Довідник_2014
.pdfне спостерігається, оскільки ОВП не контролює екстремістсько-ісламістські терористичні угруповання.
Через невирішеність низки пов'язаних із конфліктом проблем, протягом понад півстоліття Близький Схід залишається у фокусі світової політики. Конфлікт у Палестині має не лише локальне, але й значно ширше міжнародне значення.
МАТЕРІАЛИ ДО КУРСУ «ТЕОРІЯ ТА МЕТОДИКА НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ»
РОЛЬ І МІСЦЕ МЕТОДИКИ У ШКІЛЬНОМУ НАВЧАННІ ІСТОРІЇ
Сьогодні в Україні відбувається реформа навчально-виховного процесу всієї шкільної освіти. Історія як навчальний предмет своїми специфічними можливостями має сприяти розвитку нових рис особистості і її активній інтеграції у демократичне суспільство, що розвивається, та розумінню його цінностей. Тому викладання історії сьогодні потребує нового концептуального підходу як до змісту шкільної історичної освіти, так і до відбору та створення сучасних, найбільш ефективних навчальних, педагогічних технологій (моделей організації навчання). Головною метою методики викладання історії як науки є обґрунтування наукових основ шкільної історичної освіти і шляхів її вдосконалення відповідно до потреб суспільства. Методична наука покликана озброїти вчителя історії змістом і педагогічними підходами до навчання, знаннями, вміннями і навичками, необхідними для ефективної історичної освіти, виховання і розвитку учнів.
Предмет і головна мета методики викладання історії обумовлюють її основні завдання:
–вивчення основних тенденцій розвитку вітчизняної методичної думки;
–на основі теоретичного з'ясування змістовної суті компонентів процесу навчання історії та зв'язків між ними, визначення основних умов і принципів навчання, їх кваліфікований аналіз, структурування, узагальнення і доступний для сприйняття та застосування опис;
–виявлення об'єктивно існуючих зв'язків між компонентами навчання, протиріч та закономірностей їх розвитку;
–визначення способів та критеріїв моніторингу й оцінки якості історичної освіти;
–напрацювання, розробка нових ефективних моделей навчання з використанням досвіду і актуальних об'єктивних потреб історичної освіти.
У сучасних умовах, коли йде складний, суперечливий процес трансформації шкільної історичної і суспільствознавчої освіти, найбільша увага приділяється вдосконаленню її структури і змісту. Серед методичних проблем змісту важливе місце посідають проблемизастосування нових методологічних підходів до його відбору, питання співвідношення фактів і теоретичних узагальнень, формування історичних образів і понять, розкриття сутності та тенденцій історичного процесу, розвивальні можливості історичної інформації та ін. До іншої групи проблем відносяться питання, пов'язані з розвитком історичного мислення, свідомості, громадянськості учнів, формування в них розумової самостійності, які вимагають наукового обґрунтування відповідних методів, прийомів і засобів навчання.
Завданням методичної науки є також розкриття оптимальних умов успішного досягнення укомплексі основних цілей виховання, освіти і розвитку особистості дитини засобами історії.
Розробляючи систему навчання історії, методика дає відповіді на запитання:
–Які завдання (передбачувані результати) потрібно і можна ставити перед навчанням історії на конкретному уроці чи під час вивчення тієї чи іншої теми, курсу?
–Чому вчити? Якими мають бути структура того чи іншого шкільного курсу? Як відібрати матеріал для конкретного уроку?
–Яким чином має бути організована пізнавальна діяльність школярів?
–Які види навчальних посібників потрібні? Як вони мають бути побудовані, щоб сприяти досягненню оптимальних результатів у навчанні?
–Як викладати матеріал? Які методи і прийоми використати для досягнення оптимальних результатів?
–Як враховувати результат навчання і використовувати отримані результати для удосконалення процесу навчання?
–Які міжкурсові та міжпредметні зв'язки треба встановити? Яким
чином?
–Як розвинути особистість дитини, які життєві компетенції і яким чином формувати?
Зараз, коли в історичній освіті поступово набуває значення компетентнісно-орієнтований підхід, а інформація стає плюралістичною і різноманітною, вчитель історії стикається з проблемами не тільки дидактичного чи інформаційного характеру. Школа самостійно переборює світоглядний і морально-ціннісний вакуум у суспільстві, бере участь у пошуку і формуванні цілей і пріоритетів освітньої політики. В останні роки розробляються й застосовуються інноваційні технології, що охоплюють сучасні тенденції і напрями розвитку освіти. Обговорюється питання про місце і роль вчителя історії в освітньому процесі. Багато вчених вважають, що головна проблема, яка гальмує реформу – це підготовка вчителів. Дискусії, що розгортаються, підтверджують думку, що найважчим є, руйнування стійких стереотипів мислення і поведінки, що склалися за довгий період існування уніфікованої освіти, авторитарного викладання, директивного контролю.
Функції методики навчання історії як науки.
Перша функція історико-методичної науки – описова, констатуюча, орієнтована на об'єктивний виклад доступних для даної науки реальних фактів освітньої діяльності, емпіричних даних досвіду, практики.
Але емпіричний базис науки – це не проста сукупність фактів, тому друга найважливіша функція науки – діагностична, що сприяє оцінюванню добутих фактів, їх зіставленню, співвіднесенню із критеріями, систематизації, класифікації й т.п.
Емпіричний базис науки може претендувати на певну завершеність лише в тому випадку, якщо дані практичного досвіду одержали властиво
наукове пояснення. Із цього випливає, що третьою функцією є пояснювальна, спрямована на виявлення причинно-наслідкових зв'язків у розглянутих явищах, на виявлення тенденцій і певних закономірностей у них.
Однак важливо не просто описати й пояснити ті або інші події, процеси тощо, що має сугубо локальне значення, але й обґрунтувати можливість використання цього досвіду в нових умовах, зробивши його надбанням більш масової практики.
Поряд з індуктивним рухом знання (від практики до теорії) можливий і вкрай необхідний дедуктивний потік ідей і інформації, що дозволяє асимілювати в тієї або іншій освітній теорії дані інших наук, широкий міжнародний досвід. У цьому зв'язку важливу роль відіграє четверта функція науки – прогностична, що дозволяє передбачити можливі наслідкипрактичного використання концепцій, доктрин, інноваційних технологій.
СУЧАСНІ ЦІЛІ, ЗАВДАННЯ ШКІЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ
Загальна мета реформування шкільної історичної освіти, на думку провідних методистів, полягає у створенні умов для підвищення культурного рівня суспільства, раціоналізації його історичної свідомості. Завдання школи, зокрема в ділянці вивчення історії, – готувати молодь до творчого сприймання і розвитку національних і світових культурних надбань, до активної її участі в громадському житті суспільства, формувати вміння нових поколінь жити в сучасному, сповненому суперечностей світі, чітко усвідомлювати завдання, що стоять перед суспільством і його громадянами, розуміти й гнучко реагувати на динаміку цих завдань і – що важливо – знати способи їх втілення у життя, тобто вміти створювати нове, а не тільки дублювати досвід попередніх поколінь. Історичні знання повинні сприяти встановленню взаєморозуміння між людьми з різними культурними, етнічними, мовними та релігійними традиціями, допомогти сучасному мешканцеві України усвідомити себе не тільки представником своєї держави та регіону, а й громадянином Європи і світу.
На думку О. Пометун і Г. Фреймана, головна мета шкільної історичної освіти може бути визначена як створення оптимальних психологопедагогічних умов для інтелектуального розвитку, саморозвитку та становлення особистості учня як суб'єкта історичного розвитку та суспільних відносин, громадянина-патріота, який керується в своїй діяльності загальноприйнятими соціокультурними нормами та цінностями.
Завданнями сучасної шкільної історичної освітиє забезпечення умов для:
–набуття школярами ключових та предметних компетентностей;
–виховання повноправного громадянина-патріота України, який здатен вільно орієнтуватися в суспільному житті та усвідомлювати свою роль та відповідальність перед суспільством та державою, формування в учнів самосвідомості та власної ідентичності на різних рівнях;
–формування у школярів загальнолюдських та національних цінностей,
а також цінностей демократичного плюралістичного суспільства
(толерантності, поваги до інших, верховенства права, соціальної активності, громадянської відповідальності, моральної свідомості);
–оволодіння молоддю базовими знаннями про головні явища, події, процеси та тенденції в історії України та світу, про діалогічний, безпечний спосіб взаємодії з людьми, природою, культурою, цивілізацією;
–розвитку історичного, творчого та критичного мислення учнів: умінь здійснювати історичний аналіз, історичну критику, реконструкцію історичних подій, явищ, процесів, історичне прогнозування та інтерпретацію історичних фактів, умінь добирати та орієнтуватися в історичній інформації;
–розвитку інтересу учнів до історії як сфери знань і як предмета, формування у них власних освітніх запитів щодо навчання історії та вміння їх задовольнити;
–розвитку загальної культури учнів, прилучення їх до духовних і культурних надбань українського та інших народів, до історико-культурної традиції людської цивілізації.
Цілі історичної освіти поділяються на стратегічну і тактичні. Стратегічна мета: засобами історичної освіти забезпечити процес
культурного та духовного самовизначення учня. Тобто, торкаючись минулого людства, відчути та осмислити себе його часткою – людиною; засвоюючи історію Європи як власну історію, відчути себе причетним до європейської цивілізації, європейцем; вивчаючи історію власного народу, засвоїти його культуру, усвідомити своє місце в світі, визначитись щодо особистих пріоритетів, пережити процес розвитку громадянських почуттів та мотивів, стати дійсно громадянином України. Таким чином, стратегічна мета шкільної історичної освіти постає в тому, щоб на базі необхідних та достатніх знань учень відчув себе людиною, причетною до світової, європейської та української історії й культури, громадянином, відповідальним за життя своєї країни, особистістю, що творить власне життя, орієнтуючись на загальнолюдські та національні цінності.
Тактичні: пізнавальна – забезпечити засвоєння учнями необхідних історичних знань, достатніх для реалізації культурологічного та духовного потенціалу історії, а саме: сформувати яскраві уявлення про головні події та героїв минулого, осмислене сприйняття і використання історичних понять та усвідомлення історичних зв'язків, закономірностей, тенденцій суспільного життя, щоб на цих засадах забезпечити психологічний і культурний розвиток школярів, процеси соціалізації та особистісного становлення учнів.
Розвивальна – забезпечити засвоєння учнями операційного компонента змісту історичної освіти, формування предметних вмінь і розвитку розумових здібностей та історичного мислення школярів, їхньої здатності розв'язувати проблеми навчання та життєві проблеми завдяки власній творчо-пошуковій активності.
Виховна – впливати засобами історичного пізнавання на актуалізацію особистісного емоційно-ціннісного ставлення учнів до себе, до минулого та процесу його пізнання, до інших людей, світу загалом та рідної країни зокрема, тобто до життя та його вічних істин, сприяти процесу духовного та
культурного самовизначення кожної дитини, досягнення нею нетільки функціональних, а й психологічних результатів навчання, а саме – утворенню позитивної «Я-концепції» особистості, яка б містила соціально схвалені образи «Я» («знаючий», «вмілий», «здатний творчо мислити, шукати», «відповідальний»..., тобто – «особистість», «громадянин», «людина»).
Прогнозуючи цілі історичної освіти, слід пам'ятати, що реальні результати навчання історії вшколі завжди проявляються у двох планах – функціональному (знання, уміння, навички) та психологічному (самовідчуття, самооцінка, ставлення, інтереси, мотиви та ін.). Суть гуманізації освіти в цілому – кожен урок історії мусить торкатися душі та серця кожного учня, впливати на його розвиток та виховання. Сьогодні як ніколи постає завдання зробити процес викладання історії не формальним («вивчай, бо треба знати»), а дієвим, наповненим особистісним сенсом («вивчаю, бо хочу знати, бути, стати...»).
ЗАГАЛЬНІ ПІДХОДИ У ФОРМУВАННІ ЗМІСТУ ШКІЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ
Відповідно з Законом «Про освіту» у нашій країні запроваджено освітні стандарти з історії. Стандарт освіти є нормативним документом, який в обов’язковому порядку визначає мінімум змісту освітніх програм і вимоги до рівня підготовки учнів. Стандарт освіти покликаний забезпечити учням рівні можливості для отримання історичної освіти, стимулювати більш високий результат і на цій основі індивідуалізувати навчання. В даний час визначені обовязкові мінімуми освіти загальноосвітньої школи. Базовий навчальний план, обов’язкові мінімуми освіти і навчальні програми формують зміст предмету.
Шкільний курс історії покликаний вирішувати триєдину задачу:
–дати цілісну систему знань, забезпечивши їх глибину і міцність;
–забезпечити формування наукового розуміння історії і шанобливого ставлення як до вітчизняної історії, так і історії зарубіжних країн і народів;
–розвивати історичне мислення школярів і навчити учнів самостійно набувати і застосовувати знання. При цьому історичне мислення школярів розглядається в органічній єдності із загальним развитком їх мислення. Особливо слід подкреслити, що історична освіта повинна допомогти кожній людині засвоїти три кола цінностей: етнокультурних, національних і загальнолюдських (планетарних).
Під час конструювання змісту шкільної історичної освіти необхідно забезпечити баланс політичних, культурних, етнонаціональних та інших цінностей при домінанті національних (державних) цінностей. Сучасна концепція історичної освіти передбачає систематичне вивчення історії. Історія не може бути замінена якимсь набором людинознавчих чи суспільствознавчих курсів. Ця навчальна дисципліна становить стержень гуманітарних курсів у основній і повній середній школі.
Основні змістові лінії шкільної історичної освіти включають в себе історичний час, історичний простір, історичний рух (розвиток). Історичний
час характеризується не лише відліком років і періодизацією подій і процесів (рік, століття, тисячоліття, епоха), але циклічністю в історії, синхронністю й асинхронністю історичного розвитку. Історичний простір містить карти локально-історичних цивілізацій, динаміку географічних, екологічних, етнічних факторів развитку людини й суспільства, зміни геополітичної карти своєї країни і світу. Історичний рух (розвиток) дає розуміння розвитку людини в різні історичні епохи (потреби, інтереси, мотиви діяльності, сприйняття світу, цінностей, умови життяіпобутулюдини); еволюції трудової деяльностілюдини, історіїлюдськихспільноту різніепохи; процесів утворенняі розвиткудержав, їх історичних форм, основних віх політичноїісторіїкраїн і народів світу; історії пізнання людиноюнавколишнього світу, розвиткуідеології (релігійні і світські вчення), громадськоїдумки, наукових ідей; історії культури народів світу, історіївідносин між народами, спільнотамиі цивілізаціями.
Увідповідності з названими лініями формується зміст повного предметного циклу, який є викладом історії з найдавніших часів до наших днів. Існують різні рівні подачі історії – історія всесвітня, історія держав і народів, історія вітчизняна й історія регіональна.
Зміст освіти відображають програми і навчальні плани середньої школи. Документом, який визначає вивчення курсу історії, є навчальна програма. Вона і визначає зміст шкільного курсу вивчення історії. Програма
повинна бути об'єктивним документом, позбавленим суб'єктивності., Програма – це документ, в якому називаються цілі предмета,
розкриваються зміст його в кожному класі, а також з'ясовані основні ідеї, поняття, вміння та навички, якими повинні володіти учні. Саме програма конкретизує мету загальної історичної освіти та визначає через структуру курсу методи навчання та критерії оцінювання його результатів. Таким чином, навчальні програми є реальними орієнтирами педагогічної і навчальної діяльності в школі. Сучасний статус програм стимулює критичний підхід педагогів до вибору програм, їх творчості у плануванні навчання історії.
Навчальні програми можуть бути типовими, робочими і авторськими. Типові (державні) навчальні програми з історії розробляються на основі державного освітнього стандарту. У них відображається історикопедагогічний досвід, заснований на досягненнях упедагогіці і психології. Тому виникає необхідність періодично оновлювати навчальні програми у відповідності з розвитком педагогічної науки і практики. Такі програми затверджуються Міністерством освіти, науки, молоді та спорту України та мають рекомендаційний характер. Робочі навчальні програми розробляються на основі державних, але більш застосовувані на практиці. Вони описують національно-регіональний компонент і роблять посилання на інформаційну базу, технічне забезпечення, можливості учнів. Авторські навчальні програми лише враховують вимоги державного освітнього стандарту. Вони залишають за собою право утримувати інший принцип побудови навчального матеріалу, мати свої підходи до розгляду тих чи інших теорій,
викладати свою точку зору. Такі програми повинні мати рецензію від учених, що займаються вивченням історії, а також необхідне затвердження їх педагогічною радою школи.
У зв'язку з поглибленням процесів диференціації освіти розробляються різні (альтернативні) варіанти навчальних програм. В будь-якому навчальному закладі сьогодні можуть застосовуватися одночасно декілька варіантів програм з історії, які дають можливість враховувати інтереси і потреби учнів. Рішення про запровадження диференційованих програм і створення класів з поглибленим або, навпаки, полегшеним вивченням предмету приймають шкільні педради.
На основі державного стандарту розробляються програми і підручники, які подають матеріал історії у хронологічній послідовності подій, явищ, процесів.
ОСНОВНІ КОМПОНЕНТИ ПРОЦЕСУ НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ
Основними компонентами процесу навчання історії є:
1)соціально значущі цілі шкільної історичної освіти;
2)зміст навчання;
3)організація навчального процесу;
4)пізнавальні можливості учнів;
5)результати навчання.
У реальному процесі навчання історії його компоненти взаємодіють, взаємовпливають та визначають розвиток одне одного.
Цілі навчання історії змінювались на різних етапах розвитку вітчизняної школи. Вони, як правило, відбивають ті соціально-економічні, політичні, духовно-культурні зміни, що відбуваються в суспільстві в ті чи інші часи. Визначення цілей повинно враховувати загальні завдання навчання історії, розвитку і виховання учнів тощо, а також умови та забезпечення навчального процесу, наявність підготовлених вчителів і т. ін.
На рубежі ХІХ – ХХ ст., наприклад, цілями навчання історії були: формування повноцінної історичної свідомості учнів, вивчення історії у процесі розвитку, еволюції суспільства, знайомство з минулим, щоб зрозуміти оточуючу реальність і передбачати майбутнє, вивчення культурної спадщини предків і людства у цілому, виховання законослухняних громадян, патріотів Батьківщини тощо.
Сьогодні цілі навчання історії визначені у Державному стандарті освітньої галузі «Суспільствознавство».
Процес навчання історії має на меті насамперед розвиток індивідуальності школяра, його особистісних якостей. Він забезпечує гармонійну реалізацію всіх своїх функцій (розвиток, навчання, виховання). Єдність навчання, виховання, розвитку досягається лише за умови активізації роботи самих учнів на всіх етапах процесу навчання. Навчання має виховуючий характер також у зв'язку з формуванням ціннісних орієнтацій і переконань учнів на основі особистісного осмислення досвіду історії,
сприйняття ідей гуманізму, поваги прав людини і демократичних цінностей, патріотизму і взаєморозуміння між народами.
Зміст шкільної історичної освіти є сукупністю змісту всіх курсів історії, що вивчаються сьогодні у 5-11 класах середніх загальноосвітніх навчальних закладів. Він має формуватися на основі відбору та структурування фактів і понять історичної науки відповідно до цілей і завдань навчання історії в школі. Методична наука визначає принципи та критерії такого відбору та структурування. Як правило, до вивчення у шкільних історичних курсах відбираються основні факти, найважливіші події та явища вітчизняної та всесвітньої історії, відповідні теоретичні поняття та ідеї, способи історичного пізнання та аналізу і т. п. Зміст історичної освіти, відібраний для навчання у школі, оформлюється у вигляді Державного стандарту, програм і підручників.
Зміст освіти засвоюється учнями за допомогою методичної організації (технології) навчання, яка передбачає певні форми, методи, методичні прийоми та засоби навчання. Форма навчання є зовнішнім відображенням, оформленням методів, методичних прийомів і засобів навчання. Вона відбирається залежно від особливостей змісту того чи іншого заняття та методів і засобів, що використані вчителем. Навчання історії може бути організоване у формі класних, позакласних та позашкільних занять. Перелік форм навчання, що застосовуються у методиці історії, достатньо великий. Крім уроку, це – лекції, семінари, практичні та лабораторні заняття, конференції, екскурсії, інтерактивні заняття («круглі столи», дискусії, дебати, рольові ігри та ін.).
Методи (способи діяльності) навчання також можуть бути різними, зокрема за одним з підходів вони розподіляються на: усні, словесні, словесно-текстові, наочні, практичні тощо. Суть їх полягає у тому, що вони дають відповідь на питання, як вчити, визначають двосторонню діяльність учня і вчителя. Кожен з методів є складним за структурою і передбачає застосування певної сукупності прийомів (операцій, що виконують під час навчання вчитель і учнів та засобів навчання (до них відносять тексти, приладдя, посібники тощо).
Добре продумана та побудована методична організація (технологія) навчального процесу дозволяє найбільш ефективно формувати в учнів історичні знання, пізнавальні вміння, ключові й предметні компетентності, розвивати їх історичну свідомість, здібності, виховувати громадянські цінності та якості.Зміст освіти та методична організація навчання мають відповідати цілям навчання історії, забезпечувати їх здійсненність.
Важливим компонентом процесу навчання історії є пізнавальні можливості учнів. Вони пов'язані з віком учнів і відповідним рівнем сформованості історичних знань, умінь, навичок, наявністю та розвитком загальних здібностей учня до навчання, розвиненістю його пізнавальних потреб та інтересів, зокрема до вивчення історії. Під здібностями розуміють індивідуальні нахили особистості, які є суб'єктивними умовами, здатністю до здійснення певного виду діяльності, зокрема навчання історії. Вони
проявляються у швидкості, глибині та стабільності оволодіння методами та способами діяльності.
Засвоєння історичних знань та відповідний розвиток особистості дитини пов'язані, наприклад, з наявним рівнем розвитку в неї мислення, уяви, мотиваційно-вольової та емоційної сфери особистості. У процесі навчання розвиваються здібності учнів розуміти, здобувати, засвоювати та застосовувати історичні знання.
Навчальні досягнення учнів (результати навчання) безпосередньо пов'язані з реалізацією цілей і завдань шкільної історичної освіти і відбивають досягнутий рівень знань, умінь, навичок, компетентностей учнів, рівні розвитку їх інтелектуальної, мотиваційно-вольової та емоційної сфери.
Результати навчання можуть вимірюватись рівнем історичної освіченості учнів, сформованості їх історичної свідомості, розвитком пізнавальних можливостей школярів, ключових та предметних компетентностей учнів, вихованістю й загальною культурою. Для вимірювання результатів навчання існують спеціальні методи та прийоми, серед яких опитування, тестування, контрольні роботи, реферати та ін.
Компоненти процесу навчання історії тісно взаємопов’язані між собою. Цілі та завдання навчання визначають зміст історичної освіти. Відповідно до цілей і змісту обирається оптимальна організація (технологія) викладання і навчання. Цілі, зміст і організація (технологія) навчання мають бути відповідними, адекватними пізнавальним можливостям учнів даного віку, даного навчального закладу, даного класу тощо. Ефективність організації педагогічного процесу перевіряється отриманими результатами.
ПІЗНАВАЛЬНІ ПРОЦЕСИ У НАВЧАННІ ІСТОРІЇ
Найважливішим серед пізнавальних процесів є сприйняття – наочнообразне, просторово-часове відбиття у свідомості людини предмета, явища, яке базується на різних відчуттях, розумінні предмета чи осмисленні його на основі попереднього досвіду.
Очевидно, що в навчанні історії провідними аналізаторами процесу сприйняття виступають зоровий і слуховий. Звідси специфіка педагогічних вимог до організації сприйняття школярами навчального матеріалу:
Потрібно точно встановлювати цілі та завдання сприйняття. На початку пояснення будь-якого заняття вчитель має точно вказувати, на що звернути увагу, що варто запам'ятати, знати.
Щоб сприйняття було продуктивним, необхідно викладати матеріал окремими смисловими частинами, визначаючи ознаки, етапи, риси, чітко виділяючи головне, суттєве.
Сприйняття є більш ефективним, якщо підключені різні аналізатори, якщо учень чує мову учителя, бачить картину, предмет, документ, діє – вирішує задачі, виконує вправи.
За одних і тих самих умов навчання учні по-різному відтворюють історичну інформацію, виявляючи різні типи сприйняття. Так, наприклад, у розповіді вчителя чи на малюнку одні учні швидко виокремлюють деталі,