politologiya_pit (1)

130. Політична система лише тоді може забезпечувати віль­ний розвиток особи і суспільства, коли її інститути функ­ціонують у рамках правової системи. До недоліків правової системи України можна віднести: повільне і суперечливе втілення норм Конституції у законодавчі акти; затягнутий процес реформування судової влади як ос­новного механізму захисту конституційних прав громадян; відсутність чіткої субординації між правовими актами, законами і підзаконними актами; відсутність нових правових кодексів (Цивільного, Кри­мінального), які б відповідали Конституції та міжнародним стандартам; відсутність цілісної концепції реформування правової системи (у правовій системі домінують інтереси державної бюрократії, фінансової і комерційної олігархії, а не су­спільні); надмірне поширення підзаконних актів (урядових, відом­чих) як джерел права; непрямий характер дії законів, коли для їх застосуван­ня використовують цілий пакет підзаконних актів; нерівномірну врегульованість законодавством різних сфер суспільного життя; недостатню розробку механізму реалізації закону і відпо­відальності за його порушення; недосконалу процедуру підготовки та прийняття зако­нодавчих та інших нормативно-правових актів; відставання за кількістю юристів від передових країн Заходу; правову неграмотність і правовий нігілізм грома­дян і політичної еліти. Основна причина недосконалості політичної системи полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяль­ності не правовими нормами, а груповими інтересами. Коли та чи інша політична партія порушує свої програмні засади і статутні норми, вона не зможе на рівні державних органів твердо дотримуватися правових процедур. Правовий про­грес залежить від правової культури суспільства, розгортан­ня конкуренції, становлення середнього класу, для якого правовий хаос несумісний з нормами буття.

131. Конституційно-правова норма - це формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом або державою чи суб'єктами місцевого самоврядування правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права, і забезпечується всіма засобами впливу, що передбачені чинним законодавством. Наслідки компромісу між різними політичними силами призвели до закріплення певних недосконалих і суперечливих норм. Це, передусім, стосується: 1) суперечності між проголошеним принципом, який визнає народ суб'єктом змін конституційного ладу, і принципом, який надає право змінювати конституцію тільки органам державної влади — Президентові та Верховній Раді, не передбачивши при цьому права на народну ініціативу; 2) відсутності ефективного механізму стримування і противаги між органами державної влади, який полягає у тому, що, по-перше,практично еможливо здійснити процедуру імпічменту та розпуску парламенту; по-друге, президент має вирішальний вплив як на формування уряду, так і на припинення його повноважень, однак не несе політичної відповідальності за діяльність; по-третє, парламент дає згоду на призначення голови уряду і може висловити вотум недовіри йому як під час схвалення урядової програми, так і після закінчення однорічного терміну від моменту схвалення цієї програми. Проте ні резолюція недовіри, ні постановка урядом питання про довіру не тягне за собою можливості розпуску парламенту главою держави; 3) невизначеності партійного механізму формування політичної влади загалом і уряду зокрема; 4) неконкретизованості понять і структури спеціалізації суддів, апеляційної і касаційної інстанцій, суду присяжних і місцевих судів; 5) громіздкості структури й обсягу повноважень обласної і районної держадміністрації, яка практично унеможливлює процес цивілізованого розвитку органів місцевого самоврядування, особливо на регіональному рівні; 6) збереження депутатського імунітету в тій формі, яка не передбачає притягнення депутата до кримінальної відповідальності без згоди парламенту, навіть якщо він спійманий на місці злочину; 7) гарантування деяких соціальних прав, зокрема безплатної середньої і вищої освіти у державних і муніципальних закладах та безплатного державного і муніципального медичного обслуговування; 8) збереження протягом п'яти років нинішнього статусу прокуратури і, таким чином, затягування процесу реформування судової влади. Недосконалість Конституції, особливо тих норм, які стосуються механізму стримування і противаги між інститутами державної влади, а також повільне і незбалансоване здійснення реформ (політико-правових і економічних) призвели до становлення політичної системи в Україні, яка не відповідає західній моделі і має багато спільного з колишньою радянською системою.

132. Переваги пропорційної системи наступні: а) система практично не допускає втрати голосів і є математично точною, вона враховує увесь спектр суспільних інтересів і забезпечує парламентське представництво меншості (звісно, за винятком тих партій, які не подолали виборчий поріг); б) пропорційне представництво надає громадянам більшу свободу вибору і тим самим підвищує інтерес до суті політичних проблем; в) у парламенті встановлюється чітко окреслена структура партійного представництва; г) суттєво зменшуються можливості для маніпуляції голосами виборців, владний ресурс на практиці нелегко застосовувати, а деякі прийоми, притаманні мажоритарним системам, повністю виключаються (як - от явище масового «переселення» виборців з одних округів до інших).

133. - 134. Соціалістичні - Політичні погляди М. Драгоманова знайшли найбільш повне відображення в проекті програми "Вольний Союз - Вільна Спілка", в якій обґрунтовувалися головні засади російського конституціоналізму. Найважливішими з них він вважав громадянські свободи і децентралізацію Росії. Децентралізація в свою чергу була основою для утвердження самоврядування (самоуправа громад, волостей, повітів, земель). Кожна самоуправа повинна мати внутрішню самостійність щодо інших самоуправ. Центральна влада зосереджувалася у земельному соборі як вищому законодавчому органі, що функціонував на засадах американського бікамералізму (двопалатності). Отже, держава, за М. Драгомановим, це "вільна спілка" самоуправ, а центральна влада - лише орган координації між ними.Ліберальні - У політиці М. Драгоманов відкидав принцип "мета виправдовує засоби", вважаючи, що для здійснення справедливих цілей потрібні високоморальні люди. Соціалізм він розумів як засіб утвердження соціальної справедливості, підвищення добробуту народу. Національне питання України М. Драгоманов розглядав у контексті забезпечення прав і свобод громадян та пов'язував його успіх з конституційними реформами в Росії. Український національний рух він висвітлював у такій послідовності: культурно-просвітницька діяльність з метою пробудження і розвитку національної свідомості та піднесення освітнього рівня народу; боротьба за політичну свободу, запровадження конституції; розв'язання соціальних проблем.

135. Вступ нових країн став важливим каталізатором ефективних ринкових трансформацій і позитивних структурних зрушень у національних економіках країн-членів. Орієнтація на Єдиний внутрішній ринок ЄС сприяла модернізації технологічних основ їх національних економік, додала їм динамічності, підвищила конкурентоспроможність. Саме таким чином - як органічні складові економічної системи ЄС - нові країни-члени зустрічають виклики глобалізації, ефективно адаптуються до нових, більш жорстких, умов міжнародної конкуренції у XXI столітті. Їх досвід свідчить, що шлях входження малих економік до висококонкурентних міжнародних економічних угруповань повністю себе виправдовує . Приєднання до лав ЄС нової країни означає розширення простору політичної, демократичної стабільності, спільного ринку. Суттєві позитивні наслідки від розширення ЄС відчувають, як правило, переважно нові члени (через стабільні та доволі високі темпи економічного росту, посилення макроекономічної стабілізації, ріст зайнятості і зменшення безробіття, соціальне зближення з найбільш розвиненими країнами ЄС), для країн «Старої Європи» це обертається певними складнощами, а щодо країн-партнерів, то для них це, як правило, носить як позитивний так, і негативний характер.

136. Серед функцій-наслідків політичного конфлікту розрізняють такі: політичні, економічні, військові, екологічні, демографічні,можуть бути позитивними й негативними.До позитивних можна віднести: · функцію розрядки напруженості. Конфлікт відіграє роль «відвідного каналу» напруженості, за допомогою якого суспільне життя позбувається пристрастей, що накопичилися; · комунікативно-інформаційну та єднальну функцію. Під час зіткнення сторони отримують більше інформації одна про одну, дістають можливість зближення на якій-небудь спільній платформі; · стимулюючу функцію. Виступає рушійною силою соціальних змін;· функцію переоцінки, зміни цінностей і норм суспільства. До негативних функцій конфлікту належать такі: · загроза розколу суспільства; · несприятливі зміни у владних стосунках; · розкол у мало усталених соціальних групах; · несприятливі демографічні процеси тощо.

137. Цілісне уявлення про політичне лідерство в Україні (його генезис і динаміку) формується і шляхом дослідження політичних теорій та практик і вивченням сукупності цивілізаційних та культурних чинників Політика неможлива без політичних лідерів. Проте їхня діяльність відбувається за певних умов, відмінних залежно від історичних і географічних чинників, типу суспільства загалом (відкрите–закрите), типу політичного режиму (тоталітаризм, авторитаризм, демократія), парадигми розвитку суспільства, рівня його соціально-економічного і технічного розвитку (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне, інформаційне), типу культури, міри долучення конкретного суспільства до світового співтовариства. Головним критерієм політичного лідерства є ефективність його дії, результативність, задоволення запитів та інтересів тієї спільноти, яка бачить власну перспективу у його існуванні. Без широкої соціальної підтримки політичне лідерство не може відбутися. Боротьба за владу і прихід того чи іншого політичного руху або партії до влади, участь в управлінні країною за демократичних умов пов'язані з регулярними виборчими циклами та делегуванням політичних лідерів на керівні державні посади. політичне лідерство/керівництво стає однією з форм влади за умов, коли лідери набувають суспільного визнання, а рухи або партії, їх лідери отримують право на владу. Еволюція політичного лідерства завжди пов'язана із прагненням заявити про себе, увійти в політичну систему, тобто, формалізувавшись, розширити набутий статус, доповнити його керівництвом.

138. одностайне бажання США та ЄС за всяку ціну втягнути Україну у сферу свого впливу, вирвати її з родини "братніх слов`янських народів". В країні й досі продовжують жити міфи про радянську дійсність, спектр яких досить широкий: від байки про "суворого, але справедливого вождя" до не менш надуманої легенди про людей, які раніше були "простішими, добрішими та не такими меркантильними". А міф про "дружбу народів" або радянську армію як "школу життя"? (саме в армії багато навчилися як поводитись із лицями інших національностей).

139. Феномен політичного лідерства передбачає першість особи у політичних структурах державної влади, політичних партіях і групах тиску. Він розкривається через особисті риси політика, рівень його команди, тип політичного режиму і характер політичної ситуації. В основі типологізації лідерства лежать такі критерії: джерело визнання (традиційне, легальне, харизматичне лідерство); місце у політичному режимі і стиль діяльності (авторитарне, демократичне); специфіка політичної діяльності (адміністративне, агітаторське, теоретичне). До типових рис політичного лідера відносяться: наявність професійної освіти й досвіду, інноваційність, ораторське мистецтво, висока комунікабельність, вміння сформувати команду.

140. На цивілізаційний розвиток партій впливають: історичні і політичні традиціі країни; особливості економічного життя;гостроти соціальних конфліктів;економічні і соціальні структури;культурні та релігійні середовища;типи політичних режимів;діюче законодавство;

141. Є́вромайда́н — національно-патріотичні протестні акції в Україні, передусім, проти корупції, соціальної нерівності, свавілля правоохоронних органів та сил спецпризначення, а також на підтримку європейського вектора зовнішньої політики України. 21 листопада — Під вечір 21 листопада, невдовзі після оприлюднення рішення уряду про призупинення процесу підготування підписання Угоди асоціації України з ЄС, люди стали самоорганізовуватися через соціальні мережі. Силовий розгін мирного протесту на Майдані Незалежності у Києві — протизаконна акція силових відомств України, проведена силами спецпідрозділів «Беркуту» вночі 30 листопада 2013 року з метою очищення площі від учасників стихійного протесту, відомого як Євромайдан. «Марш мільйона», 8 грудня. Штурм на Грушевського, 19 січня. Кривавий День Соборності, 22 січня.

142. Правова функція. Політична система формує право і функціонує у його рамках. Правотворча функція політичної системи залежить не лише від законодавчого органу держави, а й від здатності всіх суб'єктів політичного процесу (партій, громадських організацій, груп тиску) досягти згоди щодо вироблення таких правових норм, які б сприяли стабілізації суспільства, гармонізації інтересів соціальних груп. Тому що,якщо суб'єкти політичного процесу нехтують правом, віддають перевагу груповим інтересам, у суспільстві панує дезінтеграція і дезорганізація, з'являється спокуса стабілізувати суспільні відносини тоталітарними способами. Тому важливо оцінювати діяльність тієї чи іншої політичної організації крізь призму її здатності впорядковувати свою діяльність у рамках правових норм і висувати правотворчі ініціативи. Без високої правотворчої здатності суб'єктів політичного процесу політична система перестає діяти в рамках правового поля, стає засобом бюрократичного свавілля і беззаконня.

143. Йдеться про розробку ідеї правової держави. Письменник вважав, що у тих країнах, де нехтується природне право (постають тиранічні форми влади), все без винятку населення перетворюється на невільників. Звідси й інший висновок: гарантом свободи громадян є правовий устрій держави. Тільки там, де король править у відповідності з нормами права, людина здобуває свободу. І навпаки — за умов існування тиранії кожен індивід стає «людською тінню», він ввів у сучасну йому історіографію поняття новітнього історичного документа, який охоплював поточні події та явища суспільного життя. Оріховський обґрунтовував також необхідність критичного підходу до такого роду історичних джерел. У майбутньому розвиток подібних принципів привів до утвердження історії як наукової дисципліни.

144. На планеті відбуваються серйозні і, перш за все, якісні зміни. Процес модернізації у його фундаментальному змісті, у початковому значенні цього поняття, зайшов у глухий кут. У світі розвивається якісно новий процес, який найчастіше визначається як „соціальний постмодерн”, що проявляє себе як культурно - цивілізаційна поліфонія, завуальована демодернізація, як процес неоархаїзації світу. Цей погляд на сучасну реальність частково відображається в концепції Семюеля Хантінгтона. З його точки зору, у сучасному світі відбувається зіткнення різноманітних систем цінностей і глобальне „горизонтальне” зіткнення існуючих цивілізацій.

145. Криптократична (таємна) влада, де громадськості доступна лише та інформація, в якій влада заінтересована. За рівнем публічності влада в Україні напівприхована, з високим ступенем криптократії. Оскільки 50—60 відсотків економіки України перебуває в тіньовому секторі, то, очевидно, таке співвідношення існує і у владних сферах. Тіньова економіка, яка певною мірою є мафіозною, виникла не тільки в силу закономірностей складних суспільних трансформацій перехідного періоду, але здебільшого є породженням союзу між центральними, регіональними і транснаціональними владними структурами, тіньовим бізнесом і кримінальними елементами. Причинами існування є: збереження за державною власністю значної переваги у стратегічних галузях економіки; недоступність інформації про авторство законів і підзаконних актів, а також про результати голосувань депутатів різних рівнів; монополізм держави в інформаційному просторі; відсутність жорстких норм і спеціалізованих структур у боротьбі з корупцією; партійна неструктурованість влади, незрілість інститутів цивілізованого громадянського тиску на владу.

146. У 20 роках XX ст. американський історик науки та філософії Т. Кун увів поняття «парадигма», наголошуючи на теоретичних конструкціях суспільної науки загалом. На думку вченого, парадигма характеризує своєрідну логічну модель побудови та розв'язання пізнавальної проблеми. Фундаментальне значення для політичної науки мають лише ті парадигми, які пояснюють саму сутність і природу політики, інтерпретують її засадничі джерела розвитку, визначають межу й масштаб її існування, сприяючи тим самим всебічному описові цієї сфери суспільного життя.Фундаментальний характер політичних парадигм виявляється й у тому, що відповідні підходи до розуміння природи політики є концептуальним підґрунтям не лише суто теоретичних, а й прикладних досліджень, тобто для використання теоретичних висновків і положень у розв'язанні конкретних прикладних проблем. Парадигми - у іншому їх розумінні Роберта Мертона - це представлені у стислому вигляді тези і наукові припущення загального типу. Вчені вважають, що фундаментальний характер політологічних парадигм полягає в тому, що відповідні запропоновані підходи до розуміння політики слугують концептуальним підґрунтям як для суто теоретичних, так і практичних досліджень для вирішення конкретних прикладних проблем. Звернемось до загальнополітичних парадигм. Я думаю,що найкращою є Біхевіористська парадигма,тому що за поведінкою людини можна визначити манеру правління і відношення до людей. Вона відноситься до нових концептів XX століття, до так званих психологізаторських способів політичного мислення, які пояснюють перебіг політичних процесів особливостями психології людини, характеру, поведінки, Темпераменту видатних політичних суб'єктів. Вона виникла у 30-х роках XX століття завдячуючи дослідникам із США, які звертали увагу на внутрішні умови поведінки людини в політиці. Таким чином, якщо натуралісти основною детермінантою вважали зовнішні, природні фактори політики, то біхевіористи сутнісною причиною політичних процесів оголошували внутрішні психологічні стани людини, вождя, політичного лідера, керівника—головного суб'єкта політики. Так, в історії французької політичної революції 1793 року постать короля Людовика XVI займає особливе місце не тільки завдячуючи його трагічній страті революційним урядом, яку він зустрів достойно, але і своїм характером: йому бракувало мистецтва спілкування, він знав, що він є нелюбимим серед простих людей, був похмурим, мовчазним. Це відбивалось на його манері приймати несподівані, нелогічні політичні рішення. Між іншим, таким похмурим і недовірливим був і його знаменитий дід король Людовік XIV, однак з іншими біхевіористськими елементами поведінки.

147. - 148. Є дві найпоширеніші концепції нації: західна (територіальна) і незахідна (етнічна). Я дотримуюсь західної. Відповідно до західної концепції нація — сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну мову, громадську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів. Основною ознакою нації за цією концепцією є національна держава на певній території або змагання до неї. При чому в західній концепції нація і народ ототожнюються.

149. Тоталітаризм — система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Так, тоталітарними вважаються теорія давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди, які висловив у моделі ідеальної державиПлатон. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах А. Сен-Сімона, Г.В.Ф.Геґеля, Ж.-Ж. Руссо.Поняття "тоталітарний" почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років 20 ст., коли в Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив своєю метою створення тоталітарної держави.Концепція тоталітаризму з´явилася на початку 50-х років, коли ще була жива пам´ять про фашизм, у СРСР існував сталінський режим, а нові комуністичні держави наслідували радянську модель правління.У 1951 р. X. Арендт опублікувала свою працю "Походження тоталітаризму", в якій давалися соціологічна й політична характеристики тоталітаризму.Передумови виникнення й розвитку тоталітаризму в політичній практиці пов´язують з індустріальною стадією розвитку суспільства, з наявністю засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутнього державного апарату. Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічне оброблення населення.Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.Класичними тоталітарними державами вважають гітлерівську Німеччину і СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі мав такі етапи: період воєнного комунізму 1917—1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму); 1921 — 1929 pp. (авторитарний режим); 1929—1956 pp. (тоталітарний режим); 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але в основному режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР почався з часів так званої горбачовської перебудови, коли впала "залізна завіса" ідеологічного монізму й закритості суспільства.

150. Класифік.напрямів політичної думки в Україні:1. Політичні ідеї мислителів княжої доби (IX— XIV ст.) 2.Політична думка в Україні за литовсько-польської доби (XIV—XVII ст.) і козацько-гетьманської держави (XVII—XVIII ст.). 3.Демократично-народницький напрям розвитку політичної думки. 4.Соціал-лібералізм. Консерватизм. Націоналізм. 5.Націонал-державницький (націонал-демократичний) напрям розвитку політичної думки. 6.Націонал-комунізм. 1. Розвиток політичної думки княжої доби характеризується такими ознаками: 1) відсутністю цілісних політичних концепцій; 2) нерозривним зв'язком з політичними концепціями Візантії; 3) релігійним і етичним характером політичних поглядів.2. Основними проблемами, сформульованими у творах державних і церковних діячів, літописців, були проблеми взаємовідносин світської і духовної влади та легітимності князівської влади. Стосовно цих проблем можна виділити дві концепції:1) «богоугодного» володаря (ігумен Феодосій), яка передбачала примат духовної влади над світською і необхідність захисту князем православної віри;2) князівського одновладдя (митрополит Іларіон), яка передбачала сильну монархічну владу і підпорядкування церкви державі.3. У період, коли Україна перебувала під владою Литви й Польщі, політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції Ю. Дрогобича і С. Оріховського, а також в руслі полемічної літератури. Ю. Дрогобич займався питанням політичного прогнозування, а С. Оріховський розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність права і закону над рішенням королівської влади, а в останні роки життя відійшов від своїх попередніх поглядів і визнав зверхність папської влади над королівською.Полемісти X. Філалет, І. Вишенський, М. Смотрицький у контексті релігійної проблематики порушували питання демократизації церкви і суспільства, виступали проти державного і церковного абсолютизму, відстоювали необхідність дотримування королівською владою законів.4. У період козацько-гетьманської держави політична думка України найбільш повно виявилася в контексті нових документів щодо державного устрою і міжнародних відносин України, а також поглядів просвітників про державу і церкву. До важливих правових документів козацької доби можна віднести «Березневі статті», «Гадяцький трактат», «Угоду та Конституцію» П. Орлика. У них розроблено правові основи української державної автономії під протекторатом іноземних держав (Росії і Польщі).Якщо Гадяцька угода визначала статус органів влади на кшталт польської держави і передбачала участь у здійсненні влади різних суспільних станів (козацтва, духовенства, міщанства), то конституція П. Орлика закріпила принцип козацького республіканізму..5. У руслі просвітницького напряму проблеми політики розроблялись у працях Ф. Прокоповича і М. Козачинського. Ф. Прокопович розвивав стосовно Росії та України концепцію освіченого абсолютизму, згідно з якою влада монарха передана йому народом внаслідок договору, є необмеженою і вільною від договірних зобов'язань, народ не має права не тільки на повстання, а й посягати на владу правителя. М. Козачинський розробляв проблеми природного права і військової політики.6. У політичній думці XIX—XX ст. можна виділити декілька ідеологічних і методологічних напрямів: демократично-народницький, соціал-ліберальний, консервативний, націоналістичний, націонал-державницький, націонал-кому-ністичний.7. Для демократично-народницького напряму характерні такі ідеологічні елементи:1) визнання народу рушійною силою історичного процесу;2) розуміння українського народу як окремої етнокультурної одиниці;3) обгрунтування ідеї народоправства у вигляді народної демократичної республіки;4) ідея федеративного устрою України;5) ідея державної автономії України в складі федеративної Росії чи інших федеративних союзів;6) надання переваги колективним формам власності.Представниками цього напряму можна вважати М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Р. Лащенка і С. Шелухіна. 8. Лібералізм в Україні містив як власне ліберальні ідеї, так і ідеї соціалізму (переважно прудонівського типу), а також ідеї народницької ідеології. До основних ідей українського лібералізму можна віднести:ідею пріоритету політичних і громадянських прав особи над державою і нацією,ідею конституціоналізму і правової держави,ідею державної автономії України в складі Російської федерації, Ідею самоврядування,ідею національного розвитку на грунті загальнолюдських цінностей.Представниками цього напряму були М. Драгоманов і Б. Кістяківський.9. Український консерватизм грунтувався на ідеях:1) домінуючої ролі держави в національному і соціальному розвиткові;2) монархічної форми державного правління;3) територіального патріотизму;4) пріоритетності приватної власності;5) провідної ролі аристократії у державотворчому процесі;6) вирішальної ролі моральних і релігійних чинників у суспільному поступові.Теоретики українського консерватизму дотримувалися різних поглядів стосовно майбутньої форми держави. В. Липинський обгрунтував концепцію трудової легітимної монархії, С. Томашівський — клерикальної монархії, а В. Кучабський — мілітарної монархії. 10. Націоналістичний напрям започаткував М. Міхновський ідеями про національну незалежність України, необхідність силових методів для досягнення визвольних цілей, етнічний принцип формування нації. 11. Д. Донцов сформулював засади ідеології інтегрального (чинного) націоналізму, для якого характерними були волюнтаризм, антидемократизм і елітарність кастового характеру. 12. М. Сціборський, спираючись на ідеологічні засади Д. Донцова, розробив доктрину нового націоналізму — націо-кратії, сутність якої зводилася до необхідності забезпечення панування нації у власній державі з допомогою влади соціально-корисних верств України.13. Представники національно-державницької ідеології обгрунтували принцип самовизначення нації в етнічних кордонах у формі національно-демократичної держави, допускали участь України у федеративних чи конфедеративних об'єднаннях як самостійної держави на підставі міжнародних угод, заклали розуміння політичної нації як синтезу ідеї психокультурної спорідненості людей, держави і території. Визначними представниками цього напряму були юристи і політологи С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський і С. Рудницький,14. Поява націонал-комунізму зумовлювалася двома обставинами: нерозривним зв'язком попереднього національного руху з соціалізмом і порушенням державних і національно-культурницьких прав України з боку більшовицької Росії. Націонал-комуністи визнавали УСРР як українську національну державу, вірили в комунізм як прогресивний лад, у рамках якого можна реалізувати національно-державницький ідеал, нещадно критикували російський більшовизм як такий, що всіляко обмежує державні й культурні права українського народу. Визначними представниками цього напряму можна вважати М. Хвильового (який вбачав майбутнє України у відмежуванні від Росії, в орієнтації на європейську культуру, у подоланні малоросійства, українофільства і москвофільства), а також В. Винниченка, світогляд якого в еміграції еволюціонував у бік соціал-демократії.