Bobina

11

Національний рух жорстоко переслідувався царатом. Ці репресії були направлені в більшій мірі не проти його демократичної революційності, а проти так званого малоросійського сепаратизму.

Певні відмінності мав західноукраїнський рух. Політичні реформи в Австро-Угорщині, що почалися на два десятиліття раніше, ніж в Росії, сприяли більшому динамізму, більшим успіхам західноукраїнського політичного руху. Так, австрійський уряд час від часу надавав українцям певних поступок, використовуючи їх діяльність напротивагу полякам. Великий вплив у Галичині мали церковні діячі. Західні українці також мали право вибору орієнтації свого руху між Австрією, Росією, а згодом і Польщею.

Формування східних і західних політиків у різних умовах з різними впливами призвели згодом в 1919–1920 рр. до фатальних наслідків через непорозуміння в головних питаннях державного будівництва.

Культурницький етап українського руху у Східній Україні в ХIХ столітті

Як вже зазначалось, українці на початку ХIХ ст. брали участь в російських та польських таємних організаціях. Діяльність українців ще не вирізнилась в окремий чинник політичного руху. Таким вона стає з середини ХIХ ст. з появою різночинської інтелігенції і виробленням нею свого розуміння національної ідеї.

У 1846–1847 рр. у Києві засновується і діє таємне "Кирило-Мефо- діївське товариство". На чолі якого стояли професор історії М. Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак і вчитель кадетського корпусу В. Білозерський. Пізніше до них приєднались П. Куліш та Т. Шевченко. Товариство охоплювало 12 постійних членів та приблизно сто співчуваючих – вчителів, викладачів, чиновників, студентів. Програма товариства викладена в праці М. Костомарова "Закон Божий. Книга буття українського народу". В ній проголошувались антикріпосницькі, антицарські ідеї, необхідність створення всеслов'янської федерації з вільних слов'янських народів та національного визволення України. Товариству не вдалось розгорнути свою діяльність. Воно обмежилось кількома зборами, де обговорювались різноманітні проблеми, спробою розповсюдження своїх теорій, вироблення проекту про заснування сільських шкіл. Скоро товариство було викрито, а його діячі зазнали репресій.

12

Діяльність Кирило-Мефодієвського товариства свідчила про зростаннянаціональноїсамосвідомості,пропочатокнаціональногоруху, який перебував ще в межах культурно-просвітницької програми.

Важливим кроком у розвитку національного руху стала діяльність громад – напівлегальних товариств ліберально-демократичної інтелігенції. Перша така громада створена В. Антоновичем і діяла на початку 60-х років в Києві. За її зразком почалось створення таких товариств в інших містах України. Метою громадівського руху був розвиток українського культурного життя в таких напрямках, як видавнича діяльність, народна освіта, літературна діяльність і т.д. Деякі з громад, переживши репресії царату (Валуєвський – 1863 р. та Емський – 1876 р. укази), зміцнили внутрішню структуру і склад учасників та збереглись до 90-х років ХIХ ст. Найвідомішою стала діяльність так званої Київської "Старої громади". Її очолив В. Антонович, а до складу входили такі відомі представники української інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кистяківський, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Старицький.

Навіть обмежена культурно-просвітницька діяльність і програма українофілів розглядалась імперським режимом як політичний сепаратизм, тобто спроба відірвати Україну від Росії. Таким чином, український рух опинився на роздоріжжі – культурництво не давало ніяких наслідків, а ідеї політичного руху лякали національну інтелігенцію.

Одним з перших, хто проголосив необхідність вести політичну боротьбу, став Михайло Драгоманов (1841–1885). Вимушений залишити Батьківщину, М. Драгоманов у Женеві починає видавати перший український соціально-політичний часопис "Громада". В часописі друкуються матеріали, присвячені вирішенню національного питання, розвитку України в складі Росії, необхідності вироблення політичної програми національного руху. Разом з М. Зібером, С. Подолинським Драгоманов звертається до західноєвропейської політичної думки – до соціалізму та марксизму. Намагаючись пристосувати ці доктрини до української дійсності, він відкидає ідеї радикальної боротьби та централізму, натомість пропагуючи так званий етичний соціалізм, "громадівський соціалізм". Не знайшовши підтримки серед старшого покоління українофілів, М. Драгоманов вимушений був припинити свою активну політичну діяльність за кордоном.

13

Таким чином, суспільний рух у Наддніпрянській Україні в другій половині ХIХ ст. обмежувався культурно-просвітницькими вимогами. Лише в 90-х роках українська студентська молодь починає брати участь у політичній боротьбі через створення братства Тарасовців і таємних політичних гуртків у Києві, Харкові, Петербурзі, Дерпті і т.д.

Західноукраїнський політичний рух у ХIХ столітті

Революція 1848 р. в Австро-Угорщині, проголошення конституційної парламентської монархії, початок економічних реформ створили більш сприятливі умови для політичної активності західних українців.

В умовах революції 1848 р. у Львові утворився представницький політичний орган українців в Галичині – Головна руська рада. До неї входили представники нечисленної національної інтелігенції

ідуховенства. Руська рада представляла інтереси українців на сло- в'янському конгресі в Празі, очолила вибори українців до парламенту у Відні, створила мережу місцевих комітетів, розгорнула культур- но-просвітницький рух. Головною метою організації стала боротьба за відокремлення Української (східної) Галичини від Польської (західної) та створення на її землях національної автономії у складі Австро-Угорщини. Але надії українців на імперську адміністрацію виявились марними, почався період контрреформ і боротьби проти будь-яких виявів національної самостійності. Опинившись під тиском уряду, Головна руська рада саморозпустилась у 1851 р.

Друга половина ХIХ ст. в Західній Україні пройшла у боротьбі москвофілів, народовців і радикалів.

Москвофіли об'єднували консервативну інтелігенцію та духовенство старшого покоління, яке розчарувалось в австрійській орієнтації, в змозі австрійців вирішити українську проблему. Тому вони сподівалися на допомогу правлячих кіл Росії. Але, отримуючи фінансову та моральну підтримку, з іншого боку, треба було поступитись

івідійти від своїх поглядів. Москвофіли проголосили існування єдиного, так званого "панруського" народу від Карпат до Камчатки, відмовили в існуванні української мови, натомість проголосили єдність "великоруського" народу. Західним українцям було відмовлено в їх греко-католицькій вірі, пропоновано перехід у православ'я.

14

Критикуючи цю течію, разом з тим треба зрозуміти, що це була розпачлива відповідь західноукраїнської інтелігенції на процеси полонізації, онімечення, румунізації та мадяризації.

Але молодь не поділяла таких поглядів. Вона виступила з їх критикою і розпочала активну діяльність в культурно-просвітницькій сфері. Головним аспектом діяльності стала пропаганда української мови, орієнтація на культурні потреби народу. Ось чому прихильники цієї течії обрали назву народовців. Завдяки зусиллям народовців були засновані товариство "Просвіта" (1868 р.), Товариство ім. Шевченка (1873 р.), велика кількість народних бібліотек. Таким чином, діяльність народовців нагадувала культурно-просвітницьку діяльність східно-українських громад.

Наступним кроком суспільного руху в Галичині стало відокремлення з народовців радикальної течії, яка звернулась до створення політичної організації. В 1890 р. була проголошена Русько-Україн- ська радикальна партія на чолі з І. Франком та М. Павликом. Програма партії включала боротьбу за громадські та національні права, економічні та освітні вимоги. Політичні вимоги базувались на боротьбі за автономію, яка б "поєднувала силу монархії з найкращим культурним та національним розвитком народів". Партія стала в опозицію до уряду і боролась проти "угодовської" політики народовців з поляками та австрійцями в суспільному житті. РуськоУкраїнська радикальна партія стала зародком нових політичних організацій. В 1899 р. частина партії стала на соціалістичні позиції і заснувала Українську соціал-демократичну партію на чолі з М. Ганкевичем.

Інша, ліберально-демократична, частина оформилась у Націо- нально-демократичну партію. Вона стала найбільш впливовою та представницькою силою західних українців. Програмою максимум була незалежна об'єднана Україна. Найближчою метою проголошувалось створення української автономії на землях Галичини та Буковини.

Таким чином, наприкінці ХIХ–ХХ ст. невелика Галичина виступила як "український П'ємонт" – база національного відродження, що являла собою приклад політичного руху і боротьби для східних українців.

15

3. НАЦ²ОНАЛЬНИЙ ПОЛ²ТИЧНИЙ РУХ У ПЕРШ²Й ПОЛОВИН² ХХ СТ.

Політичний рух у Наддніпрянській Україні на початку ХХ століття

Вцей час на арену політичної боротьби виходе нова генерація українців, яка поділяє ридикальні погляди, шукає підтримки серед широких верств населення.

Влютому 1900 р. було проголошено заснування Революційної Української Партії (РУП). Організація об'єднала студентські громади, на чолі яких стояли Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський, П. Андрієвський. Молодь розірвала з українським аполітичним культурно-просвітницьким рухом.

Програмою новоствореної партії стала брошура М. Міхновського "Самостійна Україна". Особливо наголошувалось на вирішенні національного питання. І першим кроком мало стати повернення Україні прав, визначених Переяславською Радою, а згодом – створення єдиної самостійної держави. Було заявлено про боротьбу за демократичні права і свободи. В економічній сфері проголошувались соціалістичні гасла. Але програма РУП не набула змісту закінченої ідеологічної доктрини, являючи собою суміш ідей марксизму, народництва та націоналізму. Згодом виявилось різне розуміння стратегії і тактики партії. Це призвело до внутрішньопартійної кризи.

Вже в 1902 р. з РУП відокремлюється Народна українська партія (НУП), очолювана М. Міхновським. Це була єдина організація, яка на початку ХХ ст. проголосила гасло боротьби за самостійну Україну. Але такий "радикалізм" не знайшов відгуку ні серед національної інтелігенції, ні серед консервативного селянства. Тому вплив партії був невеликим, і наприкінці революції 1905–1907 рр. вона занепадає. У 1917 р. УНП відроджується під назвою Української партії соціалістів-самостійників. Крім М. Міхновського лідерами партії були брати О. і П. Макаренки, М. і С. Шемет, О. Степаненко.

Діячі РУП, які не поділяли радикалізму у вирішенні національного питання, продовжили суперечки щодо можливості об'єднання

відеологічній і практичній діяльності марксистського принципу пролетарського інтернаціоналізму з його негативним ставленням до на-

16

ціональних держав та необхідністю вирішення української проблеми. М. Меленевський, Скоропис-Йолтуховський, П. Канівець та деякі інші запропонували не акцентувати увагу на вирішенні окремо української проблеми, а визнати політичну і економічну платформу російської соціал-демократії та об'єднатись з нею. Саме на такій платформі в 1904 р. з РУП відокремився новостворений Український со- ціал-демократичний союз ("Спілка"). "Спілка" розгорнула активну діяльність, згодом обмеживши її соціально-економічною пропагандою. Врешті "Спілка" почала втрачати своє українське обличчя і стала звичайною організацією меншовицького напряму.

Решта діячів РУП проголосила свою прихильність до принципу самовизначення народів, а за найближчу мету – створення української автономії у складі майбутньої демократичної Росії. Таким чином, лише через кілька років РУП остаточно сформувала свою національну, соціал-демократичну програму. В 1905 р. РУП взяла назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Серед провідних діячів УСДРП були Д. Антонович, В. Винниченко, М. Порш, С. Петлюра та ін. Партія була єдиною політичною силою, яка зберегла певну організацію за умов столипінської реакції та Першої світової війни. Завдяки цьому українська соціал-демократія швидко відновила свою діяльність у 1917 р. та очолила національну революцію.

Поряд з революційними партіями українська інтелігенція створила помірковані ліберальні організації на зразок російських кадетів. У 1904 р. заснована Українська демократична партія (УДП). Її програма передбачала скасування абсолютизму, проголошення конституційного ладу і автономії України, впровадження української мови в школах, судах, адміністрації. Згодом від УДП відійшла частина членів і оформилась у Радикальну партію. Але діяльність цих течій була подібна і не мала великих розбіжностей. Саме тому в 1905 р. поміркована українська інтелігенція об'єдналась в Українську демократично-радикальну партію. Провідними діячами партії стали Є. Чикаленко, Ф. Матушевський, С. Єфремов, І. Шраг та інші. Інтелігенція взяла активну участь у відродженні українства в 1905– –1907 рр. За умов реакції УДРП перетворилась на аморфну напівлегальну міжпартійну організацію – Товариство українських поступовців (ТУП, 1908 р.). Саме лідери ТУП стояли у джерел Української

17

центральної ради. В 1917 р. партія конкретизувала свої програмні документи і взяла назву Української партії соціал-федералістів (УПСФ).

Самою масовою, але і самою молодою за віком та політичним досвідом стала Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Українські есери намагались виділитись із загальноросійської партії ще з 1915 р., але це вдалося лише в 1917 р.

Головну увагу есери приділяли вирішенню селянського питання. В національній сфері УПСР поділяла прийнятий всіма українцями принцип автономії. Лідерами партії стали М. Грушевський, М. Ковалевський, П. Христюк, М. Залізняк та інші.

Поряд з цими політичними організаціями були створені партія хліборобів-демократів, трудова та федерально-демократична партії, але вони не відігравали значної ролі в політичному житті України. В умовах національно-демократичної революції 1917–1920 рр. і громадянської війни від УСДРП та УПСР відійшли радикальні прорадянські групи, які сподівались "українізувати" більшовицькі гасла, пристосувати їх до української дійсності і відірвати українське селянство від більшовизму. Це були партії боротьбистів, "незалежних" соці- ал-демократів, українських комуністів (УКП). Сподівання цих партій не справдились. В 1920 та 1925 рр. "боротьбисти" та УКП під тиском КП(б)У–ВКП(б) увійшли до КП(б)У або були розформовані.

Діяльність національних партій в період буржуазно-демократичної революції 1905–1907 рр. в Росії

Активна політична діяльність національних партій починається з участі в організації та керівництві масовими селянськими виступами на Харківщині та Полтавщині в 1902–1903 рр. Діячі РУП поширювали серед селян агітаційну та пропагандистську літературу, листівки, інші друковані матеріали. Окремою сферою політичної боротьби стала видавнича діяльність; протягом 1902–1905 рр. видавалися газети "Гасло", "Селянин", "Праця", "Новина".

Активізація політичного руху пов'язана з революцією 1905– –1907 рр. в Росії. Перш за все українці започаткували широку легальну видавничу діяльність. Серед перших національних газет була "Громадська Думка", яка згодом через переслідування почала виходити під назвою "Рада". Це був друкований орган УДРП, який виходив

18

на кошти Є. Чикаленка. По-друге, РУП-УСДРП, "Спілка", УДРП брали активну участь у пропаганді, агітації, масових виступах і збройній боротьбі проти самодержавства. Українці намагались співробітничати з іншими російськими партіями. Важливим напрямком політичної боротьби стала діяльність Української парламентської громади в першій і другій Державних думах. У першій Думі українська фракція налічувала 45 депутатів різних партійних напрямків. Головою її був І. Шраг – адвокат, член УДРП. Громада мала свій пресовий орган – "Український Вісник". На сторінках журналу виступали М. Грушевський, О. Лотоцький, І. Франко, О. Русів. Платформа фракції складалась з принципів автономії України, місцевого самоврядування, впровадження української мови в Україні (як це не парадоксально).

У другій Думі Українська громада налічувала 47 членів і теж видавала часопис "Рідна Справа – Вісті з Думи". Політична платформа українства залишалась незмінною.

Встановлення політичного режиму П. Столипіна перешкодило подальшому розвитку політичної діяльності українців. Разом з тим, напередодні Першої світової війни активізується національна політична думка. В. Винниченко, Д. Антонович, Л. Юркевич видають су- спільно-політичний часопис "Дзвін". На його сторінках Л. Юркевич обґрунтовано критикує ленінсько-більшовицькунепослідовністьу національному питанні. С. Петлюра у Петербурзі видає російськомовний часопис "Украинская жизнь". Але війна перервала цей процес.

Таким чином, на початку ХХ ст. українці вийшли за вузькі межі культурництва і активно включились у політичну діяльність. Ця діяльність свідчила, що українці, хоч і повільно, але звільняються від своєї політичної провінційності й хуторянства, сприймаючи по-своє- му загальноприйняті європейські тенденції політичного розвитку.

Політичний рух українців в період Першої світової війни

Як східні, так і західні українці вимушені були виявити підтримку "своїх" урядів у війні. Так, С. Петлюра в статті "Війна і українці" підкреслив, що українці мають лояльно виконувати свій обов'язок перед російською державою, і що серед них не існує "австрійської орієнтації". Аналогічні заяви пролунали з боку інших українських політичних кіл.

Проте це не заспокоїло російський уряд, який вважав, що укра-

19

їнський рух було інспіровано Німеччиною та Австрією. Через це було закрито нечисленні національні друковані органи, почались репресії проти політичних діячів. Було вислано в глиб Росії М. Грушевського, А. Шептицького та інших. Населення Західної України насильно переводилось у православ'я.

Представницький орган українців в Західній Україні – Головна українська рада заявила, що царська Росія найбільший ворог для українців і підтримала Австрію та Німеччину. Зусиллями цієї організації навіть було сформовано бойовий легіон Українських січових стрільців (УСС).

Емігранти з Наддніпрянщини Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк та інші, що перебували у Львові, створили Союз Визволення України (СВУ). СВУ намагався представляти інтереси східних українців в Європі і мав на меті боротьбу за самостійну українську державу. В цій боротьбі організація сподівалась на допомогу Австрії та Німеччини. СВУ розгорнув широку видавничу та інформаційну роботу серед полонених українців.

За кордоном також діяла невелика група українських соціал-де- мократів на чолі з Л. Юркевичем. Саме він вступив в гостру полеміку із СВУ, з її пронімецькими настроями, а з В. Леніним – проти його національної програми.

На сході України протягом війни переважно серед молоді недовгий час діяли ті чи інші політичні осередки, такі як "Українська юнацька спілка", "Український соціалістичний колектив", "Ініціативний комітет Українського самостійного союзу". Починають діяти окремі осередки УСДРП.

Згодом, коли росіяни зазнали поразки на Західному фронті, їх ставлення до українців дещо пом'якшалось. Користуючись з цього, українці виголосили кілька петицій з вимогами рівності українського і російського народів, вільний розвиток української культури, школи, друку і т.д. А в окремих з них йшлося навіть про автономію.

Політичний рух в Україні в період національно-демократичної революції 1917–1920 років

1917–1920 роки стали роками найбільших досягнень і поразок національно-політичного руху. Домінантою руху стає боротьба за проголошення автономії, а згодом і незалежності України.

20

Саме тому першим кроком ТУП стало створення Української центральної ради (УЦР). Завдяки діяльності українських політиків УЦР розвинулась від обмеженого зібрання київської інтелігенції (бе- резень–квітень 1917 року) до представника українців (квітень–ли- пень 1917 року), а згодом, після входження до неї російських і єврейських політиків, УЦР почала представляти все населення України.

На чолі УЦР, Генерального секретаріата, інших інституцій стояли діячі УСДРП, УПСФ, УПСР. Якщо соціал-демократи та соціа- лісти-федералісти мали певні політичні традиції, то остання партія – партія українських соціалістів-революціонерів – організаційно сформувалась навесні 1917 року. Її очолили молоді політики М. Ковалевський, П. Христюк, В. Голубович. Радикальна соціально-еконо- мічна програма есерів імпонувала українському селянству. Це дозволяло забезпечувати підтримку з боку широких народних мас тої політики, яку проводили більш досвідчені лідери УСДРП та УПСФ.

1917 рік пройшов у боротьбі українських політиків за визнання української автономії, розширення своєї соціальної бази, проти за- гально-російських впливів.

1918 рік почався з драматичних подій, які призвели до проголошення незалежності України. В першій половині 1918 року чи не головним в політичній боротьбі стало ставлення до австрійсько-німе- цько-української угоди в Бресті, розгрому УЦР та проголошення гетьманату. Для підтримки Скоропадського було сформовано Демократичну хліборобську партію. Основу партії складало заможне селянство. Опозиційні українські партії створили Український національний демократичний союз (УНДС). Цей орган об'єднав національні політичні сили в їх боротьбі проти гетьмана. В листопаді 1918 року УНДС була створена Директорія як орган збройної боротьби з гетьманом.

1919 рік проходив в гострій політичній боротьбі навколо головних питань української революції, таких як політичний устрій України; першочерговість вирішення політичних, соціально-економічних проблем; взаємовідносини між лідерами УНР і ЗУНР; вибір зовнішніх союзників.

З поразкою національної революції окремі партії продовжили свою діяльність за кордоном. Серед них соціал-демократи, есери, де- мократично-радикальна партія. Там вони намагались привернути увагу світу до подій в Україні. Так, наприклад, соціал-демократи,