інших країнах – кінець 15 - початок 17 ст.); перехідний від Середньовіччя до Нового часу. Сама назва цієї епохи говорить про відродження інтересу до античної філософії та культури. В той же час відбувається переосмислення християнської традиції, відродження первісного “апостольського християнства”, істинної християнської духовності.

Взагалі джерелами філософії Відродження вважаються: 1) антична філософія; 2) середньовічні єресі, які були своєрідною ідеологією опозиційних феодалізмові рухів; єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження; яскравим прикладом цього є погляди Я.Гуса та його однодумців; 3) передові тенденції в середньовічній філософії взагалі; маються на увазі номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії; 4) східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширились в Західній Європі в ХІІ-ХІІІ ст.; 5) великі відкриття (особливо геліоцентризм Коперніка) та винаходи, які були зроблені на той час (в астрономії, механіці, географії).

6.2.2.Основні філософські проблеми Відродження

Філософська палітра епохи Відродження виграє різноманітністю барв кола філософських проблем. Розглянемо основні з них.

Антропоцентричні проблеми. Середньовічний теоцентризм замінюється в епоху Відродження антропоцентризмом. Тепер не Бог, а людина, її місце в світі, її свобода, її суть поставлені у центр філософ-

62

ських досліджень. І хоча мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони підносять людину до рівня Бога. Людина – це не “тварь”, а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основою творчої людської природи, закладеної в ній Богом. Розмаїтий світ людського почуття, його тілесність усвідомлюється як вища онтологічна реальність.

Аксіологічні проблеми. Пріоритетом в ієрархії духовних цінностей стає людська індивідуальність, а однією з характерних рис епохи Відродження гуманізм. Якщо в епоху Античності людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї, в Середні віки характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи і , як наслідок цього , потреба в божій благодаті для свого спасіння, то людина Відродження відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в Середньовіччі. Її сила, влада над усім і над собою не потребує ніяких зовнішніх сил – ні природи (античність), ні Бога (Середні віки), людина стає творцем себе.

Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграли італійські гуманісти, які вводять поряд із “розмаїтістю” між людьми також розмаїтість всередині окремої людини. При такому розумінні людини, коли вона розширювалася до безмірності, вона виглядала вже не як мала частка людства, а як усе людське в одній особі. Відомо понад 30 італійських гуманістів. Серед них найбільшого резонансу мали твори Данте Алігьєрі (1265-1321), Франческо Петрарка (1304-1374), Джованні Боккаччо (1313-1378), Лоренцо Валла (1407-1457). Найбільш вагомий внесок у спадщину філософської думки Відродження зробив Ф.Петрарка – італійський мислитель-гуманіст, а також поет , який полемізує з філософами-схоластами, виправдовує “земні” устремління людини. Він звертається головним чином до спадщини античних мислителів, хоча прагне знайти співзвучні мотиви і у таких авторитетів Середніх віків, як Августин. І хоча світове визнання і славу Ф.Петраркі принесла його поезія, не менш вагома його філософська творчість викладена в таких філософських трактатах, як “Моя тайна”, ”Про зневагу до світу”, “Про самітницьке життя”, ”Інвектива проти ворога”, ”Книга про справи повсякденні”. Філософія, на думку Петрарки, повинна передусім вивчати природу людини, її життя і смерть, шляхи розвитку людського суспільства. Джерела такої філософії Пет-

63

рарка бачить у діалогах Платона , замість модного у той час аверроїзму (від імені Аверроеса – арабського мислителя Середньовіччя) – натуралістичної течії, далекої від природи людини, її значнєво-життєвих цінностей й задач. Знання, звичайно, має джерелом Бога, але джерела мудрості не тільки в християнських чи біблейських книгах, вони в античному (язичницькому) знанні і в творах мусульманських вчених. Ф.Петрарка затверджував цінність людської культури, людського знання, здібного змінити світ на краще. Головне в людині – її доброчинність. Справжня шляхетність – не в походженні, а в доброчесній душі, в прагненні людини до знання і в бесідах із старовиною, в творчій діяльності і в християнській вірі.

Багато з ідей Ф.Петрарки знайшли підтримку і розвиток у творчості Джованні Боккаччо. У “Декамероні” він висунув на перший план людське спілкування. Якщо Петрарка у своїх філософських вишукуваннях обмежувався лише інтелектуальним спілкуванням, Боккаччо показав, що сфера спілкування безмежна. Він зробив земний світ царством спілкування людини , її волі й розуму. У “Декамероні” звучить мрія про досконалу, гармонійну людину, що знаходить щастя в спілкуванні із собі подібними. Боккаччо малює ідеальне мікросуспільство людей, бо вони спілкуються і між ними панує рівність, свобода, моральна й інтелектуальна гідність. Дж.Боккаччо відзначає здатність спілкування гармонізувати людину.

Перегляд середньовічного ставлення до природи. Філософія природи формувалася як натурфілософія, тобто філософія, яка береться пояснити природу, виходячи із неї самої, спираючись на поняття, розроблені природознавством. Найбільш повно це відображено у творчості Миколи Кузанського, Теофраста Парацельса, Джордано Бруно.

В епоху Відродження природа трактується пантеїстично (“пантеїзм” – від грецького “всебожжя” – це філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, або, навпаки, природи у Богові). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого природа обожнюється.

Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) та безкінечності (світу) стала основою пантеїзму. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Християнський Бог немов би приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. Характерними є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа Т.Парацельса (1493-1541), який розглядав

64

природу, як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла “керує” душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало – архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути останній, ввійти з археєм в магічний діалогічній контакт

інавчитися ним управляти.

Вепоху Відродження кардинально змінюється уявлення про Всесвіт. На зміну геоцентричній системі світу приходить геліоцентрична. Цей революційний переворот у науці зробив польський астроном М.Копернік. Проте за 100 років до нього аналогічні ідеї висунув видатний мислитель Микола Кузанський (1401-1464) – теолог, філософ, крупний вчений, особливо в галузі математики, астрономії і географії.

Втрактаті “Про вчене незнання” містяться основні ідеї його фі- лософсько-онтологічного вчення : про взаємозв’язок природних явищ, про збіг протилежностей, про безкінечність Всесвіту і про людину як мікрокосм. М.Кузанський вважав “єдине” охоплюючим усе, воно не має нічого протилежного собі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок: “єдине” – тотожне безкінечному. Згідно з цим твердженням, одиниця, єдине (мінімум) і безкінечне (максимум) збігаються. Іншими словами, безкінечність можна мислити , як єдине, а єдине, – як безкінечність. На цій підставі М.Кузанський висловив кілька парадоксів, зокрема, про збіжність діаметра і кола на безкінечності, про відсутність відмінності між центром і колом. У безкінечності будь-яка точка стає центром. Це руйнувало уявлення давніх людей про космос і готувало підґрунтя для ідеї про безкінечність Всесвіту, відсутність в ньому центра. Творіння Богом світу мислиться М.Кузанським у дусі неоплатонічної ідеї “еманації” (“вічного” і до того ж “безперервного”, а не однократного породження). Акт божественного творіння змальовується , як безперервне розгортання божественної єдності у множину. Богтворець виявляється тотожнім своєму творінню – світові. Так формулюється пантеїзм М.Кузанського, згідно з яким Бог, на відміну від ортодоксальних християнських уявлень, “присутній скрізь” у світі, “проймає” собою все буття, є “живою душею” буття.

Джордано Бруно (1548-1600), (головні філософські роботи: “Про безкінечність, всесвіт і світи”, “Про причину, принцип і єдине”) поділяючи думки М.Кузанського про збіжність протилежностей, поєднав їх з геліоцентричним вченням М. Коперніка , стверджував, що космос і божество безкінечні і єдині, природа – це “Бог в речах”, здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи.

65

Завдяки пантеїзму, долається дуалізм матерії та форми, який був притаманний платонівсько-аристотелівській традиції. Матерія – не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму, вона по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Бруно, європейська філософія під матерією починає мислити субстанцію, якій притаманний рух і активність. Дж.Бруно вважав Всесвіт єдиним, що він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися, в цілому він нерухомий, але в його просторі рухаються тіла, які є складовими частками Всесвіту.

Гносеологічні проблеми (проблеми теорії пізнання). В епоху Відродження передусім змінюється методологічна стратегія мислення: схоластичний раціоналізм поступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання ; логіка формалістичної доведеності витискується самоочевидністю неупередженої інтуїції; санкціонована церквою глибока пошана Аристотеля замінюється шануванням Платона. В цілому гносеологічним концепціям Відродження властива діалектична тенденція, зокрема, філософії Миколи Кузанського (принцип збіжності протилежностей), Бернандіно Телезіо (1509-1588) (усе в світі відбувається через боротьбу протилежностей), Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі й мінімумі). Але питання про рух та його джерела вирішувалися більшістю філософів Відродження стихійно–діалектично (хоча вони переносили причину руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід’ємним від матерії розумним початком. Це “архей” у Т.Парацельса, “світова душа” у Дж.Бруно. Гносеологія філософії Відродження була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як найважливіший, перший крок у процесі пізнання. Емпіризм у питанні пізнання у більшості філософів мав поміркований характер. Наприклад, М.Кузанський у процесі пізнання виділяв чотири ступені: чуттєвість, розсуд, розум та інтуїцію, а Дж.Бруно – відчуття, розсуд, розум і дух. Як бачимо, сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані, допускався також і компроміс пізнання через віру, а деякі (наприклад, Мішель Монтень, П’єр Шаррон) привносили в теорію пізнання елементи скептицизму, але він був спрямований , насамперед , проти “абсолютних істин”, що висувалися теологами, і аж ніяк не заперечував здатності людини пізнати навколишній світ. Не ставили під сумнів спроможність до пізнання і автори вчення про так звану “Двоїсту іс-

66

тину” (М.Кузанський, П.Помпонацці та ін.), бо обґрунтовували право людського розуму на самостійне дослідження, незалежне від авторитету теології. Хоча цей авторитет і не заперечувався, але ж не обмежувалася сфера його впливу.

Незважаючи на елементи визнання можливості пізнання через віру, певного скептицизму, “двоїстості істин” тощо, філософи Відродження в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання, їх точка зору зводилася до таких положень: 1) можливість пізнання світу таким, як він є; 2) дія зовнішнього світу , як джерела пізнання, на органи чуття, що сприймають і переробляють це діяння; 3) заперечення будь-якої нематеріальної субстанції, що керує процесом пізнання людини; 4) визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без яких не можна досягти істинного знання.

Вчення про державотворення і перші соціальні утопії. Переглядаються середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу – буржуазії вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

До цього напрямку досліджень можна віднести творчість Томаса Мора (1478-1535) (основна робота “Утопія”) та Томмазо Кампанеллу

(1568-1639) (основна робота “Місто Сонця”), в яких висвітлені перші ідеї утопічного соціалізму: 1)переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу; 2)основними принципами майбутнього суспільства має бути: планове суспільне господарство; обов’язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі беруть участь у політичному управлінні суспільства; всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов’язана з трудовим вихованням та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології. Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

У вченні про суспільство мислителі епохи Відродження дійшли до ідеї зумовленості політичних подій матеріальними інтересами людей. Цю думку висловив і розвинув у своїх працях італійський мислитель Нікколо Макіавеллі (1469-1527) (основна робота “Державець”).

67

Він (і це повною мірою відповідає духові того часу) розглядав політичні події, не беручи до уваги моральних критеріїв. Підхід у політиці, який ігнорує моральні цінності (аморалізм, віроломство), отримав назву “макіавеллізм”, ґрунтується на таких постулатах: а) необхідно відокремлювати політику від моралі, тобто політик не може бути чесним; б) влада тримається на законах, силі, хитрості і обдурюванні; в) державний діяч не повинен бути вірним договору і своїм зобов’язанням; г) мета виправдовує засоби; д) політик повинен мати імідж; ж) краще жорстокість, ніж милосердя; з) вільною є та країна, багатство якої постійно зростає.

Таким чином, філософія Відродження в центр Всесвіту поставила людину, змінила акценти в натуралістичній картині світу, чим підготувала підґрунтя для зміни акцентів і в соціальному плані. Вивчення держави, суспільства, моралі із області теології поступово переходить к світським наукам. Філософія, природознавчі досягнення епохи Відродження відкривали шлях розвиткові філософії та науки Нового часу.

6.3. Перелік літератури

Бруно Дж. Диалоги. – M., 1949.

Баткин Л.M. Итальянские гуманисты: стиль жизни и стиль мышления.

– M., 1978.

Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения. – M., 1986. Горфункель А.X . Философия эпохи Возрождения. – M., 1986. Кузанский Н. Об ученом незнании // Сочинения: B 2 т. – M., 1979. Мор Т. Утопія. Кампанелла Т. Місто сонця. – K., 1988. Рутенбург В.И. Титаны Возрождения. – Л., 1976 .

Cочинения итальянских гуманистов эпохи Возрождения (XV века). – M., 1985.

Соколов В.В. Европейская философия XV – XVII веков. – M., 1984. Тажуризина З.А. Философия Николая Кузанского. – M., 1972.

6.4.Запитання та завдання для самостійної роботи

1.Що таке “секуляризація”, “ утопія”, “натурфілософія”?

2.Назвіть характерні риси філософії Відродження.

3.У чому суть антропоцентризму і гуманізму Відродження?

4.Охарактеризуйте філософські ідеї італійських гуманістів.

5.В чому полягає концепція “двох істин”?

6.Розкрийте зміст вчення про Всесвіт М.Кузанського.

68

7.Назвіть принципи макіавеллізму.

8.Дайте характеристику діалектичної тенденції гносеологічних концепцій Відродження.

9.Що спільного та чим відрізняються соціальні утопії Т.Мора і Т.Кампанелли?

6.5. Теми рефератів

1.Філософські погляди Ф.Петрарки.

2.Філософська антропологія М.Кузанського.

3.Порівняльна характеристика соціальних утопій Т.Мора і Т.Кампанелли.

4.Співвідношення політики та моралі в трактаті Н.Макіавеллі “Державець”.

69

ТЕМА 7. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

1.Історичні передумови філософії Нового часу.

2.Найсуттєвіші особливості філософії Нового часу.

3.Два напрямки розробки і обґрунтування проблем гносеології: а) емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, Дж.Берклі, Д.Юм); б) раціоналізм (Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц).

7.1. Основні поняття та категорії

емпіризм, раціоналізм, сенсуалізм, механічний матеріалізм, субстанція.

7.2. Короткий виклад запитань плану

7.2.1.Історичними передумовами філософії Нового часу є: 1) утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі (Нідерландська буржуазна революція (1566-1609 рр.) й Англійська буржуазна революція (1640-1688 рр.)); 2) наукова революція 17 – 18 ст., становлення експериментального природознавства; 3) ослаблення впливу церкви.

7.2.2.Найсуттєвіші особливості філософії Нового часу: а) орієнтація на природознавство; б) ідеалістичний емпіризм (Дж.Берклі, Д.Юм) – вважає досвід сукупністю відчуттів, або уявлень, і заперечує, що в основі досвіду лежить об’єктивна реальність; в) соціально-

політична проблематика потреб зрілого буржуазного суспільства. Матеріалізм емпіриків – це вже не стихійний матеріалізм древ-

ніх, він спирався на дані природничих наук, перш за все, математику і механіку. У них мислителі того часу вбачали ключ до пізнання Всесвіту: природа підпорядковується законам механіки, рух розуміється як механічне переміщення. Звідси й назва матеріалізму – механістичний. Але механіка не могла пояснити проблеми розвитку матеріального світу. Тому представникам філософії цього часу не вистачало діалектичного погляду на світ. Отже, метафізичний матеріалізм – це друга основна риса матеріалізму Нового часу.

Першим представником механістичного матеріалізму був Френсіс Бекон (1561-1626) (гносеологічні проблеми розглянуті у його творі “Новий орган”). Характеризуючи матерію як вічну основу всього існуючого, Ф.Бекон вчив, що вона складається з багатьох нерухомих форм, або законів, які є джерелом і причиною того, що рухається. Бе-

70

кон вважав, що мета людського знання – тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання.

7.2.3 Два напрямки розробки і обґрунтування проблем гносеології: емпіризм та раціоналізм.

Емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, Дж.Берклі, Д.Юм). – напрямок в теорії пізнання, який визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом знань і проголошує, що розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду. Є два види емпіризму: 1) матеріалістичний емпіризм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк) визнає, що джерелом чуттєвого досвіду є об’єктивно існуючий зовнішній світ, та ідеалістичний емпіризм.

Відкривати форму, тобто виявляти прихований процес у будьякій матерії, це і є відшукуванням сутності речей. Знайдені закони розвитку потрібно враховувати в практичній діяльності. Уникнення насильства над законами матерії, тобто схованих причин, допомагає пізнанню сутнього, дозволяє створити оптимальні умови для їх подальшого розвитку. Бекон поділяє чотири різноманітності причин на дві категорії: матеріальні та діючі, – з одного боку, формальні та цільові,

– з іншого. Мислитель звертається до відповідальності вчених звільнити науку від забобонів, догматизму, ідолів. Примари постійно переслідують людину, створюють у неї удавані уявлення, перешкоджають проникнути у глибину речей. Ф.Бекон виділяє 4 види таких ідолів (примар): “ідоли роду”, “ідоли печери”, “ідоли площі”, “ідоли театру”.

“Примари роду” притаманні кожній людині, є специфікою недосконалості природи людського розуму та органів почуттів людини. Під впливом цих примар людина розглядає природу аналогічно із собою. Примари ці вроджені, тому позбутися їх майже не можливо, але треба хоча б усвідомлювати їх небезпеку і, завдяки дослідженням, послабити їх вплив. “Примари печери” – у кожного свої, бо є наслідком індивідуальних властивостей, характеру і виховання людини. “Примари площі” виникають із-за мовного спілкування, яке легковажно йде до взаєморозуміння і заради цього поступається наукової точності, призводить до суб’єктивного ставлення людини до природи. “Примари театру” породжуються сліпою вірою в авторитети, традиційні доктрини.

Ф.Бекон – є засновником індуктивного емпіризму (замість схоластичної абстрактно-спекулятивної методології і вузького емпіризму). Мислитель аналізує три шляхи пізнання: “шлях павука” (абстрак-