Історія Держави та Права України
.pdfнезалежну від посадового становища власника. Наприкінці XVII ст. намітився процес зближення режиму рангових земель з режимом вотчин.
Рядове козацтво і селянство широко користувалися правом освоєння нових земель. Селяни, котрі проживали на землях монастирів і шляхти, певний час зберігали за собою право розпоряджатися земельними наділами, але наприкінці XVII ст. це право втратили.
Селяни, які жили на козацько-старшинських землях, значно довше користувалися правом розпорядження землею і зберігали це право, поки ці землі не перейшли в повну власність феодалів. Селяни, які жили на державних землях («вільні військові маєтності»), найбільш повно користувалися правом розпорядження землею (з правом купівлі-продажу, заповіту, дарування, застави, обміну).
Наділення і перерозподіл земельних володінь українських феодалів контролював царський уряд. У Глухівських статтях (п. 4) дуло записано: «А кому гетьман і старшина за послуги дадуть млин або село і універсали свої дадуть, що царська пресвітла величність пожалувала на ці місцевості свої грамоти». Цей порядок в кінцевому підсумку відповідав інтересам і українських феодалів, і російського уряду.
У праві України другої половини XVII ст. діє система договорів, які успішно регулювали товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу (як рухомого, так і нерухомого майна), обміну, позики, оренди. Укладення договорів засвідчувалося записом в актових книгах, однак у судовій практиці було багато справ про порушення зобов'язань.
Право знало й зобов'язання із спричинення шкоди як окремій людині, так і колективу. Шлюбно-сімейні відносини в Україні у другій половині XVII ст. регулювалися
нормами церковного права, а також звичаями. В окремих випадках суд міг винести рішення, виходячи з міркувань доцільності або «здорового глузду». Звичаєве право визначало шлюбний вік. Шлюб між родичами по прямій лінії включно до восьмого коліна, а по боковій лінії — до четвертого заборонявся. Згода молодих на шлюб була необов'язковою, але на практиці її враховували. Згода ж батьків на шлюб була обов'язковою. Порушення цього правила позбавляло батьківського благословіння, а то й спадку. Як правило, суспільство засуджувало примусові шлюби, і в житті вони траплялися рідко. Церковному вінчанню інколи передувало укладення шлюбного контракту. Шлюб вважався законним, якщо, крім вінчання, додержувався обряд весільного процесу.
На Правобережній Україні існував шлюб «на віру», тобто по суті громадянський шлюб, в якому жінка була рівною з чоловіком. Це пояснюється інстинктивним прагненням нижчої соціальної лан-ки суспільства до виживання в умовах соціально-економічної кризи, розорення індивідуальних (сімейних) форм господарства. Цим же пояснюється дія звичаю, який дозволяв розлучення і повторний шлюб. Дозвіл на розлучення давали приходські священики або світські суди. Підстави для розлучення були різноманітними. В 1665 р. спільний сотенно-ратушний суд Борисполя задовольнив прохання про розлучення на підставі дискредитації чоловіка дружиною. Вона викрила його в неодноразових дрібних крадіжках. Під час розлучення сторони в присутності священика і свідків складали так звані «розлучні листи», в яких обговорювали спільні права й обов'язки сторін. Між селянами такі договори укладалися усно.
Відомим було успадкування за законом і заповітом (документ про заповіт називали «духівниця», або «тестамент»). Спадкоємцями були і сини, і дочки померлого. Спадкоємні частки як у рухомому, так і нерухомому майні визначав закон. Якщо законних спадкоємців не було або вони не прийняли спадщину в певний строк, майно називалося виморочним і надходило до скарбниці (витрачалося на потреби монастирів, міста). У міщан приватновласницьких міст дві третини спадкового майна за законом переходило дітям для забезпечення їхніх повинностей на користь власника.
На Правобережній Україні право жінок на спадкове майно обмежувалося. Дочки одержували тільки чверть батьківського майна, решта розподілялася між синами. Майно матері передавалось у спадщину синам і дочкам порівну.
У разі спадкування за заповітом необхідно було додержуватися певних формальностей. Духівниця укладалася в письмовій формі, підписувалася спадкодавцем і його повіреним (виконавцем волі заповідача) або парафіянським священиком. Через обмеження прав спадкодавця розпоряджатися власним майном заповіт треба було засвідчити в судових органах.
Кримінальне право. Кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалася дія, яка спричинила шкоду і збитки майну, здоров'ю людини, честі, життю, а також шкоду й збитки суспільству, державі. Розширюється формальне поняття злочину як діяння, вчиненого на шкоду громадським, державним інтересам, навіть якщо це діяння не було передбачене законом. Останнє створювало грунт для адміністративної і судової сваволі.
За звичаєм суб'єктом злочину могла бути особа будь-якого стану, яка досягла 16річного віку.
Злочини поділялися на умисні й випадкові, хоча чітких визначень форм вини не було. Психічно хворі не звільнялися від кримінальної відповідальності, але суд враховував їхній стан як обставину, що пом'якшувала відповідальність. Нетверезий стан або вчинення злочину під час воєнного походу розглядались як обставини, що обтяжують відповідальність.
Водночас, як і раніше, практикувалося притягнення до кримінальної відповідальності і покарання за відсутності вини. Каралися дружина і діти злочинця, а також його прихильники і родичі. У 1672 р. у Москві були засуджені до смертної кари, яку потім замінили довічним засланням до Сибіру, колишній гетьман України Д. Многогрішний та його найближчі помічники. Разом з гетьманом до Сибіру були заслані його дружина, троє дітей і дві служниці.
Одним з найнебезпечніших державних злочинів вважалася зрада (зрадництво). Починаючи з середини XVII ст. її поняття розширюється. Тепер під зрадою розуміють перехід на бік ворога, що кваліфікувався як злочин проти України та її народу, а пізніше — російського царя. Саме тому зрадником був проголошений І. Вигов-ський, який уклав у 1658 р. Гадяцький трактат про приєднання України до Речі Посполитої. У статтях Ю. Хмельницького було записано: «Видати усіх Виговських, інших зрадників його царської пресвітлої величності». Царський уряд вважав зрадою дії гетьманів або інших посадових осіб України, які порушували договори України і Росії, не підкорялися царю. При цьому царські посадові особи кваліфікували зраду досить довільно і непослідовно. Так, гетьману Правобережної України М. Ханенку, хоча він свого часу служив Польщі, цар щедро подарував маєтки, простив йому «гріхи».
З середини 60-х років XVII ст. особливо тяжким політичним злочином стало посягання на життя і здоров'я царя, його сім'ї, осудження дій царя.
Як і раніше, закон карав осіб, які вчинили військові злочини (порушення правил несення служби, застосування зброї проти начальства, дезертирство тощо). У Запорізькій Січі тяжким злочином вважалося самовільне залишення служби, а також ухилення від неї. До злочинів проти порядку управління і суду належали фаль-шивомонетництво,
підроблення печаток, документів, лжеприсяга, неправдиве свідчення в суді і непокора адміністрації. Під злочином проти громадського порядку розуміли приховування злочинів, порушення громадського порядку, лайку, бійку тощо.
Найтяжчим серед злочинів проти особистості було вбивство. Особливо тяжкі його види
—- це вбивство батьків, новонародженого, козацької старшини, посадової особи, отруєння, вчинене за попередньою змовою. За звичаєвим правом убивця підлягав приковуванню до ганебного стовпа і перебував у такому стані майже до поховання вбитого. У козацькому середовищі вбивцю закопували живцем у могилу разом з убитим. У Запорізькій Січі вбивство військового товариша розглядалось як найтяжчий злочин. Убивство людини, яка не належала до запорізького товариства, вважалося менш тяжким злочином.
З'являються нові склади злочинів: «безчоловіччя» (мужолозтво, скотолозтво), «перевідництво» (звідництво).
Головна мета покарання полягала в залякуванні. Тому покарання здійснювалося публічно. Інша мета покарання — попередження (загальне і спеціальне), кара мученнями злочинця за вчинене. Нарешті, цілями покарання були примусова праця і відшкодування збитків, заподіяних злочинцем.
Система покарань була досить складною. У більшості норм зазначався вид покарання, але не визначалися його межі. Допускалася множинність покарань, тобто одночасне застосування кількох видів покарань за один і той самий злочин. Покарання поділялися на основні й додаткові.
Визначаючи міру покарання, суди, як правило, спиралися на писані закони з вельми суворими санкціями, але тут же, посилаючись на «незвиклість», призначали м'якше покарання, враховуючи практику (прецеденти) і норми звичаєвого права, що склалися, котрі за юридичною силою ставилися вище «старих» законів. З другої половини XVII ст. набуває сили новий вид покарання — заслання, котре замінило стару форму — вигнання («виволання»). Спочатку заслання використовувалося рідко, переважно за злочини проти релігії. Незабаром за наказом царя до Сибіру стали засилати й окремих неугодних Москві високопоставлених чиновників української адміністрації. Але їхнє становище відрізнялося від умов життя інших засланих. Гетьман Многогрішний з сім'єю і прихильниками був спочатку відправлений до Тобольська і зарахований на службу козаком, а пізніше в Селенгінську приписаний до «боярських дітей». Уже як воєвода він разом із сином Петром придушив повстання східних бурятів.
Серед видів покарання практикувалося і позбавлення волі. В'язниць, як правило, не було, засуджених тримали в сараях, будинках при військовій адміністрації, пушкарнях, у камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднували із «заковуванням у залізо», приковуванням до стовпа або гармати. Засуджені мусили самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні визначався від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не зазначався. Вважалося, що злочинець буде «позбавлений волі до покірності».
Від покарання могли бути звільнені (або воно значно полегшувалося) розумово відсталі або ті, хто мав фізичні вади, а також особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, підлітків до 16 років, до людей похилого віку.
На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалося, зокрема, суворих вироків щодо людей доброї слави. Так, від покарання смертною карою на прохання полтавчан була звільнена відома народна поетеса Маруся Чурай, яка з ревнощів отруїла свого коханого. У Запорізькій Січі могла врятувати козака від смертної кари жінка, яка побажала його взяти собі за чоловіка.
Судова практика другої половини XVII ст. має багато прикладів пом'якшення покарання з причин особистої заінтересованості суддів у вигляді сплати штрафів на користь суду, місцевої адміністрації або передачі цим органам майна, земельних ділянок. Значна частка зазначених штрафів і майна опинялася в руках самих суддів і чиновників.
Процесуальне право. У другій половині XVII ст. домінує обвинувально-змагальний процес. За особливих обставин — в справах, пов'язаних з державною таємницею, вищими посадовими особами, які перебували під «протекцією» гетьмана тощо, — застосовувався слідчий (інквізиційний) процес. Чіткого поділу на цивільний і кримінальний процес не було, хоча в практиці кінця XVII ст. такий поділ уже намітився. Усі мешканці України вважалися правоздатними. Дієздатність наставала з досягненням певного віку. Недієздатними за чинним правом визнавалися малолітні діти, марнотрати, психічно хворі, німі, жінки без чоловіків або опікунів.
Позови та інші заяви, як правило, викладались усно. Дізнання, попереднє слідство провадив сам позивач, або потерпілий за сприяння родичів, громадськості. Слідчі дії з кінця XVII ст. адміністрація або органи стали виконувати у справах особливої важливості і у
справах про тяжкі злочини. Такі дії в судових документах називалися «ш л яку вання», «розшук», «інквізиція».
Суд здебільшого був гласний, відкритий. Судочинство було усним. У процесуальних діях активну участь брали усі заінтересовані сторони, а також громадськість. Процес провадився переважно українською мовою, але допускалося використання польської, російської та латині.
Суди всіх інстанцій мали свободу широкого вибору порядку ведення процесу. Судова практика другої половини XVII ст. знала часті відступи суддів від писаних процесуальних норм, що свідчить про великий вплив на судочинство звичаєвого права. Про широку компетенцію судів свідчить і той факт, що смертний вирок міг винести сотенний суд. Так само вирок полкового суду не вимагав затвердження вищим судом.
У процесі дізнання і судового слідства з кримінальних справ для одержання достовірних показань обвинуваченого, а інколи й свідків застосовувалися тортури у вигляді так званої «спроби», «квестії», «муки». Судовий процес завершувала судова постанова— «декрет».
Судді, проголошуючи суворі «декрети», не завжди розглядали їх як остаточні. Дуже часто на прохання сторін, їхніх родичів, беручи до уваги думку присутніх, суди змінювали «декрети» на м'якші. Сторони, незадоволені вироком чи рішенням суду, мали право на подання апеляційної скарги до вищого суду.
Одна з особливостей судових органів України другої половини XVII ст. — це не тільки широка компетенція в межах судочинства, а й виконання функцій нотаріату, адміністративних органів і поліції. Серед функцій суду, що грунтувалася на нормах звичаєвого права, слід назвати примирливу. Особи, які мали одна до одної претензії, між якими був спір або суперечка, з метою примирення могли звернутися до суду з так званою «угодою», «добровільним прощенням». Суд без порушення справи приймав документ про примирення, вписував його в актову книгу, встановлював «заруку» (штраф за порушення миру) і, зрозуміло, одержував плату за працю. Така процедура дозволяла уникати тривалих, виснажливих судових процесів, які розоряли сторони, між якими був спір, і збагачували адміністрацію й суд.
Під час народно-визвольної війни середини XVII ст. під керівництвом Б. Хмельницького, яка мала національно-визвольний, революційний характер, уперше в історії українського народу була створена Українська національна держава, яка одержала міжнародне визнання.
Після смерті Б. Хмельницького для українського народу та української держави настали тяжкі часи. У період анархії, та руїни, протиборствуючі старшинсько-шляхетські угруповання з допомогою своїх зарубіжних союзників (насамперед Росії та Польщі, а також Туреччини) розв'язали громадянську війну (1658—1663 p.), під час якої єдину Українську державу було поділено на дві частини — Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ стався у 1663 р. Юридично його було оформлено у 1667 р. Андрусівським перемир'ям, остаточно — у 1686 р. договором про довічний мир. Правобережна Україна опинилася під Польщею, Лівобережна — під протекторатом Росії.
Розчленування єдиної Української держави роз'єднало сили українського народу. Внаслідок цього боротьба за возз'єднання українських земель у єдину державу, за незалежність України майже припинилася. Певний час вона тривала під проводом гетьмана П. Дорошенка. Його поразка стала фатальним завершенням визвольної війни.
Роз'єднання території України породило поліцентризм, бага-товладдя, різноманітні його форми, однак на Правобережжі і Лівобережжі протягом 1663—1676 pp. існувала однакова форма держави — гетьманат, а на Лівобережжі він зберігався і після 1676 p., що є переконливим доказом стійкості, життєздатності Української держави. Річ Посполита, Росія і Туреччина також змушені були рахуватися з цим у своїх відносинах з Україною.
Розділ шостий Суспільно-політичний устрій і право України в період наступу на її автономію (XVIII ст.)
На початку XVIII ст. Лівобережжя, Слобожанщина та Запорізька Січ перебували у складі Російської імперії. Правобережжя залишилось у складі Речі Посполитої.
І. Мазепа наполегливо рекомендував Петру І приєднати Правобережжя, але той не піддався вмовлянням. У 1711 р. він офіційно пообіцяв не втручатися у справи Правобережжя. Проте було очевидним, що роздільне існування Лівобережжя і Правобережжя — справа часу. У 1795 p., після третього поділу Польщі, Правобережжя (Брацлавщина, Волинь, Київщина, Поділля) було передане Росії та об'єднане з Лівобережжям. Згодом, коли українські та російські війська у війні з Туреччиною визволили Північне Причорномор'я — споконвічні слов'янські землі, а пізніше і Крим, їх було включено до адміністративного поділу України, Ці землі заселяли вихідці з України та Росії. Вони освоювали нові території, захищали їх від ворогів. Саме тут були засновані нові міста, які з часом перетворилися в торгово-промислові центри України і Росії — Єлисаветград, Єкатеринослав, Олександрівськ.
Починаючи з XVIII ст. наступ царату на права і вільності України посилюється. Річ у тім, що порядок управління Україною, заснований на демократичних засадах воєннокозацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тоталітарному правлінню. Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Петра І та Катерини II.
Дослідники справедливо вказували на імперський характер російських царів як на серйозну причину наступу Росії на вільності України. Центризм Російської імперії не міг примиритися з децентралізацією автономної України. Мало значення й те, що в міру своїх зовнішньополітичних успіхів Росія більше не потребувала допомоги України як політичного буфера на своїх південних кордонах.
§1. Суспільний лад
Упершій чверті XVIII ст. в Україні поступово оформлюються елементи капіталістичного укладу, зростає мануфактурне виробництво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато мануфактур належало казні. Закладену у 1719 р. першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру в 1726 р. було взято до казни. У 1770 р. тут працювало близько 9,5 тис. осіб. У другій половині XVIII ст. засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський «Арсенал», Луганський чавуноливарний завод, Катеринославську мануфактуру. Було створено й чимало приватних мануфактур, які належали купцям, заможним козакам, поміщикам (серед останніх були й росіяни). У 1726 р. була створена парусиново-полотняна мануфактура в Почепі. Це було об'єднання двох мануфактур, власниками яких були Меншиков і Строганов.
В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні налічувалося понад 200 мануфактур у початковій формі і 400 у розвинутій. Ці мануфактури працювали за рахунок праці посесійних селян і солдатів, яких привозили найчастіше з Росії. На Глушковській мануфактурі працювали 5000 селян. Наприкінці XVIII ст. на мануфактурах України почала застосовуватися наймана праця. Вільнонайманих працівників використовували передусім на відповідальних операціях.
Упромисловому виробництві України відбувалася спеціалізація, чіткіше визначилися окремі галузі. У 1722 р. почалося видобування кам'яного вугілля (у Бахмуті).
Зростали й економічно міцніли українські міста, закладалися нові.
Україна постійно підтримувала широкі торговельні зв'язки з Росією та іншими країнами. Експортувалися худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Традиційно Україна торгувала із Західною Європою через балтійські порти, а також через Краків і Вроцлав. Дослідження показують, що найбільший дохід Україна одержувала не від податків, а за рахунок торгівлі, промислів і ремесел.
У1754 р. внутрішні митні кордони між Росією й Україною було ліквідовано. Відомий дослідник історії України В. Смолій вважає, що вплив господарської системи Росії в Україні виявився лише з середини XVIII ст. і то частково.
Багато уваги управлінню економікою України приділяв гетьман І. Мазепа, що сприяло її зміцненню.
Незважаючи на перешкоди, наприкінці XVIII ст. склалася економічна єдність українського суспільства.
Українське суспільство XVIII ст., як і вся Європа, ще залишалося феодальним, що обумовило його класову та станову структуру.
Феодали. У XVIII ст. в Україні створюється однорідний феодальний клас, так звана нова шляхта. Він складався з нащадків старої української шляхти, реєстровців ще польських часів та з нових козацьких старшин, які з'явилися вже після 1648—1654 pp. Цей клас мав свою формальну організацію. її створив І Мазепа з метою зміцнення української державності, а також для власної надійної соціальної опори. Ця організація називалася «знатне військове товариство». Вона складалася з трьох розрядів, чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами, і була покликана охороняти особисті й майнові права нової шляхти.
Вищий розряд — це бунчукові товариші. Вони перебували безпосередньо в оточенні гетьмана — «під бунчуком», виконували відповідальні й почесні доручення. їхні посади і власність стають спадковими. Бунчукові товариші підлягали юрисдикції гетьмана та генерального суду.
Другий розряд — військові товариші. Вони належали до кола генеральної старшини і генеральної військової канцелярії, перебували в їхньому віданні, виконували їхні доручення.
Тільки представники цих двох розрядів призначалися на вищі посади.
Третій розряд — значкове товариство. Воно належало до полкового оточення. Його члени перебували у тому ж самому становищі, що й бунчукові, тільки при генеральних
старшинах і полковниках. Існує думка, що значкове товариство — це лише одна з назв бунчукового. Товариства були створені спеціально для охорони особистих та майнових прав козацької старшини як привілейованої верстви і мали загальну назву «знатне військове товариство».
За підтримки знатного військового товариства у XVIII ст. в Україні формуються старшинські династії, нова еліта феодального класу: Апостоли, Безбородьки, Галагани, Горленки, Гудовичі, Ко-чубеї, Милорадовичі, Полетики, Ханенки та ін. (Більша частина колишньої елітної верстви була знищена в період анархії.)
Земельні володіння українських феодалів у XVIII ст. значно збільшуються. Чимало земель вони одержали від царів. Особливо щедрою була Катерина II. Вона жалувала землі Російської держави українським феодалам, а російським — землі України.
Водночас з розширенням своїх земельних володінь феодали намагалися зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. При цьому українські феодали прагнули в усьому зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснування в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат висновки роботи комісії не затвердив, оскільки вона виходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністрації. Водночас Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола російської аристократії. У 1767 р. комісія зі складання Уложення підтвердила вільності українського шляхетства, рівність його прав з правами російського дворянства. У 1764 та 1783 pp. вийшли укази про включення українського шляхетства та козацької старшини до складу дворянства Росії. У 1797 р. на них було поширено дію «Грамоты на права, вольности и преимущества российского дворянства». Наприкінці XVIII ст. вже на всю Україну поширюється дія Табеля про ранги.
Справедливою є думка, що нобілітація українських феодалів, тобто включення їх до складу російського дворянства, була компенсацією за позбавлення України автономії, ліквідацію української державності.
Духовенство. Доки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а з другої половини XVIII ст. — Духовний регламент та штатний розпис 1764 р. Російськими правовими актами. За Указом від 10 квітня 1794 р. митрополитам та іншим чинам духовенства було встановлено утримання нарівні з російськими ієрархами.
Селяни-посполиті. Чисельність вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, зменшувалася. У 1731 р. вони становили лише одну третину сільського населення Гетьманщини. Водночас чисельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 р. з посполитих, чиї б вони не були, стягували однакові податки.
Найважчий обов'язок селянина — відбування панщини. У1710 р. було встановлено два дні обов'язкової панщини на тиждень. На Правобережжі панщина досягала 4—6 днів. Згодом і на Гетьманщині було встановлено 4—6-денну панщину. Селяни відбували також інші повинності — подвірну, постоєву (утримання царських військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову. Вони також виконували роботу, пов'язану з будівництвом фортець, риттям каналів та ін.
У 1706 р. І. Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, що кинули своїх хазяїв. У 1721 р. універсал Скоропадського наказував старшині не допускати селянських переходів. З 1739 р. генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втечі за кордон заборонила переселення селян. Фактично ж селянин міг переселитися в іншу місцевість, але за умови, що виконає усі повинності та одержить дозвіл на це власника й місцевої адміністрації.
Отже, експлуатація українського селянства старшиною та шляхтою закріплювалася гетьманським апаратом влади та управління. Проте феодальній верхівці цього було замало,
вона час від часу зверталася до царського уряду за захистом своїх прав і привілеїв, наполягала на введенні кріпосного права в Україні. При цьому продовжувалося юридичне закріплення селян. 22 квітня 1760 р. за універсалом К. Розумовського (його підтвердила у 1763 р. Катерина II) селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, але в останнього залишалася нерухомість, що належала селянинові. У 1765—1769 pp. був складений генеральний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, в 1783 р. — на Лівобережжі. Тоді ж указом від З травня 1783 р. Катерина II наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ попереджав, що до порушників ставитимуться суворо, «по общегосударственным установлениям». Очевидно, акт 1783 р. був лише юридичною формою того процесу, що об'єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду. Тому важко погодитися з тими дослідниками, котрі вважають, що кріпосне право в Україні було введено в 1783 р. вперше.
Селянство, як і раніше, повставало проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у ЗО—40-х роках XVIII ст. селян Галичини (опришки — винищувачі шляхти), Правобережжя (гайдамацький рух, коліївщина під керуванням М. Залізняка та І. Ґонти) була тісно пов'язана з виступами селян Лівобережжя. Багато українців воювали в загонах К. Булавіна. Відомо, що О. Пугачов, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надсилав їм «манівні» листи.
Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес економічного послаблення і розшарування козацтва, визначається його ієрархічна структура. Головна причина була в тому, що тривала відсутність козаків удома у зв'язку з участю у воєнних походах, а також у будівництві фортець, шляхів, ритті каналів позбавляла їх можливості займатися господарством. Воно занепадало. А це, у свою чергу, відбивалося на їхній військовій службі. Тому в 1735 р. за указом царського уряду реєстровці були поділені на дві групи; виборних і під-помічників.
Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу «виборних», тобто повноправних. їх було занесено до спеціальних списків за сотнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.
Другу — значно більшу групу — становили підпомічники, або підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди мали ті самі повинності, що й селяни, тільки у два рази менші за обсягом. Крім того, вони мусили забезпечувати виборних усім необхідним для походів: зброєю, кіньми, провіантом тощо. У кожного «виборного» налічувалося два-три підпомічники, тобто їх було у кілька разів більше, ніж самих «виборних».
Існувала також і третя група козаків — підсусідки (безземельні). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах «виборних» козаків і підпомічників, котрі їх одягали та годували. Підсусідки, на відміну від посполитих, мали право пересуватися в пошуках кращих умов. Проте це не рятувало їх від кріпацьких тенет, хоча закон надавав підсусідкам можливість переходити до другої і навіть до першої групи (виборних та підпомічників), якщо вони обзаведуться майном. За період 1654—1730 pp. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. На початок 1730 р. дві третини загальної маси селян перетворилися на феодально залежних. У 60-ті роки XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. виборних козаків, 198 тис. підпомічників, 80 тис. підсусідків. Збіднілі козаки та селяни становили 90% населення країни.
На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 p., але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобережного гетьмана.
Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій завдяки тому, що Січ користувалася певною самостійністю щодо гетьманського та царського урядів. Вважалося,
що у самій Січі проживало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Саме вони, власне, і становили запорізьке братство, але разом збиралися рідко. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у фортецях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством, полюванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зи-мовники, де жили сімейні козаки та посполиті. Кількість населення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі у 1775 р. проживало приблизно 200 тис. осіб, з них козаків-січовиків —
35 тис.
Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, не обминули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію. З середини XVIII ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зи-мовники старшини перетворюються на великі феодальні господарства, в яких експлуатуються рядові козаки, голота та сірома — низи запорізького товариства, а також маса посполитих, що втікали на землі Запоріжжя. Сподіваючись знайти тут захист від сваволі поміщиків, гетьмана та царя, вони ставали «поддаными Войска Запорожского». Залежність посполитих від січової влади виявлялася, зокрема, в їхніх зобов'язаннях сплачувати «войськовой оклад» — головну подать кошу. Експлуатована сірома час від часу повставала. Найбільше з повстань відбулося в 1768 р.
Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодвірців з обкладенням подушним податком, їм також заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву «запорізький козак». Землі Запорізької Січі вона роздала своїм улюбленцям.
Міське населення. У XVIII ст. чисельність міського населення України та його роль в економіці зростають. Склад міщан був досить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.
Міщани, як правило, були юридично вільними людьми. Звільнившись від дискримінації з боку польської держави, вони одержали право займатися ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, могли надавати дрібний кредит. їх головний обов'язок полягав у сплаті податків до гетьманської і міської скарбниць. Вони мали певні повинності, однією з яких була охорона міста. На них поширювалася рекрутська повинність (тому їх називали «казаки городовой службы»). За ревізією 1723 р. у Києві 71,5% загальної чисельності городян становили власне міщани.
Деякі вчені їхнє становище вважають схожим зі становищем державних селян. Однак у ряді випадків подушний податок з міщан перевищував подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов'язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання повинностей. З дозволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану.
Правове становище міщан залежало також від статусу і підлеглості міста, де вони проживали. У містах, що управлялися Магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глу-хову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат.
Уполкових же містах існували певні обмеження їхніх прав, оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри податків і повинностей.
Уприватновласницьких містах міщани залишалися залежними від феодала-власника
міста.
Існували й дві інші станові групи міщан — ремісники, об'єднані у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єднані у гільдії. Ці групи мали привілейоване становище у масі міщанства. У свою чергу, кожна з цих груп підрозділялася на окремі соціальні верстви, підгрупи.
За загальним правилом, ремісники об'єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою управу. Ремісники — члени цеху поділялися на довічних цехових і тимчасових майстрів. Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та наявності власного господарства з виготовлення ремісничих виробів. Становище майстра посвідчува-лося свідоцтвом цехової управи. Майстри мали досить великі права. Вони могли заснувати цехову організацію, обирати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.
Ремісники сплачували податки та виконували повинності, якими обкладалася в цілому цехова община; майстри користувалися привілеями у сплаті податків і зборів, експлуатували підмайстрів, учнів та робітників.
Сход усіх ремісників міста обирав на три роки ремісничу управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) — загальну для усіх цехів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Цеховий устрій у різних містах України був досить строкатим.
Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі та Півдні України (степовій її частині) діяло законодавство Росії, що регулювало правовий статус ремісників. Основу цього законодавства становили ремісниче положення 1785 р. та статут про цехи 1799 р.
Приблизно такими самими пільгами, що й ремісники, користувалися купці. Кожен міщанин, маючи капітал понад 500 крб., міг ■ записатися в купці. Останні об'єднувалися в гільдії. Але їхнє право-| ве становище не було стабільним. Воно залежало передусім від І своєчасної сплати гільдійського внеску. Достатньо було цей внесок І не сплатити, як неплатник автоматично переводився до міщанського стану.
Гільдійське купецтво наприкінці XVIII ст. було звільнене від , подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань, але водно-|; час воно мало низку феодальних повинностей. За рішенням купецького товариства воно зобов'язувалося сплачувати громадські збори, а також дорожню, постойну та інші повинності. Щоправда, багаті купці могли від них відкупитися.
Поряд з одвічними мешканцями міст — міщанами, ремісниками та купцями — тут проживали також козацька старшина, шляхта, духовенство, рядове козацтво. Старшинськошляхетська верхівка та міська адміністрація увінчували піраміду міщан. Дворяни, які займалися торгівлею та товарним виробництвом, записувалися до купецьких гільдій.
Отже, наприкінці XVII ст. суспільний лад України втратив самобутні риси. Тут фактично і формально запроваджується соціальна структура Російської держави як наслідок наступу царату на права і вільності України та її народу.
Але уявлення про суспільну структуру України буде неповним, якщо не згадати про значний як за кількістю, так і за роллю прошарок високо освічених людей — учителів, лікарів, юристів, філософів, літераторів. За походженням вони належали до різних верств населення, але переважно були вихідцями із старшини, шляхти, духовенства. Загальну та спеціальну освіту вони здобували в університетах Західної Європи та у вітчизняних навчальних закладах, серед яких була Києво-Могилянська академія. Освічена шляхта стала кістяком нового державного ладу при Б. Хмельницькому.
Російський уряд високо цінував освічених українців і охоче залучав їх на свою службу. Феофан Прокопович став духівником Петра І, залишив помітний політичний слід у розвитку російської державності. Він автор Слова про правду монаршу, що ідеологічно обґрунтовувало абсолютистське правління в Росії.