Довідник_2014

Чосону за прикладом Японії. Для цього у вересні 1875 р. Міни розпочали офіційні переговори з Японією щодо можливого відновлення дипломатичних стосунків, проте офіційний Токіо справедливо розцінив це як ознаку слабкості свого сусіда, і вже у жовтні 1875 р. замість дипломатичної місії в гирло р. Ханган (на якій стоїть столичний Сеул) увійшла японська військова ескадра з 800 десантниками на борту. І як наслідок, Корея змушена була підписати з Японією нерівноправний кабальний договір, що й відбулося 26 лютого 1876 р. на річковому острові Канхва (неподалік від Сеула).

Номінально японо-корейський договір 1876 р. іменувався «Договором про мир і дружбу» й починався з пишних заяв про визнання Японією цілковитої незалежності Чосону від Цинської імперії, однак суть його полягала в іншому. За його умовами японці діставали в Кореї статус екстериторіальності та консульської юрисдикції, а також право вільного плавання в корейських територіальних водах. Для ведення вільної японокорейської торгівлі відкривалися три корейських порти (Пусан, Інчхон (Чемульпо) і Вонсан), причому японці здобували при цьому право безмитного ввозу своїх товарів до Кореї та вільного обігу на корейському ринку японських грошових знаків. У відповідь вони обіцяли допомогти чосонському урядові в реорганізації корейських збройних сил.

Канхваський договір символізував собою кінець епохи самоізоляції Кореї і викликав неоднозначну реакцію в суспільстві. Аналогічні договори невдовзі нав'язали Кореї США (1882), Великобританія та Німеччина (1883), Італія й Росія (1884), а також Франція та Австро-Угорщина (1886). Відповідно до умов низки нерівноправних договорів іноземці дістали право орендувати у «відкритих» портах землю, відкривати там відділення своїх банків та засновувати підприємства, наймати корейців на роботу, закуповувати у них сировину та ін. Чосон почав установлювати офіційні дипломатичні зв'язки та відкривати посольства за кордоном, відправляти корейців навчатися до інших країн. До Кореї потекли іноземні інвестиції, однак відстала корейська економіка аграрного типу не витримала конкуренції західних товарів, що призвело до майже цілковитого краху корейських традиційних ремесел й торгівлі.

ЗАВОЮВАННЯ ІНДІЇ АНГЛІЙСЬКОЮ ОСТ-ІНДСЬКОЮ КОМПАНІЄЮ

Західноєвропейці виказали прагнення до територіальних захоплень в Індії ще за часів Великих Географічних відкриттів. Проте спочатку їхні успіхи обмежувалися створенням невеликих торговельно-піратських факторій уздовж океанічного узбережжя Індостану – сил для проникнення у глибинні райони регіону в колонізаторів тоді ще не вистачало. В результаті на початку XVIII ст. на індійському узбережжі Аравійського моря та Бенгальської затоки з'явилися численні європейські форпости: португальські (Даман, Гоа, Діу, Камбей, Мангалур, Бассеїн, Чау), французькі (Має, Карікал, Пондішері), голландські (Каннанур, Кранганур, та ін.), британські (Бомбей, Солсетт, Банкот, Карвар, Калікут, Андженго, Мадрас, Калькутта) і навіть

данські (Транквебар, Серампур, Еддова, Гольчері). Майже всі вони були дітищами відповідних акціонерних (щоправда, з суттєвою державною часткою) Ост-Індських компаній, створених у кожній зі згаданих західних країн заради пограбування і захоплення, а по можливості ще й освоєння та експлуатації багатих на прянощі та цінну сировину заморських територій в районі Індійського океану.

У середині XVIII ст., здобувши незаперечну воєнно-технічну перевагу над країнами класичного Сходу, Захід достатньо зміцнів, щоб не обмежувати свою колоніальну активність в Індії узбережними територіями. Постало питання про те, кому із європейських хижаків пощастить включити Індію до складу своєї колоніальної імперії. Боротьба розгорнулась між Англією та Францією.

Французька Ост-Індська компанія з центром у Пондішері, губернатор Ж.Ф. Дюплекс (1697 – 1763) активно нарощувала військову потугу Компанії, формуючи корпуси сипаїв. Сипаями (перс, сипах – «воїн») називали індійських найманців, яких європейські колонізатори брали на службу до своїх армій рядовими вояками.

Уперше англо-французькі протиріччя в Індії переросли у відкриту війну в 40-х роках XVIII ст., що стало індійським відгомоном масштабної європейської війни за «австрійський спадок» (1740 – 1748), в якій Франція і Пруссія у складі широкої коаліції воювали проти англо-австрійського союзу, до якого приєдналося чимало європейських держав. Британська Ост-Індська компанія спробувала використати війну за «австрійський спадок» як привід до силового витіснення французів із Індії. Проте воєнні дії 1746 р. завершилися для британців невдачею.

Нове загострення англо-французького протистояння в Індії сталося в 1756 р., і знову як відгук ще однієї великої європейської війни – цього разу Семирічної (1756 – 1763). Й хоча за умовами Паризького миру 1763 р. Британія повернула французам Пондішері, суперництво між буржуазною Англією з феодально-абсолютистською Францією за Індію завершилося на користь британців.

Плацдармом для розгортання масштабної британської колоніальної експансії в Індії стала Бенгалія, з її 20-мільйонним населенням. Саме тут англійці випробовували методи первісного колоніального пограбунку, скориставшись «вдячністю» наваба Мір Джафара за отриманий з їхньою допомогою престол. Уже в 1773 р. Ост-Індська компанія остаточно заволоділа Бенгалією. У 1779 р. захопили Майсур, невдовзі були анексовані Танджур і Карнатік, у 1849 році Ост-Індська компанія заявила про анексію Пенджабу й ліквідацію сикхської державності. У 1848 до своїх володінь приєднала Сатар, у 1853 році рештки автономії втратили Нагпур та Джгансі, а в 1856 році після анексії князівства Ауд уся Індія в її історико-географічних межах була остаточно інкорпорована в колоніальну систему англійської ОстІндської компанії.

МОЛОДОТУРЕЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ В ОСМАНСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Молодотурки – турецька політична партія «Єднання і прогрес», заснована Мідхадом-пашою у 1889 р. Мала за мету повалення султанату та створення незалежної національної турецької держави. У більш широкому сенсі молодотурками називають усіх учасників революційного руху в Туреччині на початку 20 століття.

Молодотурецька революція – революція 1908 р. в Туреччині, що мала на меті повалення деспотичного режиму султана Абдула-Гаміда II, введення конституційного ладу. Її передумови склалися наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли завершилося перетворення Османської імперії в напівколонію великих держав, а деспотичний режим султана Абдул-Гаміда II, поглиблюючи невдоволення народних мас, породив активний рух протесту в колах буржуазної інтелігенції (особливо офіцерства). Рухом керувала таємна організація «Єднання і прогрес». Початку революції передували партизанський рух у Македонії, повстання моряків турецького флоту у 1906 р., народні виступи в Анатолії 1906 – 1907 рр., заворушення в арабських країнах та ін.

Безпосереднім поштовхом до початку революції послужила Ревельська зустріч англійських та російських монархів у червні 1908 р., в ході якої було намічено проведення нових реформ у Македонії, фактично спрямованих на її відчуження від Туреччини.

3 липня 1908 р. сформована у місті Ресне турецька чета під командуванням майора Ніязі підняла повстання, метою якого було відновлення конституції 1876 року. 6 липня виступила чета на чолі з майором Енвером, а ще через кілька днів повстання поширилося на більшість турецьких військових частин в Македонії. До них приєдналися македонські та албанські чети. 23 липня революційні загони вступили у Салоніки та інші великі міста Македонії. На велелюдних мітингах було проголошено відновлення конституції 1876 року. Переконавшись у марності опору, АбдулГамід II підписав указ про скликання парламенту.

Обмеживши цілі революції встановленням конституційного ладу, младотурецькі лідери прагнули припинити в зародку активність населення, заслужити своєї поміркованістю лояльність великих держав. Страйки робітників придушували, національні меншини піддавалися гонінням.

У цей час опозиція, підтримувана великими державами, підготувала, і в квітні 1909 р. здійснила контрреволюційний заколот, відновивши на короткий час самодержав'я Абдул-Гаміда II. Заколот був придушений військовими частинами, що прибули з Македонії та четниками. Парламент скинув Абдул-Гаміда 27 квітня 1909 року і вибрав султаном безвольного Мехмеда V. Однак, зміцнивши свою владу, молодотурки незабаром остаточно втратили колишню, хоч і обмежену революційність. Проголошену ними доктрину османізму («Рівність усіх Османів») вони направили на примусове навернення народів імперії у турецьку культуру.

Молодотурецька революція, по суті, зазнала поразки. З 1913 р. після здійсненого Енвером державного перевороту, конституція і парламент

практично втратили значення. Невирішені молодотурецькою революцією завдання склали історичні підвалини, що незабаром зробили можливою Кемалістську революцію.

КОЛОНІАЛЬНЕ ПОНЕВОЛЕННЯ В’ЄТНАМУ ФРАНЦІЄЮ

Масштабне воєнне вторгнення французьких колоніальних військ у

В'єтнам стало своєрідним продовженням Другої Опіумної війни (1856 – 1860) в Китаї. Через відсутність надійних географічних знань про Східну Азію європейці помилково вважали, що водами Меконгу можна потрапити відразу до Південного Китаю, тому французи розглядали завоювання Дайнаму (який до того ж формально залишався васалом цинських богдиханів) лише як етап в оволодінні Південним Китаєм. Разом із французами у воєнно-колоніальному поневоленні В'єтнаму брала участь й Іспанія Бурбонів, чия королева Ізабелла II (1833 – 1868) вважала за необхідне покарати Дайнам за страчених іспанських місіонерів-католиків. Франкоіспанські сили вторгнення (14 кораблів з трьома тисячами вояків на борту) очолив французький адмірал Piрo де Женуї.

Колонізатори розпочали воєнні дії у вересні 1858 р., атакувавши порт Дананг, розташований за сто кілометрів від столичного Хюе. Уже в перших боях виявилася абсолютна воєнно-технічна перевага європейців (гарматна картеч проти простих ядер, нарізні рушниці проти застарілих мушкетів тощо), Спроби дайнамських військ під командуванням кінь лиока («військового намісника») Нгуен Чі Фионґа повернути Дананг не увінчалися успіхом. До того ж французи відкрили невдовзі ще один – південний фронт, атакувавши й захопивши у березні 1859 р. Сайгон. В'єти занепали духом, у їхніх військах почалося масове дезертирство. Шанс переломити хід війни на свою користь з'явився у Дайнаму в 1860 р., коли у зв'язку з поновленням активної бойової фази Другої Опіумної війни французи перекинули більшість своїх тихоокеанських сил знову до Китаю, залишивши в окупованому Сайґоні близько 1000 французьких та іспанських солдатів. Під тиском удесятеро численніших дайнамських військ колонізатори покинули Дананг (підірвавши всі його форти), однак вибити французів із Намкі армії Нгуен Чі Фионґа не вдалося, причому сам дайнамський командувач був у цих боях важко поранений. А тут ще у 1860 р. переможно для європейців завершилася Друга Опіумна війна, і французький експедиційний корпус у В'єтнамі знову отримав підкріплення: кількість колоніальних військ довели до 8 тис. солдатів при 500 гарматах за підтримки понад 70 військових кораблів.

Завершилася ця кривава війна підписанням у червні 1862 р. вкрай принизливого для Дайнаму Сайгонського миру, за умовами якого під контроль французів переходили три східні провінції Південного В'єтнаму. Крім того, Дайнам мав сплатити Франції солідну контрибуцію в розмірі 4 млн. срібних домів і повернути всіх бранців, дозволити французьким та іспанським місіонерам вільно проповідувати у В'єтнамі християнство, відкрити ріку Меконг із притоками й три найбільші дайнамські порти

(Дайнанг, Балак і Куангієн) для вільної торгівлі з європейцями, а також дозволити в'єтнамським купцям вести вільну торгівлю своїми товарами в територіальних володіннях Франції та Іспанії.

Імператор Нгуен Зик Тонг справедливо розглядав Сайгонський договір 1862 р. скоріше як передишку між війнами, аніж стабільну мирну угоду.

Наприкінці 1873 року французи захопили Ханой, а в березні 1874 р. Нгуен Зик Тонг змушений був підписати з Францією ще один договір про «вічний мир, дружбу і союз», умови якого фактично позбавляли В’єтнам статусу суверенної держави. Як наслідок у 1876 – 1880 рр. В’єтнамський імпорт збільшився у 12, а експорт – у 29 разів.

Уже в 1884 р. кількість французьких військ у В’єтнамі сягнула 16,5 тис. вояків. Протягом весни у Північному В’єтнамі точилися бої між французькими колонізаторами та дайнамськими військами, на допомогу яким із півночі прибули 12 цинських полків.У травні 1884 р. Цини вивели з Північного В'єтнаму свої війська, підписавши з Францією Тяньцзіньську конвенцію про дружбу й добросусідство, а в червні того ж року капітулював і в'єтнамський уряд. Підсумком воєнних дій стала Хюеська угода 1884 р., текст якої французькі дипломати виробили в Парижі, а потім буквально нав'язали імператорові Зян Тонгу. Відповідно до статей угоди державний суверенітет Дайнаму ліквідовувався, а терени В'єтнаму ділилися на три області: південну Кохінхіну (з центром у Сайгоні) у статусі класичної французької колонії, північний Тонкін (з центром у Ханої) у статусі французького протекторату та центральний Аннам (з центром у Хюе), де формально зберігався інститут в'єтнамських імператорів з династії Нгуен та відповідний в'єтнамський адміністративний апарат. Проте контроль над їхньою діяльністю здійснював французький верховний резидент, який спирався на розквартировані в Хюе та стратегічних портах Дананґ і Тхінай французькі окупаційно-колоніальні війська.

Завершення колоніального поневолення В'єтнаму французи відзначили пишною церемонією в Хюе, під час якої в імператорському тронному залі була показово знищена китайська олов'яна печатка, яку цинські богдихани жалували в'єтнамським правителям як формальний «дозвіл на правління». Так у 1884 р. на зміну номінальному китайському сюзеренітету в історії В'єтнаму прийшла епоха реальної французької колоніальної залежності. Таким чином В’єтнам став основою Французького Індокитайського Союзу.(ІС)

АФРИКА НА РУБЕЖІ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ І НОВОГО ЧАСУ

Історично відбувся поділ Африки на дві основні частини, що відрізняються одна від одної рівнем соціально-економічного розвитку, формами політичного устрою, етнічним складом населення.

Північна Африка, традиційно пов'язана із Середземномор'ям, в основному з арабським або арабізованим населенням, була досить однорідною. На початку XVI ст. більша частина арабських територій в Африці була завойована турками й увійшла до складу Османської імперії

(Туніс, Лівія, Алжир, Єгипет). Незалежність пощастило зберегти тільки державі Марокко, розташованій у північно-східній частині Африки.

Суспільний лад Північної Африки являв собою складний комплекс соціальних відносин – від капіталістичного, що народжувався у міських центрах, до родоплемінного устрою кочівників. Проте попри усю строкатість соціальних відносин переважали усе ж феодальні стосунки. Після завоювання арабських територій османські султани, прагнучи створити собі опору, як правило, зберігали суспільний лад, що існував у підкорених народів на час їхнього завоювання. Земля і влада, як і раніше, залишалися в руках місцевих феодалів. Для управління провінціями призначалися паші (Єгипет), деї (Алжир) та інші намісники, котрі за допомогою загонів яничар і мамлюків намагалися забезпечити свою необмежену владу. У міру ослаблення Османської імперії панування турецького султана над Єгиптом та іншими арабськими територіями Північної Африки ставало дедалі більш формальним.

Незалежне від Османської імперії Марокко неодноразово зазнавало колоніальної агресії європейських держав – Португалії та Іспанії. Завдяки стійкому опорові марокканців аж до XIX ст. все узбережжя Марокко формально зберігало незалежність (в руках іспанців залишились тільки Сеута, Мелілья, Алусемас і пізніше Іфні).

На початку нової доби лише Мавританія і Західна Сахара змогли відстояти свою незалежність. Під номінальною владою володарів Оману в XVII ст. перебував розташований на далекому сході Африканського материка півострів Сомалі.

На початку нової доби великі території сучасної країни Судан населяли численні племена та народи. У північній частині Судану вони прийняли іслам і арабізувалися, південь заселяли племена нілотів, багато з яких жили в умовах первіснообщинного ладу. Проте в деяких районах Судану вже почали виникати феодальні відносини. На території країни в XVII ст. існувало декілька феодальних султанатів, найзначнішими з яких були Дафур і Сеннар. Це були феодальні країни, де ще широко використовувалася рабська праця і збереглися залишки родоплемінних відносин.

Інша частина континенту, розміщена на південь від Сахари, являла собою строкатішу картину. Умовно її можна поділити на три великі смуги, що простягнулися від Атлантичного до Індійського океану. Судан – Східний і Західний; Тропічна, або Екваторіальна, Африка, Східна і Західна; Південна Африка з о. Мадагаскар.

Різноманітним був також етнічний склад населення, що заселяло ці території. Південний схід (південна частина Східного Судану, Ефіопія, Червономорське узбережжя) заселяли народи, що розмовляли семітськохамітськими мовами. У Тропічній та Південній Африці мешкали негроїдні народності, які розмовляли різними суданськими мовами та банту. Різновидами цих народностей на півдні були племена зулусів та коса. На південному заході Африки у пустелі Калахара жили племена бушменів та інші народності. Особливе місце серед африканських народів посідало

населення Мадагаскару – мальгаші, які антропологічно примикали до монголоїдів і розмовляли мовою, що належала до малайсько-полінезійської групи.

Арабські джерела повідомляють про існування великої держави Гани в Західній Африці, хроніка правління царів якої сягає III ст. н. е. На зміну Гані прийшли феодальні країни Малі, а пізніше, зміщуючись на схід, у XV – XVI ст. – держана Сонгаї, яка обіймала більшу частину Західної Африки. В державі Сонгаї широко використовувалася рабська праця, хоча були й вільні общинники. Найвищого розквіту держава Сонгаї досягла в XV – XVI ст. Наприкінці XVI – на початку XVII ст. Сонгаї зазнала вторгнення з півночі марокканських військ. На руїнах Малійської та Сонгайської імперій виникло декілька держав – Сегу, Каарта та інші, засновані племенами бамбара.

Території на стику Західного і Східного Судану населяли народності хауса, фульбе і канурі. Канурі утворили поблизу озера Чад країну Борну – ранньофеодального типу, в якій ще досить міцними були рабовласницькі підвалини. На початку XIX ст. між р. Сенегал та нижньою течією р. Нігер утворилася нова порівняно велика країна Сегу зі столицею у м. Сегу. Держава Сегу була феодально-теократичною мусульманською країною, яка об'єднала численні міста і території Західного та Східного Судану. Іншою великою країною Західного Судану було Сокото.

На південь від гирла Сенегалу виникла держава Кайор, яку створив народ волоф. На узбережжі Гвінейської затоки існували центри стародавньої своєрідної африканської культури, які аж до появи європейців розвивалися самостійно і майже ізольовано. На початок нової доби тут склалося кілька невеликих держав, що виникли на основі племінних об'єднань у результаті розкладу первіснообщинного ладу. Найвідомішими з них були держави народів йоруба (на території сучасної Нігерії), що об'єдналися навколо Ойо, Дагомея (нині Народна Республіка Бенін), та держава Ашанті (на території сучасної Гани).

Найбільшою феодальною країною Золотого Берега була держава Ашанті

– конфедерація кількох країн, очолювана царем, який обирався з членів правлячої династії. В економіці Ашанті значне місце займали землеробство і домашні промисли (гончарство, різьблення по дереву, ткацтво, обробка металу тощо). Набули поширення работоргівля і торгівля золотом. У першій половині XIX ст. володарі Ашанті, спираючись на сильну армію, домоглися приєднання до своєї держави багатьох народів узбережжя Гвінейської затоки.

У центральних районах Тропічної Африки у XVII – XVIII ст. траплялися періоди нетривалого розквіту держав Луба, Лунда, Куба. Через ці держави пролягали важливі торговельні шляхи, що з'єднували західне і східне узбережжя Тропічної Африки.

Переважна більшість населення Південної Африки – це племена південних банту, котрі, на думку вчених, вийшли з районів Великих східноафриканських озер. У 1652 р. голландська Ост-Індська компанія заснувала тут свою Колонію мису Доброї Надії із містом і портом Капстад, тобто «місто на мисі» (звідси – Капська колонія). Слідом за голландцями тут

з'явилися утікачі з Франції – гугеноти, а пізніше вихідці з Німеччини та інші емігранти, яких стали називати бурами (тобто «селянами», білими поселенцями). Захоплюючи землі місцевих племен, бури почали створювати свої ферми, на яких широко застосовувалася рабська праця. На зламі XVIII – XIX ст. Капська колонія фактично перейшла до рук англійців.

ЕФІОПІЯ В ПЕРІОД НОВОГО ЧАСУ

Ефіопія, на території якої ще в стародавні часи існували великі держави, за нової доби була найрозвиненішим, стабільним державним утворенням у Східній Африці. Тут традиційно вважалося, що засновником імператорської династії був Менелік І, син царя Соломона Єрусалимського і цариці Савської. Отримуючи владу з рук феодалів, які час від часу перемагали у тривалій міжусобній боротьбі, представники «Соломонової династії» – нгусе негест («царі царів») фактично залежали від них, були знаряддям у їхніх руках.

Більшість земель в Ефіопії належала імператорській сім'ї, феодалам та церкві. Селяни мали відробляти повинності і віддавати власникам землі значну частину врожаю або поголів'я худоби. Зберігалося в Ефіопії і рабство. Основна маса населення сповідувала християнство, близьке до православ'я.

У першій половині XIX ст. Ефіопія, яка залишалася роздробленою на незалежні феодальні князівства, стала дедалі частіше зазнавати нападів з боку європейців. Загроза поневолення європейськими колонізаторами реально нависла над країною. Експансії могла протистояти тільки об'єднана, сильна Ефіопія.

За цих обставин в середині XIX ст. на історичній арені Ефіопії з'явився Касса – феодал із західної Ефіопії, який втратив свої володіння. У 1853 р. він зібрав невелику армію, закликав маси до боротьби з великими феодалами і невдовзі об'єднав під своєю владою усю країну. В 1855 р. Касса проголосив себе нгусе негест – імператором і надав собі ім'я Теодрос ІІ (Федір II), тим самим поклавши край ефіопському сьогунату, тобто звичаю призначати номінальних імператорів із «Соломонової династії».

За правління Теодроса II розпочався новий період в історії країни – період формування централізованої держави, зміцнення абсолютистської влади і поступового створення передумов для економічного й соціального розвитку Ефіопії. Новий імператор спромігся об'єднати всі ефіопські землі й приборкати феодальну анархію і сепаратизм. Він створив сильну, дисципліновану армію, увів централізований збір податків, зосередив усі кошти в руках державної влади. Було заборонено работоргівлю і використання рабської праці, обмежено владу, права і прибутки місцевих феодалів. Водночас новий володар намагався обмежити права і владу такого могутнього феодала, як ефіопська церква. У неї відібрали частину угідь, а ті, що залишилися, було оподатковано. Разом із тим Теодрос ІІ боровся з будьякими проявами сектантства, здійснював політику «одновірства», що, на його думку, мало сприяти об'єднанню держави.

Проте у повному масштабі програми Теодроса II не були здійснені. Цьому завадило втручання у внутрішні справи країни європейських держав, особливо Англії. Підкуповуючи феодалів, багато з яких були невдоволені новою владою, англійці підбурювали їх до відкритої боротьби з «тираном». Водночас Англія активно готувала проти Ефіопії воєнний похід. Англоефіопська війна, яка розпочалася восени 1867 р., завершилася перемогою англійців, які значно переважали свого противника у кількісному й технічному відношеннях. Ефіопський правитель, який не бажав здаватися у полон, застрелився. Війна зірвала об'єднання країни.

І все ж перемога не принесла Англії бажаних результатів. Англійським колонізаторам не вдалося закріпитися в Ефіопії через відкриту ворожість населення. Труднощі з постачанням військ продовольством і питною водою примусили окупантів залишити Ефіопію. Поразка Теодроса II у боротьбі з внутрішніми і зовнішніми ворогами спричинила тимчасове гальмування процесів централізації.

Ще одним видатним правителем Ефіопії був Йоханис ІV який відновив політичну єдність ефіопської імперії в 1879 р. проте згодом на Ефіопію зазіхнула Італія. Протягом 1894 – 1896 рр. відбулася італо-ефіопська війна в якій Ефіопія дістала перемогу. В жовтні 1896 р. був підписаний АддісАбебський мирний договір, який засвідчив, що Ефіопська імперія стала єдиною африканською державою яка змогла вистояти перед експансією європейських колонізаторів. Війна гарантувала Ефіопії збереження її політичного суверенітету. Проте уникнути напівколоніального економічного поневолення імперія Соломондів, звичайно, не могла, оскільки просто змушена була, пробиваючись на світовий ринок та мріючи про власну внутрішню модернізацію, йти на поступки західним інвесторам. Проте Ефіопія так і не підкорилася іноземним загарбникам і зберегла свою незалежність в період нового часу.

МАТЕРІАЛИ ДО КУРСУ «НОВІТНЯ ІСТОРІЯ КРАЇН ЄВРОПИ І АМЕРИКИ»

ГОЛОВНІ РИСИ СВІТОВОГО РОЗВИТКУ В 1914 – 1939 РР.

XX століття стало важливим етапом у цивілізаційному розвитку людства. Світова цивілізація продовжила свій рух у напрямку подальшого становлення єдності світу в економічному, політичному та культурному плані.

Упорівнянні з попередніми століттями складається враження, що людство стало рухатися швидше. Це зумовлено тим, що завдяки прогресу в науці та техніці економіка, а за нею й інші галузі людського життя, стали розвиватися значними темпами. Навіть за життя одного покоління докорінно змінилося все: навколишнє середовище, побут, техніка, поведінка людей тощо. Так, людина, що бачила політ першого літака (1903 р.), стала свідком польоту людини в космос (1961 р.). Як і в попередньому столітті, у першій половині XX ст. найбільші зрушення відбувалися на Заході (Західна Європа і США), який продовжував відігравати роль локомотива історії. У цих країнах завершилося формування індустріального суспільства (машинне виробництво, масове виробництво, урбанізація, остаточне утвердження ринкових механізмів регулювання та ін.). Небачене до того зростання продуктивних сил і виробництва штовхало провідні країни світу до пошуку все нових ринків збуту і, відповідно, до гострої їх конкуренції. Переділивши між собою світ, вони у своїх колоніальних володіннях нещадно нищать традиційні системи господарювання, насильно втягують народи Азії, Африки, Латинської Америки у світове господарство. Така економічна експансія Заходу зумовила те, що економіки країн стають взаємопов'язаними. Свідченням цього стала Велика депресія 1930-х рр., яка розпочавшись у США, охопила майже всі країни світу.

Упершій половині XX ст. відбувається зміна лідерів. Якщо в XIX ст. провідною державою світу була Англія, яку на початку XX ст. потіснила Німеччина, то в 1920-ті роки остаточно утверджується економічне лідерство США.

Перша світова війна й особливо економічна криза 1929 – 1933 рр. сприяли становленню систем державного регулювання економіки, етатизації (одержавленню). У деяких країнах відбулось повне одер-жавлення економіки (СРСР), в Італії, Німеччині та Японії був установлений жорсткий державний контроль. Проте в США, країнах Скандинавії був знайдений більш дієвий, опосередкований вплив держави на економіку, який не приводив до деформації її структури.

Від початку століття вагоме місце в промисловості провідних країн поступово починають займати новітні галузі виробництва: хімічна, електротехнічна, автомобільна, авіаційна, нафтопереробна та ін. Проте виплавка чавуну та сталі, виробництво машин й обладнання, добування