Економічна історія України том 2

25. Здійснення нової економічної політики в Україні (1921–1928)

191

«Про кооперацію» ще не позначався на резолюціях ЦК КП(б)У. 1925 року, коли ЦК РКП(б) під впливом генерального секретаря ЦК пішов на спотворення ленінського кооперативного плану, периферія тільки почала засвоювати думку про те, що кооперування селянських господарств – це один з напрямів соціалістичного будівництва. У прийнятій ІХ з’їздом КП(б)У в грудні 1925 р. резолюції «Про господарське будівництво» державне і кооперативне господарства характеризувалися як «соціалістичні елементи нашого будівництва93. Політичний поворот, обережно здійснюваний у центрі, ще не став усвідомлюватися територіальними партійними організаціями як директива.

Доцільно проаналізувати, чи міг хтось у вищому партійно-радянському керівництві підтримати той радикальний поворот в економічній політиці, який окреслювався змістом статті В.Леніна «Про кооперацію». Розглянемо позиції членів політбюро ЦК РКП(б).

О.Риков цілком підтримував концепцію «кооперативного соціалізму», тоді як Й.Сталін з не меншою енергією розгортав державний корабель на курс, визначений програмою РКП(б) 1919 р. Ці два члени політбюро ЦК були в різній політичній вазі, що й відобразилося в тексті згаданої вище резолюції XIV конференції РКП(б).

Г.Зінов’єв і Л.Каменєв рідко висловлювалися на аграрно-селянську тему, не вважаючи себе фахівцями. У 1925 р. вони готувалися до вирішального раунду боротьби за владу з останнім членом колишньої своєї антитроцькістської «трійки» – Сталіним (боротьба розгорнулася на XIV з’їзді партії в грудні). Л.Троцький, хоч і зазнав поразок у боях з «трійкою», не переставав вважати себе вождем, а тому виступав з судженнями на будь-які теми. Виступаючи на загальноміських партійних зборах у Запоріжжі, які були скликані напередодні XIV з’їзду ВКП(б), він заявив: «Поки ми не можемо дати селянству високої техніки, у нас є дві можливості: або застосувати на селі методи воєнного комунізму й затримати цим розвиток продуктивних сил, або ж допустити там розвиток продуктивних сил, хоча б і за допомогою капіталістичних методів, аж доти, доки ми не зможемо засобами нашої промисловості колективізувати сільське господарство»94.

Як можна зрозуміти з наведеної цитати, цей лідер партії не прийняв нової точки зору на соціалізм і продовжував розглядати кооперацію як приватну форму власності, а неп – як політику державно-капіталістичного спрямування, що стала необхідною внаслідок об’єктивних причин, але була тимчасовим відступом від «безпосереднього» шляху до комунізму. Важливо, однак, інше: Троцький не бажав колективізації, пов’язаної з неминучим, як він передбачав, застосуванням «воєннокомуністичних», тобто силових методів.

М.Бухарін завзято обстоював курс на кооперування селянства, протиставляючи його колективізації сільського господарства. У березні 1925 р. він виступив на всесоюзній нараді представників сільськогосподарських колективів і заявив: «Ми не можемо почати соціалістичне будівництво на селі з масової організації колективних виробничих підприємств. Ми почнемо з іншого. Стовпова дорога піде кооперативною лінією. Головний шлях – це організація соціалізму через кооперацію»95. У середині квітня М.Бухарін зробив доповідь «Про нову економічну політику і наші завдання» на партійному активі в Москві, в якій підкреслив: «Багато товаришів і досі схильні по воєнно-комуністичному переоцінювати роль колективних виробни-

192 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

чих об’єднань у справі залучення селянства до соціалізму. Що ми повинні всіляко пропагувати серед селянства об’єднання в колективні господарства, це правильно. Але неправильно, коли стверджують, що це є стовпова дорога для просування маси селянства по шляху соціалізму»96.

У партійних колах М.Бухарін вважався другим після В.Леніна теоретиком. Здавалося б, він повинен був підтримувати ленінську концепцію «кооперативного соціалізму». Однак з’ясувалося інше. Цей теоретик засвоїв у Леніна тільки одну ідею на сьогодення: кооперування – це добре, а з колективізацією не варто поспішати. Але у такого твердження не існувало контексту, глибини, перспективи. Хоч це дивно, але Бухарін не розгледів у статті «Про кооперацію» концепцію, альтернативну комуністичній доктрині. Як і Сталін, він вважав неп перехідним періодом. Різниця полягала лише в тому, що Сталіну цей період здавався коротким, і він уже починав готувати партійних функціонерів до нового комуністичного штурму.

З наведених висловлювань випливає, що Бухарін, так само як Сталін, вважав колективні господарства, засновані на відчуженні селянської власності, складовими частинами соціалістичного виробництва, а кооперативи, в яких підлягали усуспільненню лише окремі функції або види товарної продукції селянських господарств – передумовою для злиття їх в єдиний виробничий колектив, тобто колгосп. Як показує виступ на початку грудня 1925 р. на Московській губпартконференції, він стояв за розтягнутий у часі перехід до комунізму. Згадавши твердження В.Леніна про те, що кооперація робить перехід до нових порядків простим, легким і доступним для селянина, Бухарін продовжував так: «Раніше ми намагалися селян увігнати у комунізм залізною мітлою продрозкладки і воєнно-комуністичною системою, а нова економічна політика, за визначенням Леніна, є така політика, яка з’єднує інтереси суспільні, інтереси будівництва соціалізму з приватногосподарськими. Смисл непу полягає в тому, щоб не примусово тягти селянина у царство комунізму, а в тому, щоб зачепитися за його приватногосподарські інтереси і, взявшись за оцю мотузку, поступово й непомітно для нього самого привести його до комунізму»97.

Ми бачимо, що у Сталіна не виявилося серйозних опонентів курсу на колективізацію. На заклик Бухаріна поставити на перший план кооперування він міг відповісти, що партія послідовно виконує ленінський кооперативний план. І справді, питання про кооперацію не виходило з порядку денного партійних з’їздів і конференцій. Провадилася організаційна робота щодо розвитку всіх форм кооперування дрібних товаровиробників як передумови майбутньої колективізації. Пропагандисти невтомно популяризували статтю «Про кооперацію», хоч її багатовимірність залишалася для політиків, не виключаючи Бухаріна, таємницею.

Позиції Й.Сталіна в політбюро ЦК після поразки Л.Каменєва і Г.Зінов’єва на XIV з’їздіВКП(б) істотнозміцнилися. Економічнаполітикадляселау1926–1927 рр. стала визначатися за його підходами. Була розпочата серія практичних заходів, безпосередньо спрямованих на відродження уваги компартійно-радянського керівництва всіх рівнів і широкої громадськості до проблем колгоспів і радгоспів.

Генсек розпочав з утворення комісії політбюро ЦК ВКП(б), до якої увійшли М.Калінін, Г.Камінський, В.Молотов, Я.Яковлев та ін. Наслідком її роботи стала постанова ЦК ВКП(б) «Про підсумки радгоспного й колгоспного будівництва» від 30 грудня 1926 р. В ній рекомендувалося розвивати всі форми колективів – комуни,

25. Здійснення нової економічної політики в Україні (1921–1928)

193

артілі, тсози, машинні товариства та ін. Підкреслювалося, що будь-який примус при організації колгоспів або штучне форсування переходу від простіших форм до складних завдали б колективному рухові величезної шкоди і затримали б його розвиток98.

Ця постанова започаткувала цілу серію партійних і партійно-урядових постанов, присвячених колективізації. На відміну від пізніших, вона не суперечила інтересам селянства. В ній ішлося тільки про добровільну колективізацію незаможного селянства, для якого колгоспи із урахуванням податкових та інших пільг, а також прямої державної допомоги нерідко були прийнятним виходом. І справді, нові пільги, як і заохочуване державою пониження ступеня відчуження майна в колгоспах, сприяли істотному збільшенню їх кількості. В Україні кількість колгоспів зросла з 5454 у жовтні 1925 р. до 12 042 на початок жовтня 1928 р. Питома вага тсозів за цей час підвищилася з 6,8 до 71,7%. Відповідно зменшилася частка комун (з 6,8 до 2,7%) і артілей (з 86,4 до 25,6%). Проте переважна більшість бідноти, а про середняків годі й казати, не поспішала ламати свій уклад життя. До жовтня 1928 р. в республіці було колективізовано менше 4% площі селянського землекористування99.

Упов’язаних з майбутньою економічною політикою роз’ясненнях Сталіна не було й натяку на перегляд ленінського кооперативного плану. У вересні 1927 р. відбулася його зустріч з американською робітничою делегацією, під час якої він заявив: В.Ленін окреслив конкретні шляхи поступового підведення й втягнення основної маси селянства в річище соціалістичного будівництва через кооперацію, яка становить в руках пролетарської диктатури могутній засіб перетворень у дрібному селянському господарстві. Разом з тим у ході зустрічі генсек настирливо цитував позитивні висловлювання Леніна 1918–1919 рр. про колгоспи.

На зустрічі з іноземними робітничими делегаціями, які прибули до Москви напередодні святкування 10-річного ювілею більшовицької революції, Сталіна запитали: «Як думаєте ви здійснювати колективізм у селянському питанні?» Відповідь була такою: «По лінії організації індивідуальних селянських господарств у кооперацію та по лінії організації селянських господарств, головним чином бідняцького типу, у виробничі товариства». Генсек нібито не додавав нічого нового в усталену політику щодо селянства. Однак він тут же знайшов необхідним заперечити те, чого у нього ніхто не питав: «до всеосяжної колективізації діло не дійшло

іне скоро прийде»100.

Уцій відповіді словосполучення «всеосяжна колективізація» вживалося із запевненнями, що це – не проблема сьогодення. Та принципове значення мало те, що в політичному словнику державної партії з’явився термін, який віщував трагічну долю всьому багатомільйонному селянству. Незабаром термін у модифікованому вигляді (масова, потім – суцільна колективізація) перекочував у партійно-урядові рішення і став метою державної політики.

Перший практичний крок у здійсненні «всеосяжної колективізації» було зроблено через кілька тижнів, у політичному звіті ЦК, з яким Сталін виступив в грудні 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). Вказуючи на те, що темп розвитку сільського господарства не можна визнати задовільним, він поставив перед делегатами з’їзду запитання: де вихід для сільського господарства? Може, в уповільненні темпу роз-

194 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

витку промисловості? Не очікуючи незгоди аудиторії, він сформулював «очевидну» відповідь: вихід у переході дрібних і розпорошених селянських господарств у великі об’єднані господарства на основі громадського обробітку землі, у переході на колективний обробіток землі на базі нової, вищої техніки. Під безпосереднім тиском генсека в директиви з’їзду з розробки перспективного плану було закладено високі показники колективізації сільського господарства на кінець п’ятирічки, з охопленням до 20% селянських посівів.

Визначення програми дій у розв’язанні аграрно-селянського питання мало вирішальне значення для перспектив всієї політики більшовиків в опанованій ними країні. Враховуючи досвід перших років непу, В.Ленін зробив спробу статтею «Про кооперацію» окреслити ліберальний курс, який означав фактичну відмову від реалізації програми РКП(б) 1919 р. Однак не минуло й п’яти років після появи цієї статті, як всі її ідеї було поховано під нескінченні запевнення нових керівників партії про величезне значення ленінського кооперативного плану для справи соціалістичного будівництва. Чому так сталося?

Не слід забувати про небажання самого В.Леніна признатися в тому, що закладена в партійну програму доктрина не витримала перевірки життям. Альтернативну концепцію «кооперативного соціалізму» він виклав настільки замасковано, що не зустрів цілковитого розуміння навіть серед найближчих соратників.

Та навіть якби керівники партії цілком зрозуміли ідею «кооперативного соціалізму», навряд чи вони побажали б покласти її в основу своєї економічної політики. Утвердження ринкових відносин між одержавленим господарством міста і селом не дозволило б здійснювати модернізацію промисловості. Внутрішні ресурси для індустріалізації можна було знайти тільки на селі, а зовнішні ресурси (інвестиції і позики) залишалися для Кремля недоступними через невизнання ним дореволюційних боргів. Крім того, побудова відносин з селянством на засадах ринку змусила б партію рано чи пізно відновити ефективність «командних висот» економіки єдино можливим шляхом: приватизацією або, в рамках державної власності, – корпоратизацією підприємств. В обох випадках це означало добровільну відмову від економічної диктатури і тому ставило під сумнів політичну диктатуру ВКП(б).

Такої перспективи згуртовані навколо Сталіна партапаратники не допустили. Вони реалізували ідею колективізації, яка забезпечувала прискорений розвиток підприємств державного сектора за рахунок перекачування створюваного в сільському господарстві національного доходу і підводила під тоталітарний режим економічний фундамент.

6. Приватне підприємництво в державі-комуні

В радянській історіографії неп вважався перехідним періодом від капіталізму до соціалізму. Для перехідної доби наявність товарно-грошових відносин і вільного ринку визнавалася об’єктивно необхідною, тому що селянське господарство існувати без них не могло. В умовах ринку постійно (ідучи за В.Леніним, повторювали: щодня й щогодини) народжувалася ворожа пролетаріату буржуазія. Дилема виглядала так: або пролетарська держава справиться з нею і поведе за собою багатомільйонне селянство, поступово змінюючи його приватновласницьку

25. Здійснення нової економічної політики в Україні (1921–1928)

195

соціальну природу на колективістську, або буржуазія захопить контроль над народним господарством і змете лад, встановлений Жовтневою революцією. Ця дилема у працях В.Леніна формулювалася афористично: «Хто – кого?»

Постать приватного підприємця, яка раптово виринула на поверхню після всіх націоналізацій, реквізицій і конфіскацій доби «воєнного комунізму», набула у політиці державної партії і в історіографії, що відбивала цю політику, справді гротескних рис. Люди, які користувалися наданими непом можливостями вільного підприємництва, розглядалися владою як політично небезпечні і морально неповноцінні. Славетний англійський економіст Дж.Кейнс, який побував у Радянському Союзі в 1925 р., так описував становище приватних підприємців: «Система неначе аж ніяк не забороняє торгові і посередницькі операції. І політика начебто їх не стримує, але займатися ними вважається або небезпечним, або негожим і ганебним. Приватні торговці – свого роду дозволені законом знедолені, як євреї в середні віки: тим, у кого є схильності до торгівлі, створена видимість віддушини, але вона не вважається природним і схвальним заняттям звичайного громадянина»101.

В багатотомній спадщині В.Леніна тільки раз вжито термін «співробітництво» при характеристиці відносин влади з непманами. У статті «Як нам реорганізувати Робсельінспекцію», що входить до політичного заповіту вождя, зазначалося: «Звичайно, в нашій Радянській республіці соціальний лад ґрунтується на співробітництві двох класів: робітників і селян, до якого тепер допущені на певних умовах і «непмани», тобто буржуазія»102.

Відновлення у націоналізованих командних висотах капіталістичних методів

іформ господарювання, так само як повернення до ринку у відносинах між містом та селом, було невідворотно пов’язане з легалізацією приватної торговельнопідприємницької діяльності. «Державний капіталізм» не міг існувати без переслідуваної раніше приватної ініціативи. Остання покликала до життя цілий прошарок непманів – торговців-оптовиків, біржових ділків, маклерів, комісіонерів, орендарів

івласників підприємств.

Розуміючи необхідність приватної підприємницької діяльності і сприяючи їй відповідними законодавчими актами, голова російського Раднаркому не збирався забезпечувати непманам рівні з державою умови. Навпаки, все робилося для розчищення шляху культивованому державному капіталізму й одночасно – для виполювання небажаного конкурента – непмана. Обурюючись ліберальним (у рамках радянських законів, прийнятих для розвитку нової економічної політики) ставленням партійно-радянських функціонерів до непманів, Ленін писав у службовій записці, адресованій 20 лютого 1922 р. наркомюсту Д.Курському: «Не видно розуміння того, що ми визнали і визнаватимемо тільки державний капіталізм, а держава, це – ми, свідомі робітники, ми, комуністи. Тому ні до чого не придатними комуністами треба визнавати тих комуністів, які не зрозуміли свого завдання обмежити, приборкати, контролювати, ловити на місці злочину, карати відчутно

будь-який капіталізм, що виходить за рамки державного капіталізму»103.

Цю записку Ленін починав з попередження: «не розмножувати, тільки показувати під розписку, не дати розголосити, не розбазікати ворогам». Ми маємо справді рідкісний випадок, коли обережний політик прямим текстом висловлював найпотаємніші думки. По-перше, впадає в око підхід до розуміння природи держа-

196 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ви. Звертаючись до керівників державної партії, Ленін стверджував: «Держава – це ми!». По-друге, і це найголовніше, вождь більшовиків визнавав легітимність непу тільки в межах державного капіталізму радянського зразка. Все, що народжувалося в умовах ринку поза рамками держави, наперед розглядалося як потенційний злочин. Нова економічна політика в контексті цієї записки могла характеризуватися як комуністичний капіталізм. Цим неймовірним словосполученням чітко окреслювалася майбутня доля непу.

Чому з новою буржуазією треба було миритися? Ленін багаторазово пояснював це функціонерам своєї партії, прагнучи утримати їх від перегинів у здійсненні класової лінії. Можливо, найвідвертіше він висловився з цього приводу у політичному звіті ЦК РКП(б) ХІ з’їздові партії у березні 1922 р.: непмани потрібні, щоб знаходити ринкову змичку з селянським господарством; будувати комуністичне суспільство руками комуністів – це дитяча ідея, тому що комуністи – це крапля в народному морі; комунізм треба будувати некомуністичними руками104.

Настанова на побудову комунізму некомуністичними руками вимагала застосування насильства з боку «краплі» над тими, хто уособлював собою народне море. Марними виявилися сподівання багатьох на те, що нова економічна політика істотно звузить поле застосування найбільш крайньої форми насильства – червоного терору. «Величезна помилка думати, – писав В.Ленін у листі до Л.Каменєва від 3 березня 1922 р. – що неп поклав край теророві. Ми ще повернемося до терору, і до терору економічного»105.

Непмани, поряд із заможними селянами-власниками, стали одним з головних об’єктів державного терору. За місяць до виступу на ХІ з’їзді РКП(б) голова російського Раднаркому у таємному листі до наркома юстиції Д.Курського, який вище цитувався, так пояснював завдання, що постали перед владою після запровадження непу: раніше бойовими органами були головним чином наркомат військових справ і ВЧК, а тапер ця роль випадає наркомату юстиції; для придушення політичної та економічної контрреволюції йому треба провести показові процеси у Москві, Петрограді, Харкові, інших найважливіших центрах106.

Не дивно, що правові норми, які декларувалися радянським законодавством, не давали приватним підприємцям юридичних гарантій недоторканності особи, приватної власності і підприємницької діяльності. Прийнятий в грудні 1922 р. Цивільний кодекс УСРР проголошував, що «цивільні права охороняються законом, за винятком тих випадків, коли вони здійснюються в суперечності з їх соціальногосподарським призначенням»107. Допускалося й «розширене тлумачення Цивільного кодексу УСРР у випадку, коли цього вимагає охорона інтересів робітничеселянської держави і трудящих мас»108.

Націоналізована промисловість не могла конкурувати з приватною, хоч мала порівняно з нею досить істотну «фору» – підтримку державних органів. Там, де непман знаходив можливості для успішної підприємницької діяльності, очолювані комуністами трести виглядали безпорадно. Абсолютна ринкова неграмотність мобілізованих на господарську роботу функціонерів впадала у вічі. Ленін з гіркотою визнавав (на тому-таки ХІ з’їзді РКП(б), де закликав до наступу на непмана): відповідальні працівники партії не можуть конкурувати з приватником, бо не тільки не знають торговельної справи, але не знають навіть й того, що цього не знають109.

25. Здійснення нової економічної політики в Україні (1921–1928)

197

Ішлося не тільки про керівників. Мало не весь склад партії більшовиків не відповідав вимогам, що висувалися умовами мирного, нормального життя. Члени державної партії звикли до екстремальних ситуацій громадянської війни, коли вони командували, не відповідаючи за наслідки. Характеризуючи кадри республіканської партійної організації, організаційно-інструкторський відділ ЦК КП(б)У виділяв і таке: «Ще одне зло є у наявному складі партії; його можна охарактеризувати тим, що в партії є групи членів, які, іноді при робітничому або селянському походженні, виховувалися винятково в умовах воєнного комунізму на роботах, що не давали можливості одержати яку-небудь спеціальність, а в сучасних умовах, коли спеціалізація і кваліфікація є основною вимогою, що висувається до члена партії, вони мало або цілком непридатні до використання»110.

Після смерті Леніна цільова настанова на винищення непманів не змінилася. Однак практичні кроки до цього відкладалися з року в рік, тому що держава і кооперація не могли замінити приватника на ринку. Новий голова Раднаркому СРСР О.Риков у червні 1924 р. заявив, що уряд не може допустити, щоб відносини між державною промисловістю та селянством контролювалися приватним капіталом, а тому докладе усіх зусиль для зростання державної торгівлі і кооперації. Він додавав, що це зростання має відбутися на основі нормальної ринкової конкуренції, а не спрямованих проти приватного капіталу адміністративних обмежень111. Насправді, однак коли надійшов час, держава вдалася до силових методів.

Захищаючись від держави, представники нової буржуазії вкладали свої кошти здебільшого не в сферу виробництва, а в торговельно-посередницькі операції, звідки було легше вилучити капітал. У середині 20-х рр. загальний обсяг приватного капіталу в УСРР дорівнював 104,2 млн руб. З них у торгівлю було спрямовано 86,9 млн, у промисловість – 15 млн, у кредитну систему – 2,3 млн руб.112

Чисельність нової буржуазії була найвищою на початку 20-х рр. і надалі мала тенденцію до постійного скорочення. За 1923/24 – 1927/28 господарські роки вона скоротилася в УСРР від 100 до 25 тис. осіб113.

Систематичний наступ на приватних підприємців розпочався після переходу до політики індустріалізації. Зростаючі з 1926 р. капітальні вкладення у промисловість створили на ринку цілком нову ситуацію «товарного голоду». У зв’язку з немотивованими економічно заходами уряду щодо зниження цін, яким мусили підпорядковуватися усі суб’єкти господарювання почалося згортання як промислової, так і торговельної діяльності і приватного капіталу. Випускати і реалізовувати продукцію за зниженими цінами в умовах товарного голоду могли собі дозволити тільки державні підприємства, збитки яких перекладалися на бюджет.

Непманський капітал почав зазнавати й прямих атак з боку держави. У червні 1926 р. було запроваджено одноразовий податок на непманів. Через деякий час його повторили ще з вищими ставками. Тарифи залізничних перевезень вантажів для приватника було підвищено на 50–100% проти ставок для державних вантажів. Припинилося державне кредитування приватного капіталу.

У 1927 р. наступ на непманів тривав з неослабною силою. Це призвело до панічної втечі приватного капіталу з усіх легальних форм підприємницької діяльності. Потім за справу взялося ДПУ, яке за допомогою специфічних методів

198 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

(описаних М.Булгаковим у романі «Майстер і Маргарита») почало вилучати у підприємців валюту і коштовності.

Непман перестав бути потрібним державі не тому, що вона сама почала справлятися з налагодженням ринкової змички між містом і селом. Сама ця змичка перестала бути метою партії. Розібравшись після тривалої боротьби у «верхах», кому персонально бути при владі, партія стала готуватися до цілковитої зміни економічної політики.

7. Згортання непу

На XIV з’їзді в грудні 1925 р. партія змінила свою назву: з Російської стала Всесоюзною. Цей з’їзд проголосив курс на індустріалізацію, але не дав відповіді на головне питання: де взяти кошти? Кожний день роботи з’їзду був наповнений боротьбою за лідерство в партії.

Тим часом почали обговорюватися конкретні об’єкти нового капітального будівництва. Найбільшу активність виявляв Ф.Дзержинський. Від лютого 1924 р. він очолював Вищу раду народного господарства, не залишаючи керівництва ОДПУ. В 1925 р. ВРНГ склала план капітального будівництва, в якому фігурували такі промислові гіганти, як Криворізький металургійний завод і Краматорський завод важкого машинобудування114.

Початок великого капітального будівництва зумовив підвищення попиту держави на сільськогосподарську продукцію. Виплачувану працівникам новобудов заробітну плату треба було забезпечувати продовольством. Щоб розплатитися за імпортоване для новобудов устаткування, необхідно було заробляти валюту продажем зерна за кордон.

Проте спроби держави збільшити заготівлю хліба закупками з ринку негайно ускладнили економічну кон’юнктуру. Державний бюджет не мав достатніх ресурсів, щоб профінансувати ринкові закупівлі продовольства в розмірах, продиктованих новими масштабами капітального будівництва. Кон’юнктура ринку засвідчила, що плани індустріалізації перевищують фінансові можливості держави. Тому ВРНГ тричі скорочувала в 1925/26 р. обсяги розгортання промисловості115.

Але так було тільки в 1925/26 р. Надалі обсяг капітальних вкладень збільшувався, незважаючи на щораз більше напруження з пошуком джерел фінансування. Хитка ринкова рівновага, яка була істотним здобутком відбудовного періоду, зникла. Погіршення ринкової кон’юнктури в країні, де державний апарат контролював «командні висоти» економіки, виявлялося передусім у вигляді товарного дефіциту. Ціни на товари, які вироблялися в державному секторі, залишалися більш-менш стабільними, але самі товари відразу після появи в магазинах зникали з продажу: попит перевищував пропозицію.

У радянській історіографії це явище було назване «кризою непу». Мовляв, оскільки нова економічна політика вже вичерпувала закладені в ній можливості, радянський уряд цілком закономірно переходив до форсованої індустріалізації країни та колективізації сільського господарства. Факти свідчать, однак, що криза непу не визрівала спонтанно, а організовувалася вищим партійним керівництвом. Зокрема, проти першого року індустріалізації обсяг спрямованих державою у про-

25. Здійснення нової економічної політики в Україні (1921–1928)

199

мисловість коштів зріс у 1927/28 рр. втричі116. Радянський уряд свідомо згортав курс на економічну рівновагу, який був фундаментом непу.

XV з’їзд ВКП(б), що працював у грудні 1927 р., затвердив директиви до складання п’ятирічного плану на 1928/29 – 1932/33 рр. Директиви залишили розрив у цінах на промислові та сільськогосподарські товари (порівняно з дореволюційним рівнем цін на обидві групи товарів, що приймався за 100%), завдяки якому держава «відстригала» у селян до половини доходів. Але самі селяни не погодилися на такі «ножиці цін» і не повезли свою продукцію на ринок вже взимку 1927–1928 рр. У країні спалахнула гостра хлібозаготівельна криза.

Можна було підвищити заготівельні ціни на хліб, і в такий спосіб збільшити платоспроможний попит селянства. Тоді довелося б обмежити витрати на капітальне будівництво у промисловості. Можна було не підвищувати хлібних цін, а примусити селян продавати хліб за невигідними для них цінами. У такому випадку були б збережені високі темпи індустріалізації. Але цей вихід із ситуації означав кінець непу.

Сталін не збирався покладатися тільки на «ножиці цін» і посилене оподаткування селян-власників. Ці методи нагромадження не виходили за межі реальності, що існувала. Не відмовляючись від них на перших порах, він мав намір змінити наявну реальність, тобто взагалі покінчити з селянами-власниками, які були економічно незалежними від держави і цим робили державу економічно залежною від них. Генсек скористався влаштованою ним же хлібозаготівельною кризою, щоб поставити на порядок денний перетворення селян-власників на найману робочу силу в одержавлених колгоспах.

В Україні з допомогою різноманітних санкцій – від штрафів до конфіскації майна – хлібозаготівельну кризу було подолано. У січні-лютому 1928 р. держава одержала від українських селян 70 млн пудів хліба. Санкції заготівельних органів були названі надзвичайними заходами, тобто такими, від яких слід відмовитися після подолання кризи117.

У 1928 р. в основних житницях СРСР – Україні та Північному Кавказі – стався сильний недорід. На початку квітня 1929 р. держава заготовила в УСРР тільки 27 млн пудів зерна проти 200 млн на цю ж дату в минулому році118. Сталін мав намір знову скористатися для подолання кризи надзвичайними заходами, тобто відкинути принципи закупівлі хліба на ринку і застосувати принцип продрозкладки. Незгодних зі скасуванням нової економічної політики М.Бухаріна, О.Рикова і М.Томського квітневий (1929 р.) об’єднаний пленум ЦК і ЦКК ВКП(б) оголосив «правими ухильниками». Відразу після пленуму ЦК і ЦКК розпочалася чистка партії від тих, хто солідаризувався з «правими ухильниками».

Посилання до розділу 25

1.Промышленность Украины в 1921 году. – Харьков, 1922. – С.3-4.

2.Кульчицький С.В. Україна між двома війнами. – К., 1999. – С.15.

3.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.42. – С.142.

4.В.І.Ленін про Україну. – К., 1969. – Ч.2. – С.560.

5.Див.: Кульчицький С.В., Мовчан О.М. Невідомі сторінки голоду 1921–1923 рр. в Україні. – К., 1993. – С.10-11.

200 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

6.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.44. – С.63.

7.Кульчицький С.В., Мовчан О.М. Вказ. праця. – С.17.

8.Голод 1921–1923 років в Україні: Зб. док. і матеріалів. – К., 1993. – С.51.

9.Там само. – С.31.

10.Там само. – С.69.

11.Украина: Статист. справ. – Харьков, 1925. – С.29.

12.Голод 1921–1923 років в Україні. – С.189-190.

13.Кульчицький С.В., Мовчан О.М. Вказ. праця. – С.56-57.

14.Там само. – С.54.

15.Пайпс Р. Россия при большевиках. – М., 1997. – С.466.

16.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.44. – С.38.

17.Там само. – Т.43. – С.203.

18.Там само.

19.История Коммунистической партии Советского Союза. – Т.4, Кн.2. – М., 1970. – С.49.

20.Там само. – С.47.

21.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.42. – С.320.

22.Ленинский сборник, ХХ. – С.57.

23.Десятый съезд РКП(б). 8-16 марта 1921 г.: Стенограф. отчет. – М., 1921. – С.252-253.

24.Див.: Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921–1928 рр.). – К., 2010. –

Ч.1. – С.75.

25.Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – К., 1996. – С.175.

26.Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921–1928 рр.). – С.76.

27.Див.: Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – С.189.

28.Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. –

Т.1. – К., 1976. – С.134.

29.Десятый съезд РКП(б). Март 1921 года: Стенограф. отчет. – М., 1963. – С.468.

30.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.43. – С.89.

31.Там само. – С.355.

32.КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – Т.2. – К., 1979. – С.258.

33.Рыков А.И. Избранные произведения. – М., 1990. – С.196.

34.НЭП: экономические, политические и социокультурные аспекты. – М., 2006. – С.15.

35.Там само. – С.16.

36.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.44. – С.45.

37.Коммунист (Харьков). – 1921. – 21 сент.

38.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.44. – С.196-197.

39.Там само. – Т.45. – С.80.

40.Одиннадцатый съезд РКП(б). Март-апрель 1922 года: Стенограф. отчет. – М., 1961. – С.83.

41.Коэн С. Бухарин. – М., 1988. – С.181.

42.КПРС в резолюціях… – Т.2. – С.248.

43.Ленін В.І. Пов. зіб. тв. – Т.44. – С.207.

44.Див.: Сборник постановлений и распоряжений ВУЦИК Советов VI созыва. – Харьков, 1923. –

С.138.

45.КПРС в резолюціях… – Т.2. – С.291.

46.Литвин В. Україна: міжвоєнна доба (1921–1938). – К., 2003. – С.57.

47.Див.: Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – С.324-325.

48.Якубовская С.И. Строительство союзного советского социалистического государства. – М., 1960. – С.98.

49.Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919–1928). – С.326.

50.Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. –

Т.1. – К., 1976. – С.154-155.

51.Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. – Т.1. – М., 1967. – С.244-248.

52.Управление народным хозяйством СССР. 1917–1940 гг.: Сб. док. – М., 1968. – С.52.

53.	Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины
	(СУ УССР). – Харьков, 1921. – Ст.491, 613.
54.	Гринчуцький В. Промислові трести України в 20-ті роки. – К., 1997. – С.24-25.