Симфонічна творчість Гайдна

Симфонічна творчість Гайдна

Гайдном написано 104 симфонії, перша з яких була створена в 1759 році для капели графа Морцина, а остання – в 1795 році у зв'язку з лондонськими гастролями.

Жанр симфонії в творчості Гайдна еволюціонував від зразків, близьких побутовій і камерній музиці, до «Паризьких» і «Лондонських» симфоній, в яких затвердилися класичні закономірності жанру, характерні типи тематизму і прийоми розвитку.

Багатий і складний мир гайдновськіх симфоній володіє чудовими якостями відвертості, товариськості, спрямованості на слухача. Основне джерело їх музичної мови  –   вони  знаходять нові  образні,

Майже всі гайдновськіє симфонії непрограммни, вони не мають якогось певного сюжету. Виняток становлять три ранні симфонії, названі самим композитором «Ранок», «Полудень», «Вечір» (№№  

Симфонія у  Гайдна

Гайдновській симфонічний цикл, як правило, містить типові чотири частини (allegro, andante, менует і фінал), хоча часом композитор збільшував кількість частин до п'яти (симфонії «Полудень», «Прощальна») або обмежувався трьома (у найперших симфоніях). Іноді ради досягнення особливого настрою він змінював звичну послідовність частин (симфонія № 49   частин симфонічного циклу (сонатне, варіаційне, рондо і ін.) включають елементи імпровізационності,  чудові відхилення  і     «розиграші» допомагали сприйняттю найсерйознішого жанру інструментальної музики. 

Серед численних симфоній, створених Гайдном для оркестру князя Миколи I Естергазі, виділяється група мінорних симфоній кінця 60-х – засади 70-х років. Це симфонії № 39 (g-moll),    № 44 («Траурна», е-moll), № 45 («Прощальна»,  fis-moll) і  № 49 (f-moll, «La Passione, тобто пов'язана з темою страждання і смерті Ісуса Хріста).

Вищим досягненням гайдновського симфонізму вважаються його 12 «Лондонських» симфоній.

«Лондонські» симфонії (№№ 93–104) були написані Гайдном в Англії, під час двох гастрольних поїздок, влаштованих відомим скрипалем і концертним підприємцем Саломоном. Перші шість з'явилися в 1791–92 роках, ще шість – в 1794–95 роках, тобто вже після смерті Моцарта. Саме в «Лондонських» симфоніях композитор створив свій, не схожий ні на кого з його сучасників, стійкий тип симфонії. Ця типова для Гайдна модель симфонії відрізняється:

а) пануванням мажорних тональностей (мінорна серед «Лондонських» лише одна – № 95, с-moll, проте її фінал написаний в C-dur);

б) опорою на народно–жанровий тематизм, причому часто – на справжні народні мелодії австрійського, німецького, чеського, угорського, сербського походження. У XVIII такий тематизм був дуже незвичайний для крупних інструментальних жанрів, звучав дуже свіжо і оригінально;

в) загальним життєрадісним характером музики. Для Гайдна взагалі мало властива героїка і трагедійність, але в даному випадку він напевно враховував умови виконання «Лондонських» симфоній. Перед композитором була вже не камерна  аудиторія, що складалася з членів сім'ї Естергазі і їх гостей,

У експозиціях I частин симфоній № 93, 102, 103 побічні теми будуються на самостійному, але не контрастному по відношенню до головних тем

Разом з варіаційною, композитор нерідко використовує в повільних частинах і складну трьохприватну форму, як, наприклад, в симфонії  № 104. Всі розділи трьохприватної форми містять тут щось нове по відношенню до початкової музичної думки.

За традицією повільні частини сонатно-симфонічних циклів – це центр лірики і співучого мелодізма. Проте гайдновськая лірика в симфоніях явно тяжіє до жанровості. Багато тем повільних частин спираються на пісенну або танцювальну основу, знаходячи, наприклад, риси менуету. Показово, що зі всіх «Лондонських» симфоній ремарка «співучо» присутня тільки в Largo 93 симфонії.

Менует – єдина частина в симфоніях Гайдна, де у обов'язковому порядку присутній внутрішній контраст. Гайдновськіє менуети стали еталоном життєвої енергії і оптимізму (можна сказати, що індивідуальність композитора – риси його особистої вдачі – виявилися тут найбільш безпосередньо). Найчастіше це живі сценки народного побуту. Переважають менуети, несучі традиції селянської танцювальної музики, зокрема, австрійського лендлера (як, наприклад, в симфонії № 104).  Галантніший менует в «Військовій» симфонії, химерно-скерцо (завдяки гострій ритміці) – в симфонії № 103. Взагалі, підкреслена ритмічна гострота в багатьох гайдновськіх менуетах настільки видозмінює їх жанровий вигляд, що, по-существу, прямо підводить до бетховенськім скерцо.

Форма менуету – завжди складна 3-приватна da capo з контрастним тріо в центрі. Тріо звичайно м'яко контрастує з основною темою менуету. Дуже часто тут дійсно грають лише три інструменти (або, в усякому разі, фактура стає легшою і прозорішою).

Фінали «Лондонських» симфоній все без виключення мажорні і радісні. Тут повною мірою виявилася схильність Гайдна до стихії народного танцю. Дуже часто музика фіналів зростає з достовірно народних тим, як в симфонії № 104. Її фінал заснований на чеській народній мелодії, яка висловлена таким чином, що її народне походження відразу очевидне – на фоні тонічного органного пункту, що наслідує волинці.

Фінал підтримує симетрію в композиції циклу: він повертає до швидкого темпу I частини, до дієвої активності, до життєрадісного настрою. Форма фіналу – рондо або рондо-соната (у симфонії № 103) або (рідше) – сонатна (у симфонії № 104). У будь-якому випадку вона позбавлена яких-небудь конфліктних моментів і проноситься, подібно калейдоскопу строкатих святкових образів.

Якщо в найраніших симфоніях Гайдна духова група складалася лише з двох гобоїв і двох валторн, то в пізніх, лондонських, систематично зустрічається повний парний склад дерев'яних духових (включаючи кларнети), і у ряді випадків також труби і литаври.