NMP_Nac_Ekonom_2011

ликій Британії, Австрії, Франції, США, Іспанії зросла за даними ОЕСР у 1,92; 2,2; 2,3; 2,9, 3,1 і 6 рази відповідно. Це зростання має такі чинники: запровадження дорогих медичних технологій; зростання витрат на розробку нових ліків, асиметрія інформації для пацієнтів і призначення зайвих процедур; агресивний маркетинг фармацевтичних компаній; старіння населення та поява нових хвороб. Суттєво збільшуються витрати на освіту. У 2007 р. у розрахунку на одного студента усіх форм освіти вони зросли загалом у країнах ОЕСР майже у 1,5 рази. Зростання обумовлено потребами постіндустріального суспільства в економіці знань та інформації, інтелектуальному капіталі.

Тому уряди запроваджують розподіл витрат на соціальну сферу між державою і отримувачами послуг (або філантропами). В медичній сфері його необхідність обумовлено також ситуацією “морального ризику”, коли пацієнт, знаючи, що за нього платить третя сторона (держава або страхова структура), не має обмежень щодо додаткових медичних послуг. Це сприяє збільшенню непродуктивних витрат. Через це у багатьох країнах поширені співплатежі за страхові медичні послуги. В освітній сфері перекладання частини витрат ВНЗ з держави на студентів та їхніх батьків обумовлено не тільки обмеженістю ресурсів, а й новими підходами до тлумачення рівності: ті, хто користується у майбутньому благами, повинні брати на себе принаймні частину витрат. Адже плата за навчання є ціною товару, який дорого коштує і в подальшому матиме високий попит. Як і в медицині, оплата деякої частини вартості навчання робить студентів більш розбірливими споживачами, що стримує витрати на освіту. Існує також можливість залучення коштів приватних фірм, які можуть оплачувати підготовку у ВНЗ потрібних їм фахівців.

Необхідність стримування стрімкого зростання непродуктивних витрат на охорону здоров’я і освіту в розвинених країнах породжує: партнерство і контрактні відносини між державою та навчальними закладами, лікарнями, сімейними лікарями; залучення ринкових інструментів для гальмування зайвих витрат; організацію конкуренції в межах суспільного сектора за бюджетні і позабюджетні кошти; розширення самостійності державних установ. У США, наприклад, за контрактами з

110

місцевою владою університети керують системою шкільних закладів, приватні фірми – закладами стаціонарної медичної допомоги. Для споживачів також посилюється можливість вибору освітніх та медичних послуг, міського транспорту, за допомогою державних ваучерів та сертифікатів.

Що стосується української освіти і медицини, то до комерціалізації підштовхують, з одного боку, постійно зростаючий попит населення на вищу освіту і якісну охорону здоров’я, а з другого – розквіт тіньової економіки, обмежені фінансові ресурси держави та їх розподіл не на користь соціальної сфери і пересічних громадян. Абсолютно природно, що ми змушені повертатися обличчям до прогресивних перетворень в охороні здоров’я і освіті. На початку 2011 р. підписано Рамкову програму партнерства Кабміну України з ООН на 2012-2016 рр., яка сприятиме реформам державного управління, судової системи, покращенню якості соціальної політики. Однак передумовою ефективних реформ в Україні є запобігання бідності населення й посилення соціальної справедливості.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1.У чому полягають основні принципи соціальної ринкової економіки?

2.Які основні пріоритети соціального розвитку національної економіки?

3.Чим відрізняється рівень життя від якості життя?

4.Назвіть основні показники розподілу доходів у суспільстві.

5.Які позитивні екстерналії для суспільства мають розвиток освіти, охорони здоров’я, культури?

6.Які світові закономірності діють у соціальнокультурній сфері і яким чином це впливає на Україну?

Список рекомендованої літератури

Гвелесіані А. Вплив соціально-економічного розвитку на рівень диференціації доходів населення / А. Гвелесіані, І. Литвин // Економіка України. – 2010. – № 1. – С. 82-89.

111

Доповідь про розвиток людини 2010 [Електрон. ресурс]. –

Режим доступу: http://hdr.undp.org/en/media/HDR_2010_RU_ Complete.pdf.

Шевченко Л.С. Вища освіта: політика “розподілу витрат” та її ризики в Україні / Л.С. Шевченко // Економ. теорія та право. – 2011. – № 1(5). – С.

OECD Data [Электрон. ресурс]. – Режим доступу: http://www.oecd.org/document/.html.

Г л а в а 8. СТРУКТУРНА ТА ІНВЕСТИЦІЙНОІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА

8.1. Структурна політика держави

Структурна політика держави – обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів з підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та розв’язання соціаль- но-економічних проблем. Структурна політика має забезпечувати раціональне використання національних ресурсів; розширене відтворення суспільного виробництва та піднесення його ефективності; підвищення життєвого рівня населення.

Існує два типи структурної політики: пасивна та активна. Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси. При активній структурній політиці держава широко застосовує державні важелі для прискорення прогресивних структурних зрушень. Активна структурна політика визначає пріоритетні сфери і галузі, посилаючись на такі критерії: експортний потенціал галузі; перспективи попиту на продукцію галузі на внутрішньому ринку; мінімізація ресурсомісткості виробництва; розв’язання проблеми зайнятості населення; вирішення екологічних проблем та ін.

Пріоритетами структурної політики в Україні є:

• ліквідація диспропорцій у народному господарстві, на112

лагодження належної виробничої та соціальної інфраструктури;

•структуризація народногосподарського комплексу та підтримка конкурентоспроможних на світовому ринку галузей і виробництв з метою зміни міжнародної спеціалізації держави (переорієнтація народногосподарського комплексу з домінування ресурсо-, фондота енергомістких галузей на розвиток наукомістких та високотехнологічних галузей промисловості);

•кооперування, комбінування та інтегрування виробництв з метою найбільш плідного використання наявних потужностей підприємств (створення виробничо-територіальних комплексів із замкнутим виробництвом);

•удосконалення загальногосподарських та регіональних пропорцій між економічними районами, регулювання рівнів їх економічного і соціального розвитку;

•модернізація транспортної системи та оптимізація взаємодії залізничного, автомобільного, морського, повітряного

ітрубопровідного транспорту, а також формування розвинутого агропромислового комплексу і високо інтенсивного сільського господарства;

•максимальне використання переваг світового поділу праці та сприятливого географічного положення України.

Активна структурна політика держави мусить включати до себе такі напрями: стимулювання переливу капіталу з менш пріоритетних галузей у більш пріоритетні; розвиток нових галузей, які сприяють загальному підвищенню ефективності промислового виробництва та прискорюють упровадження досягнень НТП; сприяння розвитку галузей, які забезпечують значну частину експортної продукції; розвиток конкурентоспроможних на світовому ринку виробництв; згортання частини виробництв

удепресивних галузях економіки; стимулювання інвестиційної, інноваційної та підприємницької активності виробництв.

Розрізняють методи прямого і непрямого (опосередкованого) впливу державного регулювання структури економіки.

Методами прямого регулювання є: система державних замовлень і закупівель; цільове фінансування окремих сфер діяльності та суб’єктів господарювання; централізовано встановлені ціни, дотації, субсидії, субвенції; методи правового регулювання.

113

Методами непрямого впливу на структуру економіки визнають: різноманітні кредитні пільги, метою яких є доступність залучення кредитних ресурсів через зниження відсоткових ставок; фінансування у формі дотацій, субсидій, інвестиційних надбавок, бюджетних позичок тощо; пільгове оподаткування (заохочення вкладень у відсталі галузі та регіони через податкові преференції); прискорена амортизація (підвищення норми списання основного капіталу, що сприяє його технічному оновленню); митна політика.

Складовою сучасної структурної політики української держави є прискорення розвитку малого підприємництва. Законом України “Про державну підтримку малого підприємництва” (№ 2063-III від 19.10.2000 р.) передбачено: створення умов для позитивних структурних змін в економіці України; сприяння формуванню і розвитку малого підприємництва, становлення малого підприємництва як провідної сили в подоланні негативних процесів в економіці та забезпечення сталого позитивного розвитку суспільства; підтримка вітчизняних виробників; формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць.

Напрямами державної підтримки малого підприємництва в Україні визнано:

1)формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

2)установлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;

3)запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;

4)фінансово-кредитну підтримку малого підприємництва;

5)залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

УЗаконі України “Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні” (№ 2157-III від

114

21.12.2000 р.) визначено основні завдання сприяння розвитку малого і середнього бізнесу в Україні, а саме:

створення державної системи забезпечення розвитку та підтримки малого підприємництва;

створення належних умов розвитку малого підприємництва в регіонах;

сприяння створенню нових робочих місць суб’єктами малого підприємництва;

підтримка ділової та інвестиційної активності, розвиток конкуренції на ринку товарів та послуг;

залучення до підприємницької діяльності жінок, молоді, пенсіонерів та інших верств населення;

активізація фінансово-кредитних та інвестиційних механізмів, пошук нових форм фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва;

формування регіональної інфраструктури розвитку та підтримки малого підприємництва;

створення умов для розвитку малого підприємництва

увиробничій сфері, в тому числі на базі реструктуризованих підприємств.

Треба визнати, що існує багато чинників, які заважають розвитку малого підприємництва і які слід подолати. Серед них: збільшення адміністративних бар’єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо); відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної підтримки; надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності; невпевненість підприємців у стабільності умов ведення бізнесу; надмірне втручання органів державної влади в діяльність суб’єктів господарювання.

Структурна перебудова економіки здійснюється державою через інвестиційну та інноваційну політику.

8.2.Інвестиційна політика. Інвестиційний клімат

Державна інвестиційна політика являє собою комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави,

115

спрямованих на поширення та активізацію інвестиційної діяльності. Загальні правові засади інвестиційної політики в Україні визначає Закон “Про інвестиційну діяльність” (№1560-XII від

18.09.1991 р.).

Основними напрями державного регулювання інвестиційної діяльності є:

¾регулювання сфер і об’єктів інвестування, яке визначає загальні вимоги до їхнього вибору, а також формує пріоритетні напрями інвестування;

¾податкове регулювання інвестиційної діяльності, що забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки шляхом установлення відповідних податкових ставок і податкових пільг;

¾регулювання інвестиційної діяльності шляхом надання фінансової допомоги та проведення відповідної кредитної політики;

¾регулювання амортизаційної політики (впровадження прискореної амортизації, що поширюється на окремі галузі економіки, елементи основних фондів, види устаткування);

¾регулювання участі інвесторів у приватизації (право участі в приватизації окремих підприємств і об’єктів незавершеного виробництва, надання права власності на земельну ділянку, на якій розміщено об’єкт інвестування, придбання акцій);

¾визначення особливостей регулювання фінансових інвестицій порівняно з реальними інвестиціями;

¾експертиза інвестиційних проектів (інвестиційні проекти повинні сприяти створенню нових робочих місць на підприємствах; супроводжуватися впровадженням сучасних або перспективних і екологічно безпечних видів технологій; сприяти зниженню енерговитрат на одиницю продукції; орієнтуватися на найраціональніше використання сировинної бази України; бути конкурентоспроможними на міжнародних ринках;

¾забезпечення захисту інвестицій (інвестиції не можуть бути безплатно націоналізовані або реквізовані).

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає до себе управління державними інвестиціями, що здійснюється республіканськими і місцевими органами державної влади й

116

управління шляхом: 1) планування; 2) визначення умов і виконання конкретних дій по інвестуванню бюджетних і позабюджетних коштів; 3) регулювання умов інвестиційної діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності. Останнє передбачає: надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, виробництв; державні норми та стандарти; заходи щодо розвитку та захисту економічної конкуренції; роздержавлення і приватизацію власності; визначення умов користування землею, водою та іншими природними ресурсами; політику ціноутворення; проведення державної експертизи інвестиційних програм та проектів будівництва та інших заходів.

Головним питанням державної інвестиційної політики є визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування, які мають відповідати як стратегічним національним інтересам держави, так і тим невідкладним завданням, які випливають із сучасного стану та структури економіки.

Реалізація державної інвестиційної політики залежить від інвестиційного клімату в країні – сукупності чинників, які бере до уваги інвестор, ухвалюючи рішення щодо здійснення інвестицій. Вкажемо їх.

Інституційні: внутрішня і зовнішня політична стабільність, незмінна законодавча база та скоординована діяльність всіх органів державної влади, менталітет, ступінь державного втручання в економіку, культура.

Політичні: стабільність політичної системи, наявність/ відсутність конфліктів між політичними опонентами, частота зміни урядів, кількість політичних скандалів, ступінь довіри до влади тощо.

Економічні: макроекономічна ситуація в країні; стан фондового ринку, банківської сфери, стабільність національної валюти, рівень інфляції; ринкова та інвестиційна інфраструктура; інформаційна відкритість і традиційність; якість та вартість робочої сили, наявність вільних трудових ресурсів, доступ до інших факторів виробництва; експортно-імпортні операції, ємність внутрішнього ринку та його потенціал, рівень податково-

117

го навантаження та наявність податкових стимулів до інвестування; купівельна спроможність населення; рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків.

Соціально-психологічні: соціальний рівень розвитку суспільства, рівень кваліфікаційної підготовки робочої сили.

Основними напрямами формування сприятливого інвестиційного клімату в Україні є: лібералізація ділової та інвестиційної активності, розвиток ринку товарів та послуг; дерегуляція підприємницької діяльності, створення стабільної нормати- вно-правової бази з питань регулювання інвестиційної діяльності; поліпшення корпоративного та державного управління; залучення міжнародного капіталу з метою активізації інвестиційної діяльності; удосконалення фінансової системи; проведення антикорупційних заходів; мінімізація політичних ризиків.

8.3. Інноваційна політика. Національна інноваційна система

Перехід до інноваційного типу економічного розвитку безпосередньо пов’язаний з нагромадженням та ефективним використанням інноваційного потенціалу національної економіки як сукупності чинників інноваційного економічного розвитку, що охоплює рівні: 1) ресурсний (ресурсний потенціал) – сукупність ресурсів, використовуваних у певних соціальноекономічних формах для виробництва інноваційної продукції, що задовольняє суспільні потреби; 2) результативний – результат реалізації наявних можливостей здійснення сучасного інноваційного процесу; 3) внутрішній – здатність економічної системи ефективно перетворювати ресурси на інноваційний продукт, сприймати і впроваджувати інновації.

З метою формування необхідних інституціональних умов для інноваційної діяльності, інтеграції наукової, інноваційної й виробничої сфер економіки, розвитку інноваційного підприємництва держава проводить інноваційну політику.

Відповідно до закону України “Про інноваційну діяль-

ність” (№ 380-IV (380-15) від 26.12.2002 р.) головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-еконо-

118

мічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енергота ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Напрями впровадження інноваційної політики:

1) пряма фінансова підтримка інноваційних процесів:

–безпосереднє фінансування утворення нових галузей, наукоємних виробництв тощо за рахунок коштів державного бюджету, зокрема на державних підприємствах;

–ініціювання створення та фінансування науково-дос- лідницьких програм, наукових центрів шляхом конкурсного відбору;

–надання безпроцентних чи пільгових позик та грантів;

–державне замовлення на інноваційні продукти;

–дотації за рахунок державного бюджету для визначених галузей, виробництв чи технологій;

–компенсація банківського процента цілком чи його частини в разі спрямування позики на фінансування інвестицій у технологічні інноваційні зміни;

–державні виплати провідним науковим центрам та на-

уковцям;

–компенсація науково-дослідним установам витрат, пов’язаних з налагодженням інформаційного забезпечення (підключення до всесвітньої мережі “Інтернет”, організація передплати зарубіжних видань для бібліотек тощо);

2) фіскальні пільги для інноваторів, а саме: зниження ставок податку на прибуток підприємств; надання податкового кредиту інноваційним підприємствам; зменшення суми прибутку до оподаткування шляхом виключення з нього вартості досліджень чи освоєння нової технології; звільнення від певних відрахувань до бюджету; звільнення від сплати податку на прибу-

ток, який отримано власниками майнових прав інноваційних та венчурних фірм; відстрочка сплати імпортного мита чи звільнення від його сплати в разі ввезення товарів для реалізації інноваційного проекту; пільгова амортизація для фірм, що визна-

119