Поняття права людини
.docxМІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут журналістики
ЕСЕ
з дисципліни «Міжнародне право»
«Поняття «права людини»
Виконала
студентка 4 курсу, 1 групи
освітньої програми «Журналістика та соціальні комунікації»
Ангеліка Мачула
м. Київ, 2021 рік
Люди – соціальні істоти, а отже, так чи інакше, є частиною соціуму і мають підкорятися правилам, створеним для нього. Регулювання відносин між індивідами дозволяє підтримувати адекватний стан суспільного благополуччя. Саме тільки існування людини в соціумі обумовлює й існування прав людини – комплексу свобод і юридичних можливостей. Право виступає мірою свободи і існує для того, аби узгодити свободи однієї людини зі свободами інших членів суспільства, разом із тим дотримуючись принципу рівності. Воно є своєрідним регулятором, не лише дозволяючи певні дії, але й забороняючи, ґрунтуючись на узгодженні з суспільними потребами і уявленні людей про добро і справедливість. Балансуючи між цими двома факторами, обмеження, встановлені правом, мають бути доцільними з погляду справедливості та гарантій свободи.
Права людини гарантовані кожній людині від моменту народження виключно на тій підставі, що вона є людиною, а отже, є невід’ємними, непорушними та однаковими для всіх членів соціуму. Вони також мають природну сутність, є позатериторіальними та позанаціональними, існують незалежно від закріплення в законодавчих актах держави та є об’єктом міжнародно-правового регулювання та захисту. У правовій державі права людини становлять найвищу цінність, саме на їхнє забезпечення й найповнішу реалізацію у суспільному житті має бути спрямована уся державна діяльність і насамперед діяльність у сфері державного управління. В українському законодавстві права людини закріплені документом найвищого рангу – Конституцією України. Так, у статті 3 Конституції України передбачено: «Гарантування прав і свобод людини є головним обов'язком держави, держава відповідальна перед людиною та суспільством за свою діяльність». Стаття 8 Конституції України визначає верховенство права основним конституційним принципом, на якому базується правова система держави. Громадяни здійснюють свої права за принципом "дозволено все, що прямо не заборонено законом", а державні органи та їх посадові особи — за принципом "дозволено лише те, що прямо визначено законом". Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, дотримується загальновизнаних норм і принципів міжнародного права.
Втім, повернемось до поняття «права людини». Його можна розглядати у двох значеннях: широкому і вузькому. В широкому значенні права людини охоплюють весь спектр, найширший комплекс прав і свобод особи, їх різноманітні види. У вузькому значенні розуміються тільки ті права, що не надаються, а лише охороняються і гарантуються державою, діють незалежно від їх конституційно-правового закріплення і державних кордонів. Це: рівність усіх людей перед законом, право на свободу пересування та вибору місця проживання, право на життя і тілесну недоторканність, повага людської гідності, свобода від довільного, незаконного арешту або затримання, свобода віри і совісті, право батьків на виховання дітей, право на опір гнобителям тощо.
Звернімося до історії появи такого поняття, як «права людини». Хоч воно й досить сучасне, коріння його простежується аж до часів Стародавньої Греції та римського права, й було закладено у понятті природного права, яким займалися філософи Просвітництва. Ідеї прав і свобод існували впродовж майже всієї історії людства, проте не зовсім зрозуміло, чи можна характеризувати їх терміном права людини в сучасному розумінні. Концепція права існувала в історичних культурах, стародавні філософи, такі як Аристотель, писали про права громадян на власність та участь у громадських справах. Однак, ні стародавні греки, ні римляни не мали концепції універсальних прав, наприклад, рабство вважалося цілком природним. Середньовічні хартії свобод, такі як Магна Карта, не визначали прав будь-якої людини, а були тільки чимось на кшталт політичних і юридичних угод, що відповідали конкретній політичній ситуації. Магна Карта набула легендарного, міфологічного значення тільки в контексті сучасних дебатів про права людини. Тому цілком можна вважати, що новітня концепція прав людини, до якої ми можемо апелювати, склалася після Другої світової війни. Кульмінацією цього процесу стало проголошення «Загальної декларації прав людини» Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948. Перша стаття «Загальної декларації прав людини» проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю й повинні діяти один щодо іншого в дусі братерства.» Визнання правової рівності має глибокий гуманістичний сенс, а в практичному аспекті сприяє максимальному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх потенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумовленість змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.
Раніше було зазначено, що права людини є невід’ємними. Що це означає? Те, що Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).
Втім, не слід забувати, що права людини поділяються на позитивні й негативні, адже вони є насамперед регулюючою категорією, що означає, що вони наділяють певними перевагами, але й забороняють деякі види діяльності, наприклад, ті, що посягають на свободу, вільне існування інших індивідів. Позитивні права людини фіксують обов'язки держави, осіб і організацій надати громадянину ті або інші блага, здійснювати певні дії (право на соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, гідний життєвий рівень тощо). Здійснення позитивних прав неможливо без наявності у держави достатніх ресурсів. Їх конкретне наповнення прямо залежить від багатства країни і демократичності її політичної системи. Натомість негативні права визначають обов'язки держави та інших, людей стримуватися від тих або інших дій у ставленні до особи. Держава в таких умовах охороняє індивіда, особу від небажаних втручань і обмежень, що порушують їх свободу. Такі права є основні, абсолютні. їх здійснення, реалізація не залежить від ресурсів, засобів держави, рівня соціально-економічного розвитку суспільства, держави. Основу індивідуальної свободи людини і складають негативні права.
Отже, права людини – це невід’ємна частина життя кожного з нас, що гарантує адекватне існування у соціумі. Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідними в екзистенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму. Перелік конкретних прав людини охоплює створення умов для задовільного існування і розвитку особи. Саме тому варто завжди пам’ятати про їх існування та докладати зусиль щодо їх дотримання.