Довідник_2014

Поряд із цим відбувалося зростання чисельності робітничого класу. На кінець цього періоду воно сягнуло 45 – 60 % загальної чисельності населення.

Проте найбільш значні соціальні зміни сталися з так званим середнім станом. «Старий середній клас» (торговці, крамарі, чиновники, рантьє, викладачі, лікарі, люди вільних професій) зміцнив свої позиції, збільшились чисельно і поповнившись представниками «нових середніх» соціальних груп: приватними підприємцями, фермерами, службовцями, менеджерами і навіть частиною висококваліфікованих робітників – майстрів. У найрозвинутіших країнах (Велика Британія, США, Франція) вже на початок XX ст. він становив 20 – 25 % населення. Це вберегло країни надалі від великих соціальних потрясінь – таких, які за браком могутнього середнього стану, що міг би стабілізувати суспільство, випали на долю Німеччини, Японії та Росії.

На рубежі XIX – XX ст. головною тенденцією розвитку економіки став перехід від капіталізму, заснованого на вільній конкуренції окремих самостійних державних і приватних підприємств, до капіталізму, який базується на багатьох формах монополії або олігополії.

Зміни у виробничих відносинах, що привели до цього переходу, були викликані бурхливим розвитком науки і техніки. В історію період кінця XIX

– початку XX ст. увійшов як час другої технологічної революції (перша – промисловий переворот), яка тривала до Першої світової війни (1914 – 1918).

У цей період кардинально змінились основи наукового мислення, переживало розквіт природознавство, ішов процес формування єдиної системи наук. Тісний взаємозв'язок науки з технікою зумовив поступове перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства.

На рубежі XX ст. виникали великі наукові інститути, лабораторії, створені на потужній технічній базі. Появилась окрема ланка – науководослідницька діяльність, завданням якої стало доведення теоретичних рішень до технічного втілення, у тому числі дослідницько-конструкторські розробки, виробничі, технологічні та інші дослідження. Цей процес революційних перетворень у галузі науки згодом охопив техніку й технологію, що сприяло незвично високим темпам зростання обсягу світового промислового виробництва (сумарна виплавка сталі з 1870 по 1900 р. зросла в 20 разів).

Важливе значення мали зміни в енергетичній базі виробництва і транспорту: парову енергію було замінено електричною, почалась електрифікація, склалася технологія отримання, передачі й приймання електроенергії. У 1867 р. німецький винахідник В. Сіменс сконструював електромагнітний генератор із самозбудником, який давав змогу за допомогою обертання провідника в магнітному полі отримувати і виробляти електричний струм. У 70-х роках було винайдено динамо-машину, її можна було використовувати не тільки як генератор електроенергії, а і як двигун, що перетворює електричну енергію на механічну. Через десять років у США Т. Едісон винайшов перший сучасний генератор (1883). У 1891 р. він створив трансформатор, а це розв'язало проблему передачі електроенергії на значну відстань. Промислові підприємства перестали бути прив'язаними до

енергетичної бази. Виробництво електроенергії організували на особливих підприємствах – електростанціях.

Впровадження у виробництво електродвигунів сприяло збільшенню швидкості верстатів, підвищенню продуктивності праці та створювало передумови автоматизації виробництва. У 1884 р. англійський інженер Ч. Парсонсон винайшов багатоступеневу парову турбіну, а внаслідок її поєднання в єдиний агрегат із динамо-машиною було створено турбогенератор. У 1896 р. на Ніагарській гідроелектростанції встановили винайдену перед тим гідравлічну турбіну. Виникли нові галузі промисловості

– електрохімія, електрометалургія, електричний транспорт. Появились двигуни внутрішнього згорання, які працювали на енергії, яку отримували при згоранні парів бензину (Н. Отто) і нафти (Р. Дизель). У 1885 р. було побудовано перший автомобіль (Г. Даймлер, К. Бенц). Двигун внутрішнього згорання став широко застосовуватися в усіх галузях промисловості й транспорту, прискоривши механізацію сільського господарства. У 1906 р. в США з такими двигунами почали випускати трактори. Застосування їх в окремих господарствах американських фермерів розпочалось у 1907 р., масове ж виробництво освоїли лише в роки Першої світової війни.

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В КІНЦІ XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТ.

До початку XX ст. територіальні володіння найбільшої у світі Британської колоніальної імперії розташовувалися на всіх материках, включаючи ряд морських і океанічних островів. Загальна кількість населення імперії склала п'яту частину населення Землі. Британська зовнішньополітична доктрина була націлена на створення світової імперії – «Найбільшої Британії», покликаної підкорити своєму впливу весь світ.

Німецька імперія, створена лише в 70-ті рр. XIX ст., яка не встигла взяти участь у колоніальному поділі світу, активно прагнула переділу світового порядку. Для цього Німеччині необхідно було вступити в протиборство з Англією, насамперед ліквідувавши домінування британського військовоморського флоту на морських та океанських комунікаціях, щоб позбавити її ресурсів, які поставлялися з колоній. Таким чином, на перший план міжнародної політики на початку XX ст. висунулося колоніальне суперництво між Англією та Німеччиною, яке викликало гонку морських озброєнь.

Троїстий союз – військово-політичний блок Німеччини, АвстроУгорщини та Італії – утворився в 1879 – 1882 рр. Ініціатором і провідною силою союзу була Німеччина, яка прагнула використовувати його для встановлення своєї гегемонії в Європі.

20 травня 1882 р. у Відні між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією був укладений таємний союзний договір, спрямований проти Франції та Росії. У 1887 р. в договір були внесені доповнення на користь Італії: їй було обіцяне право співучасті в розв'язанні питань, які стосуються Балкан, узбережжя Туреччини, а також островів в Адріатичному та Егейському морях.

Договір про Троїстий союз був укладений на п'ять років і після кількох продовжень терміну проіснував до 1915 р., коли Італія вступила у війну на боці Антанти, а не на боці своїх партнерів по Троїстому союзу.

Відповіддю на виникнення Троїстого союзу було створення в 1891 – 1893 рр. франко-російського союзу і в 1904 – 1907 рр. військового блоку Англії, Франції та Росії – Антанти (від фр. «Серцева згода»). Англофранцузькою угодою 1904 р. були врегульовані суперечки між Великою Британією і Францією з колоніальних питань, а англо-російська угода 1907 р. закріпила домовленість Росії та Великої Британії щодо їхньої політики в Тибеті, Афганістані, Ірані. У 1912 р. були підписані англо-французька і франкоросійська морські конвенції, у 1913 р. почалися переговори про створення англо-російської морської конвенції.

Із початком Першої світової війни основні учасники Антанти – Англія, Франція і Росія – почали таємні переговори про війну, мету якої становило захоплення чужих територій. Англо-франко-російська угода 1915 р. передбачала перехід Чорноморських проток до царської Росії. Лондонський договір 1915 р. між Антантою та Італією визнавав територіальні придбання Італії за рахунок Австрії, Туреччини та Албанії. Договір Сайке-Піко 1916 р. визначав розподіл азіатських володінь Туреччини між Англією, Францією та Росією.

Увересні 1914 р. в Лондоні між Англією, Францією та Росією була підписана угода про нестворення сепаратного миру, що замінювало собою союзний військовий договір. У жовтні 1915 р. до цієї угоди приєдналася Японія, яка ще в серпні 1914 р. оголосила війну Німеччині.

Міжнародні кризи і конфлікти на початку XX ст. були викликані боротьбою за поділ колоній і сфер впливу, яку вели провідні держави світу.

У1905 р. вибухнула перша Марокканська криза, викликана прагненням Німеччини витиснути Францію з цієї країни, яка мала важливе стратегічне значення для контролю над Середземномор'ям. І Франція, яка володіла більшою частиною території Марокко, й Англія, яка прагнула зберегти своє панування в Гібралтарській протоці, за підтримки Росії, Італії та США змусили Німеччину відмовитися від своїх претензій.

Першим великим міжнародним конфліктом після створення Антанти стала Боснійська криза 1908 – 1909 рр., викликана австро-угорською анексією населених переважно сербами провінцій Боснії і Герцеговини. У відповідь на протест із боку Сербії Австро-Угорщина провела мобілізацію і сконцентрувала війська на сербському і російському кордонах. Німеччина в ультимативній формі зажадала від Росії, яка вважала Сербію своєю зоною впливу, визнати анексію Сербії і Герцеговини, сподіваючись або втягти її у війну, або вивести зі складу Антанти. Не одержавши допомоги з боку Англії та Франції, які використовували кризу для досягнення домовленості з Німеччиною за марокканським питанням, Росія визнала анексію. Усередині країни це було сприйнято як капітуляція.

У1911 р. почалася друга Марокканська криза. Франція захопила столицю Марокко – місто Фес. У відповідь на це Німеччина зажадала для

себе території в Марокко або іншій частині Африки. Однак Франція за підтримки Росії та Англії домоглася виведення німецьких військ із Марокко, надавши Німеччині як компенсацію за відмовлення від Агадира незначну частину Французького Конго.

Кризою скористалася Італія, захопивши турецькі провінції Тріполі й Кіренаїку, які вона розглядала як перший крок до встановлення свого панування в басейні Середземного моря.

У 1912 – 1913 рр. відбулася Перша Балканська війна між союзом балканських держав (Сербією, Болгарією, Грецією, Чорногорією) і Туреччиною, яка завершилася розгромом останньої. Австро-Угорщина, прагнучи встановлення власного панування на Балканах, зажадала від Сербії відвести війська з Адріатичного узбережжя. За умовами договору, укладеного між балканськими державами і Туреччиною за посередництвом великих держав 30 травня 1913 р. в Лондоні, до Сербії, Болгарії та Греції переходила майже вся турецька територія на Балканах.

Друга Балканська війна відбулася в 1913 р. між колишніми союзниками по антитурецькій коаліції (Болгарією – з одного боку, Сербією, Грецією і Румунією, яка приєдналася до них, – з іншого) через поділ відвойованих у Туреччини територій. Болгарські війська, атаковані з усіх боків, відступили. Турецькі частини, дочекавшись слушної нагоди, перейшли встановлений договором кордон, зайняли Адріанополь, вибивши звідти болгар. Уряд Болгарії змушений був припинити опір. Однак Бухарестський мир 10 серпня 1913 р., яким закінчилася Друга Балканська війна, не розв'язав жодного з міждержавних протиріч із балканського питання. До Туреччини, крім Адріанополя, знову перейшла майже вся Фракія. Румунія одержала південну Добруджу, а також фортецю Сілістрію і райони Добріч-Балчік на правому березі Дунаю. Греція, крім Південної Македонії із Салоніками, одержала частину Західної Фракії з Каваллою. До Сербії перейшла велика частина Македонії.

Таким чином, Болгарія втратила не тільки значну частину своїх завоювань, але й деякі території, якими вона володіла раніше.

Балканські війни сприяли розмежуванню балканських країн між імперіалістичними угрупованнями. Сербія вже наприкінці XIX ст. звільнилася від австрійської економічної та політичної залежності й потрапила до сфери російського впливу, фактично ставши форпостом Росії на Балканах. Болгарія, яка стала супротивником Сербії, потрапила під вплив Німеччини й Австро-Угорщини.

Узимку 1913 р. виник великий міжнародний конфлікт, викликаний призначенням німецького генерала О. Лімана фон Сандерса на посаду командувача 1-го корпусу, розташованого у Константинополі. Цей конфлікт ховав у собі серйозну небезпеку виникнення війни між Німеччиною і Росією. Він був розв'язаний у січні 1914 р.

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА

Війна 1914 – 1918 рр. розгорнулася між двома угрупованнями держав: Троїстим союзом та Антантою. Основною її причиною стало небачене загострення суперечностей між провідними країнами світу внаслідок нерівномірності їхнього розвитку. Другою причиною війни був той факт, що ка початку XX ст. на основі науково-технічного прогресу розпочалася гонка озброєнь, що давала монополіям величезні прибутки. Одночасно відбувалася мілітаризація економіки та свідомості величезних мас населення різних країн, внаслідок чого не виникло масового антивоєнного руху.

Суперечності насамперед виявилися між Німеччиною, з одного боку, та країнами Антанти – з другого. Німеччина прагнула встановити своє світове панування, а отже, захопити англійські і французькі колонії, а також промислово розвинуті райони північно-західної Франції та Росії (Прибалтику, Україну, Крим, Кавказ). Англійці бажали зберегти свої колоніальні володіння та панування на морі, проникнути у багату нафтою турецьку Месопотамію й захопити частину Туреччини, частину Аравії. Франція прагнула повернути Ельзас і Лотарингію, приєднати лівий берег Рейну і Саарський вугільний басейн. Австро-Угорщина планувала експансію щодо Росії (Волинь, Поділля) та Сербії.

Росія прагнула оволодіти Галичиною та Чорноморськими протоками. Формальним приводом до розв'язання війни стало вбивство 28 червня

1914 р. в боснійському місті Сараєво спадкоємця австро-угорського престолу Франца-Фердинанда сербським націоналістом Гаврилом Принципом. Заручившись підтримкою Німеччини, Австро-Угорщина 28 липня і 1914 р. оголосила Сербії війну. Росія, яка підтримала Сербію, оголосила часткову мобілізацію з метою натиснути на Австро-Угорщину, щоб та припинила агресію. Німеччина, у відповідь на відмову царського уряду припинити мобілізацію, 1 серпня 1914 р. оголосила війну Росії, а 3 серпня – Франції та Бельгії. Наступного дня під приводом захисту Бельгії Велика Британія оголосила війну Німеччині. Разом із нею у війну вступили їхні домініони та Індія. 6 серпня, виконуючи свої союзницькі зобов'язання перед Німеччиною, війну Росії оголосила Австро-Угорщина, що у свою чергу призвело до оголошення війни останній з боку Англії та Франції. 23 серпня після відмови Німеччини передати Японії свої території в Китаї, оголосила їй війну. Таким чином, конфлікт набув глобального характеру.

Німецькі війська, згідно з планом Шліфена, у серпні вторглися в Люксембург та Бельгію і після прикордонної битви прорвали фронт, почавши наступ на Париж. Від повної катастрофи Францію врятував серпневий наступ росіян на Східну Пруссію. Німці змушені були перекинути значну частину своїх сил на Схід, і німецький наступ був зупинений в 70 км від Парижа на річці Марна. Потім німців вдалося відтіснити до річок Ени і Уази. Врятувавши Францію і відтягнувши на себе німецькі жили у Східній Пруссії, російська армія генерала Самсонова потрапила в оточення в Мазурських болотах і була розгромлена. Успішніше розвивався російський наступ у Галичині у серпні-вересні 1914 р. Розгромивши австро-угорські війська,

росіяни взяли Львів, блокували Перемишль і вийшли в листопаді до Карпат. Невдалою виявилася для австрійців і війна з Сербією. До грудня 1914 р. австро-угорські війська були відкинуті на вихідні позиції.

Наприкінці жовтня 1914 р. у війну на боці австро-німецького блоку вступила Туреччина. Вона пропустила через протоки німецькі крейсери «Гебен» і «Бреслау», які обстріляли Одесу, Севастополь, Феодосію та Новоросійськ. Тим самим турки спровокували Росію на оголошення війни. За Росією війну Туреччині оголосили Англія і Франція. У зв'язку з цим було відкрито нові фронти – Кавказький, де росіяни розбили турок у Вірменії; Месопотамський, де англійці зайняли Басру і Ель-Курну; Палестинський, на якому турки намагалися наступати в напрямку Суецького каналу.

Військові дії точилися і в інших регіонах світу, внаслідок чого Німеччина втратила більшість колоній. Вони були захоплені Японією, Великою Британією, Францією, Австралією та Новою Зеландією.

Головні воєнні дії 1915 р. розгорнулися на Східному фронті. Скориставшись тим, що на Західному фронті ворогуючі сторони перейшли до стратегічної оборони, німці перекинули на схід додаткові сили. Розпочавши наступ 2 травня в районі Горлиці, вони прорвали російський фронт. Російська армія залишила Галичину, Буковину, частину Волині, Польщу, Литву та частину Прибалтики. Наприкінці вересня німецький наступ вдалося зупинити. Німеччині не вдалося досягти капітуляції Роси.

На Кавказькому фронті бойові дії 1915 р. складалися для росіян більш сприятливо. Вони відбили турецький наступ у районі озер Ван та Урмія, окупували Північний Іран, щоб запобігти тут поширенню турецького впливу. На Близькому Сході англо-індійські дивізії відкинули турецьку армію, яка намагалася оволодіти Суецьким каналом.

У 1915 р. продовжували утворюватися нові фронти. У травні на боці Антанти виступила Італія, оголосивши війну Австро-Угорщині. Бойові дії на Італійському фронті набули позиційного характеру. Натомість вступ у війну Болгарії на боці австро-німецького блоку (так виник Четвертний блок) різко змінив становище на Балканах. У листопаді 1915 р. австро-німецькі війська разом із болгарами завдали поразки Сербії і окупували країну.

Одночасно активізувалися військові дії на морі, які 1914 р. мал. обмежений характер. У лютому 1915 р. англо-французький флот зробив спробу прорватися в Дарданелльську протоку, щоб захопити Стамбул і вивести Туреччину з війни. Але ця спроба закінчилася невдачею.

Таким чином, кампанія 1915 р. не виправдала сподівань ворогуючих коаліцій. Але для Антанти її наслідки були більш сприятливі, ніж для Четвертного блоку. Німеччина опинилася перед необхідністю продовжувати війну на два фронти.

1916 р. німецьке командування знову активізувало військові дії на Заході. Об'єктом наступу німців став Верденський виступ, що прикривав шлях на Париж і був опорою всього Західного фронту. Розпочавши наступ 21 лютого, за 70 днів боїв німці, що наштовхнулися на міцну французьку оборону, змогли просунутися лише на 7 км. Верденська «м'ясорубка»

перемолола 69 французьких і 50 німецьких дивізій. Операція тривала до кінця 1916 р. Втрати обох сторін дорівнювали 1 млн. людей.

24 червня англо-французькі війська розпочали наступ на річці Соммі. Вони мали чисельну перевагу і були краще оснащені: у вересні під Камбре вони вперше використали танки. Бої на Соммі тривали до кінця листопада і коштували обом сторонам понад 1 млн. 300 тис. людей. Верден і Сомма стали свідченням того, що сили оборони у позиційній війні були ще сильніші за сили наступу.

Винятком з цього правила став наступ військ Південно-Західного фронту росіян під командуванням генерала О. Брусилова. З червня на цій ділянці вдалося прорвати австро-німецьку оборону і знову зайняти Буковину і більшу частину Галичини. Тільки у полон російська армія під час Брусилівського прориву захопила понад 400 тис. солдатів та офіцерів. Однак цей наступ не був підтриманий іншими фронтами росіян і врешті загальмувався у серпні 1916 р. На Кавказькому фронті у травні 1916 р.

внаслідок успішного наступу досягли турецького кордону. Успіхи росіян призвели до того, що на боці Антанти у війну вступила Румунія. Однак невдовзі її армія була розгромлена, а більшу частину території зі столицею Бухарестом і нафтовими родовищами окупували австро-німецькі війська, змусивши її капітулювати. Прогалину у фронті завдовжки 400 км мусила заповнити собою російська армія.

Успішно розвивалися для Антанти і події на морському театрі військових дій. Продовжував блокаду Німеччини британський флот. У травні 1916 р. німці намагалися прорвати цю блокаду. 31 травня відбулася найбільша в історії битва на морі – Ютландська. Німецький флот, що спробував прорвати блокаду, не зміг цього зробити. Обидві сторони втратили по 6 лінкорів і крейсерів. Хоча англійцям і не вдалося оточити і знищити німецькі морські сили, поле бою залишилося за ними.

Таким чином, стратегічна ініціатива у 1916 р. поступово почала переходити до Антанти.

На початку 1917 р. наступальний потенціал німецької армії став слабшати. Щоб компенсувати це, на морі Німеччина вдалася до тотальної підводної війни. За кілька місяців німецькі підводні човни потопили стільки суден, скільки потопили за попередні три роки війни. Тотальна підводна війна дала привід США до вступу у війну на захист свободи судноплавства. Це надало країнам Антанти безмежного потенціалу, але скористатися ним вони не змогли через розвал Східного фронту, що стався внаслідок революційних подій у Росії. У квітні 1917 р. війська Антанти зазнали поразки під Аррасом на Західному фронті. На Італійському фронті під Капоретто австро-німецькі війська завдали тяжкої поразки італійцям. Антанта мала успіх лише на Близькому Сході, де англійські війська зайняли Багдад у березні 1917 р.

Прихід до влади більшовиків у Росії остаточно вивів її з війни. 3 березня 1918 р. радянська Росія підписала у Бресті мирний договір з країнами

Четвертного блоку, за яким він отримав нові території (Україну, Білорусь, Прибалтику) і значні ресурси.

Такий поворот подій сприяв активізації німців на Заході. 21 березня вони відновили наступ на і Париж і знову відтіснили союзників до Марни. Але це був останній успіх. Починаючи з літа 1918 р. ініціатива остаточно перейшла до країн Антанти. 18 липня французькі війська за підтримки американських сил, що прибули до Франції, перейшли у контрнаступ в районі Марни і за два тижні відкинули німців далеко назад. У вересні війська Антанти перейшли у наступ по всьому фронту.

Країни Четвертного союзу зазнавали поразки. 29 вересня 1918 р. капітулювала Болгарія. За нею 30 жовтня вийшла з війни Туреччина, а 3 листопада — Австро-Угорщина. На початку листопада спалахнула революція в Німеччині. Після повалення монархії новий уряд 11 листопада 1918 р. в Комп'єнському лісі, у вагоні французького головнокомандувача маршала Ф. Фоша, підписав перемир'я за умов капітуляції, за яким німці зобов'язувались негайно вивести війська з усіх окупованих територій, а також передати союзникам значну кількість озброєння та військового майна. Комп'єнське перемир'я стало завершальною подією Першої світової війни.

Таким чином, Перша світова війна втягнула у свою орбіту 3/4 населення планети, 38 держав, призвела до нечуваного розорення більшість воюючих країн. В арміях держав опинилося 74 млн. людей. Під час бойових дій було вбито 10 млн., поранено 20,8 млн. чол.

Війна принесла величезні прибутки підприємцям, що виконували військові замовлення і одночасно погіршила становище трудящих мас. Це призвело до загострення соціальних проблем і вибуху невдоволення. В Росії, Німеччині, Угорщині, Словаччині відбулися революції.

МАТЕРІАЛИ ДО КУРСУ «НОВА ІСТОРІЯ КРАЇН АЗІЇ І АФРИКИ»

ОСНОВНІ МЕТОДИ, ЕТАПИ ТА НАСЛІДКИ КОЛОНІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ В КРАЇНАХ АЗІЇ ТА АФРИКИ.

Географічні відкриття XV – XVII ст., унаслідок яких відкрито й досліджено більшу частину земної поверхні прокладено найважливіші морські шляхи, що зв’язали між собою Європу, Азію, Африку і Америку, були й колоніальним заходом. Вони започаткували нещадне пограбування цілих країн та континентів і жахливе поневолення десятків народів, багато з яких назавжди зникли з лиця Землі.

Основними методами здійснення колоніальної експансії і колоніальної політики, що спочатку проводилися здебільшого експедиціями, організованими на кошти держави або окремих осіб, передусім купців, були на той час ще примітивні форми елементарного пограбунку й насильства щодо підкорених народів з єдиною метою: здобути золото, дорогоцінності та рідкісні товари, котрі потім можна було вигідно реалізувати на європейських ринках.

За доби капіталізму форми і методи колоніалізму змінювалися у залежності від етапів та методів колоніальної експансії капіталістичних держав Європи, а пізніше й Північної Америки.

У XVII – XVIII ст., коли капіталістичний спосіб виробництва став основним у двох країнах Європи – Голландії та Англії, і значно просунувся у своєму розвитку у Франції, поневолені країни, як і раніше, залишалися об'єктом відкритого пограбунку. Як і раніше, колонії залишалися для європейської буржуазії одним із джерел первісного накопичення капіталу. Проте на відміну від попередніх етапів, тепер уже не поодинокі купці та мореплавці, а великі торговельні компанії стають могутнім важелем первісного накопичення. Засновані майже одночасно на початку XVII ст. голландська (1602 – 1798), англійська (1600 – 1858) і французька (1664 – 1770, 1785 – 1793) Ост-Індські компанії мали право монопольно вести торгівлю у підлеглих їм колоніях.

Діяльність Ост-Індських компаній повністю відповідала інтересам буржуазії, мануфактурного виробництва, створювала найсприятливіші умови для отримання необмежених прибутків.

Торговельні війни XVII – XVIII ст. були однією з форм первісного накопичення капіталу й велися європейськими державами та їхніми компаніями-монополістами за колоніальну і торговельну гегемонію в усьому світі, при чому не лише в Європі, а й у лісах Канади, у далекій Індії і на Антильських островах, в Африці й Америці.

Колоніальна могутність переходила від Португалії до Іспанії, потім до Голландії і Англії як наслідок грабіжницьких війн і нападів на чужі

колоніальні володіння, піратського захоплення торговельних кораблів, що плавали під чужим прапором.

Буржуазна революція 40-х років XVII ст. вивела Англію на широкий шлях боротьби за колоніальну, торговельну і морську першість. У війнах другої половини XVII ст. Англії вдалося розгромити Голландію, підірвати її морську могутність. Хоча голландська буржуазія й спромоглася майже повсюдно зберегти свої колоніальні володіння (крім північноамериканських), проте їй не вдалося повернути свої колишні позиції; нові торговельні війни розгорнулися між Англією і Францією.

Наприкінці XVIII – у XIX ст. в капіталістичних країнах відбувалася промислова революція, змістом якої був перехід капіталізму на нову технічну базу великої промисловості. Першою на цей шлях стала найбільш розвинена у промисловому відношенні і найбагатша колоніальна держава — Англія. Метою колоніальної політики Англії а цьому етапі її зовнішньої експансії було перетворення величезних колоніальних володінь на придаток своєї промисловості, яка відчувала гостру нестачу сировини, будівельного лісу, руд, вовни, бавовни та інших товарів.

Слідом за Англією промисловий переворот охопив і Францію. У 40-х роках XIX ст. цей процес розпочався в Німеччині. Упродовж XIX ст. він відбувався у США, Росії, Японії та інших країнах світу.

Ставши першою індустріальною, торговельною і колоніальною державою світу, Англія розпочала примусове «відкриття» Китаю. Після окупації Адена (1839) Англія створила військові бази у південно-західній частині Аравійського півострова. Вона поширила своє панування на всі південноєменські султанати, створивши опорні пункти в Перській затоці. Ще на початку XIX ст. англійські колонізатори захопили Капську область і закріпилися на півдні Африки,

Колоніальна експансія здійснювалася й іншими державами. У результаті тривалої боротьби (1830 – 1848) Франція підкорила собі Алжир, у 50-ті роки почала захоплення В'єтнаму, а незабаром встановила свій протекторат над Камбоджею (1863).

Упершій половині XIX ст. боротьбу за колонії розгорнули США. Проголосивши доктрину Монро (1823), вони тим самим заявили про свої претензії на монопольні права щодо країн Латинської Америки. Створення Ліберії свідчило про намагання США забезпечити собі плацдарм для колоніальної експансії в Африці. У 1853 р. капіталісти США примусово «відчинили» Японію, маючи намір перетворити цю країну на свого союзника для широкої колоніальної експансії в Китаї та на Далекому Сході.

Удругій половині XVIII – першій половині XIX ст. активізувала свої колонізаторські заміри й Російська імперія. У запеклій боротьбі з Османською імперією та й Афганістану, хоча повністю підкорити ці країни їй так і не вдалося.

Щодо наслідків колоніальної політики європейських держав, то слід зауважити, що з перемогою й утвердженням промислового капіталізму у сферу безпосередньої капіталістичної експлуатації стали потрапляти всі