I. Короткі відомості про авторів музики ті літературного першоджерела.

Борис Лятошинський - класик української музики XX ст.. Своєю творчістю він вписав музику України в європейський контекст.

 Український композитор, диригент і педагог, вважається одним з основоположників модерного напрямку в українській музиці. Неодноразовий член журі міжнародних і всесоюзних конкурсів та активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів таких як І. Шамо, В. Сильвестров, І. Карабиць, Є. Станкович, О. Канерштейн.

Нагороджений званнями Заслуженого діяча мистецтв УРСР (1945), народного артиста УРСР (1968), державними преміями СРСР (1946, 1952) та УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971) .

Народився 3 січня 1895 р. у Житомирі в сім'ї інтелігентів з демократичного середовища. З ранніх років виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і фортепіано. В 14 років написав кілька музичних творів, серед яких — для фортепіано ( фортепіанний квартет ). Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі. Відвідував житомирську гімназію, закінчив її у 1913.

У 1913 році Борис Лятошинський переїхав до Києва, та вступив до юридичного факультету Київського університету. Водночас готувався до вступу в тільки-но відкриту консерваторію, приватно навчаючись музиці у професора Київської консерваторії Р. Глієра: після запрошення останнього став студентом його класу. А вже в 1914 році відбулося знайомство Лятошинського з майбутньою дружиною Маргаритою Царевич.

Закінчив у 1918 юридичний факультет Київського університету, у 1919 року — Київську консерваторію у класі композиції Р. Глієра. Із вдячністю згадував роки навчання у Р. Глієра, у його спогадах про Глієра читаємо: «Він вимагав тільки одного: щоб ми були щирі у своїх музичних висловлюваннях, щоб у них незмінно відчувалась правдивість думки і почуття, щоб ми неухильно підвищували свій професіоналізм». Творчі зв'язки з Глієром Лятошинський підтримував, з часом вони переросли у щиру людську дружбу. Серед творів консерваторських років сам композитор виділяв як цілком зрілі два: Струнний квартет № 1, ор. 1 і Симфонію № 1, ор. 2.

З 1920 року Б. Лятошинський викладає музично-теоретичні дисципліни на виконавських факультетах Київської консерваторії, а з 1922 року — веде клас композиції. Першими його випускниками (1925) були згодом відомі митці — музикознавець І. Ф. Белза і композитори Г. П. Таранов, П. Т. Глушков.

20-ті роки стали для Лятошинського періодом творчої зрілості, формування індивідуального стилю.

Викладав в Київській консерваторії, з 1935 р. і до кінця життя був її професором. Окрім того, в 1935-1938 рр. та під час евакуації (1941-1944) працював професором Московської консерваторії.

Лятошинський був надзвичайно різнобічним композитором: створив дві опери ("Золотий обруч", "Щорс"), п'ять симфоній, чотири струнні квартети, два інструментальні тріо, низку симфонічних творів різних жанрів (увертюри, сюїти, балади, поеми), кантати, хори а капела, обробки народних пісень (для голосу і фортепіано, для хору), писав твори для фортепіано ("Слов'янський концерт", сонати, балади, прелюдії), музику до театральних постановок ("Ромео і Джульєтта" В. Шекспіра, "У пущі" Лесі Українки) та кінофільмів ("Іван", "Тарас Шевченко", "Григорій Сковорода", "Іван Франко", "Кармелюк" та ін.). Крім того, Борис Миколайович оркестрував опери М. Лисенка "Тарас Бульба" (з Л. Ревуцьким) і "Енеїда", Р. Глієра "Шахсенем" та балети.

Композитор збагатив жанрово-стильову палітру української музики, розширив її концептуально-тематичні обрії, діапазон виражальних можливостей.

Оскільки його талант і музичне мислення найяскравіше проявилися в симфонічній музиці, то саме його симфонії раз у раз викликали несамовиту критику чи бурхливу реакцію. Друга й Четверта симфонії Лятошинського втілюють грандіозні драматичні колізії епохи. Доля Другої симфонії (1936) була трагічною; вона опинилася "під забороною". Всі відчайдушні спроби реабілітувати цей твір виявились марними, а сам композитор згодом був затаврований як "формаліст". Дісталося маестро й за Третю симфонію (після появи її другої редакції, 1951 р.). А загалом українські радянські енциклопедичні видання дуже не любили торкатись питання про симфонії Лятошинського: то було немовби негласне табу.

Перша половина ХХ століття - час пронизаний трагічними подіями світової історії:Перша світова війна, Велика жовтнева соціалістична революція, громадянська війна, утворення нової держави(СРСР), період сталінських репресій,голодомор (1932-1933), Велика Вітчизняна війна. Мистецтво - невід’ємна частина існування, завжди віддзеркалююча реальність, світовий історичний процес. Це відгук найбільш тонких і глибоких людей на події сучасної епохи, вираз поняття її.

Одним з таких людей був Борис Лятошинський. Його світогляд формувався під впливом однієї з найбільш трагічних епох світової історії, с чим пов’язанні героїчна спрямованість, гостра конфліктність, драматичність, незмінно переплітається з проникливою лірикою, характерною його творам. Багато з нас близькі слов’янському інтонаційному строю, що виявилось також впливом традиційної російської класики і звернення композитора до творчості різних слов’янських народів. Новаторство композитора в області гармонії проявилося через використання розширеної системи маж – мінору, а також розвиненому принципу перемінності, властивій слов’янському фольклору.

В хорових творах знайшли втілення симфонічного принципу мислення, монументальність художнього задуму, конфлікт драматургії,проникливий ліризм, психологічна заглибленість.

Головною особливістю хорів Лятошинського являється лінеарний спосіб викладення. Тут невичерпна фантазія художника поєднується с глибоко-професійними, майстерськими знаннями природи поліфонічно- розроблюваного матеріалу.

Найбільш характерним прийомом гармонічної мови в хоровій творчості композитора стала загальноступеневість, яка придбала значення стилістичної особливості. Мелодії,що мають фольклорне підґрунтя займають особливе місце в хоровій музиці композитора.

Вершина майстерності в хоровому жанрі,а в першу чергу в творах a cappella Лятошинський досягає в останні два десятиліття творчості. Він звертається до поезій М. Рильського, А. Фєта, І.Буніна, Ф. Тютчева, А. Пушкіна. Всі, із вище перерахованих поетів користувалися популярністю в музичному мистецтві, однак поезія Пушкіна без сумніву являється джерелом натхнення більшості композиторів.

В творчому доробку Бориса Лятошинського твори на вірші Пушкіна займають особливе місце. Його приваблювала не тільки ярко виражена силабіка (система віршування,ритм, основою якої є складова сумірність віршів; до ритмоутворюючих чинників. До силабіки належать також рима та цезура (пауза в середині вірша) ) і строфічність вірша, яскравість форми, але також романтичність і розкіш образів його поезії. Творчість Олександра Пушкіна – це світ, що оспівує прекрасне і вічне, світ справжніх почуттів і художньої неперевершеності їх вираження.

Хор «Весна» є першою частиною циклу на вірші Пушкіна «Пори року». До цієї тематики неодноразово зверталися як закордонні композитори ( Й. Гайдн, А. Вівальді ) так і українські ( А.Яковчук, Л.Дичко и тд.)

Як яскравий представник двадцятого сторіччя композитор являвся адаптером ідеї синтезу мистецтв. Для нього вибір тексту для створення своїх творів завжди був не випадковим. Він прагнув досягнути єдність ідеї поетичної і музикальної. Твір «Весна» був написаний в період творчої зрілості художника, який характеризується деякими спрощеннями музичної мови, що виявляється в використанні більш прозорої фактури, лаконічної форми, більш простих ладо-тональних прийомів. Отже, звернення до найкращих творів ранньої російської класичної літератури являється закономірністю продиктованою формуванням зрілого композиторського стилю.

б) автор літературного тексту:

Олександр Сергійович Пушкін – 

(6 червня 1799—10 лютого 1837) — російський поет, драматург та прозаїк, реформатор і творець сучасної російської літературної мови, автор критичних та історичних творів. Пушкін вважається визначним чи найвизначнішим російським письменником, його тексти розглядаються як найпрестижніший зразок російської літератури, подібно текстам Данте в Італії чи Ґете у Німеччині. Пушкіна ще за життя називали генієм, і з другої половини 1820-х років він став вважатися «першим російським поетом» (не тільки сучасності, але й усіх часів), а навколо його особи у читацької публіки створився справжній культ.

З раннього дитинства Пушкін зростав і виховувався в літературному середовищі, так що можна з упевненістю сказати про те, що його майбутнє було зумовлене. Батько Олександра Сергійовича був цінителем літератури, мав велику бібліотеку, дядько був відомим поетом, в гостях в якого часто бували багато відомих діячів літератури того часу. Величезний вплив на майбутнього поета зробила його няня, Аріна Родіонівна, яку поет згадуватиме все своє життя і присвятить не мало літературних творів.

У 1811 році батько і дядько вирішують відправити Пушкіна до Царськосельського Ліцею, що тільки що відкрився. Роль Ліцею в становленні особи важко переоцінити, саме там він почав писати свої перші вірші, познайомився і подружився з такими відомими в майбутньому людьми як Іван Пущин, Вільгель Кюхельбекер, Антон Дельвіг і багатьма іншими. У 1814 році було опубліковано перший вірш тоді ще п'ятнадцятирічного Пушкіна «До друга поетові».

Після закінчення Ліцею в 1817 році Пушкін не повернувся до Москви, а переїхав до Петербургу, де поступив на службу в колегію іноземних. Через три роки, Пушкін дописує свою знамениту поему «Руслан і Людмила».

За поширення епіграм на різних людей, вільних віршів, в 1820 році Пушкіна відправляють в заслання. У засланні, в 1823 році поет сідає за написання роману «Євгеній Онєгін», який принесе йому в майбутньому велику славу. За чотири роки заслання Пушкіним були написані такі романтичні південні поеми як «Кавказький полонений», «фонтан Бахчисараю», «Брати розбійники».

У 1824 році поет знаходився в засланні в своєму маєтку – в селі Михайлівське. Там він продовжував роботу над «Євгенієм Онєгіним», почав писати «Бориса Годунова», та вірші.

Знаходячись в засланні Олександр Сергійович дізнається про повстання друзів декабристів, багато хто з яких надалі був страчений і відправлений до заслання.

4 вересня 1826 року Микола I викликав Пушкіна до Москви, але свобода, що дарована царем, була недовгою, вже в 1828 році вийшла постанова Державної ради про нагляд за Пушкіним. У цьому ж році він самовільно виїхав на Кавказ, де служили його друзі.

В 1831 році Пушкін одружувався з Наталією Гончаровою. Перед одруженням він виїхав в маєток в Болдіно, де вимушений був затриматися із-за карантину. Цей період в творчості Пушкіна називають Болдинською весною, протягом якої він написав велику кількість літературних творів самих різних жанрів, такі як «Дубровський», «Капітанова дочка» і багато інших.

9 лютого 1837 року Пушкін стрілявся на дуелі з Дантесом, був смертельно поранений і помер 10 лютого.

«Пушкин - природа, непосредственно действующая самым редким своим способом: стихами. Поэтому правда, истина, прекрасное, глубина и тревога у него совпадают автоматически. Пушкину никогда не удавалось исчерпать себя даже самым великим своим произведением, - и это оставшееся вдохновение, не превращенное прямым образом в данное произведение и всё же ощущаемое читателем, действует на нас неотразимо. Истинный поэт после последней точки не падает замертво, а вновь стоит у начала своей работы. У Пушкина окончания произведений похожи на морские горизонты: достигнув их, опять видишь перед собою бесконечное пространство, ограниченное лишь мнимой чертою...»

А.Платонов