Тема 24. Кримінальне право зарубіжних країн

1. Кримінальне право Англії

2. Кримінальне право США

3. Кримінальне право Франції

Рекомендована література до теми:

1. Кримінальне право. Загальна частина: Підручник /за ред.А.С. Беніцького, В.С. Гуславського, О.О. Дудорова, Б.Г. Розовського. – К.: Істина, 2011. – С. 1023–1091.

Кримінально-правові інститути кожної окремої країни мають свої особливості, однак їм притаманні й спільні загальні характерні риси, обумовлені історичним розвитком країни у межах певної правової системи. У сучасній теорії права вирізняють такі типи правових систем або правові сім'ї: романо-германський або континентальний, до якого належать країни континентальної Європи; англо-американський або англо-саксонський (Англія, Північна Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякі держави-члени Британської Співдружності); змішаний (скандинавські й латиноамериканські країни); релігійно-традиційний (мусульманські країни, Індія, Китай та інші). Іноді вирізняють ще й соціалістичні правові системи, які були притаманними для країн минулого СРСР, а зараз існують у таких країнах, як Куба, В'єтнам, КНДР. Однак, навіть із урахуванням їх соціалістичного відтінку, їх можна віднести до класичних усталених типів правових систем. За період незалежності в Україні було закладено правовий фундамент, який дозволяє стверджувати, що вона належить до романо-германського типу правової системи на правах особливого європейського різновиду.

1. Кримінальне право Англії

В Об'єднаному Королівстві історично склалися 3 самостійні кримінально-правові системи – Шотландії, Північної Ірландії, Англії та Уельсу. При цьому англійським традиційно вважається саме кримінальне право Англії та Уельсу.

1. Джерела кримінального права Англії. Специфічною рисою англійського кримінального права є відсутність кодифікованого кримінального законодавства. Окремі кримінально-правові норми містяться в актах парламенту (статутне право) та судових рішеннях (загальне право).

Тривалий час основним джерелом кримінального права був судовий прецедент, під яким розуміється обов'язкове врахування під час судового розгляду справи рішення, прийнятого раніше судом вищої інстанції у подібній справі. Він сягає тих часів, коли у XII ст., вирішуючи справи, судді виносили вироки та формулювали правила поведінки з огляду на ті звичаї, які склалися в суспільстві протягом його історичного розвитку. Поступово норми загального (прецедентного) права знаходили своє відображення в актах, які приймалися англійським парламентом. Значне посилення ролі статутів як джерела права, у тому числі кримінального, відбулося в другій половині XIX сторіччя. Протягом XX–XXI ст. було прийнято більшість основних законів, які місять норми Загальної частини кримінального права, серед яких: Закони про кримінальне право (1967, 1977), Закон про замах на злочин (1981), Закон про кримінальну юстицію (1982), Закон про кримінальну юстицію (тероризм і співучасть) (1998), Закон про тяжкі злочини (2007) та інші.

Одночасно приймалися й законодавчі акти, які містять норми про відповідальність за певні види злочинних посягань: Закони про крадіжку (1968, 1978), Закон про знищення (1971), Закон про транспортні злочини (2001), Закон про статеві злочини (2003), Закон про шахрайство (2006), Закон про корпоративне вбивство (2007), Закон про протидію тероризму (2008) тощо.

Незважаючи на те, що багато норм англійською загального права були покладені в основу норм статутного права, не можна сказати, що судовий прецедент в Англії був повністю витиснений статутним правом. Досі за загальним правом злочинами визнаються: деякі види вбивства, напад, викрадення людини, змова на посягання на суспільну моральність, ображення суспільної моральності, богохульний, непристойний або підбурюючий наклеп, розпалювання соціального невдоволення тощо.

Особливе місце в англійській правовій системі відводиться тлумаченню статутів. Необхідність у тлумаченні виникає тоді, коли положення статуту сформульовані нечітко, що призводить до можливості їх двозначного сприйняття. В англійській судовій практиці вироблено 3 підходи до тлумачення законів: "буквальне" правило, "золоте" правило й правило "виправлення" зла. Перше застосовується у випадках, коли використані в законі слова не мають альтернативного значення, тобто сприймаються буквально. Відповідно до другого підходу, за наявності двозначного тлумачення положення, перевага віддається тому розумінню, яке є найбільш логічним та послідовним із урахуванням основної мети та завдань закону. Згідно з правилом виправлення зла у разі, якщо метою закону є виправлення помилки, повинно ураховуватися те тлумачення, яке більшою мірою відповідає цій меті.

Таким чином, майже кожний закон при застосуванні його судами породжує велику кількість прецедентів його тлумачення, які встановлюють порядок застосування двозначних положень статуту, і, таким чином, саме судова практика визначає реальний вплив актів парламенту на суспільні відносини і визначає, по суті, їхній зміст. Отже, англійська правова система становить собою специфічну суміш прецедентного та статутного права.

Проте останнім часом розвиток англійського кримінального законодавства супроводжується посиленням тенденцій щодо його кодифікації. Зокрема, задеклароване завдання підготувати проект Кримінального кодексу, який має містити вичерпний перелік кримінально-правових норм і складатися з Загальної та Особливої частин.

2. Поняття злочину. Підстави відповідальності за злочин. В англійському кримінальному законодавстві визначення поняття злочину не існує. Натомість, чисельні визначення цього поняття містяться у кримінально-правовій доктрині (У. Блекстоун, Дж. Стіфен та інші) – під злочином розуміється дія (іноді бездіяльність), яка згідно зі статутним або загальним право становить собою зло для суспільства і внаслідок цього карається державою при здійсненні кримінального провадження.

Злочинні діяння, відповідальність за які передбачена англійським правом, можна класифікувати за кількома критеріями. За джерелом походження розрізнять злочини, передбачені загальним правом (просте та тяжке вбивство, напад, посягання на суспільну мораль тощо), та злочини, які визнаються такими за статутним правом (зґвалтування, крадіжка, тероризм, шахрайство тощо).

Відповідно до ступеню тяжкості вирізняються тяжкі та нетяжкі злочини. Згідно з Законом про тяжкі злочини (2007) до першої групи в Англії та Уельсі належать злочинні діяння, які за станом на час здійснення судового провадження у справі: 1) значилися її ч. 1 Додатку 1 до вказаного Закону; 2) виходячи обставин конкретної справи, визнаються судом достатньо тяжкими, що відповідає цілям провадження. У ч. 1 Додатку 1 Закону тяжкими, зокрема, визнаються злочини пов'язані з наркоторгівлею, торгівлею людьми та зброєю, проституцією, дитинок порнографією, озброєними нападами, відмиванням грошей, шахрайством, бюджетною та фінансовою системою, корупцією й хабарництвом, підробкою грошей, вимаганням, інтелектуальною власністю, навколишнім середовищем тощо. Раніше за матеріальним критерієм злочинні діяння поділялися на фелонії (тяжкі злочини) та місдімінори (менш серйозні діяння). Однак із прийняттям у 1967 р. Закону про кримінальне право цю градацію було скасовано.

У той же час у Законі про кримінальне право 1967 р. був запроваджений розподіл злочинів за процесуальним критерієм – на арештні та не арештні. До перших належать злочини, відповідальність за які передбачена законом, або за вчинення яких особі, що раніше не притягувалася до відповідальності, може бути призначено покарання у виді 5-ти й більше років позбавлення волі, а також замах на вчинення таких злочинів. Законом передбачена можливість здійснення без відповідного ордеру арешту особи, стосовно якої є мотивовані підозри в тому, що вона вчинила або збиралася вчинити злочин цієї категорії або була присутня при його вчиненні. При цьому арешт може здійснюватися як констеблем, так і будь-якою іншою особою. Усі інші злочинні діяння вважаються не арештними.

Залежно від того, на що посягає діяння, вирізняють злочини проти особи (доведення до самогубства, залишення в небезпеці, отруєння, тілесні ушкодження тощо), злочини проти власності (крадіжки, вимагання, шахрайство, знищення майна), злочини проти суспільних доходів (ухилення відсилати податків, кредитне шахрайство); терористичні злочини (підбурювання до терористичного акту, підготовка терористичних актів, тренування осіб для вчинення терористичних актів тощо); злочин и проти навколишнього середовища (придбання або збут небезпечних речовин, полювання на заборонені види тварин) тощо.

З огляду на підстави кримінальної відповідальності, вирізняють злочини, для яких обов'язковим є встановлення наявності об'єктивної та суб'єктивної ознак, та злочинні діяння суворої відповідальності.

В англійській кримінально-правовій доктрині відсутня категорія складу злочину як певної теоретичної конструкції, котра має свої ознаки. Утім, судовою практикою та теорією вироблено підхід про необхідність додержання принципу при відправленні правосуддя, відповідно до якого дія не є злочином, якщо немає винного наміру на її вчинення. Звідси випливає, то для притягнення особи до кримінальної відповідальності обов'язковим є встановлення об'єктивного та суб'єктивного елементів вчиненого. За їх відсутності вчинене не може тягти кримінальну відповідальність, адже вважається, що тоді воно не с злочином.

Під об'єктивним елементом ("винна дія") розуміється дія або бездіяльність, яке карається згідно зі статутним або загальним правом. Його дефініція дасться в законодавчих актах або судових рішеннях. Так, наприклад, за ст. 20 Закону про злочини проти особи (1861) особа є винною за заподіяння тілесних ушкоджень за допомогою зброї або без неї, якщо вона незаконно та маючи злий намір нанесла поранення або тілесне ушкодження будь-якої тяжкості іншій особі за допомогою зброї або без неї чи будь-якого іншого інструменту. У наведеному положенні асtus rеиs (діяння, матеріальний елемент) розглядуваного злочину визначається за допомогою вказівки, власне, на дію у формі нанесення тілесних ушкоджень та певні наслідки – тілесні ушкодження будь-якого ступеню тяжкості. Асtus rеиs може характеризуватися вказівкою лише на певну дію. Рідше асtus rеиs виявляється у формі бездіяльності.

Другим обов'язковим елементом, без якого діяння не може бути визнано злочином, є mens rea ("винний розум"), під яким прийнято розуміти стан розуму обвинуваченого під час вчинення ним фізичного діяння, яке становить асtus rеиs певного злочину. У англійській кримінально-правовій доктрині не існує загального поняття вини та її форм. Проте, у ній усталеною є позиція, що mens rea злочину виявляється у намірі вчинити діяння або спричинити певні наслідки або недбалості щодо діяння та наслідків. У законодавстві визначення цих понять не наводиться – вони тлумачаться в судових рішеннях.

У багатьох нормах статутного права, які передбачають відповідальність за певні види злочинних діянь, містяться вказівки на той чи інший вид mens rea. Так, наприклад, лише наміром характеризується mens rea діянь, передбачених Законом про статеві злочини (2003), завдання тяжких тілесних ушкоджень тощо. Значна кількість злочинних діянь може вчинятися як із наміром, так і через недбалість. До таких злочинів належить знищення або пошкодження майна, надання недостовірної інформації для отримання ліцензії, залишення в небезпеці дитини та інші. Деякі злочинні діяння можуть вчинятися лише через недбалість, наприклад, недбале водіння. Серед діянь, які визнаються злочинами за загальним правом, лише наміром характеризується mens rea умисного вбивства. У той же час неумисне вбивство може вчинятися тільки через недбалість. При цьому судовою практикою вироблено позицію, відповідно до якої не будь-яка, а лише груба недбалість при неумисному спричиненні смерті тягне настання кримінальної відповідальності.

В англійському кримінальному праві особа, яка вчинює злочин через необережність, має меншу ступінь вини, ніж у випадках, коли вона діє з наміром.

Більшість недбалих злочинних діянь належить до сфери статутного права. При цьому, як правило, у законі вони формулюються як певна бездіяльність, оскільки мета таких норм полягає в тому, щоб стимулювати винну особу до вчинення позитивних дій, вироблення бажаної із огляду на закон поведінки.

Останнім часом в англійському кримінальному праві збільшилася кількість злочинів так званої суворої відповідальності, за якої для притягнення особи до відповідальності немає необхідності доказувати її тепs rеа у формі наміру, необережності або недбалості. Більшість злочинів суворої відповідальності передбачена статутним правом. При цьому у деяких випадках законодавство чітко закріплює сувору відповідальність, а в інших – суди самостійно мають вирішувати питання про застосування до статутних злочинів конституційного принципу, згідно з яким відсутність вини виключає кримінальну відповідальність. Прикладами злочинів суворої відповідальності є деякі транспортні порушення, зґвалтування та статеві зносини з особою, яка не досягла 13-річного віку тощо.

У загальному праві до цієї категорії злочинів належать так звані паблік ньюсенс, тобто діяння, які посягають на здоров'я, безпеку та добробут суспільства в цілому. Слід зазначити, що в англійському кримінальному праві ставлення до злочинів суворої відповідальності є неоднозначним. Із одного боку, існування суворої відповідальності полегшує засудження особи й з огляду на це, має певні економічні переваги, оскільки прискорює процес кримінального провадження у справі. Із іншою боку, існування суворої відповідальності надає можливість засудження особи без доказування її вини.

Англійській кримінально-правовій доктрині невідоме таке поняття, як "суб'єкт злочину". Однак для зручності далі ми будемо використовувати цей термін, розуміючи під суб'єктом злочину особу винну в його вчиненні.

За англійським кримінальним правом суб'єктом злочину можуть бути як фізичні особи, так і корпорації.

Ознаками фізичної особи як суб'єкту злочину є досягнення віку кримінальної відповідальності й осудність.

У кримінально-правовій доктрині Англії існує декілька теорій корпоративної відповідальності, основними з яких є такі: концепція непрямої відповідальності, ідентифікаційна та кумулятивна теорії. Для них усіх справедливим є твердження про те, що, по-перше, юридична особа є відповідальною за злочини, вчинені тими фізичними особами, за яких вона відповідає; по-друге, вчинені злочинні діяння мають бути пов'язаними з діяльністю юридичної особи.

У судовій практиці домінуючою є ідентифікаційна концепція корпоративної відповідальності або теорія прямої відповідальності, згідно з якою юридична особа підлягає кримінальній відповідальності за злочин, вчинений її директором, начальником або керуючим вищої ланки, тобто особою, котра спрямовує діяльність підприємства, установи чи організації. Проте ця теорія піддається конструктивній критиці, зокрема, за те, що не ураховує особливостей складної структури сучасної компанії та управління нею. Злочинне діяння, пов'язане зі здійсненням господарської діяльності, частіше за все є результатом помилок у функціонуванні декількох ланок юридичної особи: невдалих управлінських рішень, слабкого контролю за діяльністю компанії, поганої виконавчої дисципліни тощо.

Вирішення цієї проблеми пропонується кумулятивною теорією відповідальності, згідно з якою елементи злочину складаються з діянь та стану розуму більш ніж однієї особи в межах компанії. Щоправда, у межах цієї теорії дискусійними залишаються 2 концептуальних питання: 1) чи може сукупність декількох невинуватих діянь набувати ознак злочину? 2) чи повинні діяння, які утворюють злочин, вчинятися особами, котрі обіймають ключові керівні посади, чи вони можуть вчинюватися будь-яким працівником компанії незалежно від його статусу? Останнє, зокрема, призводить до проблеми співвідношення кумулятивної концепції із теорією непрямої відповідальності, згідно з якою компанія є відповідальною за злочин, вчинений будь-яким із її працівників чи представників у межах трудових відносин, якщо вона отримала від цього певну вигоду.

3. Підстави для захисту від кримінального переслідування. Згідно з ч. 50 Закону про дітей та підлітків (1933) дитина, яка не досягла 10-річного віку, не може бути визнана винною у вчиненні злочину. Така мінімальна вікова межа для притягнення особи до кримінальної відповідальності була встановлена відповідно до змін, внесених Законом про дітей та підлітків (1963); до того часу вік кримінальної відповідальності становив 8 років.

Згідно з англійським кримінальним правом особа також має право на захист від кримінального переслідування, якщо вона діяла: в стані неосудності, автоматизму, інтоксикації чи помилки; або в умовах самооборони, необхідності запобігання вчиненню іншого злочину, необхідності захисту майна чи крайньої необхідності; або під впливом загроз, інших обставин чи примушування з боку одного із подружжя; або на виконання наказу.

Як випливає зі сказаного, одним її критеріїв визнання фізичної особи суб'єктом злочину є її осудність. Щоправда, визначення цього поняття не міститься ані в загальному, ані в статутному праві. Оскільки осудність протиставляється неосудному стану, уявлення про неї безпосередньо випливає з поняття неосудності, яке було вироблено судовою практикою ще в середині XIX ст. у справі Макнатена й застосовується до цього часу.

Відповідно до обставин зазначеної справи 20 січня 1843 р. Деніел Макнатен вистрелив у Едварда Драммонда, котрий через декілька днів помер від отриманих поранень. Макнатена було визнано невинуватим у злочині, оскільки, як було встановлено, у момент вчинення вказаних дій він перебував у неосудному стані. У рішенні Палати Лордів із приводу цієї справи були сформульовані вихідні положення щодо правового визначення осудності, відомі як "Правила Макнатена": Кожна особа презюмується осудною й достатньо розумною для того, щоб відповідала за вчинені нею злочини, якщо не буде доведено інше; для звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі її неосудності має бути доведено, що в момент вчинення діяння вона страждала на такий розлад свідомості, викликаному хворобливим розумовим станом, за якого не розуміла природи й сутності вчинюваних нею дій, а якщо й розуміла, то не усвідомлювала, що вони є протиправними.

Таким чином у контексті Правил Макнатена для визнання особи неосудною під час вчинення діяння вплив хвороби на її свідомість має бути таким, за якого вона не здатна розуміти природи і якості своїх діянь, а якщо й здатна, то не усвідомлює їх протиправності. Отже, можна зробити висновок, що кримінально-правова осудність в англійському праві становить собою такий психічний стан особи, за якого вона розуміє природу та властивість вчинюваного нею діяння, а також усвідомлює його протиправність.

Від кримінально-правової неосудності слід відрізняти автоматизм. Якщо неосудний стан виникає внаслідок хвороби, тобто внутрішніх процесів організму, то автоматизм становить собою несвідому, мимовільну поведінку, викликану певним зовнішнім чинником; дію, яка виконується м'язами поза контролем розуму, наприклад, спазм чи рефлекторний рух, або дію, яка виконується особою несвідомо, як у випадку сомнамбулізму чи внаслідок струсу головного мозку.

В англійській судовій практиці розрізняють так званий осудний автоматизм та неосудний автоматизм, які відрізняються за медичним критерієм, тобто етіологією виникнення. Неосудний автоматизм має місце в разі, коли особа вчинює дії у стані, який має ознаки автоматизму, але був викликаний якимось внутрішнім чинником, тобто хворобою; осудний автоматизм (для позначення цього стану як синонім часто використовується слово "автоматизм") охоплює всі інші випадки автоматизму, детермінованого зовнішніми чинниками. Неосудний автоматизм під час вчинення злочину за правовими наслідками відрізняється від стану осудного автоматизму. Перший у всіх випадках є підставою для визнання особи невинуватою у вчиненні злочину. Стосовно осудного автоматизму слід зауважити, що він не є захистом від кримінального переслідування в тих випадках, коли обвинувачений сам довів себе до такого стану й при цьому знав, що під час перебування в ньому може виявляти агресивність щодо оточуючих.

Від автоматизму, до якого особа сама себе довела, слід відрізняти інтоксикацію, тобто стан, викликаний вживанням алкоголю або наркотиків. В англійській судовій практиці вирізняють стан інтоксикації, до якого особа сама себе довела, і мимовільну інтоксикацію. У справах про злочини, тепs rеа яких характеризується лише наміром, стан алкогольного або наркотичного сп'яніння може виключати наявність відповідного наміру при вчиненні діяння і, виходячи з цього, бути підставою для звільнення від кримінального переслідування. Мимовільна інтоксикація має місце у випадку примусового приведення особи, тобто проти її волі або з ігноруванням її волі, до стану алкогольного або наркотичного сп'яніння. Особа, котра, перебуваючи в такому стані, вчинила діяння, яке містить ознаки злочину, має право розраховувати на звільнення від кримінальної відповідальності на підставі інтоксикації, якщо в той момент внаслідок впливу алкоголю або наркотичного засобу вона не могла керувати своєю поведінкою.

Ще однією підставою для захисту від кримінального переслідування є помилка під якою розуміється неправильна оцінка особою певних ознак або юридичної природи вчинюваного нею діяння, обумовлена об'єктивно існуючими обставинами, за яких вона не могла сформувати правильне уявлення про них. В англійській кримінально-правовій доктрині й судовій практиці розрізняють такі види помилок: помилка стосовно ознаки, яка утворює асtus геиs; помилка щодо підстави захисту під кримінального переслідування; помилка в праві.

Перший вид має місце у випадку, коли особа перебуває в стані добросовісної омани щодо дійсних ознак вчинюваного діяння, наприклад, знищує чуже майно, чесно вважаючи, що воно є її власністю. За таких умов особа не буде нести кримінальної відповідальності за ч. 1 Закону про кримінальне знищення 1971 р. Разом із тим помилка щодо ознаки, яка утворює асtus геиs, не завжди виключає злочинність діяння – вона є підставою для звільнення особи від кримінального переслідуваний лише за вчинення того злочину, стосовного ознак якого вона добросовісно помилялася.

Помилка щодо підстави захисту від кримінального переслідування має місце у випадку, коли особа чесно переконана, що діє за обставин, які виключають злочинність її діяння, хоча насправді це не так. Наприклад, особа, вважаючи, що діє в стані самооборони, позбавляє іншу особу життя. Цей вид помилки не може бути підставою для звільнення від кримінальної відповідальності, коли особа через якісь суб'єктивні чинники упевнена в правомірності своїх дій. Так, вина особи не виключається у випадку, якщо, скажімо, у момент вчинення вбивства вона помилково вважала через стан алкогольного сп'яніння, до якого сама себе довела, що діє в умовах самооборони.

Помилкою в праві характеризуються випадки неправильного розуміння юридичної природи вчинюваного діяння. Наприклад, особа добросовісно вважає, що вчинює цивільно-правовий делікт, а насправді її діяння підпадає під ознаки злочину; або вчинює діяння, не знаючи, що воно є кримінально-караним. У першому випадку діяння кваліфікується відповідно до добросовісного уявлення особи про нього; у другому – діє правило, згідно з яким незнання особою закону не є підставою для звільнення її від відповідальності.

За загальним правилом особа не підлягає кримінальному переслідуванню за діяння, яке підпадає під ознаки злочину, але було вчинено в стані самооборони.

Від кримінально-правової самооборони слід відрізняти вчинення злочину під загрозою застосування насильства. Якщо перша може мати місце лише в умовах реального посягання на життя чи здоров'я обвинуваченого або осіб, за яких він є відповідальним, й не може характеризувати його дії після припинені їм посягання, то при примушуванні під загрозою насильства особа вчинює певні протиправні дії із метою уникнути посягань на неї чи інших осіб у майбутньому. Особа, яка діє під впливом примушування, має певний, іноді зовсім незначний проміжок часу, коли вона має вирішити, чи виконувати те, що від неї вимагають, для усунення загрози. У цей момент вона свідомо чи несвідомо починає порівнювати можливі наслідки її непокори з тяжкістю ти небезпекою діянь, які її примушують вчинити. У результаті вона діє так, як не бажає діяти, але з наміром. Важливою умовою для наявності розглядуваної підстави є реальність загрози. Загроза має бути такою, що нейтралізує волю особи під час вчинення нею злочинного діяння. Виходячи з цього, особа, котра продовжує протиправні дії після припинення загрози, не може посилатися на примушування як підставу для захисту від кримінального переслідування. Розглядувана підстава буде відсутня й у випадку, якщо можливість застосування до особи насильства в майбутньому є настільки віддаленою, що не може суттєво впливати на її волю, або якщо обвинувачений вчинив протиправні дії не через наявний примус, а лише через бажання скоріше відвернути від себе загрозу.

Якщо примушування під загрозою насильства має місце у випадку, коли обвинуваченого хтось спонукає вчинити діяння, яке за відсутності цієї обставини є злочином, то на тиск обставин як захист від кримінального переслідування посилаються тоді, коли обвинуваченого ніхто не примушує вчинити злочин, але він усе ж таки його вчиняє з метою уникнути небезпеки, обумовленої поведінкою інших людей або іншими обставинами, такими як сили природи. Звертає на себе увагу той факт, що у фаховій літературі тиск обставин і необхідність (песеssitу) як підстави захисту від кримінального переслідування часто розглядаються окремо. Однак відповідно до позиції, існуючої в англійській судовій практиці, підтиском обставин розуміється ніщо інше, як прояв необхідності.

Ще однією підставою для захисту від кримінального переслідування, яка характеризується пригніченням волі обвинуваченого, є примушування в шлюбі. Відповідно до ч. 47 Закону про кримінальну юстицію (1925) в разі обвинувачення дружини у вчиненні будь-якого злочину, окрім державної зради й вбивства, вона може розраховувати на захист від кримінального переслідування у разі встановлення, що її поведінка була обумовлена присутністю чоловіка або примушуванням із його боку. На відміну від примушування під загрозою насильства примушування в шлюбі може діставати вияв не лише у фізичному насильстві чи загрозі його застосування, але й у моральному тиску на жінку. При цьому для встановлення наявності розглядуваної підстави присяжні повинні вирішити, як би вони діяли, перебуваючи на місці дружини.

Від того чи іншого різновиду кримінально-правового примушування слід відрізняти наказ вищестоящої інстанції. Протиправне діяння, вчинене на виконання такого наказу, само по собі не утворює захист від кримінального переслідування, оскільки за загальним правилом ніхто не повинен виконувати явно незаконний наказ. Із іншого боку, якщо особа не усвідомлювала злочинності виконуваного наказу, вона може посилатися на помилку як підставу для захисту.

4. Загальна характеристика видів покарань. В англійській кримінально-правовій доктрині розрізняють: 1) покарання, не пов'язані з позбавленням волі – покарання, які виконуються на користь громадськості; 2) покарання, пов'язані з позбавленням волі; 3) майнові покарання. Вони можуть застосовуватися як окремо, так і в сукупності.

Основними законодавчими актами, якими регулюються загальні засади призначення покарання, є Закон про повноваження кримінальних судів (2000) та Закон про кримінальну юстицію (2003).

Покарання, яке виконується на користь громадськості, становить собою таке покарання, яке призначається на підставі а) припису на виконання громадського покарання; або б) одного або декількох приписів на виконання громадського покарання для підлітків.

Припис на виконання громадського покарання може виноситися судом, яким здійснювалося провадження у справі, лише стосовно особи, яка на момент засудження досягла 16-річного віку. Відповідно до ст. 177 (1) Закону про кримінальну юстицію (2003) такий припис може містити:

а) вимогу виконати безоплатно певну роботу (тривалість цього виду покарання не може бути меншою за 40 годин й перевищувати 300 годин);

б) вимогу вчинити певні дії, яка передбачає, що засуджений повинен виконати одну або обидві такі вимоги: прибувати до певної особи або осіб у визначене місце протягом певного періоду часу; виконувати певні дії У межах цього виду покарання, особі зокрема може бути приписано відвідувати потерпілих від вчиненого ним злочину й виконувати роботу, спрямовану на відшкодування завданої злочином шкоди. Сумарна кількість днів, зазначена в приписі, не може перевищувати 60;

в) вимогу стати учасником певної соціальної акредитованої програми;

г) вимогу утримуватися від вчинення певних дій у визначений день або дні протягом певного періоду часу;

д) вимогу про додержання комендантського часу, який може встановлюватися від 2 до 12 годин на добу;

є) заборону відвідувати певне місце (не може перевищувати 2 років);

ж) вимогу не покидати місце постійною проживання;

з) вимогу пройти курс психічного лікування, лікування від наркозалежності, лікування від алкогольної залежності;

и) вимогу не ухилятися від адміністративного нагляду;

і) вимогу відвідувати центри присутності (для осіб, які не досягли 25-річного віку).

До злочинів, пов'язаних з позбавленням волі, згідно зі ст. 76 (1) Закону про повноваження кримінальних судів (2000) належать: а) позбавлення волі на певний строк; б) обмеження волі; в) довічне позбавлення волі; г) утримання в закладі для неповнолітніх злочинців (для осіб, які досягли 18, але не досягли 21 року й вчинили злочин, який, у разі його вчинення повнолітньою особою, карається позбавленням волі); д) взяття під варту та перевиховання підлітків (для осіб, які не досягли 18-річного віку, але вчинили злочин, який, у разі його вчинення повнолітньою особою, карається позбавленням волі).

Відповідно до ст. 89 вказаною закону суд не може призначити покарання у виді позбавлення волі особі, яка на момент засудження не досягла 21-річного віку.

Покарання у виді обмеження волі може застосовуватися до осіб, які:

а) вчинили вбивство з умислом і на момент засудження за цей злочин не досягли 18 років (ст. 90 Закону про повноваження кримінальних судів (2000);

б) не досягли 18-річного віку на момент засудження на підставі обвинувального акту за: 1) злочин, за який, у разі його вчинення 21-річною особою, передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк 14 і більше років, і який не є злочином, за який законом встановлено певне покарання; 2) певні статеві злочини;

в) на момент засудження досягли 14 років, але не досягли 18-річного віку на момент засудження за 1) спричинення смерті внаслідок необережного водіння; 2) спричинення смерті внаслідок необережного водіння під впливом наркотичного або алкогольного сп'яніння (ст. 90 Закону про повноваження кримінальних судів (2000).

Тривалість покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати максимально встановленого строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за злочин, який вчиняється особою, котра досягла 21-річного віку. У деяких випадках виконання покарання у виді позбавлення волі за рішенням суду може бути відкладено, а щодо особи, якій воно було призначено, може бути винесений припис на виконання одного з громадських покарань.

Довічне позбавлення волі застосовується до засуджених, які досягли 21-річного віку. Як виняток, цей вид покарання може застосовуватися й до таких категорій осіб:

а) які вчинили вбивство з умислом або будь-який інший злочин, за який законом передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі, і на момент засудження не досягли 21-річного віку, за умови, що на них не поширюється дія ст. 90 названого вище закону;

б) які досягли 18 років, але не досягли 21 року й вчинили будь-який злочин, за який законом не передбачено фіксованого покарання, але який, у разі його вчинення 21-річною особою, карається довічним позбавленням волі.

До майнових покарань належить штраф. Він призначається судом з урахуванням фінансової можливості засудженого його виплатити. Більшість злочинів, які розглядаються Судами магістратів у скороченому порядку, караються штрафними санкціями щодо засудженого. Відповідно до ступеню тяжкості вчиненого злочину сума штрафу визначається судом в межах одного з 6 рівнів, які час від часу законодавчо переглядаються.