Довідник_2014

пішов у відставку. На виборах, які відбулися в червні, новим президентом було обрано представника голлістської партії Жоржа Помпіду (1969 – 1974). Уряд Ж. Помпіду, враховуючи настрої мас, послабив державну регламентацію економіки, розширив соціальне законодавство. Поліпшилися відносини зі США. Після смерті Помпіду президентом обрали Валері Жіскар д'Естена (1974 – 1981), який продовжував політичний курс свого попередника.

1981 р. за умов гострої економічної кризи до влади у Франції прийшов блок лівих партій. Президентом став соціаліст Франсуа Міттеран. На парламентських виборах 1986 р. ліві зазнали поразки. Міттеран був змушений призначити прем'єр-міністром лідера голлістської партії Об'єднання на підтримку республіки (ОПР) Жака Ширака. Вперше в історії П'ятої республіки президент і прем'єр-міністр опинилися в різних політичних блоках. Уряд Ж. Ширака пішов шляхом, прокладеним М. Тетчер, денаціоналізував окремі промислові групи і банки, послабив державне регулювання бізнесу, скоротив соціальні витрати. 1988 р. Ф. Міттеран знову здобув перемогу на президентських виборах. Але на парламентських виборах 1993 р. праві партії отримали абсолютну більшість місць.

Уквітні-травні 2002 р. відбулися президентські вибори. Сенсацією цих виборів стало те, що в першому турі на друге місце після Ж. Ширака вийшов лідер украй правої партії Національний фронт Ж.-Л. Ле Пен. Ширак удруге став президентом Франції, правда, тепер уже на 5-річний термін.

УXXI ст. Франція вступила як високорозвинена індустріальна держава, що посідає 4-те місце у списку найбагатших держав світу, повноправний суб'єкт європейського і світового співтовариства, осередок багатьох демократичних традицій. Але до президентських і парламентських виборів у 2007 р. Франція підійшла з низкою невирішених економічних проблем.

На президентських виборах у квітні-травні 2007 р. перемогу здобув представник правоконсервативних сил, міністр внутрішніх справ 52-річний Ніколя Саркозі. Уряд Франції очолив Франсуа Фійон. Економічна програма Н. Саркозі спрямована на допомогу та захист інтересів заможних класів і посилення їх соціально-економічних позицій на шкоду нужденним прошаркам населення.

Зовнішньополітичні пріоритети Франції формувалися під впливом подій на межі 80 – 90-х років на міжнародній арені, які суттєво змінили геополітичну ситуацію в Європі й усьому світі. Головну увагу Франція приділяла прискоренню процесу західноєвропейської інтеграції.

Усічні 1991 р. війська Франції в складі військової коаліції під керівництвом США брали участь у війні проти Іраку, який окупував Кувейт. Влітку 1999 р. Франція брала участь в операції НАТО проти Югославії в Косово. Воєнна кампанія США проти Іраку, що розпочалася в березні 2003 р., зазнала різкої критики з боку Франції та Німеччини. Навіть Н. Саркозі, незважаючи на велику прихильність до Сполучених Штатів, вважає війну в Іраку американською помилкою. Протягом 1990-х – на початку 2000-х років Франція разом з Німеччиною активно підтримували ідею вироблення

спільної політики Євросоюзу у сфері оборони і безпеки, що спричинило занепокоєння і неоднозначну реакцію США. Франція активно підтримує розширення НАТО на схід.

Франція сьогодні – це президентська республіка, в якій діє конституція П’ятої республіки від 28 вересня 1958 р. Глава держави – президент, котрий обирається всезагальним прямим голосуванням строком на 7 років. Законодавча влада здійснюється парламентом, який складається з двох палат: Національних зборів та Сенату. Сенат складається з 321 сенатора. Національні збори обираються за мажоритарною системою в 2 тури строком на 5 років. Складаються з 577 членів: 555 членів обираються в 555 виборчих округах в метрополії і 22 члени – в заморських департаментах. Сенат обирається шляхом непрямого голосування за мажоритарною системою строком на 9 років.

З травня 2012 р. президентом Франції є Франсуа Олланд.

Франція одна з провідних і економічно розвинутих країн Західної Європи і світу. Її ринок складає біля 70 % ринку Німеччини. Ця країна також цікава і своїми колишніми колоніями, де французькі торговці вміють добре вести бізнес. Більша частина імпорту в колишні колонії Франції йде, традиційно через останню. У Франції відмічено і недостатність кваліфікованої робочої сили, в першу чергу інженерів технічних професій. Робочий тиждень складає 35 годин. Також це високорозвинена індустріально-аграрна країна. По обсягу промислового виробництва вона займає четверте місце в Європі після США, Англії і Німеччини.

Оскільки Франція є однією з рушійних сил європейського інтеграційного процесу, то її діяльність в ЄС і визначення її впливу на прийняття загальноєвропейських рішень дають можливість більш глибоко і повно з’ясувати механізм і особливості формування спільної європейської політики як важливого складника світового історичного процесу новітнього часу.

США 1945 – 2013 РР.

На відміну від інших західних держав США не лише не зазнали в Другій світовій війні тяжких втрат, а й, навпаки, отримали величезні вигоди. США досягли грандіозної економічної і воєнної могутності. За 5 років війни прибутки американських монополій становили 70 млрд. дол. США зайняли домінуючі позиції у світовому капіталістичному господарстві і домоглися безумовних переваг над основними конкурентами. Після війни американці володіли приблизно половиною запасів золота несоціалістичного світу, а з 1944 р. американський долар замінив англійський фунт як основну міжнародну валюту. Економічну гегемонію Америки ще більше посилювало те, що вона виробляла майже половину світової промислової продукції. 1945 р. збройні сили США нараховували 12 млн. осіб, 114 авіаносців, приблизно 3 тис. важких бомбардувальників. Влітку 1945 р. після успішного випробування атомного заряду США стали першою ядерною державою. Результат неухильно зростаючої економічної та військової могутності США

– посилення їх політичних позицій у світі.

Після смерті 12 квітня 1945 р. Франкліна Рузвельта, який 12 років був президентом США, президентом став Г. Трумен. У внутрішній політиці адміністрації Трумена було значною мірою продовжено традиції «нового курсу» Рузвельта. Щоб уникнути соціальних потрясінь, що могли виникнути внаслідок демобілізації армії (армія була скорочена до 1,5 млн. осіб у 1947 р.), був прийнятий закон, що отримав назву Солдатського білля про права і який надавав демобілізованим пільги у сфері освіти, в отриманні кредитів на будівництво житла і відкриття свого бізнесу. Значна увага приділялася конверсії військової промисловості – переводу її на мирне виробництво. Хоча президентом був демократ, у Конгресі США більшість належала республіканцям, які прийняли низку законів правоконсервативного характеру. Особливо помітним був закон Тафта-Хартлі 1947 р. про трудові відносини в промисловості, за яким значно обмежувалося право профспілок на страйки, а в державному секторі вони взагалі заборонялися. Найбільш яскравим прикладом наступу правих на межі 40 – 50-х років став маккартизм. Владні структури, а потім керівництво установ, фірм та організацій почали масові перевірки працівників «на лояльність». Під підозрою опинилися всі ліві організації, зокрема Компартія США.

У зовнішній політиці діяльність адміністрації Трумена була підпорядкована «холодній війні»: 1947 р. проголошена доктрина стримування можливої агресії з боку СРСР; чинилася протидія комуністичним силам у Європі – «доктрина Трумена»; створено НАТО (1949); здійснювалася реалізація програми реконструкції європейських економік – план Маршалла (1948 – 1952); була розв'язана корейська війна

(i960 – 1953).

На президентських виборах у 1952 р. переміг Дуайт Ейзенхауер – колишній генерал і головнокомандувач об'єднаних сил союзників у Другій світовій війні. Ейзенхауер, продовжуючи загалом попередній економічний курс, усе ж пом'якшив повне державне регулювання економікою, зокрема були скорочені податки, скасований контроль над цінами і зарплатами тощо. Адміністрація Ейзенхауера в липні 1953 р. припинила війну в Кореї, але зовнішня політика США у цей період характеризувалася ще більшою антикомуністичною спрямованістю, ніж у його попередника. Велику роль у цьому відігравав державний секретар адміністрації Джон Фостер Даллес. Конфронтація США з СРСР на всіх можливих напрямках, виготовлення водневої бомби (1952), міжконтинентальної балістичної ракети (1955) спричинили загострення міжнародної обстановки. 1957 р. після Суецької кризи.

1956 р. була проголошена «доктрина Ейзенхауера» – програма силового й економічного втручання США на Близькому Сході. 1959 р. були започатковані серйозні зміни в політиці США щодо СРСР. Вперше в історії США відвідав з офіційним візитом радянський керівник М.С. Хрущов.

1960 р. на президентських виборах перемогу здобув сенатор-демократ Джон Кеннеді. Його перемога привела до активізації реформаторської

діяльності, названої програмою «нових рубежів». Це була програма стимулювання економічного зростання за рахунок значних капіталовкладень у науково-технічний прогрес, освіту, в підвищення кваліфікації робочої сили, зростання рівня зайнятості населення. Кеннеді запропонував космічну програму «Аполлон», метою якої було висадження американців на Місяць, що було досягнуто в 1969 р.

Узовнішній політиці Кеннеді виявив готовність іти на компроміси з СРСР, що було сприйнято М. Хрущовим як слабкість. Це призвело до гострого американсько-радянського протистояння на Кубі в 1962 р. Мирне розв'язання Карибської кризи сприяло підписанню Вашингтоном Московського договору про заборону випробувань ядерної зброї у трьох сферах.

22 листопада 1963 р. Кеннеді під час візиту в м. Даллас (штат Техас) було вбито. Віце-президент Ліндон Джонсон приступив до виконання обов'язків президента. Джонсон поставив завдання побудувати «велике суспільство». Головним у цьому була програма «боротьби з бідністю».

Прагнення США захистити уряд Південного В'єтнаму від зовнішньої та внутрішньої комуністичної загрози призвело країну до втягнення з 1964 р. в широкомасштабну агресію в Індокитаї. Так 60-ті роки стали часом широкого суспільно-політичного піднесення. Обстановка в країні була надзвичайно напруженою. Відбулася серія політичних вбивств. 1968 р. вбили лідерів руху проти расової дискримінації – Мартіна Лютера Кінга, сенатора Роберта Кеннеді.

Невдоволення політикою демократів привело до перемоги на президентських виборах республіканця Річарда Ніксона. Воєнно-політичні невдачі США у В'єтнамі та пов'язана а ними активізація антивоєнного руху наприкінці 60-х років примусили адміністрацію Ніксона оголосити про поетапне виведення американських військ з Індокитаю. У січні 1973 р. в Парижі США підписали угоду про припинення війни у В'єтнамі. Після першого візиту Ніксона в Москву в травні 1972 р. і підписання важливих радянсько-американських договорів (особливо щодо обмеження стратегічних озброєнь) розпочався процес розрядки напруженості у відносинах між США і СРСР. Внутрішнє життя США ускладнювалося економічними кризами, спричиненими надмірними витратами на війну і розвиток НТР. Найгострішою була паливно-енергетична криза 1974 – 1975 рр., викликана стрибком цін на нафту в 1974 р.

Учервні 1972 р. під час передвиборної кампанії до штаб-квартири Демократичної партії в готелі «Уотергейт» проникли політичні конкуренти з Республіканської партії, щоб встановити прослуховуючу апаратуру. Вони були викриті й арештовані, виник «уотергейтеький скандал». У результаті розслідування президент Р. Ніксон змушений був у 1974 р. піти у відставку. Його місце зайняв віце-президент Джеральд Форд. Престиж Республіканської партії упав і на президентських виборах 1976 р. перемогу здобув демократ Джиммі Картер.

Адміністрація Картера у внутрішній політиці намагалася подолати

енергетичну кризу першої половини 70-х років.

Незважаючи на продовження діалогу між США і СРСР (у червні 1979 р. був підписаний другий договір про обмеження стратегічних озброєнь – ОСО- 2), відносини між ними погіршувалися; особливого загострення вони набули після того, як у грудні 1979 р. Москва направила в Афганістан свої збройні сили. Вашингтон відмовився від ратифікації ОСО-2, згорнув двосторонні відносини, бойкотував Олімпійські ігри в Москві влітку 1980 р.

На президентських виборах 1980 р. перемогу здобув республіканець Рональда Рейгана (1984 р. переобраний на другий термін). Він започаткував період в історії США, який отримав назву «неоконсервативна революція».

У внутрішній політиці Р. Рейган запропонував економічний курс, який отримав назву рейганоміка. В його основу було покладено програму обмеження ролі держави в економічному та соціальному регулюванні (монетаризм). Збільшення витрат американців на споживання, заощадження та інвестиції Рейган намагався досягти шляхом значного скорочення податків на прибуток. Одночасно суттєво зменшувалися соціальні витрати, вводилися нові пільги для підприємців.

Одночасно адміністрація здійснила найбільшу для мирного часу програму переозброєння. 3 1980 до 1986 р. військовий бюджет США зріс на 50%. У 1986 р. розпочалася робота над створенням протиракетної оборони США з елементами космічного базування («Стратегічна оборонна ініціатива»

– COI). У 1985 р. було відкрито нову сторінку в американсько-радянських відносинах, що врешті-решт привело до завершення «холодної війни».

1988 р. президентом був обраний Джордж Буш, який 8 років до цього займав посаду віце-президента. Буш загалом продовжив внутрішню і зовнішню політику свого попередника. Попри зовнішньополітичні успіхи, республіканську адміністрацію критикували через економічний спад та інші внутрішні проблеми і на президентських виборах 1992 р. зазнала поразки. Президентом був обраний представник Демократичної партії Вільям Клінтон, віце-президентом – Альберт Гор. 1996 р. вони були переобрані на наступний чотирирічний термін.

Економічна програма Клінтона будувалася на зменшенні урядових витрат (скорочення бюджетної заборгованості країни), збільшенні податків на прибутки заможних людей за збереження рівня податків на середній клас. Для зміцнення своїх позицій в економічному суперництві з об'єднаною Європою США уклали угоду про утворення Північноамериканської вони вільної торгівлі (НАФТА) з Канадою і Мексикою (набрала чинності 1995 р.).

Зовнішньополітична діяльність адміністрації Клінтона пройшла складну еволюцію пристосування до нової міжнародної ситуації, викликаної поразкою СРСР у «холодній війні» та його розпадом. 1994 р. Клінтон виступив ініціатором програми «Партнерство заради миру», що пропонує співробітництво, а в майбутньому членство в НАТО колишнім країнам «соціалістичної співдружності», насамперед Польщі, Угорщині, Чехії. Це викликало ускладнення у відносинах США і Росії, яка рішуче виступила проти розширення НАТО на Схід.

На президентських виборах у листопаді 2000 р. перемогу здобула Республіканська партія. 43-м президентом США став Джордж Бушмолодший. Адміністрація Буша проголосила стратегічною метою утвердження домінуючого становища США в системі міжнародних відносин. Важливе місце в зовнішній політиці США посіла боротьба з міжнародним тероризмом, особливо після терористичних атак захопленими американськими літаками хмарочосів Нью-Йорка і Пентагона у Вашингтоні 11 вересня 2001р. США створили широку антитерористичну коаліцію, яка в жовтні 2001 р. розпочала бойові дії проти фундаменталістського ісламського уряду Талібану в Афганістані, який надав притулок міжнародній терористичній організації «Аль-Каїда». Характерною рисою зовнішньополітичного курсу адміністрації Дж. Буша-молодщого стала односторонність в ухваленні рішень із міжнародних проблем, що, зокрема, виявилося у розв'язанні в березні 2003 р. війни проти режиму С. Хусейна в Іраку. Американська окупація Іраку ускладнила відносини між США і західноєвропейськими державами, зокрема Францією і Німеччиною.

Економічна програма Дж. Буша-молодшого будувалася на зменшенні податків, стимулюванні підприємницької діяльності та скороченні регулярної дії федерального управління.

Незважаючи на критику з боку опонентів і суперників адміністрації за її провали у внутрішній та зовнішній політиці, на президентських виборах у 2004 р. Дж. Буш-молодший був переобраний на другий термін. Але продовження непопулярної війни в Іраку, збільшення державного боргу, зменшення соціальних гарантій, падіння авторитету США на міжнародній арені – все це підірвало позиції неоконсерваторів, на яких спиралася адміністрація. Економічний і політичний курс республіканців вичерпав себе і країна вступила у застій. Світова економічна криза лише поглибила ситуацію. На президентських виборах 4 листопада 2008 р. переміг кандидат від Демократичної партії 47-річний Барак Хусейн Обама. Він став 44-м президентом США і першим темношкірим американським президентом. Барак Обама запропонував програму змін, яка сподобалася більшості американців.

НІМЕЧЧИНА 1945 – 2013 РР.

Після закінчення Другої світової війни Німеччина була окупована СРСР, США, Англією і Францією, які провадили політику «трьох Д» – денацифікації, демократизації та демілітаризації. Були заборонені нацистські організації. У 1945 – 1946 рр. у Нюрнберзі відбувся суд над фашистськими лідерами, звинуваченими у військових злочинах. Німеччина була роззброєна і позбавлена 1/4 території. Східна Пруссія з Кенігсбергом відійшла до СРСР як Калінінградська область. Однак із початком «холодної війни» політика, яку проводили у своїх зонах окупації західні союзники та СРСР, стала дедалі більш відрізнятись. Тоді як СРСР взяв курс на формування у Східній Німеччині комуністичного тоталітарного режиму, західні союзники будували у своїх зонах демократичне життя.

Відповідно до рішень Берлінської конференції про збереження єдності Німеччини спочатку об'єдналися в 1946 р. американська та англійська зони окупації, утворивши Бізонію. До Бізонії 1948 р. приєдналася французька зона, перетворивши її на Тризонію.

США, Велика Британія і Франція стали на шлях відбудови Німецької держави на території трьох західних зон. У травні 1949 р. була ухвалена Конституція Федеративної Республіки Німеччини, яка проголошувалася демократичною парламентською республікою. Після перших виборів був сформований уряд на чолі з канцлером К. Аденауером; головне місце в ньому посіли представники ХДС/ХСС та вільні демократи (ця коаліція утримувала владу до 1963 р.). 1951 р. на території ФРН був скасований окупаційний режим. У 1955 р. ФРН стала членом НАТО. У 1950-ті рр. економіка ФРН розвивалася швидкими темпами, які більше ніж удвічі випереджали темпи розвитку економіки США та втричі – Великої Британії. Західна Німеччина переживала «економічне диво».

Тривалий час ФРН не визнавала східних кордонів Німеччини і на міжнародній арені вимагала відновлення кордонів 1937 р. У 1969 р. коаліція політичних сил сформувала новий уряд. Канцлером став соціал-демократ В. Брандт. Цей уряд проголосив «нову східну політику». ФРН визнала нові кордони, встановила нормальні зв'язки зі своїми сусідами та НДР. ФРН і НДР 1973 р. були прийняті до ООН.

Однак у 1970-х рр. соціал-демократичні уряди В. Брандта та Г. Шмідта виявилися неспроможними протистояти кризовим явищам в економіці шляхом державного регулювання. їх опоненти – християнські демократи – виступали за скорочення державного втручання в економіку, їх підтримали вільні демократи. 1982 р. канцлером Німеччини став лідер ХДС/ХСС Г. Коль. У ФРН були скорочені державні витрати та податковий тиск на населення, що стабілізувало економічну ситуацію в країні.

У1989 р., після того як в НДР відбулася народно-демократична революція, постало питання про об'єднання двох німецьких держав. СРСР, США, Велика Британія і Франція погодились з цим. 3 жовтня 1990 р. відбулося це об'єднання шляхом поглинення ФРН земель НДР. У Східній Німеччині у 1990-і рр. відбувався процес реформування з метою перетворити

їїекономіку на ринкову. Це призвело до зростання безробіття, закриття багатьох нерентабельних промислових підприємств. У 1994 р. з Німеччини були виведені останні російські війська (колишні радянські). З 1999 р. до влади в Німеччині знову приходять соціал-демократи на чолі з канцлером Г. Шредером. У 2000 р. уряд ФРН переїхав з Бонна до Берліна.

У2005 р. позиції соціал-демократичного уряду Г. Шредера похитнулись. Із коаліції з соціал-демократами вийшла Партія зелених. Послаблення впливу соціал-демократів призвело до їх поразки на виборах у землі Північний РейнВестфалія, де раніше вони були традиційно сильні. Натомість зріс вплив ХДС, яку у травні 2005 р. очолила А. Маркель. У липні 2005 р. бундестаг Німеччини висловив недовіру урядові, а 21 липня президент країни X.

Келлер розпустив бундестаг, вибори до якого були призначені на вересень

2005 р.

На цих виборах блок ХДС/ХСС не отримав абсолютної переваги над СДПГ. Тому було досягнуто домовленості про формування спільного уряду, куди увійшли представники обох політичних сил. Цей уряд очолила А. Меркель.

У радянській зоні окупації Німеччини було одразу взято курс на встановлення режиму радянського типу. Хоча тут була дозволена діяльність усіх політичних партій, перевага надавалася КПН, яка очолила Антифашистський блок. У 1946 р. КПН та СДПН об'єдналися в Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН), де керівні пости залишилися за комуністами.

Відповіддю на проголошення ФРН стало утворення у Східній Німеччині Німецької Демократичної Республіки, в уряді якої панувала СЄПН. Президентом НДР став В. Пік, а прем'єр-міністром О. Гротеволь. НДР розвивалася повністю за радянським зразком. Тут розпочалася індустріалізація, будувалися великі підприємства. Водночас відбувалися націоналізація промисловості та об'єднання сільського населення в кооперативи на примусових засадах.

Побудова соціалізму сталінського зразка зрештою спричинила 17 червня 1953 р. повстання робітників у Берліні та ще у 270 населених пунктах. Воно було жорстоко придушене за допомогою розташованих у Німеччині радянських військ. Після розгрому повстання керівна верхівка НДР за вказівкою Москви пішла на деякі поступки в галузі економіки, дозволивши приватну ініціативу – створення дрібних та середніх підприємств.

На початку 1960-х рр. виникла нова Берлінська криза, пов'язана з масовими втечами населення НДР через Західний Берлін у ФРН. У ніч на 13 серпня 1961 р. територію Західного Берліна було оточено 4-метровим муром, військовими та поліцейськими силами НДР. Це загострило відносини між Заходом і Сходом. Напруження навколо Західного Берліна тривало до підписання угоди, що надавала цій території особливого статусу. Але мур навколо неї залишився.

1968 р. було ухвалено нову конституцію НДР, яка містила положення про керівну роль СЄПН у житті суспільства. У1971 р. новим лідером НДР став Е. Хоннекер, який на цій посаді замінив керівника сталінського типу В. Ульбріхта. Але внутрішній курс НДР істотно не змінився. Хоча у 1960 – 1970 рр. економіка НДР розвивалася досить динамічно і вона посіла перше місце серед соціалістичних країн за рівнем економічного розвитку, Східна Німеччина набагато відставала від ФРН.

Режим Хоннекера не сприйняв розпочатому 1985 р. радянської перебудови і проводив жорстку внутрішню політику. Не враховувалися й вимоги щодо демократизації режиму східнонімецької громадськості, яка у травні 1989 р. утворила опозиційне об'єднання «Новий форум». Розгін антиурядової демонстрації в Берліні 7 жовтня 1989 р. (день 40-ї річниці НДР) тільки розпалив ситуацію. 18 жовтня пленум ЦК СЄПН звільнив Хоннекера з

посади генерального секретаря, поставивши замість нього реформатора Г. Гізі. Уряд очолив також реформатор Г. Модров. Стихійні демонстрації НДР тривали. 10 листопада 1989 р. був зруйнований Берлінський мур. СЄПН втрачала владу і розпадалась. Натомість активізувалися опозиційні партії, зокрема ХДС, представники якої у січні 1990 р. увійшли до уряду.

На підставі Бонн-Берлінського акту, прийнятого парламентом 10 березня 1994 року, Берлін знову став столицею об'єднаної Німеччини, в той час як Бонн отримав унікальний статус міста федерального значення зі збереженням низки федеральних міністерств. Перенесення уряду завершилося 1999 року.

Після возз'єднання Німеччина почала відігравати активнішу роль у діяльності Європейського Союзу і НАТО. Країна направила свої війська для забезпечення стабільності на Балканах і надіслала свій миротворчий контингент в Афганістан. Ці дії були сприйняті неоднозначно, оскільки відповідно до післявоєнних домовленостей, Німеччина мала право на розгортання військ тільки для оборонних цілей. Розгортання ж військ на чужих територіях не підпадало під оборонні положення, однак парламентське голосування з цього питання легалізувало участь Німеччини саме у миротворчому контексті.

Законодавчу гілку влади представляє двопалатний парламент, який складається з: Нижньої палати (Бундестагу), яка обирається на 4-річний термін і складається з 622 депутатів, що обираються на загальних виборах, та Федеральної Ради (Бундесрату), яка складається з 69 представників земель (кожна з 16 земель має визначену кількість голосів: від 3 до 6).

Виконавчу гілку влади представляє федеральний уряд з федеральним канцлером на чолі, який обирається парламентом, а висувається президентом.

Судова влада представлена Федеральними судами.

Конституція Німеччини надає широкі права політичним партіям.

Після возз'єднання 1990 року економічна політика Німеччини була скерована на вирівняння відмінностей між західною та східною частинами країни. Сучасна економіка Німеччини соціально-орієнтована із високорозвиненою інфраструктурою, високим рівнем ринкової капіталізації, низьким рівнем корупції і високим рівнем інноваційності. Сьогоднішня ФРН відіграє роль локомотива ЄС.

СУЧАСНИЙ СВІТ І МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

По закінченні Другої світової війни країни-переможниці спробували зробити так, щоб війни більше не виникали. На Берлінській (Потсдамській) конференції, що проходила з 17 липня до 2 серпня 1945 р., лідери СРСР, США і Великої Британії вирішили виключити можливість відродження

німецької військової могутності. Територія Німеччини	зменшилася на чверть.
Переможена країна мусила сплачувати репарації.	Для	підтримання
міжнародного миру було створено Організацію Об'єднаних		Націй. П'ять

великих держав (СРСР, США, Велика Британія, Франція і Китай), що стали

постійними членами Ради Безпеки ООН, повинні були відігравати роль «світових поліцейських».

Однак США та СРСР, які під час війни стали найміцнішими у військовому відношенні державами, не досягли своєї головної мети – світового панування, а отже, були зацікавлені в подальшому розширенні свого впливу і претендували на роль світового лідера. Ідеологічною оболонкою цього стало протистояння двох суспільно-політичних систем (соціалістичної та капіталістичної). Усе це поклало початок «холодній війні»

– ідеологічному, політичному та економічному протистоянню між Сходом і Заходом (СРСР і США), яке хоч і не вилилося у безпосереднє зіткнення між ними, але супроводжувалося загрозою його та нечуваною гонитвою озброєнь.

Оскільки радянське керівництво з недовірою ставилося до можливості колективної безпеки і прагнуло до розширення сфер впливу та своєї території, країни Заходу стали провадити політику «стримування» СРСР. У 1947 р. принципи політики «стримування» сформулював президент США і Г. Трумен. Її складовою частиною було надання військової та фінансової допомоги країнам, що протистояли СРСР. Позицію США зміцнювало те, що до 1949 р. вони мали монополію на ядерну зброю. Коли у 1949 р. ядерна зброя з'явилася в СРСР, він також став дотримуватися цієї політики.

Одним із перших проявів «холодної війни» стало протистояння навколо «плана Маршалла», який передбачав економічну допомогу країнам, економіка яких постраждала під час Другої світової війни. Якщо західноєвропейські держави погодились з ним, то країни Східної Європи, що перебували під радянським контролем, від нього відмовились. Розпочався розкол Європи на два табори. Лінія цього розколу проходила по території Німеччини, яка також виявилася розколотою. У зонах окупації Великої Британії, США та Франції була створена Федеративна 1 Республіка Німеччина (ФРН), а в радянській зоні – Німецька Демократична Республіка (НДР). У 1949 р. країни Заходу на чолі з США створили військовий союз НАТО (Організація Північно-Антантичного договору), а країни Східної Європи на чолі з СРСР – РЕВ (Раду Економічної Взаємодопомоги). Пізніше у відповідь на вступ до НАТО ФРН 1955 р. була утворена організація Варшавського договору (військово-політичний союз соціалістичних країн). Крім того, об'єднавшись навколо США та Великої Британії, декілька неєвропейських країн утворили такі антирадянські блоки: Організацію Договору Південно-Східної Азії (СЕАТО – США, Велика Британія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Пакистан, Філіппіни) та Багдадський пакт (Велика Британія, І Туреччина, Пакистан, Іран, Ірак).

Таким чином, до середини 1950-х рр. відбувся розкол світу на два протилежні табори.

Розвиток міжнародних відносин у роки «холодної війни» визначався стосунками між «наддержавами» – СРСР і США. Вони гостро суперничали між собою, але не бажали доводити справу до і «гарячої війни». Тому світова політика розвивалася циклічно. Відносини загострювалися до певного рівня.