Етнокультурні відносини

12. Форми збереження трад. нар. ку-ри діаспори. (див.3,8) Історико-культурні заповідники, памятки, організації, обєднання. Характерним проявом етнічного відродження національних меншин є ство-рення та діяльність національно-культурних організацій, які об'єднують людей спіль-ною громадсько-політичною, культурно-освітньою та віросповідною діяльністю.Національно-культурний центр – це соціальний інститут, що репрезентує механізмикультурно-національної автономії та певний тип культурно-дозвіллєвої організації, який ставить перед собою завдання культурної консолідації представників певногоетносу, відродження, розвитку й популяризації національної духовної культуриу всіх її проявах. Існування національно-культурних об’єднань та центрів дозволяєгромадянам, що не належать до титульного етносу, якнайповніше реалізувати право на засвоєння своєї етнічної культури, мови та традицій, яке за несприятливихсоціально-економічних умов держава не завжди може забезпечити.

38. Українці в Словаччині, Чехії. Поза індивідуальними випадками чи невеликими групами українці не поселювалися громадами в Чехії до 20 століття. У 19 столітті це були студенти, вояки австрійської армії, урядовці й сезонні робітники. Першу українську організацію в Чехії створили студенти — Українська громада в Празі (1902). На початку першої світової війни у Чехії опинилися втікачі з родинами з Галичини. У Нуслях біля Праги була заснована 1914 українська початкова школа. Найбільшим скупченням цих втікачів був Святобожіцький табір (1917 — 18, бл. 1200 мешканців); там діяла гімназія та розгорнулася культурно-освітня праця. У Чехії умови були порівняно найкращі; це була слов'янська країна з демократичним урядом і багатьма прихильними людьми до українців. У Чехії, а головне у Празі постали високі школи та наукові установи: Український Вільний Університет (перенесений з Відня 1921), Український Високий Педагогічний Інститут ім. Драгоманова (з 1923), Музей Визвольної Боротьби України (заснований 1925), Українська гімназія в Чехо-Словаччині. Найрепрезентативнішою жіночою організаціею серед інших виявився Український Жіночий Союз в Чехії. Існують тільки українські гуртки мистецької самодіяльності у Празі і Карлових Варах при будинках культури, намагання заснувати окрему українську культурну організацію не вдалися. гідно з офіційним переписом населення, станом на 2001 рік у Словаччині проживало 55 000 українців. До 1948 року русини-українці мали власну шкільну систему, газети, видавництво, театр, молодіжну організацію, діяли рос. мовою. програма українізації, запроваджена новим комуністичним урядом Чехословаччини на початку 1950-х років, надала поштовх розвиткові української літературної мови. Виникла, нова аполітична організація КСУТ (Культурна спілка українських трудівників), що представляла інтереси русинів-українців. Найбільш чисельною та представницькою організацією закордонних українців в Словаччині є «Союз русинів-українців СР»(4 тис. осіб, голова Петро Сокол). СРУСР та Спілка українських письменників Словаччини мають свої періодичні видання, які видаються українською мовою: Газета «Нове життя», журнал «Дукля», дит. журнал «Веселка». Садки, школи. У Словаччині за фінансової підтримки обох країн регулярно проводяться фестивалі української культури в м. Меджилаборці, Свиднику, Бардзійові та Гуменному. У Свиднику функціонує також державний Музей українсько-русинської культури, а в Пряшеві – український театр ім. Духновича.

13. Культурний взаємообмін з діаспорою. (32) Закордонні українські громади ніколи не втрачали почуття культурної спорідненості зі своїм народом. Українська діаспора дуже допомогла суверенній Україні, сприяла набуттю гідного місця нею у світовому товаристві. Сьогодні на теренах колишнього СРСР існує більш як 130 об’єднань українців. Мостом між Україною та її діаспорою слугують культурні центри, котрі знаходяться скрізь де є українці. Вони формують єдиний культурно-інформаційний простір для українців зі всього світу, популяризують кращі досягнення в сфері культури, науки укр.. діаспори. Факультети з вивченням української мови, літератури, школи, недільні школи де вивчають укр.. мову – винятковий спосіб культурного взаємообміну з діаспорою. Наприклад в Хорватії був введений факультет україністики, Українське посольство забезпечило факультет потрібною літературу, допомогла в налагодженні навчального процесу. За останні роки активізувалося співробітництво з діаспорними громадянами, здійснюване українськими бібліотеками. Зокрема, Одеська державна наукова бібліотека ім. Горького уклала угоду з Фундацією українознавчих студій в Австралії стосовно збереження і розвитку української національної культури. У бібліотеці відкрито спеціалізований зал «Українці у світі» та створено окремий фонд архівних та рукописних матеріалів з історії поселення, трудової та громадської діяльності українських емігрантів в Австралії. За кордоном в українських видавництвах публікуються художні твори майстрів красного письменства(жертв сталінської репресій та ін..). Двосторонні угоди між країнами, де проживають етнічні укр.. Культурно-наукова робота українських емігрантів є багатоплановою, вклю-чаючи участь у міжнародних наукових конгресах та виставках, у змішаних то-вариствах, викладання у вищих навчальних закладах, співробітництво в іншомовних виданнях, переважно наукових. Видання наукових праць діячів української еміграції іноземними мовами також сприяло поширенню інформації про нашу країну та українство у світі. Створені й плідно працюють десятки наукових та культурних українських інституцій за кордоном.

35. Українці у Польщі. Згідно з даними останнього перепису населення 2002 року, понад 27 тисяч польських громадян визнають себе українцями. Реальна чисельність автохтонного населення оцінюється у 150–300 тис. українців. За даними Об'єднання українців у Польщі, кількість українців становить 250–500 тис. На території Польщі перебуває до 800 тис. українських заробітчан. Що ж до рівня реалізації культурно-інформаційних потреб української громади у Республіці Польща, то його можна вважати в основному задовільним. З державного бюджету щорічно виділяються кошти на культурно-інформаційну діяльність української національної меншини. Повністю фінансуються державою або дофінансовуються такі культурні заходи: молодіжні ярмарки у м. Гданську, фестивалі дитячих художніх колективів, конкурс декламації, співу і малюнку у м. Ельблонгу, Фестиваль української культури “Підляська осінь”, фестивалі “Лемківська ватра”, “Лемківське літо”, Фестиваль національних меншин для Об’єднання української незалежної молоді, Битівська “Ватра” та конкурс декламації “Лемківська поетична осінь”, а також видання газети “Наше слово” й “Українського альманаху”, двомісячника “Над Бугом і Нарвою”, щоквартальника “Ватра”, бюле-теня “Загорода”, альманаху “Між сусідами”, щоквартальника “Краківські гори-зонти”. Окрім того, фінансуються діяльність осередків української культури, зустрічі та конференції молоді, а також функціонування архіву. Водночас у Польщі не припинилися різні антиукраїнські починання, зокрема в ділянці історичних інтерпретацій минулого, формування у поляків стереотипу українця як вічного гайдамаки, який завжди прагнув різати поляків, фальсифікації історії українсько-польських стосунків на західноукраїнських землях у роки Другої світової війни. Чимало польських істориків усіляко вихваляють польську національну політику міжвоєного часу в Західній Україні, вдаючись при цьому до її порівняння зі сталінськими репресіями і голодоморами, на тлі яких вона виглядала ледве не благородною.

36. Українці в Румунії. Згідно з даними перепису 2011 року, спільнота налічує 51 007 осіб, що становить 0,27 % всього населення Румунії. З 1941 Румунія дала українській національній меншості деякі культурні права: у Бухаресті організовано українське радіомовлення (керівник М. Ковалевський), виходила газета «Життя» (ред. І. Гаврилюк), журнал «Батава». Шкільна реформа 1948 дала можливість для розвитку народився, сер, і вищої освіти українською мовою. Для шкіл створено різнородні підручники українською мовою. Налагоджуються культурні зв’язки нашої держави з українською діаспорою у Румунії, де, хоча й неперіодично, виходять друком двотижневик “Український вісник”, літературний часопис “Наш голос”, а також румуномовне видання “Кур’є-рул украйнян” (орган Союзу українців Румунії, фінансований з державного бюджету, для української національної меншини). Прикро, але видання газети “Вільне слово”, що виходило друком понад півстоліття, перебуває під загрозою закриття через відсутність фінансування.

14. Проблеми збереження і розвитку укр.. культ. в країнах Зх. Європи.(12,8.) У Великобританії діють бібліотека і музей ім. Т.Г. Шевченка (у Лондоні), а також музеї українського мистецтва в Олдгамі та Манчестері. Чимало унікальних пам’яток зберігається у Франції – в архіві та бібліотеці НТШ у Сарселі. У Парижі при бібліотеці ім. С. Петлюри функціонують експозиції, присвячені С. Петлюрі, історії визвольної боротьби 1917–1920 років, а також музей українського мистецтва. Потужні архівні та бібліотечні фонди зібрані в Українському католицькому університеті у Римі, де діє також Український музей при церкві святих Сергія і Вакха. Подібні музейні заклади функціонують при багатьох діаспорних громадах, виконуючи важливу суспільну функцію збереження та пропаганди здобутків української культури. На жаль, більшість з них продовжують існувати самотужки лише завдячуючи ініціативі ентузіастів. Відсутність же цілеспрямованої політики українського уряду стосовно взаємовигідного співробітництва з діаспорою послаблює прагнення участі її інституцій у розбудові нашої суверенної державності й подальшій демократизації суспільного життя. Поглиблення міжнародних куль-турних зв’язків є винятково важливим й для українських діаспорних громад уконтексті актуальності проблем збереження національної ідентичності, збагачення вікових традицій нашої духовності.

15. Процеси розселення укр. в інших країнах до сер 19ст.(с 49-34,11,10). «Першу хвилю», що почалася в останніх десятиліттях 19 ст. і тривала до вибуху Першої світової війни, зумовили переселенські акції російського й австро-угорського урядів на Далекий Схід і Балкани (Воєводина і Боснія) відповідно, та обезземелення значної частини українського селянства Галичини й Буковини, що супроводжувалося його виїздом на роботу переважно в різні країни Північної та Південної Америки. До Сполученого Королівства прибуло кількасот осіб з цієї хвилі. «Друга хвиля», що тривала в основному з 1920 до 1930 р., носила головно політичний характер: з України виїхало багато осіб, які в 1917 – 1920 рр. брали участь у змаганнях за самостійність України. Спочатку вони осіли переважно в Центральній і Західній Європі, а відтак багато переїхало на американський континент. Друга хвиля торкнулася Сполученого Королівства лише у незначній мірі. «Третя хвиля» тривала з 1940 до 1954 р. і складалася з осіб, які опинилися поза Україною внаслідок Другої світової війни і відмовилися від повернення. Після війни більшість спочатку перебувала в таборах переміщених осіб та військовополонених, а відтак поселилася в різних країнах Західної Європи та американського й австралійського континентів. До Сполученого Королівства прибуло бл. 34 000 – 36 000 осіб, з яких частина згодом виїхала в інші країни.

37. Українці в Угорщині. На території нинішньої Угорщини живе тепер мінімальне ч. українців (3000; 1960), здебільше це е закарп. українці, які 1945 залишилися у межах У. Вони живуть розпорошено і як етнічна спільнота не мають жадного організованого життя. Є в У. і залишки етнічних островів з мовно-побутовими і культ. слідами кол. укр. поселень, які тепер майже повністю асимілювалися, але ще у 18 — 19 вв. виявляли виразний укр. етнічний характер. В Угорщині є невелика українська громада (прибл. З тис. чол.). Це здебільшого вихідці з Закарпаття, які проживають переважно вздовж середньої течії р. Тиси, займаються сільським господарством. Мешкають також у Будапешті. У попередні століття українців в Угорщині було значно більше, але вони зазнали майже цілковитої асиміляції. До поч. 1990 років не існувало ніяких форм організованого українського національного життя. Нині робляться лише перші кроки в цьому напряму. Нащадки українців у багатьох випадках зберегли греко-католицьку релігію, до якої належали їхні предки; богослужіння проводиться угорською мовою. Введення угор. мови до літургії призвело до остаточної асиміляції. Тепер тільки старші люди у деяких селах ще розуміють українську мову. Проте залишки побутової культури, фолкльору, а навіть деяких церк. звичаїв збереглися, й укр. прізвища нагадують далі про походження людей.

16. Основні регіони розселення укр.. в Середній Азії. (45,4) Українська діаспора в Киргизстані друга за чисельністю серед країн Середньої Азії колишніх республік СРСР. У 1989 р. тут проживало 108,3 тис., а в 1997 р. 71,2 тис. українців. В основному це місто Бішкек (34,3 тис.), Ошська (18,4 тис.) та Іссик-Кульська (7,7 тис.) області. Тільки 34,1 % українців вважали українську мову своєю рідною і ще 5,9 % вільно нею володіли. Українці починають оселятися на території Киргизстану в другій половині XIX століття одночасно з росіянами. Незважаючи на втрату поважною частиною українців Киргизстану своїх етнічних особливостей, існує зацікавленість у відродженні української етнічної культури й мови. 52,4 % українців висловили бажання, щоб їхні діти вільно володіли українською мовою. Туркменістан. 1970 — 35398 (1,6 %), у тому числі 29488 у містах, 5912 у селах; в Ашхабаді українці становили 10 994 (4,3 % всього населення). 64,9 % українців вважали українську мову рідною, крім того, 8 % вільно нею володіли. Таджикістан. За переписом 1970 року в Таджикистані жили 31,7 тис. українців (1,1% всього населення) (у т.ч. 29,4 тис.чол. (92% всіх) у столиці - Душанбе; 3,6% всього населення міста); 53% вважали українську мову за рідну, а ще 11% вільно нею володіли.

34. Українці на Близькому Сході.