Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Довідник_2014

.pdf
Скачиваний:
159
Добавлен:
07.02.2015
Размер:
3.16 Mб
Скачать

радянські війська, очолені комкором Г. Жуковим, хоч і зазнали в боях тяжких втрат, все ж змогли витіснити японців з монгольської території.

Зовнішньополітична програма нацистів була спрямована на перегляд Версальського договору, І об'єднання всіх німців в одній державі та розширення життєвого простору. 1933 р. Німеччина так само, як і Японія, розірвала свої стосунки з Лігою націй і стала на шлях агресії. 1935 р. в ній

була

введена загальна військова

повинність. Наступного року у

демілітаризовану Рейнську зону були

введені війська. Наступним етапом

стало прагнення розширити межі «Третього рейху» насамперед за рахунок Австрії. Австрія була «обрубком» великої Австро-Угорської імперії, і це принижувало австрійців, близьких за культурою та мовою до німців. Тому тут також поширювалася фашистська ідеологія. Австрійських фашистів очолював Зейс-Інкварт, який виконував вказівки з Берліна зметаю здійснити аншлюс (примусове приєднання). Але нацистський путч в Австрії 1934 р., під час якого загинув канцлер Дольфус, не вдався. Нову спробу аншлюсу Німеччина почала готувати у листопаді 1938 р. Гітлеру вдалося домогтися шляхом погрози війни відставки австрійського канцлера Шушнінга, і коли у березні 1938 р. уряд очолив Зейс-Інкварт, то він одразу звернувся по допомогу до Німеччини у «боротьбі з безладдям». 12 березня 1938 р. німецькі війська без бою вступили в Австрію, і вона була оголошена частиною Третього рейху. Наступною жертвою нацистів стала Чехословаччина, яка за умовою Мюнхенського договору спочатку була позбавлена Судето-Німецької області, а в березні 1939 р. розчленована. Тоді ж німці окупували литовський порт Мемель (Клайпеду).

Агресивною була політика і фашистської Італії. У1935 – 1936 рр. Італія завоювала Ефіопію і почала висувати претензії до Балканських країн. У квітні 1939 р. італійці окупували Албанію.

Одночасно з другої половини 1930-х рр. почало налагоджуватися співробітництво між державами-агресорами. У 1936 – 1939 рр. вони здійснили спільну агресію проти республіканської Іспанії на боці франкістів. У листопаді 1936 р. між Німеччиною та Японією був підписаний формально спрямований проти СРСР «антикомінтернівський пакт». Восени 1937 р. до нього приєдналася й Італія. Таким чином, виникла вісь Рим-Берлін-Токіо (Німеччину, Італію та Японію почали називати країнами «осі».)

Незважаючи на брутальне порушення державами-агресорами принципів міжнародних відносин, встановлених після Першої світової війни, західне міжнародне співтовариство займало пасивну позицію. Прецедент безкарності агресора створила Ліга націй (вона перебувала під впливом Англії і Франції). Коли 1931 р. Японія окупувала Маньчжурію, вона обмежилася лише добрими порадами щодо Японії і Китаю, щоб ті нормалізували свої стосунки, без жодних санкцій. Майже така сама історія сталася з нападом Іспанії на Ефіопію. Хоч Італію було оголошено агресором і проти неї застосовувалися санкції, вони проводилися дуже мляво. До Італії надходили стратегічні матеріали, зокрема нафта, а Велика Британія залишила відкритим для її військових суден Суецький канал, через який італійські війська

переправлялися в Ефіопію. Жодних заходів не було вжито Англією і Францією й тоді, коли німецькі підрозділи увійшли 1936 р. до Рейнської області. Аншлюс Австрії був узагалі визнаний західними країнами, оскільки вони ліквідували свої посольства у Відні, ліквідувавши, відповідно, австрійські дипломатичні представництва у себе вдома. Нарешті Англія і Франція в Мюнхені погодилися на розділ Чехословаччини, тим самим і зрадивши її як свого союзника.

Така незвичайна терпимість до брутального нехтування агресивними державами міжнародного права була зумовлена низкою причин. По-перше, після Першої світової війни у керівних колах і широких верствах населення країн-переможниць панували пацифістські настрої. По-друге, ВерсальськоВашингтонську систему не вважали справедливою самі її творці, оскільки приниження нею агресивних країн було очевидним. Нарешті третім чинником політики «умиротворення» «агресорів була наявність на сході Радянського Союзу, який починаючи з 1930-х рр. випередив за випуском озброєння всі країни світу, разом узяті, і мав величезні людські ресурси, з яких можна було б будь-якої миті створити найбільшу армію у світі. Наявність сильних Німеччини та Японії мала, на думку західних держав, врівноважити цю силу.

Радянський Союз, маючи сильну армію та мілітаризовані економіку і суспільство, демонстративно стояв на іншій позиції щодо агресорів. Він виступав за створення з Англією і Францією системи колективної безпеки, яка мала жорстко зреагувати на будь-який акт агресії. У цьому випадку будьякі агресивні дії, наприклад німців, у Європі давали СРСР привід розпочати наступ на захід нібито проти агресора, а потім, зім'явши його своєю армадою, рухатись на «союзників» аж до самого Лісабона, завершивши тим самим «світову революцію».

У березні 1939 р. німці порушили питання про приєднання до Третього рейху Данцігського коридору, який розділяв основну його частину та його східнопрусський анклав з Кенігсбергом. Це порушувало інтереси Польщі, яка зазвичай відкидала німецькі зазіхання. Відповіддю на поведінку поляків стало розірвання німецькою стороною пакту про ненапад з Польщею 1934 р. Німецькі претензії до Польщі змінили поведінку Англії і Франції. Вчинити з нею так, як з Чехословаччиною, означало повністю втратити свій політичний престиж, який і без того після Мюнхена був дуже хиткий. Тому реакцією Парижа і Лондона був виступ, у якому вони гарантували недоторканність польських кордонів та обіцяли допомогу Польщі у разі німецької агресії проти неї. Однак це не втримало Гітлера. Він не виключав війни проти Польщі і готувався до неї, але все ж вважав поведінку Англії і Франції блефом, оскільки також мав досвід Мюнхена та попередніх подій. Таке становище не міг не використати СРСР. Він запропонував допомогу Польщі і зав'язав переговори у Москві англійською та французькою делегаціями. Але вони, як і раніше, нічого не дали з відомих причин, а, можливо, й тому, що Сталін висунув претензії на деякі території (Прибалтику, Фінляндію та ін). Цей висновок напрошується з подальшого розвитку подій.

Однак від того вигідна для СРСР міжнародна кон'юнктура не змінилася, оскільки одночасно велися таємні переговори з німцями про можливість зближення. Гітлер, і Сталін, кожен з власних спонукань, були зацікавлені у знищенні Версальської системи. Гітлеру була потрібна гарантія, що СРСР не виступить на боці поляків, інакше війна з Польщею не мала перспектив. Для СРСР з'явилася реальна можливість використати Німеччину як «криголам революції». Вона якби й не перемогла, то суттєво послабила б Велику Британію і Францію. Це давало б СРСР можливість у вирішальний момент, ставши на бік західних союзників, вдарити спочатку в спину Німеччині, а потім, на вершині слави визволителя, розбити і Англію з Францією, встановивши радянське панування в Європі. Відтягування ж вступу у війну давало Сталіну можливість ще збільшити свої збройні сили.

23 серпня 1939 р. міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп та його радянський колега В. Молотов підписали пакт про ненапад, до якого додавався секретний протокол про розподіл сфер впливу, за яким до СРСР мали відійти Східна Польща (Західна Україна та Західна Білорусь), країни Прибалтики і Фінляндія. СРСР же зобов'язувався зберігати сприятливий нейтралітет щодо дій Німеччини в Європі, постачати її стратегічними матеріалами (що підсилювало військові можливості німців, але ставило їхню військову міць у залежність від СРСР).

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Друга світова війна – наймасштабніша світова війна в історії людства. Почалася 1 вересня 1939 р. і тривала до 2 вересня 1945 р., коли на борту лінкора «Міссурі» підписано капітуляцію Японії перед союзними державами. Друга світова війна значно вплинула на долю людства. В ній брала участь 61 країна (80 % населення Землі). Воєнні дії відбувалися на територіях 40 країн. До збройних сил було мобілізовано 110 млн. осіб у всьому світі. Загальні людські втрати досягли 50 – 55 млн. осіб, з них загинуло на фронтах 27 млн.

Датою початку війни прийнято вважати 1 вересня 1939 року, коли Німеччина розпочала окупацію Польщі, до якої 17 вересня долучився Радянський Союз. Велика Британія та Франція оголосили війну Німеччині через два дні, що дозволяє вважати початком світової війни саме цю дату. Інші дати, що розглядаються деякими авторами як дати початку війни: початок японської інтервенції в Манчжурію 13 вересня 1931 р. та початок другої японсько-китайської війни 7 липня 1937 року.

Питання про причини Другої світової війни залишається в історичній науці досить дискусійним і неоднозначним. Але більшість дослідників виділяють такі основні причини:

Версальсько-Вашингтонська система, що встановила несправедливі кордони (ігнорування етнічного принципу) та систему економічних і політичних взаємин;

фашистські та мілітаристські держави на чолі з Німеччиною, Італією і Японією були невдоволені Версальською системою і прагнули до нового перерозподілу світу, до захоплення колоній, джерел сировини і ринків збуту,

які тоді знаходилися переважно під контролем Великої Британії, Франції і США;

підготовка СРСР до світової революції;неефективність Ліги націй;

загострення суперечностей між великими державами через глибоку економічну кризу;

політика потурання агресорам, яку проводили Велика Британія та Франція, сподіваючись задовольнити їхні апетити.

Друга світова війна мала кілька театрів воєнних дій:

східноєвропейський

західноєвропейський

середземноморський

африканський

тихоокеанський.

Наступ німецьких військ розвивався за планом «Weis». Польські війська виявилися слабкою військовою силою порівняно з узгоджено діючими танковими з'єднаннями та люфтваффе. На Західному фронті союзні англофранцузькі війська не проявляли активності. Тільки на морі війна почалася одразу: 3 вересня німецький підводний човен U-30 без попередження напав на англійський пасажирський лайнер «Атенія»

5 вересня США і Японія оголошують про свій нейтралітет у європейській війні.

17 вересня у конфлікт втрутився Радянський Союз. Червона армія перейшла кордон Польщі і розпочала бойові дії проти польської армії.

Незважаючи на відмову від мирної конференції, Велика Британія та Франція з вересня 1939 р. по квітень 1940 року продовжували пасивну війну без жодних спроб наступу, тому цей етап війни називають «Сидяча» або «Дивна війна». Активні бойові дії відбувались лише на морських комунікаціях.

30 листопада 1939 року СРСР напав на Фінляндію, розпочавши радянсько-фінську війну. 14 грудня за розв'язання війни СРСР виключено з Ліги Націй.

На початку березня 1940 року радянські війська прорвали «Лінію Маннергейма» і захопили 3/4 Виборга. 13 березня 1940 року в Москві підписано мирний договір між Фінляндією та СРСР, згідно з яким кордон СРСР на Карельському перешийку, в районі Ленінграда і Мурманської залізниці пересунуто в бік Фінляндії на північний захід з 32 до 150 км, до СРСР відійшли деякі острови у Фінській затоці.

9 квітня 1940 року Німеччина вторгається в Данію та Норвегію (Операція «Везерюбунг»).

10 травня 1940 року Німеччина перервала «дивну війну», почавши швидкий і активний наступ на Бельгію, Нідерланди та Люксембург, увівши до цих країн 135 дивізій. Цей наступ став класичним прикладом «швидкої

війни» («Blitzkrieg»), внаслідок якої Німеччина окупувала Норвегію, Данію, Бельгію, Люксембург, Нідерланди, північні та центральні райони Франції.

Ще восени 1939 року Естонія, Латвія та Литва під загрозою окупації, прямо висловленої Сталіним, уклали з СРСР договори про взаємодопомогу, також відомі як договори про бази, відповідно до яких на території цих країн розміщено радянські військові бази.

28 червня – 3 липня 1940 року Червона армія здійснила військову операцію для примусової передачі Румунією Бессарабії та Північної Буковини до складу СРСР.

2 серпня 1940 р. з частини захоплених земель, а також території Молдавської АРСР створена Молдавська Радянська Соціалістична Республіка, попередник сучасної Республіка Молдова. Північна Буковина і Південна Бессарабія увійшли до складу Української РСР.

16 липня 1940 року Гітлер видає директиву про вторгнення до Великої Британії (операція «Морський Лев»). Незважаючи на великі втрати серед мирного населення від бомбардувань, британці по суті виграли Битву за Британію – Німеччина змушена відмовитися від проведення десантної операції.

Після вступу Італії у війну, італійські війська починають бойові дії за контроль над Середземномор'ям, Північною та Східною Африкою.

27 вересня 1940 року Німеччина, Японія, Італія створили військовий союз, уклавши союзний договір – Троїстий пакт.

6 квітня 1941 року, після масованого бомбардування великих міст, залізничних вузлів та аеродромів, Німеччина та Угорщина вторгаються в Югославію.

З 25 серпня по 17 вересня 1941 року здійснено спільну британськорадянську операцію з окупації Ірану. Її метою був захист іранських нафтових родовищ від можливого захоплення їх військами Німеччини та захист транспортного коридору.

22 червня 1941 року рано вранці Німеччина за підтримки своїх союзників – Італії, Угорщини, Румунії, та Словаччини – раптово і без попередження напала на СРСР. Почалася Німецько-радянська війна, яку у радянській та сучасній російській історіографії називають Великою Вітчизняною Війною.

Після вторгнення Німеччини в СРСР представники Великобританії і США оголосили про свою підтримку Радянського Союзу і почали надавати йому економічну допомогу. 1 січня 1942 року у Вашингтоні представники СРСР, США, Великобританії і Китаю підписали Декларацію Об'єднаних Націй, до якої згодом долучились 22 країни. 26 травня підписано договір між СРСР та Великою Британією про союз у війні з Німеччиною. 11 червня підписано аналогічний договір між СРСР та США. Розпочався процес формування антигітлерівської коаліції.

7 грудня 1941 року Японія завдала удару американській військовоморській базі Перл-Харбор.

8 грудня японці блокували британську військову базу в Гонконзі і почали вторгнення в Таїланд, британську Малайю та американські Філіппіни.

Падіння Сінгапуру 15 лютого 1942 р. стало подією стратегічного значення. Після цього японський наступ пішов розбіжним напрямками, і японці швидко захопили Бірму і Голландську Ост-Індію, наблизившись до Індії та Австралії.

6 травня капітулювало останнє угруповання американських і філіппінських військ на Філіппінах. До кінця травня 1942 року Японія з незначними втратами встановила контроль над Південно-Східною Азією і Північно-Західною Океанією.

На початку 1943 р. розпочинається корінний перелом в ході Другої світової війни на користь країн антигітлерівської коаліції.

Швидкий розвиток подій на всіх фронтах, особливо на радянськонімецькому, вимагав від союзників уточнення та узгодження подальших планів ведення війни. 28 листопада – 1 грудня 1943 року в столиці Ірану Тегерані відбулася конференція, глав урядів трьох держав – СРСР, США і Великої Британії. Основним питанням було відкриття другого фронту в Західній Європі. Водночас обговорювались питання про надання незалежності Ірану («Декларація про Іран»), про початок СРСР війни з Японією після розгрому нацистської Німеччини й де-факто закріплено за Радянським Союзом право як контрибуцію приєднати до себе після перемоги частину Східної Пруссії.

16 квітня 1945 Червона армія почала наступ на Берлін.

8 травня (близько півночі) у передмісті Берліна Карлсгорсті, зайнятому радянськими військами, представники німецького головнокомандування на чолі з генералом Кейтелем підписали акт про беззастережну капітуляцію збройних сил Німеччини. 14 – 15 травня в північній Словенії відбулась остання битва Другої світової в Європі, під час якої Народно-визвольна армія Югославії розбила залишки німецьких військ і колаборантів.

Після завершення війни в Європі останнім противником країн антифашистської коаліції залишалася Японія. До того часу війну Японії оголосили близько 60 країн.

6 серпня на Хіросіму, а через три дні на Наґасакі американцями скинуто атомні бомби, загинуло та постраждало 250 тис. осіб, а міста виявилися майже стерті з поверхні землі. 8 серпня СРСР оголосив війну Японії, розірвавши Японсько-радянський пакт про нейтралітет, а 9 серпня почав наступ.

2 вересня о 9:02 за токійським часом на борту американського лінкора «Міссурі» підписано акт про беззастережну капітуляцію Японії. Найбільша війна в історії людства завершилася.

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ 1945 – 2013 РР.

Розвиток Великої Британії після Другої світової війни характеризувався суперечливими тенденціями. З одного боку, позиції її політичних і економічних суперників у перші повоєнні роки (Франції, Японії, Німеччини)

значно ослабли, і це дало змогу Великої Британії до 1963 р. утримувати друге місце в капіталістичному світі за рівнем промислового виробництва. Війна завдала Великій Британії менших збитків, ніж іншим провідним країнам Людські втрати у світовій війні становили 245 тис. вбитих, 275 тис. поранених, 53 тис. тих, що безвісти зникли. Показник цей був значно меншим, ніж у 1914 – 1918 pp. З іншого боку, погіршився фінансовий стан держави, зменшились золотовалютні запаси, значними були збитки від бомбардувань, втрати суден; розвиток гальмували не оновлений основний капітал у промисловості, втрати капіталовкладень за кордоном (25%). Державний борг зріс у 4 рази. Під тиском національно-визвольного руху почався розпад Британської колоніальної імперії. Зросла політична та економічна залежність від США. Частка Великої Британії у світовому капіталістичному виробництві впала з 11,2% у 1948 р. до 7,1 % у 1970 р Наприкінці 1960-х pp. вона займала вже 4 місце в світі за рівнем економічного розвитку, але відставала в найновіших галузях виробництва.

У повоєнний період у Великої Британії при владі знаходились, змінюючи одна одну, лише дві партії – лейбористи і консерватори. За 50 післявоєнних років лейбористи урядували 17 років, а консерватори – 33. Лейбористи, які спиралися на профспілки (партія заснована у 1900 p.), проголосили своєю метою поступове реформування британського суспільства за допомогою державного регулювання. Консервативна партія (заснована у 1867 р.) виступила за збереження «вільної конкуренції», пріоритет приватної власності, обмеження впливу держави на економіку.

Згідно з «планом Маршалла» Велика Британія отримала від США 2,8 млрд. дол. у вигляді кредитів та поставок продукції.

З 1952 р. королевою Великої Британії є Єлизавета II. З 1968 р. загострилася проблема Ольстера – самоврядної частини Великої Британії (Північної Ірландії). Тут переплелися релігій ні та національні проблеми. Конфліктувала корінне населення – католики і протестанти – вихідці з Англії та Шотландії. Католики піддавались дискримінації, їх виборчі та деякі громадянські права обмежувались. Справа неодноразово доходила до збройних сутичок і терористичних актів. У 1969 р. у Північну Ірландію були введені британські війська, але це не вирішило проблеми.

У 1979 р. до влади прийшли консерватори, і уряд очолила Маргарет Тетчер – «залізна леді». Вона суттєво змінила економічну політику, відмовившись від державного регулювання і по вернувшись до свободи ринкових відносин. Ця політика дістала назву неоконсерватизму або тетчеризму. М. Тетчер почала проводити монетаристську політику, обмеживши кількість грошової маси в обігу, змінила податкову політику, зменшивши прямі по датки на великі прибутки і збільшивши на середні. Це призвело не тільки до зростання капіталовкладень, але й до поляризації суспільства. Зменшені були соціальні витрати. У промисловості проводилась структурна перебудова, яка передбачала розвиток, насамперед, наукоємних галузей з метою подолання відставання. З 1980 р. Велика Британія змогла забезпечувати себе нафтою (її видобувають на шельфі у Північному морі) і

навіть почала її експортувати, що мало величезне значення для вирішення енергетичних проблем.

Знову була проведена денаціоналізація державних підприємств, але з тією особливістю, що їх акціонерами стали 9 млн. рядових британців. Тим самим Тетчер знову ж «вбила декількох зайців». По-перше, для розвитку економіки були залучені кошти мільйонів британців, що дало поштовх розвитку промисловості, а держава зекономила великі кошти. По-друге, велика кількість людей, яка працювала на цих денаціоналізованих підприємствах, стала більш зацікавленою в результатах своєї праці. По-третє, цим була знята соціальна напруга в британському суспільстві. Опора на дрібних власників розширила соціальну базу уряду консерваторів, підвищивши й рівень життя. 2/3 сімей стали власниками будинків або квартир. Намагаючись послабити політичний вплив лейбористської партії, Тетчер вирішила розхитати їх соціальну опору – профспілки. У 1982 р. уряд прийняв закон про зайнятість, який обмежив право на страйки. Упродовж 1984 – 1985 pp. продовжувався страйк шахтарів, але уряд витримав цей натиск, не задовольнивши їхні вимоги. В результаті профспілковий рух став слабкішим. Якщо у 1980 р. Британський конгрес тред-юніонів нараховував

12,2 млн. чол., то у 1990 р. – 8 млн. чол.

Зовнішня політика М. Тетчер була суперечливою. У 1982 р. Велика Британія рішуче вступила у військовий конфлікт з Аргентиною за Фолклендські острови і перемогла, довівши «хто є хто» у світовій політиці. Це призвело до зростання особистого авторитету Тетчер у Великої Британії. Вона підтримувала «перебудовчі» процеси в СРСР, схвалювала об'єднання Німеччини. Проте розходження в консервативній партії з питань європейської політики призвели до відставки М. Тетчер у 1990 р. Новим Прем'єр-міністром став Д. Мейджор (консервативна партія), який у цілому продовжував політику своєї попередниці.

Навесні 1997 p., після тривалої перерви, на парламентських виборах перемогли лейбористи. У квітні 1998 р. лейбористський уряд під писав з політичними силами Північної Ірландії угоду про статус цієї території, за якою передбачалося створити тут свій парламент. Таке право надавалося і Шотландії. У 1999 р. здійснено реформу палати лордів, скорочено кількість її членів. У травні 2005 р. на парламентських виборах лейбористи знову перемогли, а Т. Блер утретє обійняв пост Прем'єр-міністра.

Уряд Т. Блера значну увагу приділяв урегулюванню проблеми Північної Ірландії (Ольстерській проблемі). У червні 1997 р. у Великій Британії був заборонений продаж зброї. Після того як у липні 1997 р. ІРА оголосила про чергове припинення вогню, відновилися переговори щодо подальшої долі Ольстеру. Завдяки особистій ініціативі прем'єра Т. Блера 10 квітня 1998 р. у Белфасті було підписано угоду про припинення конфлікту між католиками і протестантами у Північній Ірландії та автономний статус Ольстеру (так званий договір Страсної п'ятниці). Згідно з умовами підписаної в грудні 1999 р. угоди в Північній Ірландії було створено коаліційний уряд, до якого увійшли католики і протестанти. Очолив уряд протестант Д. Трімбл. У

жовтні 2001 р. ІРА оголосила про остаточне знищення запасів зброї. Іракська катастрофа 2003 р. не тільки підірвала імідж Т. Блера, а й сприяла зниженню рейтингу Лейбористської партії.

З 2010 року посаду прем'єр-міністра займає Девід Кемерон із Консервативної партії. Він змінив на цій посаді лейбориста Гордона Брауна 11 травня 2010 року.

Станом на 2012 рік населення Великобританії складає 61,2 млн. осіб. За кількістю населення ця країна займає 4-е місце в Європі та 3-є в ЄС.

Велика Британія є країною парламентської демократії, яка діє в рамках конституційної монархії.

Монарх є главою держави, а Прем’єр-міністр, якого призначає монарх, є, на практиці, політичним лідером Великої Британії та діє як глава уряду Її Величності. Парламент відіграє вирішальну роль в політичному житті Великої Британії. Та партія, яка отримала більшість місць на загальних виборах, формує уряд, або виконавчу владу, яка формулює та втілює в життя політику впродовж наступних п’яти років.

ФРАНЦІЯ 1945 – 2013 РР.

До вересня 1944 р. майже всю територію Франції було визволено від німецької окупації франко-англо-американськими військами і внутрішніми силами Опору. Велику роль у антифашистській боротьбі відігравав Французький комітет національного визволення, перетворений 30 серпня 1944 р. на Тимчасовий уряд Французької Республіки, який очолив генерал Шарль де Голль. Тимчасовий уряд розпочав відбудову державного суверенітету й економіки країни в надзвичайно складних умовах післявоєнної розрухи. У жовтні 1945 р. були проведені вибори до Установчих зборів, що мали розробити нову конституцію. У грудні 1946 р. була прийнята нова Конституція Франції – почалася 12-річна історія Четвертої республіки. Конституція встановлювала загальне право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення й освіту. Франція проголошувалася парламентською республікою. Головну роль у політичному житті повинен був відігравати двопалатний парламент, він же обирав і президента, який мав обмежені права.

Усі уряди Четвертої республіки були коаліційними і слабкими: за 12 років – 14 урядів. У першій половині 50-х років у політичній боротьбі посилюється роль Об'єднання французького народу (РПФ), створеного з ініціативи де Голля. У той час у Франції формувалися правоцентристські уряди, куди соціалісти не входили.

З кінця 40-х років у Франції починається економічне піднесення. У зовнішній політиці Франція зробила ставку на інтеграцію західноєвропейських країн і збереження колоніальної імперії. 1948 р. Франція виступила з Великою Британією, Бельгією, Нідерландами і Люксембургом співініціатором у створенні Західного союзу для співпраці в економічній, соціальній та військово-політичній сферах. У цьому самому році Франція приєдналася до плану Маршалла, згідно з яким одержала

допомогу в розмірі понад 3 млрд. дол. 1949 р. держава вступила до Північноатлантичного пакту (НАТО). 1951 р. Франція підписала з ФРН, Німеччиною, Бельгією. Люксембургом і Голландією договір про Європейське об'єднання вугілля і сталі, що стало початком створення Спільного ринку (1957 р.).

Для збереження колоніальних володінь Франція вела кровопролитну невдалу війну в Індокитаї (1946 – 1954). Франція була змушена надати 1954 р. незалежність Лаосу та Камбоджі, 1956 р. – Марокко і Тунісу. Однак найбільш жорстокою стала війна Франції проти національно-визвольного руху в Алжирі (1956 – 1962). В Алжирі утворився реакційний союз армійської верхівки і колоніалістів, які заради збереження колонії були готові поширити воєнний конфлікт на територію Франції; тут готувався державний переворот у Парижі. В травні 1958 р. ці сили організували заколот в Алжирі й створили Комітет національного порятунку. Вони вимагали встановлення у Франції сильної влади і посилення боротьби проти алжирського визвольного руху. Країна вступила в політичну кризу. 1 червня 1958 р. Національні збори затвердили главою уряду генерала де Голля, який отримав надзвичайні повноваження. Національні збори були розпущені, а Четверта республіка перестала існувати.

Увересні 1958 р. на референдумі французи схвалили нову Конституцію, розроблену де Голлем. Конституція передбачала зміну форми державного правління. Франція ставала президентською республікою. У листопаді 1958 р. були проведені парламентські вибори, на яких перемогу здобув Союз на захист нової республіки, створений прихильниками де Голля. У грудні цього року де Голля було обрано першим президентом П'ятої республіки.

Увнутрішній політиці уряд взяв курс на стабілізацію фінансової системи і підвищення конкурентоспроможності промисловості та сільського господарства. У 60-ті роки посилюється модернізація французької економіки. За перші 10 років існування П'ятої республіки, з 1958 до 1968 р., виробництво промислової продукції зросло на 60%. Франція перетворилася на сучасну індустріальну державу з передовою багатогалузевою промисловістю, включаючи атомну й аерокосмічну.

Найгострішою проблемою зовнішньої політики П'ятої республіки залишалася війна в Алжирі. 1959 р. де Голль визнав право алжирського народу на самовизначення (1960 р. він надав незалежність майже всім африканським колоніям).

Наприкінці 60-х років у розвитку П'ятої республіки виявляється криза. Французький бізнес вважав обтяжливим жорстку регламентацію держави. Профспілки намагалися позбавитися надмірної опіки держави над трудовими відносинами. Широкі маси були незадоволені соціально-економічною політикою уряду. Найгострішим виявом такого незадоволення стали масові виступи студентів у Парижі в травні 1968 р. Водночас відбувся загальний страйк, у якому брало участь 10 млн. робітників. Влада й авторитет де Голля значно похитнулись. У квітні 1969 р. на референдумі з питань адміністративної реформи пропозиції де Голля не здобули підтримки, він