Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Довідник_2014

.pdf
Скачиваний:
159
Добавлен:
07.02.2015
Размер:
3.16 Mб
Скачать

уточнюють подробиці, але не в змозі охопити історичний факт цілісно, побачити в ньому головне, пояснити його. Їм притаманний аналітичний тип сприйняття. Інші діти, навпаки, мають схильність до узагальненого сприйняття явищ, легко відтворюють цілісний образ, виділяють головні риси історичних фактів, але не надають уваги деталям, специфічним атрибутам. Це – ознаки синтетичного типу сприйняття. Якщо школяреві, слухаючи розповідь учителя, не вдається одночасно аналізувати її й формулювати теоретичні висновки, то, можливо, причина поверхневого переказу в емоційному типі сприйняття. Найбільш продуктивним є аналітикосинтетичний тип сприйняття, який можна формувати на уроках історії за допомогою спеціально підібраних завдань.

На основі отриманих знань в учнів формується історична уява. Уява – складний психічний процес, що полягає у створенні нових образів на основі минулих уявлень і знань. Уява буває трьох видів: репродуктивна (відтворююча), творча і фантастична. У вивченні минулого особливого значення набуває здатність школярів на основі опису в підручнику, розповіді вчителя чи картини уявити собі історичні предмети, обстановку, місце чи дії учасників подій, тобто здатність до репродуктивної уяви. Не меншу цінність має здатність до творчої уяви: реконструювати історичний факт на основі фрагмента археологічної пам'ятки, уривка драматичної розмови, яскравої метафори і т. п.

Деяким дітям для творчого оповідання достатньо опорних слів і словосполучень, серії репродукцій. Цих школярів відрізняє вербальна уява. Для інших учнів поштовхом до творчості може служити яскравий символ історичного факту, і вони легко справляться з завданням: У даному випадку завдання розраховане на здатність до невербальної уяви.

Пам'ять можна охарактеризувати як психофізіологічний процес, що виконує функції запам'ятовування, зберігання, впізнавання і відтворення раніше сприйнятого матеріалу.

За часом збереження матеріалу пам'ять поділяється на короткочасну оперативну і довгострокову. При структуруванні історичного матеріалу в шкільних підручниках, при доборі поурочного матеріалу, при проведенні повторювально-узагальнюючих занять, складанні тестів і екзаменаційних білетів тощо необхідно враховувати її різновиди. За типом аналізатора, переважаючим в процесах запам'ятовування, збереження і відтворення виділяють: слуховий, зоровий, словесно-логічний та інші види пам'яті. Діти з перевагою значеннєвої (словесно-логічної) пам'яті відзначають раціональність античного житла (планування, висвітлення, функціональна роль окремих приміщень). Школярі з перевагою механічної пам'яті запам'ятовують щось незвичайне в античному будинку (у порівнянні із сучасним житлом).

Значну роль у повноцінному засвоєнні і відтворенні навчальної інформації може відігравати емоційна пам'ять. У навчанні історії важливо задіяти також можливості довільної і мимовільної пам'яті.

Засвоєння учнями знань йде разом з їх осмисленням. Від учня потрібні вольове зусилля, увага, запам’ятовування, робота фантазії, яка створюєу свідомості образи явищ, які описуються. У процесі вивчення історії учень здійснює самостійний пошук фактів, подій. Для цього він повинен знати різні джерела історичних знань і володіти прийомами роботи з ними.

Суть історичних фактів: генезис і розвиток історичних явищ, співвідношення одиничного, особливого і загального в громадському житті, закономірності історичного процесу та інші аналогічні знання, розкриті історичною наукою, можуть бути засвоєні у навчанні лише на основі мислительної діяльності учнів, шляхом осмислення готових знань, повідомлених вчителем, підручником та ін. літературою або шляхом самостійного їх відкриття з допомогою і під керівництвом учителя.

Мислення є вищим пізнавальним процесом і формою творчого відображення людиною дійсності, що породжує такий результат, якого на даний момент часу не існує ані в самій дійсності, ані у суб'єкта.

Для досягнення необхідної якості знань має бути виконана спеціальна дія, що називається осмисленням, суть якої полягає в тому, щоб розділити зміст на логічні частини і заново з'єднати в упорядкованому вигляді, тобто систематизувати.

Наступна операція процесу осмислення полягає в структуризації знань. Відповідно учень повинен класифікувати види отримуваних знань, виділивши в них окремі поняття та їх визначення, ступінь їх узагальненості, закономірності і закони, умови задачі і що потрібно отримати та ін.

Завершальна операція осмислення знань – виділення головного та узагальнення. У науці головне – причина явища (зовнішня сила або глибоке теоретичне пояснення, тобто закономірність чи закон).

Узагальнення – представлення знань у компактній, легкооглядній формі, тобто у формі резюме, таблиці або схеми.

Сьогодні актуальним є завдання формування у школярів здатності до критичного мислення, під яким розуміють один зі способів інтелектуальної діяльності людини, що характеризується наступними вміннями: визначати помилкові стереотипи, що ведуть до невірних висновків, виявляти упереджені ставлення, думки і судження, відрізняти факт, що завжди можна перевірити, від припущення й особистої думки, брати під сумнів логічну непослідовність усної чи письмової мови, визначати суть проблеми й альтернативні шляхи її творчого вирішення, робити висновок про те, якими є ціннісні орієнтації, інтереси, ідейні установки автора тексту чи людини, яка говорить, уникати категоричності у твердженнях.

ІСТОРИЧНІ ФАКТИ І ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ

Навчальний історичний матеріал складається з компонентів, які притаманні історичній науці: історичних фактів і теорії, а також способів опрацювання історичного матеріалу, теоретичних і методологічних основ історії.

Пізнання історії починається із засвоєння фактів.

Слово "факт» походить від латинського «зроблене, те, що відбулося». В історичній науці, факт – це дійсна, невигадана подія; дійсне явище; те, що сталося, відбулося насправді; встановлене знання, що відповідає об'єктивній реальності і є матеріалом для певних висновків, доведень; реальність, дійсність, те, що об'єктивно існує.

Упроцесі пізнання історії факти необхідні для виявлення і визначення історичних зв'язків для їх узагальнення і засвоєння у системі. Факти минулого систематизовані, згруповані у значні історичні події, явища і цілісні історичні процеси.

Уповсякденному спілкуванні слова «факт», «подія», «явище» часто виступають синонімами. Проте з методичної точки зору (так само як і в історичній науці) вони розмежовуються:

факт-подія – одинична, неповторна, оригінальна, жорстко локалізована в часі та просторі дійсність (пригода), де бере участь певне коло осіб;

факт-явище – фрагмент реальності з типовими, характерними ознаками, притаманними певному історичному періоду або декільком країнам на певному етапі історичного розвитку;

факт-процес(послідовна зміна станів або явищ, яка відбувається закономірним порядком, хід розвитку чого-небудь) – це сукупність явищ більш високого ступеня узагальненості.

Історичні факти мають свою класифікацію. За складом їх можна розділити на елементарні, прості й складні. У цьому випадку факти-процеси або факти-явища розглядаються як сукупність (цілісність) взаємопов'язаних фактів-подій, кожен з яких, у свою чергу, можна розкласти на ще більш дрібні і самостійні складові. У свою чергу кожен із цих простих фактів складається з дрібніших, елементарних.

Складні факти, у свою чергу, складаються з типових, стійко повторюваних деталей, елементів: місця дії і навколишньої природи, матеріальних предметів (від звичайного ґудзика до грандіозних технічних пристосувань, створених і використовуваних людьми у своїй діяльності), учасників досліджуваних подій і явищ як відомих діячів, так і безіменних представників соціальних груп, класів.

Ці три групи фактів входять у число простих і елементарних, на які можна розкласти складні з метою більш глибокого і чіткого засвоєння їх школярами. Відносно прості історичні факти вивчаються в образній формі без попереднього розчленовування на складові частини.

За характером дії історичні факти розподіляють на динамічніта відносно статичні. До першої групи відносять фрагменти реальності, які швидко розвиваються і суттєво змінюються за короткий період часу за принципом «було – стало тепер». До другої групи відносяться фрагменти реальності, які

євідносно сталими у часі і просторі протягом достатньо довгого періоду часу (десятиріч, віків). Поєднуючи першу та другу характеристики фактів, можна сказати, що динамічні факти – це факти-події, а відносно статичні факти – це факти-явища.

Існує суто педагогічна типологія історичних фактів. Це головні та неголовні факти. Головними вважаються ті факти, які: вплинули на розвиток суспільства, залишили значний слід у суспільному житті; маючи об'єктивно велике історичне значення, передають основний фактологічний зміст історичної епохи, періоду; у своєму змісті і зв'язках містять важливі теоретичні відомості, необхідні для формування у школярів історичних понять, світоглядних ідей, власної думки з приводу минулого; відрізняються яскравістю, образністю, емоційністю і здатні залишити в душах учнів глибокий моральний слід, викликати особисте співпереживання, міцно закріпились у пам'яті.

Головні факти підлягають ґрунтовному опрацюванню на уроці та закріпленню у вигляді яскравих, емоційно забарвлених уявлень у свідомості й пам'яті учнів. Кожен з них вивчається як складний факт, на основі якого у школярів буде сформована відповідна «картина» минулого у всій її різнобарвності автентичних деталей місця, часу, побуту, одежі, портретів конкретних осіб чи типових представників епохи тощо.

До неголовних історичних фактів відносяться: історико-статистичні дані, хронологічні відомості, картографічні й інші відомості, динамічні і відносно статичні факти, які не мають великого значення для розуміння й оцінки минулого. Вони необхідні в змісті навчального історичного матеріалу для локалізації головних фактів у просторі і часі, їхньої кількісної характеристики, для встановлення хронологічних зв'язків між основними подіями і їх тлумачення.

Такі факти мають бути коротко, конспективно (наприклад, у вигляді таблиці) повідомлені учням для розкриття і полегшення засвоєння ними головних.

Детальна і багатогранна характеристика історичних фактів потрібна учителю історії, оскільки оптимальне співвідношення фактів-подій, явищ і процесів у змісті навчального історичного матеріалу дозволяє побудувати процес вивчення історії так, щоб школярі познайомилися з яскравими, видатними фактами, але при цьому вільно зорієнтувалися у їх нагромадженні, побачили деяку повторюваність, аналогічність, закономірність історичних сюжетів; розгорнута класифікація історичних фактів допомагає об'єктивно визначити глибину їхнього вивчення в шкільних курсах історії: головні історичні факти включаються в зміст навчальних програм, підручників і уроків, розкриваються яскраво, ґрунтовно, докладно, тоді як неголовні історичні факти наводяться коротко, стисло або взагалі відсутні в змісті навчального матеріалу; місце історичних фактів в ієрархії змістових компонентів визначає спосіб їхнього вивчення: головні історичні факти розкриваються за допомогою емоційних прийомів викладу й образної наочності; неголовні – конспективними прийомами й умовно-графічними засобами; «положення» фактів диктує рівень їхнього пізнання: віднесені до розряду головних вивчаються і на емпіричному, і на теоретичному рівнях; до другого – переважно на емпіричному; розрізнення головних фактів за змістом допомагає вибрати адекватні прийоми і засоби їх вивчення на

емпіричному рівні, тобто такі прийоми і засоби, які дозволять учителю забезпечити оптимальні умови для їх засвоєння учнями; віднесення досліджуваних фактів до тієї чи іншої групи дозволяє свідомо прогнозувати конкретні результати їхнього засвоєння учнями: в одних випадках на емпіричному рівні пізнання у дітей формуються яскраві, цілісні, емоційно розфарбовані образи і картини, в інших – лаконічні уявлення про основні риси, властивості, послідовність історичних фактів; факти містять інформацію, яка дозволяє учням засвоїти досвід творчої пізнавальної діяльності у розв'язанні проблем, що вирішувались людством у минулому, а також досвід ставлення до світу, до людей, до себе, що забезпечує емоційноціннісний розвиток особистості.

СТРУКТУРА ТЕОРЕТИЧНОГО МАТЕРІАЛУ НА УРОКАХ ІСТОРІЇ

Навчальний історичний матеріал складається з компонентів, які притаманні самій історичній науці: історичних фактів і теорії, а також способів опрацювання історичного матеріалу, теоретичних і методологічних основ історії як науки. Дуже важливим компонентом навчального історичного матеріалу є теорія. Термін «теорія» означає: узагальнення досвіду, суспільної практики, що відбиває об'єктивні закономірності розвитку природи і суспільства; сукупність узагальнених положень, що утворюють будь-яку науку чи її розділ; сукупність наукових положень, учення про які-небудь явища, факти; система поглядів з якогось питання.

Структура цього компонента складна і багатогранна. У ньому виділяють три складових елементи:

1)історичні поняття різної широти узагальнення;

2)суттєві причинно-наслідкові та інші зв'язки;

3)тенденції суспільного розвитку.

Історичним поняттям називають ключове слово (чи ключові слова), у яких відображено головні, важливі, найбільш суттєві сторони історичних подій та явищ. Засвоєння учнями історичних понять є одним із найважливіших завдань навчання історії у школі.

Важливе значення для формування історичних понять має проблема їх класифікації. Підходи до класифікації історичних понять досить різноманітні. Методист М. Зинов'єв поділяв історичні поняття на чотири групи: 1) поняття про поодинокі факти політичного, економічного і культурного характеру; 2) поняття про історичні процеси; 3) широкі історичні узагальнення; 4) загальнонаукові терміни й поняття, що вживаються при висвітленні історичних явищ.

Існує класифікація історичних понять за ступенем узагальнення. Згідно з цією класифікацію поняття розподіляються на: окремо історичні (узагальнюють факти певного періоду історії окремих країн: «парова машина», «завод» та ін.); загальноісторичні (узагальнюють факти і явища, притаманні певній епосі: «буржуазна революція», «нація», «капіталізм» та

ін.); соціологічні (узагальнюють зв'язки й закономірності історичного процесу в цілому: «держава», «цивілізація», «класс», «соціальна революція»).

За сферами життєдіяльності суспільства поняття поділяють на: економічні, соціально-політичні, історико-культурні, ідеологічні. Залежно від того, явища якої сфери життєдіяльності вони відбивають, поняття поділяють на: економічні, соціологічні, політологічні, культурологічні.

У80-х рр. Г. Донськой запропонував класифікувати історичні поняття, враховуючи діалектичне співвідношення одиничного, особливого та загального в історії. Він стверджував, що кожному виду фактів відповідає категорія понять – поняття про події, явища та процеси.

Упізнанні суспільного життя, у засвоєнні історичних фактів та їх зв'язків поняттям належить вирішальна роль. Чим більшим та різноманітнішим є апарат понять учнів, тим більше можливостей вони мають для пізнання світу, формування власної точки зору та її аргументування.

Крім понять, складовими історичної теорії є зв'язки та тенденції розвитку суспільства. Розкрити зміст історичних зв'язків та тенденцій розвитку означає встановити внутрішні, суттєві зв'язки між подіями, явищами і процесами, що періодично повторюються та окреслюють певні напрями історичного розвитку.

Зв'язки між подіями і явищами у методиці історії класифікуються за змістом. Відповідно, як правило, виділяються: причинно-наслідкові,

хронологічні та локальні.

Причинно-наслідкові зв'язки встановлюються виходячи з того, що одне явище (причина) своїм впливом породжує інше (наслідок).

Локальні або просторові зв'язки віддзеркалюють вплив географічних умов на виникнення та розвиток історичних явищ, характер і особливості протікання історичних процесів.

Хронологічні або часові зв'язки відбивають послідовність чи синхронність виникнення і розвитку історичних явищ і процесів.

Зв'язки подібно до понять розподіляються на конкретно-історичні, загальноісторичні та всезагальні.Визначення різноманітних зв'язків між історичними явищами і процесами дозволяє окреслити певні тенденції суспільного розвитку в ту чи іншу епоху.

Формулювання та інтерпретація історичних зв'язків та тенденцій розвитку авторами підручника і вчителями багато в чому залежить від обраних ними методологічних підходів до пізнання історичного процесу. Однак у навчанні історії вшколі вони мають насамперед відповідати цілям шкільної історичної освіти.

Упідручниках і посібниках теоретичний компонент присутній у вигляді «відкритої теорії» чи теорії, «схованої у фактах». У першому випадку в навчальних посібниках часто містяться положення, абзаци і пункти параграфів із розгорнутим поясненням ознак історичних понять, з характеристикою причин і наслідків історичних подій, закономірностей історичних явищ і процесів, з аргументованими оцінними судженнями. «Відкрита теорія» у програмах і підручниках може бути виділена шрифтом,

позначена якимось спеціальним символом, обведена рамкою, щоб школярі звернули на неї особливу увагу. Такий спосіб представлення теоретичного матеріалу в шкільних курсах історії доступний всім учням будь-якого рівня навченості і розвитку, але зловживання ним знижує інтерес до історії у сильних і середніх учнів.

У другому випадку теоретичні положення прямо не повідомляються, а приховуються в спеціально організованому підборі і викладі історичних фактів і можуть бути виявлені при цілеспрямованих розумових зусиллях школярів, для чого використовуються відповідні питання: що спільного, що відмінного ви бачите у цих фактах, яке значення вони мали для подальшого розвитку подій, які висновки ми можемо зробити тощо.

Автори навчальних книг і вчителі історії часто свідомо не повідомляють учням теоретичні відомості, а використовують елементи, наприклад, проблемного навчання, щоб розвивати самостійність і критичність мислення учнів, підтримувати активність і інтерес до предмета у школярів з високим рівнем навченості.

МЕТОДИ НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ

Методи навчання – це упорядковані способи діяльності вчителя й учнів, спрямовані на ефективне вирішення навчально-виховних завдань. Серед методів навчання виокремлюють два види: метод навчання як інструмент діяльності вчителя для виконання керівної функції – научання, а також метод навчання як спосіб пізнавальної діяльності учнів з оволодіння знаннями, уміннями і навичками – учіння.

Загальні методи навчання є багатовимірним педагогічним явищем, що містить у собі низку аспектів:

гносеологічний (відповідність закономірностям пізнання);

логіко-змістовний (використання методів навчання відповідно до законів мислення і змісту навчального матеріалу);

психологічний (врахування психологічних механізмів пізнання);

педагогічний (досягнення навчальної мети).

В дидактиці існує декілька класифікацій методів навчання. Майже всі з них будуються наоснові однієї з істотних ознак методу навчання.

Значний інтерес складає класифікація, що враховує характер діяльності вчителів та учнів. З точки зору діяльності вчителя методи навчання виступають як методи керування і включають інформаційні методи і методи керування пошуковою діяльністю.

З точки зору учня методи навчання виступають як методи учіння, а саме,

методи репродуктивні і продуктивні. За цією концепцією інформаційні методи з боку вчителя можна зіставляти з репродуктивною діяльністю учнів,

акерування пошуковою діяльністю – з їхньою продуктивною діяльністю.

Упедагогіці існує також поділ методів навчання на групи відповідно до етапів процесу навчання (методи сприймання й осмислення нового матеріалу, його закріплення, вироблення навичок і умінь, застосування на

практиці, перевірка та оцінка знань), іншими словами, залежно від тих дидактичних цілей, що вирішуються у процесі навчання.

Цікаву класифікацію методів навчання розробив Ю.К. Бабанський. Він поділяє методи на 3 великі групи, кожна з яких в свою чергу передбачає по декілька класифікацій:

1.методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності;

2.методи стимулювання і мотивації учіння;

3.методи контролю і самоконтролю в навчанні

Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності виконують освітню функцію та поділяються на такі види:

– перспективні методи, які виконують функцію організації та здійснення чуттєвого сприйняття учбової інформації і поділяються, в свою чергу на :

а) методи словесної передачі (навчальної ін.) та слухового сприйняття навчальної інформації (словесні методи: розповідь, лекція, бесіда);

б) методи наочної передачі та здорового сприйняття навчальної інформації (наочні методи: ілюстрації , демонстрації та ін.);

в) методи передачі навчальної інформації шляхом практичних дій та тактильного, кінестетичного її сприйняття (практичні методи: вправи,

лабораторні досліди, трудові дії).

За рівнем пізнавальної діяльності учнів розрізняють пояснювальноілюстративний метод спрямований на сприйняття та усвідомлення учнями готової інформації. Тут доцільно використовувати усне слово вчителя, наочність, роботу з документом. Наступним методом даної класифікації є репродуктивний метод. Він заснований на повторенні учнями відомого матеріалу – відтворення та конструювання знань самими учнями згідно з поставленим перед учнями завданням (скласти план за розповіддю вчителя, нанести об’єкти на історичну мапу).

Метод проблемного викладання використовується для розкриття складних історичних проблем. Використовуючи цей метод, учні шляхом дослідження вирішують на уроці під керівництвом учителя поставлену проблему.

Дослідницький або частково-пошуковий метод передбачає поетапне навчання учнів вирішенню дослідницького завдання. Шляхом вирішення проблемних завдань учень повинен здобути нові знання. Вчитель, визначивши завдання в роботі за документом, підручником, пропонує учням шляхи пошуку вирішення цієї проблеми.

На сучасному етапі в методичній науці існує класифікація методів навчання за методичною метою. В цьому випадку всі методи поділяються на репродуктивні, реконструктивні та пошукові або проблемні. Перші з них орієнтовані лише на відтворення засвоєної учнем навчальної інформації без будь-яких змін. Друга група методів орієнтована на те, щоб школярі вміли використовувати набуті знання в дещо зміненій ситуації. І нарешті, застосування проблемних методів орієнтує школярів на «відкриття» нових знань або невідомих раніше способів розумової діяльності. Відзначимо також, що в групі проблемних методів виділяють окремі складові частини.

Це проблемний виклад навчального матеріалу, частково-пошуковий та пошуковий методи.

Методисти О. Пометун і Г. Фрейман розподіляють методи навчання історії на пасивні (умовно-пасивні), активніта інтерактивні.

При використанні пасивних методів учні виступають в ролі «об'єкта» навчання. Вони засвоюють та відтворюють матеріал, що передається педагогом-джерелом історичної інформації. Як правило, це відбувається шляхом застосування лекції-монологу, читання, демонстрації, опитування учнів щодо вивченого змісту. Учні між собою не спілкуються і не виконують творчих завдань.

Якщо мова йде про активні методи, учні стають ,,суб'єктами” навчання, виконують творчі завдання, беруть участь у діалозі з учителем.

Сутність інтерактивних методів у тому, що навчання відбувається шляхом взаємодії всіх тих, хто навчається і навчає. Це співнавчання (навчання у взаємодії та співпраці), в якому і вчитель, і учні є суб'єктами навчання. Основний принцип інтеракції: постійна взаємодія учнів між собою, їх співпраця, спілкування, співробітництво, на відміну від активних та ,,пасивних” методів, коли спілкування відбувається між учнями і вчителем. Учитель тільки організатор і координатор інтерактивної взаємодії.

Основою інтеракції є принцип багатосторонньої взаємодії, яка характеризується відсутністю полярності, і мінімальною сконцентрованістю на точці зору вчителя. Організації процесу такої взаємодії сприяє використання відповідних методів навчання. Такими методами є:

груповий (взаємодія між учасниками процесу навчання реалізується через співпрацю у малих групах);

колективний (багатостороння взаємодія є полілогом, у якому бере участь кожен учень класу);

колективно-груповий (коли робота малих груп поєднується з роботою всього класу).

ПРИЙОМИ НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ

Складовою частиною кожного методу навчання є прийоми і засоби навчання. Прийом навчання – це спосіб взаємодії вчителя й учнів, що може бути виражений у переліку (алгоритмі) дій учителя, спрямованих на організацію пізнавальної діяльності учнів за допомогою прийомів навчальної роботи, адекватних специфіці матеріалу, що вивчається. Коли застосовують термін «прийоми навчання», то мова йде про поєднання прийомів викладання (діяльність учителя) і прийомів учіння (діяльність учня): у своїй сукупності вони складають прийоми навчання – найважливішу частину організації навчального процесу.

Внутрішньою розумовою (інтеріоризованою) стороною прийомів учіння є різноманітні пізнавальні процеси: пам'ять, мислення, уява, рефлексія тощо. Зовнішня (екстеріоризована) сторона прийомів це матеріалізовані (тобто такі, що виражаються в усній чи письмовій відповіді, малюнку, таблиці та ін.) дії учнів, які обумовлюють протікання відповідних пізнавальних

процесів, визначають відповідні розумові дії. Відповідно можна розрізняти

прийоми розумової діяльності (внутрішня сторона) та прийоми навчальної роботи (зовнішня сторона) учнів. Зовнішня і внутрішня сторони прийому завжди реалізуються у взаємодії: учень не може здійснювати ніякі навчальні операції, не обдумуючи їх, так само він застосовує розумову діяльність тільки з метою подальшої матеріалізації її результатів у слові чи дії. Вчитель, застосовуючи прийом навчання, керує розумовою діяльністю учнів (внутрішньою стороною учіння) через зовнішню сторону організуючи навчальну роботу учнів за допомогою відповідних прийомів.

Наприклад, для того щоб скласти простий план навчального тексту, учень має виконати такі навчальні (екстеріоризовані) дії:

1)прочитати текст;

2)визначити його смислові частини;

3)визначити основну думку (про що йдеться) у кожній частині;

4)сформулювати цю думку у вигляді речення чи запитання;

5)записати ці думки у послідовності, що відповідає логіці тексту. Виконуючи ці «зовнішні», «матеріалізовані» у словах та записах дії, учень одночасно здійснює необхідні «внутрішні» (інтеріоризовані) операції, серед яких можна назвати такі:

1)дешифрує літери друкованого тексту в зв'язне мовлення у вигляді слів

іречень (насправді в основі читання лежить складна сукупність мисленнєвих операцій, пов'язаних зі знанням мови і застосуванням принципів її дешифрування);

2)усвідомлює зміст тексту, аналізує текст (розбиває його на частини, кожна з яких відрізняється певною закінченою думкою);

3)виділяє головне, тобто абстрагується під неголовного;

4)формулює головну думку у вигляді тези, речення, застосовуючи операції синтезу і вербалізації думки;

5)систематизує думки, продовжує вербалізацію у письмовій формі. Таким чином, кожній зовнішній навчальній дії відповідає декілька

внутрішніх розумових операцій – прийомів розумової діяльності. Вони часто не усвідомлюються учнями, оскільки існують «в голові» у скороченому (згорнутому, напівавтоматичному) стані. Якщо в учня виникають складності у застосуванні того чи іншого прийому навчальної роботи (зовнішньої навчальної дії), це часто свідчить про несформованість у нього відповідних внутрішніх прийомів розумової діяльності (розумових операцій). У цьому випадку треба з'ясувати, які саме прийоми потребують відпрацювання, і за допомогою зовнішнього керування пропонувати йому виконувати певні вправи з поетапним контролем його розумової діяльності, наприклад шляхом поетапного коментування учнем своїх дій.

Здатність учнів свідомо і послідовно застосовувати всю сукупність навчальних дій, що складають прийом, при вивченні нового історичного матеріалу чи при вирішенні оригінальних пізнавальних задач свідчить про високий ступінь сформованості прийому, що дозволяє характеризувати його вже як уміння.