Педагогіка58,59,60

58. Самовиховання, як фактор розвитку особистості. Організація самовиховання учнів.

Якщо виховання може інколи здійснюватися незалежно від волі і бажання вихованця, то самовиховання як процес усвідомленого, цілеспрямованого і бажаного розвитку можливе лише в разі збігу сприятливих зовнішніх умов і певних внутрішніх передумов. Зокрема, як зазначає І.Д.Бех, самовиховання ґрунтується на повазі особистості до себе. Як діяльність, самовиховання знаходить своє вираження у поєднанні об'єкта і суб'єкта.

А.Я.Арет, автор відомої книги “Очерки по теории самовоспитания”, вважає, що самовиховання – це освітньо-виховна робота особистості. Л.М. Гордєєва під самовихованням розуміє прагнення людини виховати себе і діяльність із здійснення цього прагнення. С.Б.Єлканов визначає самовиховання як свідому цілеспрямовану діяльність людини з удосконалення своєї особистості.

Як особливий вид діяльності "самовиховання вимагає активного усвідомлення особистістю власного "я" (самосвідомість), стосунків з навколишнім світом (світогляду, свого життєвого досвіду, самого процесу роботи над собою)".

Самовиховання передбачає певний рівень розвитку інтелекту, який виявляється у всьому, що стосується зміни свого "я". Тому багато педагогів стверджують, що робота над собою стає постійною, ефективною, якщо є зріла самосвідомість. Усвідомлення власної поведінки веде до самоспостереження, самоаналізу, самокритики. Обдумування своєї діяльності в навколишньому світі сприяє формуванню цілеспрямованості, високих ідеалів, мотивів - важливих спонукальних причин роботи над собою.

Самовиховання - процес, в якому взаємопов'язано проявляється весь духовний світ людини. У ньому взаємодіють моральність, інтелект, воля й емоції. Це максимальна усвідомленість себе, свого місця в навколишньому світі і своєї поведінки. Це вольове зусилля, яке регулює увесь спосіб життя; це стан, надзвичайно насичений емоціями, у якому людина чогось пристрасно прагне, чимось азартно захоплена. Емоційно-моральний характер самовиховання тісно поєднується з вольовим та інтелектуальним, утворюючи складну картину самозміни особистості.

Самовиховання - це саморегуляція, самоуправління особистості з намірами змінити себе, свідоме закорінення зовнішніх регулюючих факторів, це свідома діяльність людини, спрямована на вироблення, удосконалення або зміну нею своїх якостей у відповідності з соціальними та індивідуальними цінностями, орієнтаціями, інтересами, що складаються під впливом умов життя і виховання.

Основи процесу самовиховання мають фізіологічну, психологічну, соціальну та педагогічну сторони.

Фізіологічною основою самовиховання є саморегуляція вищої нервової діяльності. Процес вищої нервової діяльності є поєднання безумовних та умовних рефлексів, які вступають у взаємодію з іншими психофізіологічними процесами. Одним з проявів цієї взаємодії, який здійснюється на порівняно високому рівні розумової діяльності, і є цілеспрямоване самовиховання.

Самовиховання розвиває позитивні риси характеру, удосконалює процес переробки інформації (сприймання, пам'ять, увагу, відтворення). Отже, з психологічної точки зору, самовиховання є ефективною системою удосконалення людиною основних психічних процесів, зовнішніх проявів її життєздатності.

Соціальною основою самовиховання є визначення людиною своєї ролі в контактних колективах та прагнення до її поліпшення.

Педагогічною основою самовиховання є взаємозв'язок між процесом зовнішнього виховання і самовихованням. Виникнення свідомого прагнення до самовиховання є наслідком попереднього зовнішнього виховання.

Педагогічно правильно організоване самовиховання сприяє тому, що виховний процес набуває яскраво вираженого особистісно-зорієнтованого характеру протікання. Педагогічне керівництво усвідомленим самовихованням учнів полягає в ознайомленні їх з ідеями самовиховання,, у правильній орієнтації та консультуванні школярів, в допомозі виборі ними “найбільш раціональних прийомів та засобів самовдосконалення.

Отже, якщо виховання дитини починається з її пізнання, то самовиховання бере свій початок із самоусвідомлення, усвідомлення себе як особистості і свого місця в суспільній діяльності людей. Основний критерій оцінки виховного педагогічного впливу визначається рівнем сформованості в особистості прагнення до самовиховання.

Усвідомлене самовиховання здійснюється в трьох основних напрямках:

- розвиток моральних і емоціонально-вольових рис і якостей;

- вдосконалення розумових здібностей і процесів;

- фізичне загартування і зміцнення свого здоров'я.

Самовиховання потребує:

- активного усвідомлення особистістю свого “я” (самосвідомість);

- відносин з оточуючим світом (світогляд);

- свого життєвого досвіду;

- самого процесу роботи над собою.

Отже, самовиховання – якісно відмінний етап у розвитку особистості, що відкриває нові можливості у взаємодії між нею і зовнішнім світом шляхом усвідомлення особистістю себе, свого місця в навколишньому світі та власної поведінки у ньому.

Специфіка самовиховання як фактору розвитку особистості полягає в тому, що воно серед усіх інших факторів у найбільшій мірі спирається на індивідуальні особливості людини, її нахили та потреби. Завдяки цьому людині вдається виявити для самої себе домінуючі задатки, які у майбутньому можуть суттєво визначити весь її життєвий шлях, забезпечити розвиток фізичних, інтелектуальних і моральних якостей.

Формування в учнів позитивних особистісних якостей неможливе без їхнього бажання набути цих якостей — у протилежному випадку не допомагають ні примус, ні контроль, ні покарання. Організація самовиховання є стратегічним напрямком виховної роботи, а ідея самовиховання — не просто гасло і відірвана від реальності мрія, вона має фундаментальне психологічне обґрунтування.

Аби створити в учнів достатню мотивацію самовиховання, треба довести його необхідність, захопити цією ідеєю. Бажано провести 2-3 бесіди (можна використати й іншу форму), що спрямовані на обґрунтування ідеї самовиховання та формування в учнів потягу до нього. Доречно починати цю роботу у 7-8 класах.

Інший напрям популяризації ідеї самовиховання полягає у формуванні чітких уявлень учнів про завдання самовиховання для кожного згідно з індивідуальними особливостями.

Іншим методом є консультативна допомога учням у процесі самовиховання, яка включає у себе ряд прийомів. Серед них: допомога учням у самопізнанні, створення експериментальних уявних ситуацій, використання яких може стати для них корисним та захоплюючим заняттям.

Планування майбутньої поведінки. Це дуже конструктивний і плідний засіб самовиховання. Більшість людей не звикла планувати свою майбутню поведінку, покладаючись на імпровізацію. Планування завжди збільшує шанси людини на успіх, хоча план, звичайно, не передбачає всіх можливих елементів майбутньої ситуації. Звичка до письмового планування, безумовно, сприятиме формуванню внутрішньої дисциплінованості, передбачливості, впевненості у собі.

Цілеспрямоване наслідування. Взагалі наслідування відіграє надзвичайно важливу роль у оволодінні різноманітними навичками поведінки, особливо у дитинстві. Кожна людина неусвідомлено наслідує ті зразки поведінки, які їй подобаються. У процесі самовиховання наслідування повинно застосовуватися свідомо. Можна успішно наслідувати манеру поведінки (певну, стриману, розсудливу, товариську тощо), звичку до пунктуальності, вміння вислуховувати співрозмовника, зовнішню охайність і підтягнутість, багато іншого.

Наступним прийомом консультативної допомоги є організація обміну враженнями і досвідом у процесі самовиховання. Самовиховання — суто індивідуальна справа, але обмін враженнями, співчуття і особливо схвалення з боку товаришів є значним стимулом для подальших зусиль.

Отже, організація самовиховання учнів постає одним з найбільш перспективних напрямків розвитку технології виховної роботи. Вона потребує тонкої педагогічної техніки та уникнення будь-якого тиску або адміністрування. У типових випадках доречно починати цю роботу з учнями середніх класів.

Першим методом є популяризація ідеї самовиховання, тобто переконання учнів в його корисності, створення позитивного ставлення до нього. Треба розкрити значення, мету, перспективи і можливі результати самовиховання, розповісти про яскраві приклади, ознайомити зі ставленням до самовиховання видатних діячів культури, особливо тих, хто досяг у ньому значних успіхів.

Інший метод полягає в консультуванні учнів у процесі самовиховання (в тих випадках, коли учні бажають слухати поради педагога). Доречно порекомендувати засоби самопізнання (схеми самовивчення, анкети, тести тощо), поповнити психологічні уявлення учнів, порекомендувати літературу з питань самовиховання.

Не треба вимагати ніяких звітів або ставити питання про наслідки та результати, але, якщо учень відчуває успіхи або це показує об'єктивне спостереження, важливо відзначати позитивні зрушення і докладені зусилля. Не можна дорікати за невдачі, зриви, непостійність, бо це відверне учня від подальших спроб.

Якщо вихователь спостерігає інтерес до самовиховання групи учнів, він може у ненав'язливій формі запропонувати їм ділитися інформацією, обмінюватися досвідом, допомагаючи зробити це більш цікавим і змістовним. Доречно інформувати про нові методики самопізнання, види психотехнології, нову літературу. Заходи з елементами святковості й урочистості прикрашають виховну роботу, але тут також важливо уникати елементів, які нагадують зобов'язання та звіти за наслідками самовиховання.

59. Роль сім’ї у розвитку особистості. Форми взаємодії школи і сім’ї у вихованні дітей.

Введення

Сучасна сім'я - клітинка соціального організму, що живе з ним в єдиному ритмі, що відображає, як краплина води, і великі ідеї, і великі спільні цілі.

Думки і інтереси дітей не обмежуються тими рамками, які ми уявляємо, припускаючи, що їхній світ - це дитяча й однолітки. Вони цікавляться дорослими, шукають їх суспільства, по-своєму спостерігають їх, пред'являють до них свої вимоги і судять їх. Звичайно, їхні запити й інтереси дитячі, їх судження - дитячі, але вони існують, і поряд з індивідуальними рисами.

Спостереження дітей стосуються не тільки характерів і стосунків, безпосередньо зачіпають їх інтереси, але захоплюють область набагато ширше. Їм є діло до того, як живуть між собою батько з матір'ю, яке займає суспільне становище батько. Життя дорослих членів сім'ї кладе свої відбитки в їх свідомості набагато раніше, ніж вони починають віддавати собі звіт, що у них вже склалися звички, потреби, смаки, готові уявлення і свідомість.

Батьки виховують, а діти сприймають тон сімейного життя, який складається в сім'ї. Вона може жити дружно, ставитися доброзичливо і до чужих людей, але може і сваритися, лютував, проявляти черствість, недоброзичливість не тільки до сторонніх, але і до своїх близьких. Сім'я може жити духовними інтересами, любити читання, музику, картини або цілком піти у господарську діяльність. У сім'ї може бути і порядок, і безлад. Життя сім'ї тим і сильна, що враження її постійні, повсякденні, що вона діє непомітно, зміцнює або отруює дух сім'ї, як повітря, яким ми дихаємо, зміцнює або отруює наш фізичний організм. Буває, що діти виростають зі складом, як раз зворотним тому, який повинен був вийти. Навіть у самих гарячих «протестантів» ми помічаємо, що дитинство було проведено саме в такому середовищі, проти якої вони протестують, що служить для них джерелом протиріч, непослідовності, невдоволення собою. Сімейні враження служать майже єдиним джерелом почуттів і думок у тому віці, коли людина найбільш сприйнятлива і робить придбання на все життя. Це сама рання і найвпливовіша їжа, якою живиться дух зростаючого організму.

Діти, почавши своє життя безпомічними істотами, так багато одержують від батьків, що останні природно породжують у них почуття подяки, любові і гордості своїми батьком і матір'ю. Не тільки сам по собі відхід, допомога, турбота батьків, але й участь, і ласка їх грають у цьому роль. Діти, що рано осиротіли, що-небудь іншому позбавилися чи батька чи матері, у зрілі роки відчувають гіркоту, тугу від відсутності в їх спогадах пам'яті про батьківську ласку, сімейні радощі. Навпаки, що випробували щастя, яке дається гарне сімейне життям, згадують, що вони, дітьми, вважали мати красунею, незвичайно доброю, а батька - розумним і вмілим, хоча в той час, коли згадують це, вони можуть вже сказати, що в дійсності мати зовсім не була красунею, а батько був не більш як дурна людина. Ця ілюзія дитинства свідчить про потребу цього віку, що виявляється притім дуже рано, бачити в тих, хто їм у цей час був усіх дорожче, усілякі якості, які їхня уява може малювати їм. Вони завжди люблять тих, хто любить, і поважає їхніх батьків. І коли батьки дійсно володіють великими достоїнствами і дітям доводиться бачити висловлення подяки або поваги до їхніх батьків, це майже завжди справляє на них враження, яке залишається на все життя і нерідко визначальний характер життя і діяльності дитини.

Сім'я - соціальна група, що має історично певною організацією, члени якої пов'язані шлюбними чи родинними відносинами, спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та соціальною необхідністю, яка обумовлена ​​потребою суспільства у фізичному і духовному відтворенні населення. На моральному здоров'ї сім'ї будується подальше життя людини, його громадська діяльність. В.А. Сухомлинський часто ставив собі питання «як»? Як виховувати? Як знайти гармонію батьківської любові, ласки, вимогливості? Як дати дітям щастя? Потрібно навчити батьків мудрості виховання людини. До материнському і батьківському боргу людини треба готувати чи не з колиски - ось у чому проблема.

Одна з найголовніших чеснот, до якої споконвіку батьки привчають дітей, є послух. Це підпорядкування своєї волі чужої, іншої волі, якому-небудь сторонньому авторитету. Слухняність по своїй суті є стан неприємне, тому що кожна жива істота прагне здійснювати у своїх діях свою волю, свої бажання. Кожен діє, як хоче. Підпорядкування чужій волі з гарними властивостями, передбачає позбавлення волі та задоволення надходити за власним бажанням. Керівництво дітьми, батьківський авторитет, необхідні, але саме в тій мірі, в якій діти недосвідчені, не знають оточуючого їх світу, а тому не можуть надходити розумно. За цими межами підпорядкування дітей керівництву і авторитету дорослих не має достатніх підстав, тим часом дорослі постійно переходять зазначену кордон, вимагаючи від дітей того, що чи дітям потрібно і що важко виправдати цілком розумними підставами. Пам'ять маленьких дітей буває дуже свіжа і сприйнятлива, без праці засвоює слова; що гарну вимову дається дітям легко, а тому й слід скористатися періодом дитинства для вивчення іноземних мов.

Спільна робота школи і родини ґрунтується на принципах гуманістичної педагогіки: пріоритетності сімейного виховання, громадянськості, демократизму, гуманізації взаємин педагогів і батьків, ретроспективності, педагогізації батьків.

1. Принцип пріоритетності підкреслює величезне значення сім'ї у фізичному й духовному становленні особистості й суспільства. Родинне виховання є природною і постійно діючою ланкою виховання. У сім'ї закладається основа особистості: її світогляд, національна самобутність, моральність та інші важливі якості і властивості. Тому без докорінного поліпшення родинного виховання не можна домогтися значних змін у суспільному вихованні підростаючих поколінь.

2. Принцип громадянськості ґрунтується на усвідомленні педагогами і батьками місця кожної сім'ї у суспільно-державній системі. Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ - поняття, що розкривають природний шлях розвитку кожної дитини, формування її національної свідомості й громадянської зрілості.

3. Принцип демократизму означає встановлення партнерських взаємин між школою і сім'єю у вихованні дітей. Сьогодні батьки можуть брати участь у вирішенні тих питань, до яких традиційно їх не допускали, - вибору предметів для навчання, визначення обсягів їх вивчення, складання навчальних планів, зміни термінів і тривалості навчальних семестрів і канікул, вибору профілю школи, виробленню внутрішкільних статутів, розробці системи заходів по забезпеченню дисципліни, праці, відпочинку, харчування, медичного обслуговування школярів, системи заохочень і покарань тощо.

Основну роботу з батьками школа проводить через батьківські об'єднання, які мають різні назви - батьківські комітети, ради, конгреси, асоціації, асамблеї, президії, клуби і под. Кожне з таких об'єднань має свій статут (положення, регламент, план), яким визначаються головні напрями діяльності, права та обов'язки учасників виховного процесу. У багатьох випадках складається єдиний план спільної діяльності сім'ї, школи і громадськості. А там, де перейшли до більш тісної інтеграції шкільного і сімейного виховання, створюються комплекси "школа - родина".

4. Принцип гуманізації взаємин педагогів і батьків. Він спрямовує класного керівника, вчителя, на: а) дії і заходи, які зміцнюють і підвищують авторитет батьків. Єдиновірною нормою взаємин педагогів і батьків є взаємна повага. Обмін досвідом, порада та спільне обговорення, єдине рішення задовольняють обидві сторони, розвивають у них почуття власної відповідальності, громадянського обов'язку;

б) прояв довіри до виховних можливостей родини, підвищення рівня її педагогічної культури і активності у вихованні;

в) педагогічний такт, неприпустимість грубого втручання в життя сім'ї;

г) життєстверджуючий, оптимістичний настрій у вирішенні проблем виховання, опору на позитивні якості дитини, сильні сторони родинного виховання, орієнтацію на успішний розвиток особистості.

5. Принцип ретроспективності ( лат. retro - назад, spactare - дивитись) орієнтує на осмислення і використання історичного досвіду виховання в українській родині. Цей досвід повинен використовуватись, насамперед, для виховання поваги і відданості своїм батькам, сім'ї, родині; для шанування культу предків, традицій і звичаїв народу; розуміння і відчуття духовної єдності поколінь; формування національної гідності і честі, основ вселюдської і народної моралі, готовності до праці в умовах ринкових відносин, повноцінного естетичного, фізичного та інтелектуального розвитку.

6. Принцип педагогізації батьків передбачає, що одним із головних завдань школи залишається організація і здійснення педагогічного всеобучу.

Форми і методи роботи вчителя, класного керівника з батьками бувають індивідуальними і колективними. Провідна роль належить індивідуальним формам роботи: відвідуванню сім'ї учня, пропаганді сімейного виховання, виконанню батьками педагогічних доручень, педагогічним консультаціям.

Відвідування сім'ї учня допомагає з'ясувати умови життя школяра, загальну та педагогічну культуру родини, ознайомитися з досвідом виховання, дати поради і домовитися про єдині вимоги до учня. При цьому важливо дотримуватися двох умов:

1) відвідування сім'ї повинно здійснюватись за запрошенням. Адже не кожен час є зручним для відвідування родини учителем: раптова його поява може збентежити батьків, зайнятих тими чи іншими справами; у них у той час можуть бути родичі, гості; врешті, він може й не застати батьків дома;

2) до відвідування потрібно готуватись. Підготовка полягає у визначенні найцікавішого, найкращого у своїх вихованцях. Це цінне слід осмислити і оцінити так, щоб психологічно тонко і педагогічно правильно прозвучали слова вчителя.

Другою формою встановлення контактів із сім'єю, батьками є пропаганда сімейного виховання. З цією метою класний керівник може використати багатий матеріал журналів "Сім'я", "Світ сім'ї", "Журнал для батьків", "Обдарована дитина" та іншу літературу з сімейно-шкільного виховання.

Встановленню контактів сприяє спілкування батьків і класного керівника у процесі виконання батьками педагогічних доручень. Це може бути керівництво гуртком за інтересами, дитячим клубом, об'єднанням за місцем проживання, спортивною секцією; сприяння у проведенні екскурсій, в організації зустрічей з цікавими людьми; у створенні класної бібліотеки; участь у розвитку і зміцненні матеріальної бази школи, у вирішенні господарських завдань тощо.

До форм індивідуальної роботи належать педагогічні консультації,, в основі яких лежать відповіді на запитання батьків. Психолого-педагогічними основами консультації є прихильне ставлення учителів до ініціативи батьків; вияв готовності до надання допомоги сім'ї; конкретні рекомендації і поради з питань, з якими звернулись до педагога батьки.

До колективних форм роботи з батьками належать:

Батьківська школа, що створюється для переконання всіх батьків у необхідності вивчення основ гуманістичної педагогіки, педагогіки співробітництва, діяльнісного підходу. Результатом повинно стати стимулювання намагання поповнювати свої знання, оволодіння практичними навичками виховання дітей у сім'ї.

Педагогічний лекторій, метою якого є акцентування уваги батьків на актуальних проблемах виховання. Ця форма забезпечує оволодіння батьками систематичними знаннями основ теорії виховання.

Університет педагогічних знань, який передбачає більш складні, порівняно з попередніми, форми роботи по оволодінню теорією виховання. Навчання передбачає лекційний курс, а також семінарські заняття.

Підсумкові річні науково-практичні конференції батьків з проблем виховання. Визначається найбільш актуальна проблема з питань сімейного виховання, протягом року проводиться її теоретичне і практичне вивчення в школі і сім'ї, наприкінці року підводяться підсумки.

День відкритих дверей або батьківський день - проводиться, як правило, перед початком чверті, семестру з метою привернути увагу батьків до роботи всієї школи, до питань виховання. До цього дня для батьків готується концерт з попередніми виступами шкільного активу, проводиться зустріч в класах, організуються виставки кращих малюнків, учнівських виробів та ін., проводяться спортивні змагання на приз батьківського комітету, перегляд художніх фільмів на теми виховання та інше.

Класні батьківські збори - традиційна форма роботи, що проводиться 1-2 рази на чверть. Проте методика проведення зборів потребує удосконалення. Одним із підходів до організації класних зборів є проблемне формулювання теми зборів (наприклад, "Чи можна запізнитись з вихованням доброти?").

Ефективному проведенню таких зборів може допомогти завчасно складений опитувальник у письмовій формі.

60. Поняття про важковиховуваність. Типи важковиховуваних дітей. Корекція важковиховуваності.

У педагогічному обігу є різні підходи до означення наслідків педагогічного браку в процесі виховання: "важкі" діти, "педа­гогічно запущені" вихованці, "важковиховувані" учні, "педаго­гічно занедбані діти". Та це не міняє сутності явища. Будемо вважати, що це синонімічні поняття.

Важковиховуваними називають дітей, які систематично по­рушують встановлені норми і правила поведінки, з відразою ставляться ідо навчання, виявляють негативізм до соціального оточення.

Для важковиховуваних дітей характерні такі особливості поведінки: а) неправильно сформовані потреби — матеріальні потреби переважають над моральними; більшість матеріальних потреб має аморальний характер: для їх задоволення викорис­товують засоби, які не відповідають нормам моралі (паління, вживання алкоголю, наркотиків, крадіжки), що призводить до деградації особистості; б) в частини цих дітей не розвинені соціально-політичні потреби; в) важкі діти прагнуть до спілкування з подібними собі, перебувають поза зв'язками з постійними учнівськими колективами; г) недостатньо розвинена потреба у пізнанні навколишнього світу; погано вчаться, не володіють методами пізнавальної діяльності; д) перекручені естетичні потреби; є) не розвинена, засмічена вульгаризмами, жаргонною лексикою мова; є) спостерігається непослідовність, супереч­ливість у поглядах і переконаннях; ж) відсутні чіткі уявлення про норми поведінки, обмежені почуття відповідальності за свої вчинки; з) вкрай обмежені інтелектуальні інтереси; перевага утилітарних інтересів над духовними позбавляє цих учнів пер­спективи розвитку, інтелектуального та морального вдоскона­лення; и) приховують свою діяльність від батьків, учителів та однокласників.

За ступенем педагогічної занедбаності важких дітей можна поділити на чотири групи: :

1) важковиховувані діти, які байдуже ставляться до навчан­ня, періодично порушують правила поведінки і дисципліну. Для них характерні негативні моральні якості, такі як нечемність, брехливість, грубощі тощо;

2) педагогічно занедбані діти, які негативно ставляться до навчання й суспільно корисної діяльності. Вони систематично порушують дисципліну та норми моральної поведінки, постійно проявляють негативні моральні риси особистості;

3) підлітки-правопорушники, які перебуваю, ь на обліку в інспекціях у справах неповнолітніх або направлені до спецшкіл і спеціальних професійно-технічних училищ;

4) неповнолітні злочинці — педагогічно занедбані підлітки, які вчинили кримінальні злочини й направлені судомі до ви­правно-трудових колоній.

Які соціально-педагогічні умови спричиняють появу важковиховуваних дітей?

Проблеми появи та перевиховання педагогічна занедбаних дітей турбували людей упродовж всієї історії. Адже завжди були діти з відхиленнями у поведінці, знедолені, сироти, діти-правопорушники.

Упродовж XX ст. па теренах колишнього Радянського Союзу мало місце кілька "спалахів" появи педагогічно запущених дітей, що було зумовлено такими соціально-історичними й еко­номічними причинами:

1) період Першої світової війни (1914—1918 pp.) — військо­ва розруха, (Сирітство дітей через загибель батьків навійні, оку­пація територій чужоземними військами;

2) громадянська війна (1918—1922 pp.) — руйнування народ­ного господарства, великі переміщення певних прошарків на­селення в країні і за її межами, безробіття, хвороби, голод та ін.

3) 30-ті роки — штучний голодомор, масові репресії частини населення країни призвели до соціально-педагогічної занедба­ності значної частини дітей;

4) Друга світова війна (1939—1945 pp.) — смерть батьків, окупація, голод, сирітство, значні економічні труднощі.

5) останні десятиріччя XX ст. — підвищення кількості со­ціально занедбаних дітей через зниження відповідальності час­тини батьків за виховання дітей, ослаблення національних ко­ренів, що живили процес виховання, необмежений вплив масо­вої культури найнижчого кшталту, яка призводить до "зомбування" частини молоді.