14. Екзистенціалізм як течія в сучасній західній філософії: релігійний та атеїстичний напрямки.

Однією з провідних течій суспільної думки 20 ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо людини та її місця в світі.

Сьорена К’єркегора (1813-1855) першим сформулював поняття “екзистенція” – як внутрішнє буття що поступово переходить у зовнішнє.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині – Мартін Хайдегер, у Франції – Жан-Поль Сартр, Камю, Марсель, в Італії – Нікколо Аббаньяно.

Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію 20 ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті, тощо. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, проблема свободи та відповідальності, проблема часу як характеристики людського буття.

Важливим визначенням екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі. З точки зору Сартра і Камю, трансценденція є “ніщо”, яке виступає як найглибша таємниця екзистенції. А Ясперс і Марсель визнають реальність трансцендентного, пов’язуючи з ним життя і долю людини. Таке неоднозначне тлумачення трансцендентного дає змогу вирішити два основних напрямки в екзистенціалізмі: релігійний та атеїстичний. Перший закликає до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що зробить можливим досягнення нового, “трансцендентного” виміру буття. Самозаглиблення, як стверджують представники релігійного екзистенціалізму, є розширенням лише індивідуального “Я”. Атеїстичний екзистенціалізм, на думку Сартра, є значно послідовнішим. Він вчить, що навіть, коли Бога немає, то все ж є, принаймні, одне буття, в якому існування передує сутності, буття, яке існує до свого визначення за допомогою понять. Цим буттям є людина, людська реальність.

15. Сутність позитивізму, його основні історичні форми.

Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають. На зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).

Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.

Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення “людина – світ”, вважаючи таким предметом – класифікацію наук.

Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми.

Однак швидко виявилась безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріо критицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: “критика досвіду”. Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916). Філософія “другого позитивізму” була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Гегель, “все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії” (Див. Д.С.Таранов, т.2, стор.477).

Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму зв’язано з діяльністю таких філософів, як М.Шлік (1882 – 1936), О.Нейрат (1882 – 1945), Р.Карнап (1891 – 1970), Г.Рейхенбах (1891 – 1953), Л.Вітгенштейн (1889 – 1951), А.Айєр (1910 – 1989), Б.Рассел (1872 – 1970) і представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К.Поппер (1902 – 1994), Т.Кун (народ. 1922 р.), П.Фейєрабенд (народ. 1924 р.), Ю.Хабермас (народ. 1929 р.) та інших.

Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами.

Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою.