Довідник_2014
.pdfСРСР, посилаючи сюди своїх воєнних радників, що, на думку більшовицького керівництва, мусило служити в Китаї поширенню соціалістичної революції.
Після смерті Сунь Ятсена у березні 1925 р. Гоміндан очолив генерал Чан Кайши. 1 липня 1925 р. гомінданівський уряд у Гуаньчжоу оголосив себе Національним урядом Китаю. Укріпившись на півдні країни, Чан Кайши у 1926 – 1927 рр. здійснив відомий Північний похід, наслідком якого став розгром генералів-мілітаристів на півночі Китаю. Із приєднанням провінцій армія ставала в них опорою нової влади, зосереджуючи в своїх руках адміністративно-політичні функції. Це посилювало позиції головнокомандувача Чан Кайши. Весною 1927 р. він створив у Шанхаї власний Національний уряд і усунув попередній гомінданівський уряд, здійснивши таким чином переворот. Був розірваний союз із комуністами. Чай Кайши проголосив створення гомінданівської Китайської республіки з центром у Нанкіні.
Внутрішня політика Чан Кайши успадкувала старі китайські традиції управління, що полягали у встановленні верховенства державної влади над соціально-економічним життям. Проте разом з тим було ухвалено трудове законодавство та низку інших актів, які створювали систему профспілок, гарантували мінімальний рівень заробітної платні. Інші закони захищали право приватної власності та приватне підприємництво. За аграрним, законом 1920 р. обмежувались розміри орендної плати, встановлювався максимум земельних володінь.
У зовнішній політиці Чан Кайши нормалізував відносини з Заходом, який бачив в його правлінні запоруку стабільності в країні. Гомінданівський уряд домігся підвищення митних платежів на ввезення іноземних товарів, що захищало китайського виробника.
Однак все це відбувалося в умовах громадянської війни. Комуністи з 1927 р., не визнавши уряду Чан Кайши, створили Китайську Червону армію і розпочали воєнні дії проти гомінданівців. 1927 р. вони підняли повстання в Нанчані та Гуанчжоу, які були придушені урядовими військами. Так само не вдалося довго втриматися проголошеній комуністами 1931 р. Китайській Радянській Республіці в провінції Цзянсі, яка була розгромлена гомінданівцями у 1934 р. З цього часу боротьба комуністів проти уряду точилася у сільській місцевості. Mao Цзедун, що очолив КПК 1935 р., проголосив гасло «оточення гомінданівських міст комуністичними селами». Під ударами гомінданівців армія КПК мусила здійснити 8000-кілометровий Північно-Західний похід, укріпившись у віддаленій провінції Янань («Особливому районі Китаю»).
Протистояння Гоміндана і КПК суттєво послабило Китай перед початком японської агресії. У 1937 р. японці легко розбили китайські війська, захопивши більшу частину країни разом з Нанкіном. Гомінданівський уряд перебрався в Чунцін. Однак японська агресія не сприяла зменшенню суперечностей між КПК і Гомінданом. Їх союзи у боротьбі проти японських
загарбників не були тривалими, оскільки вони суперничали між собою за право очолити національно-визвольну війну, яка затягнулася до 1945 р.
НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В ІНДІЇ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1918 – 1939 РР.).
Індія була чи не найяскравішим колоніальним діамантом у короні Британської імперії. Країна, 90 % населення якої жило в селах, розділена на незліченну кількість етнічних, релігійних і кастових груп, водночас справляла враження велетня, що спить. За середньовічною економічною відсталістю Індії крилася незбагненна для європейців духовна єдність народу, зовнішня покірливість якого часто вибухала акціями протесту й вимогами незалежності.
Уполітичному житті індійців провідні ролі належали двом організаціям, що об'єднували відповідно індусів і мусульман, – Індійському Національному Конгресу (ІНК, заснований у 1885 р.) й Мусульманській Лізі (1906 р). До певного часу їх об'єднувала спільна мета – незалежність Індії.
Перша світова війна породила в душах індійців суперечливі почуття. З одного боку, чимало з них симпатизували Німеччині та її союзникам – ворогам британських колонізаторів. Інші свідомо стали на бік Великої Британії, покладаючи надії на те, що заслуги Індії у війні будуть належно оцінені Лондоном і країні буде надано незалежність.
Уміжвоєнний період в Індії відбувалося посилення національновизвольного руху, визнаним лідером якого був IHK.
Провідною течією в індійському національно-визвольному русі став гандизм. Її засновником став видатний діяч IHK Мохандас Ганді (1869 – 1948). Основні принципи його соціально-політичного і філософського вчення такі:
•досягнення незалежності Індії шляхом залучення до боротьби народних мас при дотриманні ними ненасильницької тактики;
•засудження класової боротьби, яка роз'єднує сили народу у боротьбі за національне визволення;
•визнання гармонії класових інтересів і вимога вирішення конфліктів шляхом арбітражу, виходячи з концепції про опіку селян поміщиками, а робітників – капіталістами;
•прагнення об'єднати індійців у боротьбі за незалежність, незважаючи на релігію, національність, касту і клас, під керівництвом IHK. Найпоширенішим засобом боротьби стали кампанії громадянської непокори.
Однак іноді вони виходили за межі ненасильницьких дій, а отже, й з-під контролю IHK. Так було з кампанією 1920 – 1922 рр. У 1922 р. у містечку Чаурі-Чаура місцеві жителі, протестуючи проти утисків властей, убили 22 поліцейських. Це змусило IHK припинити акцію. Репресії ж, які розпочалися за цим, спричинили тимчасовий спад руху.
Упродовж двадцятих років британська політична еліта застосовувала різні форми взаємовідносин з рухом М. Ґанді – від репресій до конференцій «круглого столу». Конференції, що відбулися в Лондоні з питання розробки
індійської конституції, проходили на основі так званої Декларації Ірвіна 1924 р. У цьому документі віце-король Індії Ірвін декларував, що індійський конституційний процес спрямований на надання Індії статусу домініону. Цей статус передбачав, у свою чергу, не державну незалежність країни, а лише її автономію.
Нове піднесення національно-визвольної боротьби розпочалося на початку 1930-х рр. У березні 1930 р. відбувся знаменитий «соляний похід» до узбережжя, який супроводжувався виступами по всій Індії. Колоніальна влада застосовувала репресивні заходи, заарештувавши 60 тис. осіб по всій країні, серед них і Ганді та деяких інших лідерів IHK.
Після звільнення М. Ганді в березні 1931 р., він закликав до нової кампанії непокори. Його авторитет був настільки непорушним, що в Лондоні прийняли рішення запросити його на другу конференцію «круглого столу».
У листопаді 1931 р. британський парламент прийняв так званий Вестмінстерський статут про надання британським домініонам суверенітету і створення Британської співдружності націй. ІНК сприйняв цей документ як підтвердження того, що продовження боротьби змусить-таки Велику Британію визнати незалежність Індії. У 1932 р. розпочалася нова кампанія громадянської непокори, яка засвідчила безперспективність засідань «круглих столів» у Лондоні. Результатом її стала ухвала англійським урядом Пунського пакту про права «недоторканих». Зростання національного руху і в подальшому змушувало англійський уряд йти на поступки. За законом про управління Індією 1935 р. розширювалися права провінцій і в них створювалися уряди, відповідальні перед законодавчими провінційними зборами, розширене коло виборців. Центральні органи мусили будуватися за федеральним принципом. Федерація передбачала збільшення впливу феодальних князів у центральному законодавчому органі. Ця подія знаменувала завершення першого етапу боротьби індійців за незалежність.
Отже, унікальність індійського незалежницького руху полягала в його орієнтації на ненасильницькі методи опору. Розроблені Махатмою Ганді ідеї ненасильницького опору виявилися значно зрозумілішими та ближчими індійцям, аніж радикальні заклики до збройного опору. Індійське суспільство упродовж усієї своєї історії демонструвало неприхильне ставлення до сили, як засобу вирішення політичних проблем. Втім, як й у кожному суспільстві, серед індійців знаходилися прихильники насильницьких методів боротьби за незалежність та індивідуального терору. Протягом міжвоєнного періоду та Другої світової війни британцям вдалося втримати панування над Індією, але водночас Лондону довелося піти на значні політичні поступки. Прийнята в 1935 р. конституція Індії послужила основою для легального завоювання влади в країні представниками місцевого населення.
КРАЇНИ ПІВДЕННОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
На початок XX ст. всі країни Південної та Південно-Східної Азії (Бірма, Сіам (Таїланд), Індонезія, Філіппіни, Індокитай), за винятком Сіаму, були колоніями.
Країни Південно-Східної Азії значно відставали від Індії в економічному та суспільно-політичному розвитку. Великобританія, Франція, Голландія та СІЛА, які володіли країнами регіону, зробили ставку на розвиток у своїх колоніях аграрного плантаційного господарства, не надто приділяючи увагу промисловому сектору економіки. Південно-Східна Азія експортувала до Європи та США каву, чай, тютюн, каучук, цукор та ін. Особливістю організованого метрополіями плантаційного виробництва було те, що в ньому широко використовувалися традиційні для країн регіону напівфеодальні, а подекуди й майже рабовласницькі виробничі відносини. Європейці не були зацікавлені у вдосконаленні сільськогосподарського виробництва, оскільки щедрі природно-кліматичні умови та дешева робоча сила й так приносили надприбутки.
Плантаційне виробництво спричинило не лише економічні, але й соціальні проблеми у багатьох країнах. Метрополії часто запрошували для роботи на плантаціях вихідців із сусідніх країн де робоча сила була дешевшою. Така ситуація призвела до появи в низці країн регіону великих етнічних громад емігрантів, які найчастіше зовсім не бажали інтегруватися в місцеві суспільства. Аналогічні процеси відбувалися й у підприємництві та торгівлі, де левова частка капіталу належала європейцям, індійцям або китайцям. Найбільша кількість емігрантів проживала у Бірмі (індійців) та Малаї (китайців).
Домінування в промисловості та фінансово-кредитній сферах вихідців із Індії та Китаю значно загальмувало розвиток бірманського визвольного руху. Лише в 30-х рр. у Бірмі з'явився організований національний незалежницький рух. Слід зауважити, що політичні процеси, які відбувалися в Бірмі, безпосередньо залежали від перебігу подій у сусідній Індії, з якою Бірма була пов'язана в адміністративному відношенні.
Перші виступи проти британського колоніального режиму в країні стали наслідком запровадження в Індії реформи Монтегю-Челмсфорда. У Бірмі виник рух, що виступав за проведення аналогічних політичних перетворень. Взявши за зразок організовану М. Ганді в Індії кампанію громадської непокори, бірманці розпочали в кінці 1920 р. власну акцію бойкоту британських товарів, а також відкритого в Рангуні університету. Британці, провівши масові арешти, змогли придушити цей рух лише в 1922 р.
Новий підйом антиколоніального руху в Бірмі був пов'язаний із світовою економічною кризою. У 1929 р. в багатьох районах стихійно почалися селянські повстання. Найпотужнішими були виступи, які в 1930 – 1931 рр. охопили вісім південних провінцій країни. Виступ підготувала містично-релігійна секта галонів. Керівником створеної повсталими «Тигрової армії» став Сая Сан. Відсутність сучасної зброї галони намагалися компенсувати нанесенням на тіло спеціальних татуювань, які, за їхніми віруваннями, мали захистити їх від куль. Майже беззбройні повстанці були
розбиті британськими військами. У боях загинуло близько 2000 повстанців і ще 300 згодом страчено за вироками судів.
У 1930 р. радикально налаштовані бірманські студенти створили організацію «Добама асіайон» (Асоціація «Наша Бірма»). Бажаючи підкреслити, що господарями країни повинні бути самі бірманці, члени асоціації почали додавати до своїх імен слово «такін» (господар), яке традиційно вживалося у зверненні до британців. Через це весь рух отримав назву «руху танінів». Члени «Добама асіайон» виступали за зміну системи освіти, розширення політичних прав місцевого населення, економічні перетворення. У 1938 р. генеральним секретарем асоціації став 23-річний енергійний прихильник радикальних засобів боротьби Аун Сан (1915 – 1948). Іншою впливовою політичною силою країни стала створена в 1936 р. адвокатом Ба Мо партія «Сіньєта» (Партія малої людини).
Запроваджена британцями в 1935 р. конституція поділила Бірму на дві частини. Більша частина країни отримала обмежену автономію, а на меншій, населеній переважно національними меншинами, збереглося британське правління. Було заплановано створити парламент та місцевий автономний уряд. Лондон мав право накладати вето на рішення бірманського парламенту й призначати половину депутатів його верхньої палати. Конституція вступила в дію 1 квітня 1937 р. Створений у 1937 р. автономний бірманський уряд очолив Ба Мо.
Найрозвиненішими серед країн Південно-Східної Азії були Філіппіни, які порівняно зі своїми сусідами, мали найвищий освітній рівень населення. В країні існували потужний національний рух, політичні партії та законодавча асамблея. Американці пообіцяли надати в майбутньому Філіппінам незалежність, тому національно-патріотичний рух в країні розвивався мирним парламентським шляхом. США інвестували в економіку Філіппін майже 400 млн. доларів, що дозволило збудувати низку переробних підприємств, мережу доріг, покращити міську комунальну інфраструктуру. Упродовж майже всього міжвоєнного періоду Філіппіни переживали економічне піднесення.
Зважаючи на посилення національного руху, у 1934 р. США прийняли закон Тайдінгса-Мак-Даффі, який визначив 10-річний перехідний період, упродовж якого Філіппіни мали отримати повну незалежність. На першому етапі реалізації цього плану мали бути створені місцеві органи законодавчої та виконавчої влади, а також філіппінська армія. Верховна влада в країні, щоправда, зберігалася за президентом США.
На проведених у вересні 1935 р. виборах до парламенту перемогла Націоналістична партія, а її представник Мануель Луїс Кесон (1878 – 1944) став президентом країни. Уряд очолив Серхіо Осменья (1877 – 1960). Прихильники президента створили Кесонівську асоціацію, мета діяльності якої була визначена в тому, щоб «поширювати, підтримувати, пропагувати повагу, любов і захоплення президентом». Прийнята в 1935 р. конституція оголосила про виключне право філіппінського уряду розпоряджатися земельними та сировинними ресурсами країни, про створення національної
армії, запровадження обов'язкової безоплатної початкової освіти тощо. Виборчі права початково отримали лише чоловіки, але після плебісциту 1937 р. право обирати депутатів парламенту було поширене і на жінок.
Зважаючи на добрі стосунки із США, Філіппіни під час Другої світової війни прохолодно поставилися до японців, які окупували архіпелаг в 1942 р. Філіппіни були єдиною країною, в якій під час війни на Тихому океані існував потужний антияпонський рух «Хукбалахап».
Найбільшою колонією регіону була Голландська Індія (Індонезія). Колоніальне панування Голландії над Індонезією виправдовувалося ідеєю «боргу честі», який полягав в тому, що оскільки голландці довгий час отримували прибутки від володіння колонією, перш ніж звільнити її, вони повинні віддячитися їй шляхом створення індонезійської системи освіти, покращення соціальної інфраструктури, підготовки кадрів для майбутнього незалежного існування. Вже в 20-х рр. у Індонезії виникли перші політичні організації національно-визвольного спрямування. Значною проблемою для прихильників незалежності була етнічна різнорідність індонезійського архіпелагу. Голландська Індія ніколи раніше не існувала в тих територіальних межах, в яких вона опинилася внаслідок голландського завоювання. Метрополія спритно користувалася суперечностями та протистоянням серед місцевого населення.
У 1927 р. було створено «Пендідікан насіонал Індонесіа» (Індонезійську народну партію – ПНІ), яку очолив інженер Ахмед Сукарно (1901 – 1970). Тимчасово залишившись єдиним гравцем на політичній арені, партія А. Сукарно зуміла швидко набути популярності. Радикальні висловлювання членів партії насторожили голландців, й в 1929 р. партія була заборонена. А. Сукарно та його найближчих соратників арештували.
Невдовзі після розгрому владою партії А. Сукарно, індонезійські студенти Мохаммед Хатта і Сутан Шарір, які повернулися із навчання в Голландії, створили «Культурний союз Індонезії», скорочена назва якого – ПНІ – співпадала із абревіатурою розпущеної в 1929 р. Індонезійської народної партії. Завдяки такому маневру організація зуміла зберегти кадри, а коли в 1931 р. А. Сукарно вийшов із в'язниці, індонезійські націоналісти створили нову організацію – «Партійдо» (Партію Індонезії). Ідеологічною базою цієї організації стала специфічна місцева видозміна соціалізму – мархенізм. У 1933 р. А. Сукарно написав брошуру «За вільну Індонезію», в якій обґрунтував розгорнуту програму індонезійського націоналізму.
За типом розвитку близькою до Індонезії була британська колонія Малая. Подібно до Бірми, значною проблемою країни стала еміграція. Через наплив китайців сильно змінився етнічний характер слабо заселених територій. У міжвоєнний період малайці складали вже менше половини населення своєї країни.
Малайський національно-визвольний рух був дуже слабким через поділ території країни на окремі султанати, що, втім, не заважало британцям посилено експлуатувати природні багатства країни. У 30-х рр. Малая давала майже половину світозоро видобутку олова.
Єдиною незалежною країною в регіоні був Сіам. Хоча ще в середині XIX ст. йому нав'язано нерівноправні угоди, усе ж країна зуміла зберегти незалежність. Здійснивши на початку XX ст. обережні реформи, Сіам зміг в кілька разів збільшити свої бюджетні прибутки, що дозволило реалізувати дорогі проекти залізничного будівництва, переозброєння армії тощо. Успішно розвивалася гірнича промисловість, з'явилися національні банки. На зовнішньополітичній арені Сіам вміло маневрував між великими державами, намагаючись не допустити посилення на своїй території впливів жодної із них.
Приклад Сіаму спростовує твердження деяких європейців про те, що реформування традиційних виробничих відносин чи зміни в соціальнополітичні сфері в країнах Південно-Східної Азії здійснювалися лише представниками західного світу в колоніально залежних країнах. У 30-х рр. абсолютну монархію в Сіамі змінила конституційна. Напередодні Другої світової війни Сіам зблизився із Японією й під час війни на Тихому океані виступив на її боці.
На початок XX ст. Індокитай перебував у колоніальній залежності від Франції. До складу створеного в жовтні 1887 р. Парижем Індокитайського союзу входили Аннам, Тонкій і Кохінхіна (які складають сучасний В'єтнам), Камбоджа, а з 1889 р. – Лаос. Ці країни вважалися протекторатами Франції, й у них діяли французькі резиденти. Лишень південна частина В'єтнаму була колонією, й керував нею французький генерал-губернатор. У Північному та центральному В'єтнамі правила аннамська династія Нгуєнів, в Лаосі – луангпрабангських, а в Камбоджі – кхмерських королів.
Найбільшим та найкраще розвиненим економічно з-поміж країн регіону був В'єтнам. Незважаючи на це, представники корінного населення країни були майже позбавлені демократичних прав. У В'єтнамі діяв «туземний кодекс», який надавав привілеї європейцям, котрі мешкали в країні, та суттєво урізав права місцевого населення. Більшість в'єтнамців не мали права вільного пересування по країні, на їх будинки не поширювалися закони про недоторканість житла тощо. Понад 90% в'єтнамців, за офіційною статистикою, належали до бідних верств населення. Промисловість країни контролювали французькі монополії та почасти заможні китайські підприємці. Найкращим було становище порівняно нечисленного прошарку асимільованих в'єтнамців, яких допускали до роботи в адміністрації, колоніальній армії та службах правопорядку.
У 20-х рр. у В'єтнамі з'явилися перші політичні партії: «Данг лап хієн» (Конституційна партія), «Хой фук В'єтнам» (Спілка оновлення В'єтнаму), «Данг тхань хієн» (Партія молоді). Політичні програми цих організацій були подібними й стосувалися вимог зрівняння в правах місцевого населення із європейськими колоністами та розширення автономії країни. Найбільш радикальні вимоги щодо змін режиму протекторату поставило створене в 1925 р. на території Китаю Революційне товариство в'єтнамської молоді. Одним із його організаторів став майбутній лідер комуністичного В'єтнаму, член французької компартії Хо Ші Мін (1890 – 1969). З часом комуністична
ідеологія почала набирати популярності у В'єтнамі. В країні виникло кілька комуністичних гуртків.
В лютому 1930 р. в Гонконзі під патронатом Комінтерну було створено Комуністичну партію В'єтнаму, яка кількома місяцями пізніше змінила свою назву на Комуністичну партію Індокитаю. Поширенню комуністичного впливу сприяло спричинене світовою кризою погіршення економічної ситуації. Протягом 1930 р. в кількох районах країни відбулися збройні виступи проти французів, в Південному В'єтнамі повстали в'єтнамські солдати Ієн-Байського гарнізону, траплялися випадки саботажу та терористичні акти. Французам вдалося придушити ці виступи.
Повністю підпорядковуючись вказівкам із Москви, у 1936 – 1939 рр. в'єтнамські комуністи вилучили із своєї партійної програми гасла про незалежність країни й оголосили про підтримку уряду Народного фронту в метрополії.
Країни Південно-Східної Азії протягом міжвоєнного періоду продемонстрували міцність своєї культурно-цивілізаційної основи. Не лише в країнах із переважанням буддистського населення (Цейлоні, Бірмі, Лаосі, Камбоджі), але й в мусульманських (Індонезія, Малая), християнських (Філіппіни) та конфуціанських (В'єтнам) країнах, національно-визвольні рухи мали переважно мирний характер. Під час війни на Тихому океані всі країни регіону були окуповані Японією. Поразки у війні із японцями дискредитували уряди метрополій. З огляду на власні інтереси, Токіо підтримав національно-визвольні сили в окупованих країнах й навіть дозволив деяким із них проголосити формальну незалежність (Бірма, Філіппіни, Індонезія), Це відіграло вирішальну роль в здобутті країнами регіону повної незалежності після завершення Другої світової війни.
КРАЇНИ СЕРЕДНЬОГО СХОДУ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД.
Країни Середнього Сходу – Туреччина, Іран та Афганістан – становлять особливу групу мусульманських держав Азії. На початок XX ст. Туреччина та Іран зуміли зберегти політичну незалежність, а Афганістан, хоча й був обмежений у своїй зовнішній політиці Великобританією, усе ж мав головні ознаки державності – власний уряд, армію, податкову та судову системи тощо. Одразу після завершення Першої світової війни країнам Середнього Сходу довелося вирішувати складні зовнішньополітичні завдання. Туреччина та Іран були змушені давати відсіч зазіханням на свій національний суверенітет та територіальну цілісність, а Афганістану довелося воювати із Великобританією, яка не бажала визнати проголошеної в 1919 р. у Кабулі незалежності колишнього протекторату. Протягом міжвоєнного періоду у Туреччині, Ірані та Афганістані відбувалися подібні за своїм характером модернізаційні процеси, які, однак, призвели до зовсім різних наслідків.
Найбільшою та найвпливовішою країною регіону була Туреччина. Оскільки Стамбул належав до табору переможених в Першій світовій війні країн, найважливішим питанням перших повоєнних років для нього стало укладення мирної угоди із державами Антанти. Підписання Туреччиною
1920 р. Нейського договору перетворило її на напівколонію західних країн. Значну частину її території окупували англійські, грецькі, італійські і французькі війська.
Нав'язані Туреччині переможцями умови миру були настільки важкими та принизливими, що спричинили зростання патріотичних настроїв серед значної частини турецького населення. Обурення турок вилилося в масовий національний рух, очолений Мустафою Кемалем. У 1919 р. націоналісти домоглися ухвалення палатою депутатів у Стамбулі Національного пакту, за яким усупереч планам Антанти турецькі області в Європі та Азії мусили скласти незалежну турецьку державу. Англійці у відповідь зайняли Стамбул і розігнали палату депутатів. Тоді Кемаль закликав депутатів зібратися в Анкарі, на неокупованій території в глибині Малої Азії. З них були утворені Великі національні збори Туреччини (меджліс), який сформував уряд на чолі з Кемалем. Спішно почала формуватися армія.
Кемаль 1922 р. підготував велику наступальну операцію проти грецьких військ в районі Смірни (Ізміра), витіснивши їх з Туреччини. Визнавши врешті провал своїх планів щодо Туреччини, Антанта 1923 р. підписала з нею мирний договір, що визнавав незалежність країни. 1923 р. в Туреччині був ліквідований султанат, вона стала республікою.
У ході війни за збереження територіальної цілісності Туреччини надзвичайно високий авторитет здобув лідер націоналістів Мустафа Кемаль. Спираючись на створені в ході патріотичного та революційного руху структури та особисту популярність, М. Кемаль форсованими темпами почав здійснювати в країні соціальні та економічні перетворення. Туреччина була проголошена республікою, скасовано халіфат, проведено низку радикальних реформ, які в кінцевому підсумку змінили традиційний суспільний устрій, економічні відносини, а почасти навіть побутову сферу життя турків.
Двома головними принципами, які М. Кемаль поклав в основу всіх запроваджених в країні реформ, стали секуляризм і етатизм. Відділення релігії від держави потягнуло за собою рішучі зміни в освітній та судовій системах, а також зміни в нормах щоденної моралі. Етатизм турецьких реформ насамперед проявився в одержавленні економічної сфери. Тут почалися проводитися реформи, спрямовані на європеїзацію країни. Мусульманська церква була відділена від держави, і створена світська система освіти. Замість арабського алфавіту був уведений європейський. Чоловіки були зобов'язані носити чоловічий одяг, багатоженство заборонили. У1924 р. ухвалили конституцію, що закріпила республіканський устрій і надала Кемалю великі повноваження. 1930 р. жінки дістали право голосу. За європейським зразком були введені прізвища. Мустафа Кемаль узяв прізвище Ататюрк (батько турок). Держава активно заохочувала розвиток промисловості, будувалися державні промислові підприємства. Таким чином, Турецька держава у 1920 – 1930-і рр. досягла суттєвого прогресу.
Специфіка традиційної турецької господарської системи полягала у домінуванні закордонного або місцевого, але не турецького (вірменського, грецького, єврейського) капіталу. Природне бажання турецького уряду
ліквідувати цю диспропорцію розвитку та створити національну турецьку буржуазію було реалізоване шляхом цілеспрямованої підтримки національного виробника та поступової ліквідації іноземних концесій.
До кінця 30-х рр. політика секуляризму та етатизму принесла відчутні результати. Щоправда, ціною, яке турецьке суспільство заплатило за десятиліття державної опіки, стало обмеження значної частини демократичних свобод та поширення авторитарних методів управління країною. Політичний режим, який виник в Туреччині напередодні Другої світової війни, мав багато рис, які традиційно є притаманними антиліберальним тоталітарним моделям державного розвитку.
Подібно до Туреччини у міжвоєнний період розвивався Іран. Незважаючи на те, що Іран не брав участі у Першій світовій війні, в 1918 – 1919 рр. він опинився на порозі втрати національної незалежності. Територія країни повністю була окупована британськими військами, а згідно з англоіранською угодою 1919 р., британці отримали змогу контролювати армію, фінансову систему, нафтовидобуток й навіть окремі аспекти іранської внутрішньої політики. Послабленням центральної влади Ірану одразу ж скористалися національні меншини та гілянські партизани дженгелійці. Протягом 1920 –1921 рр. у Хорасані, Гіляні та Іранському Азербайджані існували незалежні від Тегерану райони зі своїми власними урядами.
Після тривалої політичної кризи, що проявилася в частій зміні урядових кабінетів та дедалі більшому розвалі державних структур країни, 21 лютого 1921 р. у Ірані відбувся військовий переворот, який очолив командир козацьких частин Реза-хан. Концентруючи в своїх руках дедалі більшу владу, Реза-хан усунув в 1925 р. від влади останнього шаха династії Каджарів й сам став засновником нової іранської династії Пехлеві.
Отримавши всю повноту політичної влади в державі, новий шах розпочав соціальні та економічні реформи. Взявши за взірець Туреччину, Іран прискореними темпами провів земельну, фінансову та судову реформи. Було запроваджено елементи західного способу життя. В країні з'явилася національна промисловість, розбудовано соціальну інфраструктуру, почалося формування національної світської інтелігенції. Важливі реформи сприяли розвиткові освіти та культури: введена обов'язкова початкова освіта, відкривалися світські школи, вузи, в тому числі й Тегеранський університет 1934 р. За європейським зразком були введені прізвища, європейський одяг.
Реформи Рези-хана значно змінили країну. Промисловий розвиток сприяв появі прошарку кваліфікованих робітників. Закріпилися ринкові відносини у сільському господарстві. Сформувалася освічена національна інтеліґенція.
Однак, через сильні позиції духовенства, яких так і не змогли підважити іранські реформи, наслідки соціально-економічних перетворень в Ірані були значно скромнішими, ніж в Туреччині.
Найбіднішою та найбільш відсталою країною регіону був Афганістан. Афганістан вважався формально незалежною державою, але тут панував англійський вплив, який спирався на еміра Хабібуллу-хана. На початку XX ст.