ПОЛИТИКА
.docПолітичній участі протистоїть політична неучасть - абсентеїзм.
Абсентеїзм (від лат. absentis - відсутній) - це ухилення від участі в політичному житті, втрата інтересу до політики і політичних норм.
Абсентеїзм є усталеною формою сучасного політичного життя, своєрідним проявом політичної свободи особистості, в той час як тотальна політична активність свідчить про псевдоучасть (участь без можливості вибору), автократичний характер існуючого політичного режиму.
Аполітичність певної частини суспільства є звичайним явищем навіть в умовах стабільної демократичної держави, що пояснюється соціальними і психологічними факторами. Адже чим розвиненіші інститути громадянського суспільства, чим більший простір для самовизначення особистості, тим більша ймовірність існування абсентеїзму. Неучасть у політиці може бути наслідком соціально-економічного благополуччя (абсентеїзм у даному випадку виступає ознакою стабільності). Але, крім аполітичності, коли людина просто не бачить цінності своєї участі у політиці, неучасть у політичному житті може бути демонстрацією ставлення до влади, політичного режиму, в абсентеїзмі можуть бути відображені і протест, і незадоволеність можливостями політичного вибору.
Криза політичної участі може бути подолана вирішенням головних соціальних проблем, засвоєнням нових нормативів участі, характерних для громадянського суспільства, структуруванням суспільства, розвитком конкурентних механізмів у політиці.
Дослідження взаємозв'язків політичної участі та політичної стабільності суспільства свідчать, що незадоволеність населення своїм становищем, обмеження соціальної мобільності призводять до підвищення політичної активності, до посилення використання протестних форм політичної поведінки в політичній діяльності. При цьому, в свою чергу, рівень соціально-політичної незадоволеності підвищується у зв'язку із зростанням соціальної мобілізації та ускладненням економічної ситуації в країні. На думку американського вченого С. Хантінгтона, забезпечення стабільності, особливо за умов модернізації політичної системи, потребує обов'язкового обмеження ролі політичної участі мас із метою збереження стабільності існуючих політичних інститутів.
3)) Що таке модернізація (modernisation)? Термін відбувся від французького слова moderne, що означає “сучасний”, “новітній”. Під модернізацією мається на увазі процес оновлення відповідно з новими сучасними вимогами. Синонімами є поліпшення, оновлення, апгрейд.
Дане поняття використовується стосовно до суспільно-політичних процесів, що розвиваються у світі, змін у світовій економіці та життєвому укладі народів різних країн, а також для позначення технічного прогресу і вдосконалення виробничих процесів .
Модернізація виробництва являє собою удосконалення технологічних процесів, розробку і впровадження нового обладнання, матеріалів, способів і методів виробництва, оптимізацію всіх виробничих процесів згідно сучасним потребам.
Як відомо з курсу історії, виробнича модернізація нерозривно пов’язана з процесами перебудови й оновлення в суспільстві. З накопиченням якісних змін виробничих процесів відбувається неминуча модернізація економіки, а вона тягне за собою поступове необоротне зміна укладу життя і суспільного менталітету.
Поняття модернізації увійшло в побут у середині минулого століття, коли вченими-суспільствознавці були проаналізовані етапи розвитку суспільства від традиційно-патріархального укладу, що панував у XVIII столітті, з його аграрним укладом і суспільно-політичним ладом до сучасних форм постіндустріального суспільства з усім його різноманіттям суспільних відносин і культурних традицій. У 50-х роках XX була створена теорія модернізації, яка відповідала на питання, що таке модернізація стосовно до тим, що відбувається у світовому суспільстві процесам.
Відповідно до цієї теорії, модернізація – це оновлення суспільних відносин, що виражається в переході від феодального укладу життя до сучасного індустріального типу. Її характерні ознаки:
– зростання диференціації та спеціалізації праці;
– посилення бюрократизації виробництва;
– поява соціально-політичних інститутів сучасного типу;
– збільшення мобільності та індивідуалізму у свідомості людей;
– зміна системи культурних і моральних цінностей (інститут сім’ї, ставлення до релігії і т. п.).
Розділяють три етапи розвитку модернізації (з кінця XVIII до початку XX століття, перша половина XX століття і з 70-х років двадцятого століття до початку нашого століття). Існує дві її основні моделі. Це т. зв. вестернізація і наздоганяюча модель.
Що таке модернізація “по-західному” (або вестернізація)? Під цим терміном розуміють запровадження західного способу життя, культури, технологій у суспільний уклад країн, що розвиваються (здебільшого шляхом колонізації). Наздоганяльна модель робить ставку на індустріалізацію, за допомогою якої передбачає “підтягти” рівень економічно відсталих країн до розвинених.
Теорія модернізації часто піддається критиці. Суть звинувачень, в основному, зводиться до наступного – противники цієї концепції стверджують, що модернізація здатна зруйнувати традиційно сформовані відносини, не збудувавши нових замість, тобто так зване постіндустріальне суспільство не матиме чітких ментальних орієнтирів. Але слід розуміти, що модернізація не передбачає беззастережного заперечення і ліквідації традиційних цінностей. Навпаки, у більшості культур відмінно уживаються старі і нові традиції, що стимулює суспільство до подальшого розвитку.
Що таке модернізація російського суспільства, який сенс несе цей термін стосовно до нашої країни? Це питання широко обговорюється не тільки у нас, а й у світі, початок дискусії покладено відомою статтею “Росія, вперед!” Д. А. Медведєва. Основними напрямками необхідних змін в Росії беззастережно визнаються:
– необхідність технічного переозброєння виробництва, впровадження нових комп’ютерних технологій, поліпшення умов праці та побуту росіян;
– зміна соціальної моделі суспільства – освітня реформа, розвиток і зростання приватного бізнесу, зменшення державної ролі в економічній сфері;
– боротьба з корупцією та побудова правового суспільства;
– реформа соціальної сфери, спрямована на підвищення рівня життя громадян.
Центральну роль в концепціях політичного розвитку відіграє теорія політичної модернізації. Вона описує проблеми політичного розвитку країн у перехідний період. Поняття теорії модернізації не означає цілісного наукового напрямку: це своєрідна сукупність методологічно неоднорідних концепцій, моделей, логічних прийомів аналізу. Їх мета - пояснити природу соціально-політичного розвитку, виявити причини відхилення розвитку перехідних суспільств від стандартів американського і західноєвропейського способу життя. Таким чином, теорія модернізації являє собою сукупність різних схем і моделей аналізу, які розкривають процес і динаміку подолання відсталості традиційних держав. Теоретична основа цих концепцій була закладена спадщиною Дж. Локка, А. Сміта, Ф. Тенісу, М. Вебера, Т. Парсонса та інших вчених. Можна виділити два основних етапи розвитку теорії політичної модернізації: 1) У 1950-1960-і рр.. ХХ в. модернізація розумілася як вестернізація, тобто просте копіювання західних підвалин у всіх сферах життя. Вона по суті своїй була формою «наздоганяючого розвитку». Оскільки авторитет західних країн і Америки в галузі управління та стандартів споживання був беззаперечний, ці стандарти «насаджувалися» тим країнам, які здійснювали перехід від традиційного стану до сучасного. Штучно стверджуючи політичні цінності та інститути (парламент, багатопартійну систему, загальні альтернативні вибори, поділ влади, політичну свободу і т.п.), надаючи при цьому значну економічну допомогу, тим не менш, не вдалося домогтися того результату, на який розраховували.
Відсталі країни Азії, Африки та Латинської Америки при механічному затвердження стандартів суспільного життя західних країн зіткнулися з корупцією чиновників, свавіллям бюрократії, катастрофічним розшаруванням населення, його пасивністю, наростанням конфліктності і напруженості в суспільстві. 2) У 1970-1990-і рр.. зв'язок між модернізацією і розвитком була переглянута. Модернізацію стали розглядати не як умова, а як функцію розвитку. З'явилися концепції «часткової модернізації», «тупикової модернізації», «кризового синдрому модернізації». Стали більш детально досліджуватися конкретні політичні процеси, враховуватися специфічні історичні і національні умови, культурна своєрідність різних країн. Основна увага стали приділяти національній формі реалізації реформ. Був зроблений дуже важливий висновок: модернізація може здійснитися тільки при зміні ціннісних орієнтацій широких верств населення, подоланні криз політичної культури суспільства. Виділяють два типи модернізації: • Спонтанна або «первинна» модернізація. Країни перейшли до сучасним суспільним структурам в результаті поступового, тривалого розвитку (Західна Європа, США, Канада). Спочатку в цих країнах відбувалися зміни в духовно-ідеологічній сфері (Відродження, Реформація, Просвітництво), потім трансформувалася економіка, формувалося громадянське суспільство, змінювалася політична система, яка була спрямована на представництво соціальних інтересів. • Відбита або «наздоганяюча» модернізація. Відсталі в своєму розвитку країни (Росія, Бразилія, Туреччина та ін
) намагаються подолати свою «відсталість» за рахунок соціокультурних контактів з передовими країнами. Розвиток суспільства в цьому випадку нагадує «рух квадратного колеса» (бразильський історик Н. Вернек Содре), тому що чергуються еволюційні і революційні початку. Успіх модернізації залежить від здатності суспільно-політичних інститутів адекватно реагувати на зміни. Ці країни можуть зупинитися на стадії часткової модернізації, коли традиційність і раціональність поєднуються при створенні одних інститутів, одного суспільства. На думку вчених ліберального напряму (Р. Даль, Г. Алмонд та ін), основним критерієм політичної модернізації є ступінь залученості громадян у систему представницької демократії і відкрита конкуренція еліт. Реформи в процесі модернізації матимуть успіх і ефективність в тому випадку, якщо в суспільстві вдасться досягти консенсусу між правлячими та опозиційними політичними силами (партіями, елітами) з наступних найважливіших напрямках: ? по відношенню до минулого розвитку суспільства (уникнення «полювання на відьом», примирення переможених і переможців, неупереджена, неідеологізірованних оцінка історичних подій тощо); ? цілям суспільного розвитку; ? визначення правил «політичної гри». Для Росії в історичному контексті завжди був характерний ціннісний розкол суспільної свідомості, що не сприяє громадянській консолідації суспільства.
4) Перехід до демократії здійснюється в процесі демократизації. Демократизація — процес, в результаті якого відбувається перехід від недемократичних режимів до демократії. Даний процес відбувається нерівномірно — з припливами і відпливами. Така нерівномірна хвильова пульсація демократизації у світовій практиці дала поштовх розвиткові концепції "хвиль демократизації", яка була викладена в роботі американського політолога С. Гантінгтона "Третя хвиля: Демократизація наприкінці XX сторіччя" (1991 p.). В цій праці підкреслюється хвилеподібний і глобальний характер демократичних змін, а хвилю демократизації визначено як сукупність переходів від недемократичних до демократичних режимів, що відбуваються протягом певного проміжку часу, за умови, що число таких переходів значно перевищує число здійсненних за той же час переходів у протилежному напрямку. На основі аналізу історичного минулого людства він виділяє три хвилі демократизації і дві хвилі відкату.
Перша хвиля демократизації (1820—1926) означала поширення парламентаризму, багатопартійних систем і загального виборчого права, насамперед у країнах Західної Європи та Північної Америки. Зворотна хвиля (1926—1942) принесла тоталітаризм у різних його формах: фашизм, сталінізм, нацизм і повернення низки країн до авторитарного правління. У період першої хвилі налічувалось 29 демократій, у період зворотної хвилі 12 країн відійшли від демократії.
Друга хвиля демократизації (1942—1962) характеризувалася перемогою над фашизмом, антиколоніальним рухом і розвалом колоніальної системи, модернізацією країн, що звільнились від колоніальної залежності, включно з процесом цілковитої демократизації у деяких з них. У той час існувало 36 демократій. Зворотна хвиля (I960—1976) означала встановлення авторитарних диктатур у низці країн. Від демократій відійшли 6 країн.
Третя хвиля демократизації (розпочалася у 1975 р. і триває дотепер) ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції, Португалії, Іспанії (відповідно 1974, 1975, 1977 рр.). Потім вона охопила Латинську Америку та низку країн Азії. Тут на шлях демократії стали Домініканська Республіка, Гондурас, Перу, Туреччина, Філіппіни, Південна Корея. Нарешті черга дійшла до країн радянського блоку. Комуністичні режими зазнали краху спочатку в Південній та Центрально-Східній Європі, а потім в республіках Радянського Союзу. І хоч деякі дослідники висловлюють думку про настання спаду третьої хвилі демократизації, у більшості країн, котрі покінчили з недемократичним розвитком після 1974 p., демократія все ж таки досягла значних успіхів. У цей період існувало приблизно 40 демократій, а 4—5 країн відійшли від неї.
Вчені, що аналізують трансформаційні процеси з кінця 70-х років XX ст. в країнах Латинської Америки, ввели в науковий обіг термін "демократичний перехід", звідси й назва напряму, який вивчає перехідні суспільства, — транзитологія.
Беручи до уваги усі три хвилі демократизації, вчені виділяють три моделі переходу від недемократичних режимів до демократії.
Класична лінійна модель (Англія, Швеція). їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і парламенту.
Циклічна модель (країни Латинської Америки). Демократичні та авторитарні режими по черзі змінюють один одного.
Діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передбачає стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної демократії.
Усі ці моделі переходу до демократії передбачають певні зміни, без яких демократизація взагалі неможлива. Універсальними вимогами успішного переходу до демократії є:
- утвердження та розширення сфери приватної власності та формування ринкових відносин;
— створення середнього класу й умов для соціальної мобільності;
— широкі інвестиції в освіту й розвиток науки;
— формування громадянського суспільства;
— гарантії прав людини і створення механізму їх захисту;
— політичний плюралізм;
— розгалужена система вільної політичної комунікації та інші вимоги.
Більшість транзитологів, аналізуючи перехід до демократії, виокремлюють при цьому ряд стадій. Тривалий час популярною була модель демократичного переходу, запропонована американським політологом Д. Растоу. Порівнюючи переходи до демократії у Швеції (з 1890 до 1920 pp.) і Туреччині (з 1940 до 1960 pp.), він виділив три фази: підготовчу фазу, у процесі якої загострюються конфлікти між основними соціальними і політичними силами; фазу прийняття рішень, коли досягається компроміс між політичними акторами щодо нових правил демократичної політичної гри; фазу звикання, за якої демократичні інститути набувають стійкості.
Аналогічну схему переходу до демократії пропонують американські політологи Ф. Шміттер та Г. О'Доннел. Вони виділили наступні фази переходу: лібералізації, демократизації, ресоціалізації. Фаза лібералізації розпочинається кризою авторитарних чи тоталітарних режимів та кризою ідентичності еліт, яка закінчується їх розколом. Фаза демократизації відрізняється, інституціональними змінами в політичній системі. На цьому етапі з'являються такі політичні інститути, як політичні партії, виборча система, які дають змогу формувати органи влади демократичним шляхом. Під час ресоціалізації відбувається освоєння громадянами демократичних цінностей і правил гри та поступове включення їх до нової політичної системи, тобто формується громадянське суспільство. Інші автори називають дану стадію стадією консолідації. Консолідація демократії — це процес перетворення випадкових домовленостей та умовних рішень, що виникають між політичними елітами у період демократичного переходу, у стійкі норми відносин суперництва і співробітництва між головними дійовими особами політичного процесу.
Отже, перехід-демократизація має певні фази, які проходить кожна країна, що демократизується. Але тривалість цих фаз та їх результативність залежать від конкретно-історичних умов розвитку суспільства.