Довідник_2014

й Англія, проголосивши політику нейтралітету, фактично сприяли агресивній політиці Німеччини та Італії, їх втручанню в громадянську війну в Іспанії. Франція була учасником Мюнхенської угоди 1938 р.

Франція та Англія, стурбовані непередбаченим розвитком подій, звернулися до СРСР з пропозицією про надання гарантій допомоги європейським державам у разі агресії з боку Німеччини. СРСР у відповідь запропонував укласти пакт про взаємодопомогу між Англією, Францією та Радянським Союзом з одночасним наданням гарантій усім прикордонним з СРСР державам. Однак домовленості не було досягнуто через взаємну недовіру і небажання сторін йти на компроміси. У 40-х роках Німеччина вже була готова до реваншу.

ІСПАНІЯ 1918 – 1939 РР.

Уроки Першої світової війни Іспанія дотримувалася нейтралітету. Активна торгівля Іспанії з воюючими країнами сприяла значному піднесенню її економіки, розширенню експорту сільськогосподарської продукції. Після закінчення війни у країні настав спад економічного життя, скоротився експорт, зростала соціальна нестабільність.

Уперші повоєнні роки політичний устрій країни залишався незмінним, законодавча влада належала королю і двопалатному парламенту (кортесам), виконавча – королю та раді міністрів. У політичному житті провідну роль відігравали Ліберальна, Консервативна, а також Соціалістична робітнича партії. У 1921 р. утворилася Комуністична партія.

Соціальні суперечності, активізація робітничого руху під впливом комуністів, автономний рух націоналістів Каталонії та Країни Басків породили в правлячих колах переконання у необхідності встановити сильну владу. Роль диктатора відіграв командувач військового округу в Каталонії генерал Примо де Рівера. У серпні 1923 р. він здійснив переворот, встановивши в Іспанії військово-монархічну диктатуру. Кортеси було розпущено, заборонено діяльність політичних партій, обмежено конституційні права і свободи, заарештовано радикальних та профспілкових діячів.

До реконструкції іспанської промисловості було залучено іноземні інвестиції, націоналізовано провідні промислові галузі, створено потужні нафтові, вугільні та тютюнові монополії. За прикладом Б. Муссоліні в Іспанії було продекларовано створення корпорацій.

Проте врешті-решт військово-монархічна диктатура Примо де Рівери виявилася декоративною. Жорстокий і марнославний, донжуан і азартний гравець він негативно настроїв проти себе не лише простий люд, а й іспанську еліту. Проти диктатури виступили всі провідні політичні сили країни і навіть військові. Після придушення двох спроб державного перевороту (1926 і 1929) у 1930 р. Примо де Рівера подав у відставку.

Економічна криза 1929 – 1933 рр. значно ускладнила ситуацію в країні: масово закривалися підприємства, знизилася заробітна плата та ін. Республіканці вимагали, щоб король, який скомпрометував себе співпрацею

з Примо де Ріверою, зрікся престолу. На муніципальних виборах 1931 р. республіканці здобули переконливу перемогу. Звістка про це вивела на вулиці тисячі демонстрантів. Муніципалітети низки міст проголосили республіку, в Барселоні було проголошено Каталонську республіку. У квітні 1931 р. Революційний комітет оголосив про повалення монархії. Король зрікся престолу. Іспанію було проголошено республікою. У червні відбулися вибори до Законодавчих зборів, після чого сформували коаліційний уряд. Прийнята конституція гарантувала широкі громадянські права і свободи. Аграрна реформа проголошувала конфіскацію поміщицьких земель за викуп

ізменшувала орендну плату. Національне питання вирішили частково: Каталонія отримала обмежену автономію, а Галісії та Країні Басків в автономії було відмовлено.

Проте уряду складно було балансувати між партіями правого та лівого спрямування. Особливо велику активність виявляли комуністи та створена в 1933 р. фашистська фаланга. Ці сили сподівалися за умов безладу в країні прийти до влади. До того ж за ними стояли іноземні держави, що сподівалися втягнути країну до сфери свого впливу, – СРСР та Німеччина й Італія відповідно.

1934 р. комуністи організували збройне робітниче повстання в Астурії, що призвело до великих жертв серед повстанців. Це викликало вибух народного невдоволення. Урядова коаліція розпалася, було призначено наступні вибори. Для об'єднання сил напередодні виборів ліві партії уклали пакт про утворення Народного фронту. На виборах 1936 р. більшість місць у кортесах здобули партії Народного фронту (республіканці, соціалісти, комуністи). Уряд очолив Асанья. Він зіткнувся з проблемою несанкціонованих дій робітничих організацій: робітники самовільно захоплювали підприємства, запроваджували «робітничий контроль», створювали непідзвітні уряду воєнізовані загони. Уряд продовжував проведення аграрної реформи, розподіливши до середини 1937 р. понад 700 тис. га землі.

Прийшовши до влади під гаслом свободи і демократії, звільнивши з в'язниць 80 тис. політв'язнів, республіканці разом з тим кинули туди 6 тис. своїх політичних опонентів. Побоюючись експропріації, іспанські підприємці

ібанкіри почали переводити свої капітали за кордон. Зростали ціни на продукти і товари першої необхідності, підвищився рівень злочинності.

Улипні 1936 р. урядовою поліцією було вбито депутата-монархіста, що стало приводом до військового перевороту. 17 липня 1936 р. у Марокко група вищих іспанських військових організувала заколот проти уряду Народного фронту. Радіостанція м. Сеута передала умовний сигнал: «Над усією Іспанією безхмарне небо», що був наказом до виступу заколотників у всій країні. їх підтримало чимало військовослужбовців і церква. В Іспанії розпочалася громадянська війна.

Ця війна спричинила гостру міжнародну кризу. СРСР підтримував республіканців, а Німеччина та Італія – націоналістів. Західні демократи вважали за краще зберегти в Іспанії законний уряд, остерігаючись появи на

політичній карті Європи ще одного тоталітарного режиму. Отже, Іспанія стала об'єктом суперечок Комінтерну й західних демократій, з одного боку, та між тоталітарними режимами – з іншого.

Комінтерн (Комуністичний Інтернаціонал, III Інтернаціонал ) – міжнародна організація, яка об'єднувала комуністичні парти різних країн (1919 – 1943). Ініціаторами створення Комуністичного Інтернаціоналу були російські більшовики, які ще в 1914р. вийшли з II Інтернаціоналу. Установчий конгрес Комінтерну відбувся 2-6 березня 1919 р. у Москві. Проголосивши себе правонаступником І і II Інтернаціоналів, Комінтерн заявив, що головною метою своєї діяльності вважає підготовку і здійснення світової «пролетарської» революції. Із самого початку Комінтерн прагнув експортувати російську більшовицьку революцію до інших країн. Очолювали його: Г. Зінов'єв, М. Бухарін, Г. Димитров, Д.Мануїльський. Офіційне припинення діяльності Комінтерну 15 травня 1943 р. не означало згортання втручання Москви у внутрішні справи компартій інших країн, а свідчило лише про зміну його форм і методів.

На пропозицію британського уряду 27 країн проголосили політику невтручання щодо подій в Іспанії. Проте Німеччина та Італія не мали наміру стояти осторонь. Комінтерн став на шлях формування інтернаціональних бригад добровольців для допомоги республіканцям. Загалом в Іспанії воювали понад 42 тис. добровольців-інтернаціоналістів. СРСР постачав літаки, танки, гармати. На боці заколотників на чолі з генералом Ф. Франко воювали понад 300 тис. іноземних військ. Військову техніку їм постачали Німеччина й Італія.

Спочатку франкісти зазнали кілька відчутних поразок, але з часом перехопили ініціативу. Незважаючи на стійкість, виявлену при обороні Мадрида, у битві під Гвадалахарою та при захопленні Теруеля, становище республіканців значно погіршилося.

Наприкінці 1938 р. націоналісти прорвали оборону республіканців, а на початку 1939 р. захопили Террас, Барселону. Навесні 1939 р. розпочався генеральний наступ франкістів на всіх фронтах. Під час здобуття Мадрида націоналісти наступали чотирма колонами, а п'ята, яку становили супротивники республіки, перебувала в самому місті. З того часу вислів «п'ята колона» став синонімом зради. 1 квітня 1939 р. Мадрид здався. Франко проголосив про закінчення війни.

В Іспанії на довгі роки встановилася авторитарна диктатура.

АВСТРІЯ 1918 – 1938 РР.

З початком Першої світової війни австро-угорський уряд поступово перейшов до встановлення абсолютистського режиму. Були закриті рейхсрат (парламент), ландтаги окремих земель, призупинені конституційні гарантії, розпущені слов'янські політичні партії, заборонено користування чеською мовою в державних закладах, закрито більшість національних газет. Масово інсценувалися політичні процеси у звинуваченні в «русофільстві».

Терор і посилення національного гноблення викликав опір. Чеські та

південнослов'янські солдати здавалися в полон російським і сербським військам.

У1916 р. група опозиційних угорських парламентарів почала пропагувати примирення і зближення Угорщини і Франції. Під впливом революції 1917 р. в Росії посилився революційний і національно-визвольний рух. В Австрії кількість страйкуючих у 1917 р. досягла майже 2 млн. осіб.

Намагаючись заспокоїти країну, уряд скликав парламент, який не збирався три роки. Проте це не внесло спокою. Мешканці Праги вийшли на масову демонстрацію і направили до австрійського намісника депутацію з вимогою надання Чехії національного самовизначення. Українські депутати

увіденському парламенті заявили, що галицькі землі становили частину Київської держави (XI – ХІІ ст.), тому Східна Галичина має бути окремим коронним краєм у складі Австрії або прилучитися до Української Народної Республіки.

Українське питання знову постало після підписання УНР у 1918 р. Берестейського мирного договору з Центральними державами. Спроба України змусити Австро-Угорщину і Німеччину приєднати до УНР Галичину, Буковину, Холмщину, Бессарабію і Закарпаття, де переважало українське населення, натрапила на рішучий опір Габсбурзької монархії.

Між Австро-Угорщиною і Німеччиною велись гострі дебати щодо майбутнього поділу польських губерній. Водночас польські організовані політичні сили дбали про завоювання незалежної держави. Австро-угорські правлячі кола намагалися не лише зберегти імперію, а й значно розширити її після війни за рахунок анексії значних територій Росії, Італії, Румунії, Сербії, Албанії.

Це були авантюристичні плани. Національно-визвольний і революційний рух в умовах поразок Центральних держав на фронтах зростав. У1918 р. під час загального страйку 250 тис. робітників зажадали від уряду припинення війни, вирішення продовольчого питання, укладення миру з Росією. Антивоєнний характер мало і повстання моряків у бухті Котор, яке було придушене, а його учасники передані воєнно-польовому суду.

Восени 1918 р. австро-угорська монархія в результаті революційної та національної боротьби, внаслідок поразок на фронтах почала розпадатися.

Ужовтні розпочався політичний страйк у Празі, який охопив практично всю Чехію. Чеська національна рада проголосила незалежність Чехословаччини. У Словаччині селяни захоплювали поміщицькі землі. Восени Національна рада сербів, хорватів і словенців у Загребі взяла у свої руки владу в південнословенських землях і висловилася за об'єднання з Сербією. У Львові було створено Українську національну раду, яка пізніше проголосила створення Західноукраїнської Народної Республіки. Закарпатські українці висловилися за входження до Чехословаччини. Повсталі мешканці Будапешта захопили всі центральні урядові установи і стратегічні пункти угорської столиці та оголосили загальний страйк. Влада перейшла до місцевих органів. Від Австрії відокремились польські землі, частина земель відійшла до Румунії і Югославії, відповідно перестав існувати

імперський флот, який був переданий Національній раді в Загребі, а Дунайська флотилія – Угорщині.

Так Габсбурзька імперія розпалася. В Австрії були скликані тимчасові національні збори. Австро-угорський монарх Карл І зрікся престолу і 12 листопада Національні збори проголосили Австрію республікою.

ІТАЛІЯ 1918 – 1939 РР.

Після завершення Першої світової війни країна вступила в тривалий кризовий період. Відносно слабка італійська економіка лише за рахунок перенапруження витримала фінансові затрати, пов'язані з війною. Державний борг Італії за 1916 – 1919 рр. збільшився з 16 млрд. до 50 млрд. лір. До проблем 400-тисячної армії безробітних долучилася проблема працевлаштування демобілізованих солдатів та офіцерів.

Наслідки війни загострили соціальне протистояння. Протягом 1918 – 1920 рр. відбулося понад 4 тис. страйків, під час яких ставилися вимоги підвищення заробітної плати, запровадження 8-годинного робочого дня, розширення профспілкових прав.

Активну роль у робітничому русі відігравала Соціалістична партія, одним із провідних діячів якої був Беніто Муссоліні, головний редактор партійної газети «Аванті». В 1914 р. між ним і керівництвом партії виник конфлікт, що закінчився його виключенням з партії. На початку 1915 р. він об'єднав навколо себе найрадикальніші сили соціалістів і націоналістів, які в 1919 р. створили фашистську партію. Програма партії передбачала встановлення республіки, запровадження Законодавчих зборів, передачу землі селянам, боротьбу проти буржуазії, підвищення зарплати, створення народної міліції, ліквідацію банків і бірж.

На виборах до парламенту 1921 р. фашисти здобули 35 депутатських мандатів. Депутати-фашисти своєю поведінкою у парламенті фактично блокували його роботу, демонструючи народу і королю, що парламентська демократія вичерпала себе, і щоб навести порядок у країні, потрібна сильна влада-диктатура. Готуючись до захоплення влади, фашисти створювали бойові групи (за словами Муссоліні, 400 тис наприкінці 1921 р.). Муссоліні активно готувався здійснити похід своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. Фашистський з'їзд у Неаполі поставив перед урядом ультимативну вимогу передати їм частину міністерських посад. Король Віктор-Еммануїл III під приводом того, що він не може допустити кровопролиття, яке неминуче спричинить громадянську війну, не наважився застосувати проти фашистів силу. Останні захопили важливі державні об'єкти в Мілані та інших містах. Восени 1922 р. король призначив Муссоліні прем'єр-міністром Італії.

Прийшовши до влади, фашисти змушені були певний час зберігати демократичні інститути. Уряд був коаліційним. Деякі важливі міністерські портфелі Муссоліні віддав буржуазним партіям. Але згодом він уже не збирався ділити владу ні з ким. У країні було створено культ особи Муссоліні. Поступово обмежуючи повноваження короля, Муссоліні, який

присвоїв собі титул дуче (вождя), правив Італією майже одноосібно. Всі політичні партії були заборонені, державну поліцію замінено фашистською міліцією, на таємну поліцію покладено організацію тотального шпигунства, провокацій і терору. Фашисти цілком монополізували владу.

Фашисти провели широку денаціоналізацію, стабілізували курс ліри та прийняли закони про врегулювання відносин між підприємцями і робітниками.

У 1928 – 1929 рр. Муссоліні сформував перший однопартійний фашистський уряд. Він провів грошову реформу, чому сприяли значні кредити США. 1929 р. рівень промислового виробництва в країні на 40% перевищував довоєнний, зростало виробництво сталі, електроенергії, продукції текстильної, харчової та інших галузей.

Оскільки італійська економіка була тісно пов'язана з американськими інвестиціями, то і криза в ній розпочалася майже одночасно зі США. Найбільше постраждали текстильна, видобувна, автомобільна, суднобудівна галузі, скоротилося сільськогосподарське виробництво, збанкрутувало понад

55тис. дрібних і середніх фірм.

Вумовах кризи процес фашизації країни значно прискорився. Цьому сприяла так звана корпоративна система – об'єднання підприємницьких організацій та фашистських профспілок під егідою держави в окремих галузях господарства, що забезпечувало «класовий мир». На середину 30-х років практично всі італійці стали членами корпорацій.

Корпоративна система перетворилася в один із важелів фашистського державного регулювання економіки і політичного життя Італії. Корпорації схвалили заборону страйків і 40-годинний робочий тиждень, контролювали укладення колективних трудових договорів, розглядали конфліктні ситуації, надавали допомогу фашистським профспілкам.

Проте корпорації цілком не виконали покладені на них завдання, так само як і проголошені Муссоліні численні «битви»: за урожай, народжуваність, меліорацію тощо.

Уряд Муссоліні посилив державне втручання в розвиток стратегічно важливих галузей промисловості та їх сировинної бази, що було пов'язано з агресивною політикою на міжнародній арені та підготовкою до війни.

Фашистський уряд вважав, що Італія була обділеною результатами Першої світової війни, і не приховував своїх загарбницьких планів. 1935 р. італійські війська з території Сомалі напали на Ефіопію. Ліга Націй оголосила Італію агресором. Але США й Англія проголосили нейтралітет і заборонили експорт зброї в обидві країни. Весною 1936 р. загарбання Ефіопії було завершене. Італія разом з Німеччиною надала військову допомогу Ф. Франко в боротьбі проти іспанських республіканців, направивши в Іспанію свої війська. Спільна інтервенція Німеччини й Італії в Іспанії прискорила формування військового блоку між ними. 1936 р. в Берліні була підписана угода між Німеччиною й Італією про поділ сфер впливу на Балканах, подальшу тактику боротьби проти Іспанської республіки, визнання прав Італії на Ефіопію. Так було створено Берлін – Рим. 1937 р. Італія

приєдналася до німецько-японського «Антикомінтернівського пакту». Підтримавши Німеччину в здійсненні аншлюсу Австрії, а також у

розчленуванні та загарбанні Чехословаччини, Італія продемонструвала готовність взяти участь у війні на боці Німеччини.

Фашизм в Італії набув характеру тоталітарної диктатури: придушення опозиції, насильницький корпоративізм, культ шовінізму, насилля і війни. Фашистські профспілки залишились єдиними в Італії профспілковими організаціями. Готуючись до світової війни, італійський фашизм накинувся з посиленими репресіями на своїх політичних ворогів. У 1937 – 1939 рр. відбулися численні судові процеси над антифашистами.

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ 1918 – 1939 РР.

США були єдиною країною, яка не понесла економічних втрат, а навпаки, виграла від участі у Першій світовій війні. Прибутки американських монополій за роки війни (1914 – 1919 рр.) зросли в кілька разів. Вони становили понад 35 млрд. доларів. Витрати на війну становили 25,7 млрд. доларів. Капіталовкладення монополій за кордоном після Першої світової війни збільшились у шість разів. Експорт у 1920 р. перевищив імпорт на 2,9 млрд. доларів. США із боржника європейських країн стали їх кредитором. Концепція промислового виробництва і капіталу досягли небачених масштабів. Кількість підприємств, які отримали 1 млрд. доларів прибутку за рік, зросла майже удвічі.

У війну США вступили тоді. Коли сили обох воюючих сторін були виснажені і результат боротьби був близьким. За час участі в бойових діях армія США втратила 50 тис. чол. вбитими, близько 200 тис. чол.. пораненими. На території США бойові дії не велися.

По закінченню війни США виробляли 50% світового видобутку вугілля, 2/3 нафти, 3/5 виробництва сталі, 40% світового золотого запасу золота було в США. За показниками експорту США вийшли на перше місце у світі. Він зріс з 2 млрд. дол. в 1914 р. до 6 млрд. дол. в 1918 р.

США після війни вступили на шлях нової індустріалізації. Автомобільна промисловість нарощувала випуск своєї продукції. У промисловості працювало 25 млн. чол. (із 42 млн. працездатних). На заводах Форда вперше запровадили конвеєр, що призвело до здешевлення виробленої продукції.

Прискорився процес концентрації виробництва і централізації капіталу, що призвело до подальшого зростання монополістичних об’єднань, посиленню панування фінансової олігархії і розоренню середніх і дрібних компаній. Рокфеллер, Морган, Меллон захопили панування в нафтовій промисловості. В сталевій промисловості панував Морган, у вугільній – Морган, Рокфеллер, Меллон; в кольоровій металургії – Морган; в хімічній – Дюпон.

На хвилі піднесення страйкового руху в1919 р. була створена Комуністична партія на чолі з талановитим публіцистом Джоном Рідом.

В обстановці терору і антирадянської істерії конгрес асигнував 3 млн. дол.. на боротьбу з « радикалізмом». Для каральних дій проти трудящих була

створена із ветеранів війни в травні 1919р. воєнізована організація «Американський легіон», засновники якої оголосили своїм завданням викорінення «радикалізму» і «більшовизму» самими крайніми заходами.

Уцей час посилилося і переслідування негрів, особливо в південних штатах, де діяла терористична расистська організація Ку-клус-клан.

Улистопаді 1920 р. в США відбулися перші після світової війни президентські вибори. Напередодні виборів була прийнята 19-та поправка до конституції, яка надавала жінкам право голосувати нарівні з чоловіками, що значно збільшувало число виборців. Вибори закінчилися поразкою Демократичної партії. На посаду президента було обрано У. Гардінга.

Президентські вибори співпали з початком економічної кризи. За 1920 – 1922 рр. виробництво промислової продукції скоротилося на 25%, почалися банкрутства, число безробітних зросло до 5,5 млн. чол. Продовжувалась скорочуватись зарплата робітників. До середини 1921 р. криза в промисловості була подолана. Економіка США вступила в період тимчасової стабілізації.

Чимало американців були переконані, що причиною їхніх нестатків, падіння в суспільстві моралі й зростання злочинності був алкоголь. Після сторічних дебатів у 1919 р. в США було прийнято, названу «шляхетним експериментом», XVIII поправку до конституції, за якою запроваджувався «сухий закон». На всій території країни заборонялося виготовлення та продаж спиртних напоїв, а також знищувалися їхні запаси.

Злочинність набула небачених розмірів. Рекетири і вимагачі взяли виробництво алкогольних напоїв під свій контроль і мали з того величезні прибутки, які відтепер обминали державну скарбницю. Ганстери, очолювані Аль Капоне, відчували себе господарями у великих містах, і поліція далеко не завжди могла дати їм раду. Урешті-решт, 1933 р. «сухий закон» було скасовано.

Криза в сільському господарстві була більш тривалою. Ціни на сільськогосподарську продукцію падали, фермери розорювались, покидали свої місця проживання і втікали в міста. Зростала і соціальна напруга. Страйки були оголошені урядом поза законом. Страйкарі не досягли задоволення своїх вимог. Постало також питання про заборону профспілок.

У1922 р. США вийшли із економічної кризи. У 1923 р. індекс промислового виробництва в США на 42% перевищив довоєнний рівень Металургійна промисловість виплавляла чавуну, сталі більше, ніж Англія, Франція і Німеччина, разом узяті. Йшов процес посиленого оновлення основних капіталів, впровадження у виробництво найновішої техніки, здійснення раціоналізації і інтенсифікації праці робітників.

Влітку 1923 р. під час подорожі на Аляску президент Гардінг захворів і помер, чим уникнув ганьби імпічменту. Після смерті Гардінга, згідно конституції, його замінив віце-президент К. Кулідж. У 1924 р. в США відбулися чергові вибори. Перемогу на виборах здобув К. Кулідж (Республіканська партія).

Початок президентства Куліджа співпав зі вступом США в період економічного піднесення. Хаос у виробництві, торгівлі, фінансах був позаду, революційні атаки робітників були відбиті, влада буржуазії зміцніла.

К. Кулідж висунув гасло: «Справа Америки – бізнес!» Це була відсутність усієї політики упродовж 1924 – 1932 рр. Рівень безробіття був мінімальним – 1,5 млн. чол. Пропаганда переконувала всіх про рівні можливості громадян у досягненні матеріальних благ, багато говорили про наступ «ери проспериті». Продуктивність праці в промисловості зростала, конвеєрна система здобула широке застосування, особливо в нових галузях виробництва. Винайдення і масштабне запровадження електричного мотора змінили сам вигляд підприємств.

Період проспериті характеризувався небаченим зростанням життєвого рівня широких верств населення. Своєрідним барометром процвітання і символом американської економіки став автомобіль. Слід сказати, що автомобіль з’явився одночасно в Старому і Новому Світі. Але широке застосування легкових автомобілів стало особливістю Америки. Велике значення для розвитку автомобільної промисловості мали Американські відстані. Тут деякі штати по своїй території є більшими за такі країни, як Італія або Великобританія.

Фермерські господарства переживали кризу перевиробництва с/г продукції ще в 1920 р. Виживали в конкурентній боротьбі крупні ферми. Протягом 1920 – 1930 рр. фермерське населення США зменшилось на 1 млн. 202 тис. чол. Чимало з них стали безробітними і в містах.

Восени 1929 р. почалася одна з найнебезпечніших економічних криз, яка за короткий час охопила всі капіталістичні країни. Падіння курсу акцій на Нью-Йоркській біржі було катастрофічним. Паніка охопила власників акцій і вони почали їх продавати. У країні почали закриватися заводи, фабрики, чисельність безробітних зросла, зарплата працюючих падала .

Це була криза перевиробництва товарів, яка призвела до дезорганізації виробництва. 5 грудня 1929 р. президент Г. Гувер скликав спеціально нараду 400 представників крупних банків і трестів для вироблення заходів по боротьбі з кризою. Учасникам наради була запропонована програма вкладень 8 млрд. доларів у капітальне будівництво .Промислові і залізничні монополії також мали вкласти у свої підприємства 3 млрд. доларів . Реалізація цих заходів тимчасовий ефект . У 1931 р. була створена «Національна кредитна корпорація» ,капітал якої досяг 3,5 млрд. доларів. Для боротьби з кризою в галузі сільського господарства було створено «Федеральне фермерське бюро», якому держава асигнувала 500 млн. дол. У торгівлі з 1931 р. США стали на шлях протекціонізму.

Але ці регулюючі заходи та спеціально утворені органи не справилися з кризою. Падіння виробництва не зупинялося. Випуск промислової продукції скоротився більше як у два рази. Ціни на с/г продукцію в 1932-193 рр . порівняно з 1929р. впали у 3 – 4 рази. Валовий дохід фермерів зменшився більш як у 2 рази. Вартість промислових акцій з вересня 1929 р. по червень 1932 р. впала на 85%. 10 тис. банків припинили існування.

Саме в такій соціально-економічній і морально-психологічній атмосфері в 1932 р. почалась кампанія по виборах президента США.

Демократична партія висунула кандидатом на посаду президента США Ф. Рузвельта. Ф. Рузвельт і його «мозковий трест» розробили досить солідну передвиборчу платформу і доклали максимум зусиль, щоб її донести до найширшого кола людей.

Більшість виборців віддали на виборах президента свої голоси Ф. Рузвельту. Демократична партія здобула перемогу і на виборах в обидві палати конгресу. Ф. Рузвельт зарекомендував себе на посаді президента США як видатний державний і політичний діяч. Державний капіталізм за роки його президентства (1932 – 1945) значно зміцнів.

Ф. Рузвельт здійснив ряд реформ, активно втручаючись у ділову діяльність американців. Планування, контроль і регулювання лягли в основу політики, яка отримала назву «Новий курс».

Перші 100 днів президентства Ф Рузвельта – це дні упорядження революції і якби їх не було, то в Америці був би або фашизм, або комунізм. Державний капіталізм в США став реальністю.

Виборча кампанія 1936 р. відбувалася в умовах напруженої політичної боротьби. Діючому президенту Ф. Рузвельту протистояв А. Лен ден, який заручився підтримкою представників великого бізнесу – Рокфеллера, Моргана, Дюпона, Херста, а також куклукскланівських і фашистських організацій. Перемогу здобув Ф. Рузвельт.

Саме успіхом «Нового курсу» частково можна пояснити той факт, що на президентських виборах 1940 р. демократична партія втретє висунула Рузвельта своїм кандидатом у президенти. В 1944 р., на чергових виборах він був вчетверте висунутий кандидатом і знову отримав перемогу.

МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

У 1930-і рр. різко загострилася ситуація у Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Японія, яку не влаштовували рішення Вашингтонської конференції 1922 р., стала на шлях їх силового перегляду. У 1931 р. японські війська окупували Маньчжурію, одну з найрозвинутіших областей Китаю. Тут було створено маріонеткову державу Маньчжоу-Го на чолі з колишнім китайським імператором Пу І. У 1933 р. Японія демонстративно вийшла з Ліги націй. Новим етапом японської агресії стала війна з Китаєм, що розпочалася 1937 р., внаслідок якої більша частина території країни була окупована японцями. Це позбавило США і Велику Британію їх позицій на Далекому Сході.

Одночасно прикордонні конфлікти виникали у японців і з СРСР. Перший із них стався в 1938 р. на озері Хасан, де два японські батальйони зайняли спірні сопки Безіменну і Заозерну, але наштовхнулися на «стійкий опір» кількох радянських дивізій під командуванням маршала В. Блюхера і змушені були їх залишити. Ще масштабнішою була війна 1939 р. на річці Халхін-Гол, де японці намагалися розширити території Маньчжоу-Го за рахунок дружньої СРСР комуністичної Монголії. Введені в Монголію