Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІУК семінарське 1.docx
Скачиваний:
21
Добавлен:
07.02.2015
Размер:
28.37 Кб
Скачать
  1. Предмет та джерела вивчення української культури.

Предмет історії української культури – це цілісний процес створення пам’яток культури, що включає вивчення цих пам’яток як культурних явищ, що розвиваються, історичних умов їхнього створення та впливу на розвиток суспільства, а також механізмів цього впливу. Основними формами культурної творчості є: мораль, політико-правова структура суспільства, побутові речі та знаряддя праці, наука й освіта, суспільно - економічні формації, художня культура або мистецтво, релігійний і філософський світогляд. Історія культури аналізує пам’ятки духовної культури, зафіксовані усною формою творчості – казки, міфи, легенди, билини, пісні, думи, прислів’я, приказки. Історія української культури вивчає традиції, обряди, свята, релігії й вірування українського народу. Предмет історії української культури охоплює конкретні способи та результати діяльності українців у духовній і матеріальній сферах. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників. Важливе значення має принцип історичного матеріалізму, який є визначальним для проблеми самосвідомості нації. При вивченні слід опиратися на метрологічні принципи, які маємо в працях Т.Шевченка, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, Б.Лепкого, Л.Курбаса, О.Гончара, М.Рильського ат ін. До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять: - діагностичний (при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, н-д, билин, дум та літописів); - хронологічний (коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні). У вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли досліджуваний об’єкт немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи (при співвідношенні культури і суспільних процесів первинні складові к-ри етнічні нац. вторинні соціальні, класові). Важливим методом є метод системного аналізу коли всі феномени к-ри розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості. А взагалі при вивченні культури застосовують 2 основних напрями: 1) найпоширеніший – в історичній послідовності; 2) галузевий, жанровий шлях, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і наших днів. Рівень розвитку суспільства визначається рівнем розвитку культури виробництва, що також входить у коло дослідження історії культури. Зокрема, вироблена нашим народом культура землеробства стала основою для цього виду діяльності в усій Європі.

2. Теорія походження українського народу.

Етнокультурні проблеми походження слов’ян постали перед наукою давно. Тривалий час, переважно в наукових колах проросійської орієнтації, у тлумаченні причин походження українського народу перевага надавалася міграційним процесам; роль і значення аборигенного фактора або замовчувалися, або зводилися до нуля. Наукові розвідки з питання етногенезу слов’ян, зокрема українців, були поодинокими.

Одним із перших науковців, який звернув увагу на теорію походження слов’ян і докладно дослідив її, щоправда, в одному з аспектів — мовознавчому, був академік О. Шахматов. Він поклав в основу своїх досліджень теорію міграціонізму. Як антитеза їй існує теорія автохтонна, або аборигенна: по історичній вертикалі змінюються культури, етнос залишається незмінним. Основоположником цієї теорії є видатний український археолог В. Хвойка. У результаті ґрунтовних археологічних досліджень він довів, що український народ не мігрант, а корінне, споконвічне населення, яке створило, трансформувало, дало тенденції розвитку культурних процесів і що ці процеси мають свої, притаманні тільки території України особливості. Запропонована В. Хвойкою періодизація зберегла своє значення і сьогодні. На основі автохтонної теорії вибудував свою фундаментальну “Історію України-Руси” М. Грушевський. Вона дістала висвітлення в “Нарисі історії України” Д. Дорошенка, працях сучасних істориків М. Артамонова, Б. Рибакова, П. Третьякова, О. Удальцова, М. Брайчевського та ін. Одна з найгрунтовніших праць із проблем походження слов’ян належить відомому українському вченому В. Петрову. Поряд із дослідженням етногенезу він зробив спробу розглянути питання розвитку культурних процесів на територіях, які сьогодні заселяє народ України.