8

История Индии (Антонова к.А., Бонгард-Левин г.М., Котовский г.Г.) Внутрішньополітичний розвиток в 1966-1969 рр.. Четверті загальні вибори 1967 р.

Cмерть Л. Б. Шастрі викликала новий вибух протиріч в керівництві правлячої партії. Вперше в історії Копгресса на пост прем'єр-міністра було висунуто два кандидати: І. Ганді, дочка Дж. Неру, - від центристської і лівої фракції і М. Десаї - від правої фракції. Після запеклої боротьби всередині парламентської фракції Конгресу більшістю толос прем'єр-міністром було обрано І. Ганді. Напередодні чергових загальних виборів в 1967 р. внутрішньопартійне положення та політичні позиції Нацконгресса були дуже складними. В 1965-1966 рр.. в ряді організацій правлячої партія в штатах стався розкол. Нові місцеві партії, утворені вийшли з Конгресу угрупованнями та лідерами, виступили на виборах 1967 р. як більш-менш істотний політичний фактор в штатах Західна Бенгалія, Біхар, Орісса, Раджастхан, Керала і Майсур. У різний час - уже після виборів - з фракцій Національного конгресу в законодавчих зборах вийшли групи новообраних депутатів в штатах Уттар Прадеш, Харіана і Мадхья Прадеш, що привело до падіння конгрессістского урядів у цих штатах.

У травні 1967 р. більшість місцевих партій колишніх конгрессистов утворили нову загальноіндійських партію "Бхаратія кранти дав» (Індійська революційна партія) зі збереженням, проте, автономії і назв партій штатів - її засновників.

Відбулися зміни і в Об'єднаної соціалістичної партії. Прийнята в 1966 р. ОСП програма конкретних соціально-економічних перетворень в основному збігалася з аналогічними програмами КПІ та паралельної компартії. ОСП заявляла, що її кінцевою метою є встановлення суспільної власності на засоби виробництва і що вона стоїть на позиціях класової боротьби. У той же час більшу роль в агітаційній діяльності і політиці ОСП грав націоналізм. Політичні позиції багатьох діячів ОСП носять друк авантюризму. Саме лідер і ідеолог ОСП, нині покійний Р. М. Лохія, висунув на початку 60-х років ідею передвиборчих угод між усіма опозиційними партіями, незалежно від їх політичних напрямків, з метою нанесення поразки Конгресу. У передвиборній кампанії 1967 ОСП прагнула до таких угод як з лівими, так і з правими партіями.

Загальні вибори в Індії 1967 показали, наскільки змінилося вплив політичних партій на виборців, а також політичну вагу їх у парламенті в порівнянні з виборах 1962 р. Найбільш істотно змінилося становище Національного конгресу.

Національний конгрес отримав на виборах до парламенту в 1967 р. 40% голосів і 54 ° / о депутатських місць у народній палаті відповідно проти 45% голосів і 73% місць в 1962 р. Таким чином, Конгрес втратив 5% голосів виборців і близько 19% місць.

Вплив Конгресу серед виборців знизився набагато менше, ніж його представництво в законодавчих органах. Це великою мірою результат угод між партіями опозиції, а також виявити на виборах переваги, яке виборці віддавали більшим партіям опозиції. Тим не менш і в 1967 р. мажоритарна система виборів дала Конгресу перевагу, дозволивши йому отримати набагато більшу частку місць в парламенті (54%) і законодавчих зборах штатів (50%), ніж частка голосів його виборців (40%).

Таким чином, в результаті виборів 1967 р., а також безпосередньо послідували за ними подальших розколів в ряді штатівських організацій Конгрес втратив своє становище правлячої партії в 9 з 17 індійських штатів. В цих дев'яти штатах зосереджено не менше 3/5 всього населення країни.

Тут були утворені коаліційні уряди партій, які виступають проти Національного конгресу. У штатах Керала і Західна Бенгалія, загальне населення яких становить приблизно 60 млн. чоловік, були створені коаліційні уряду лівих і демократичних партій з переважанням комуністів, але переважно паралельної компартії, яка очолила уряд в Керале і була найбільшим учасником урядової коаліції в Західній Бенгалії. У штатах Біхар, Пенджаб і Уттар Прадеш в коаліційних урядах брали участь як ліві партії (у тому числі обидві компартії, але більш сильні позиції у КПІ), так і праві партії (більш сильні позиції у партії «Джан Сангх»). При цьому в коаліціях переважали: в Біхарі - ліві партії (найбільш велика партія коаліції - Об'єднана соціалістична партія), в штаті Уттар Прадеш - праві партії (найбільш велика партія-«Джан Сангх»). У штаті Пенджаб глашной партією коаліції була місцева націоналістична партія «Акали дав». У штаті Мадрас уряд було сформовано місцевої партією «Дравіди мунетра кажагам». У двох штатах коаліційні уряди утворені правими партіями: «Сватантра» в Оріссі і «Джан Сангх» в Мадхья Прадеш спільно з відкололися від Конгресу угрупованнями. У штаті Харіана уряд було утворено відкололася від Конгресу угрупованням ц спиралося на підтримку правих партій, які тут користуються впливом. В цілому вельми показово, що «ромі Харіана ще в п'яти штатах і.з дев'яти, де були утворені неконгрессістскіе коаліційні уряди (Західна Бенгалія, Біхар, Уттар Прадеш, Пеіджаб і Мадхья Прадеш), головними міністрами стали лідери відкололися від Конгресу угруповань.

Вибори показали, що монополія Конгресу на владу сильно підірвана. Однопартійна система правління, яка застосовується в інтересах експлуататорських класів, поступалася місцем двопартійної або багатопартійної.

Протягом 1967 і 1968 рр.. праві сили всередині партії на чолі з «Синдикатом» намагалися загальмувати проведення «курсу Неру» в зовнішній і внутрішній політиці Індії і підірвати особисті позиції І. Ганді.

З метою відновлення підірваного престижу партії влітку 1969 р. І. Ганді провела націоналізацію 14 найбільших приватних банків, за якою послідувала відставка міністра фінансів М. Десаї. На виборах в серпні 1969 р. нового [президента Індії, замість померлого 3. Хуссейна, знову перемогла лівоцентристська угруповання Конгресу, яка висунула своїм кандидатом ветерана профспілкового руху Індії В. В. Гирі. У Конгресі стався фактичний розкол, що завершився восени 1969 р. Освіта двох паралельних організацій Конгресу (по всій країні).

Прагнучи закріпити досягнутий успіх, І. Ганді слідом за націоналізацією банків провела ряд інших прогресивних соціально-економічних заходів.

У грудні 1969 р. був прийнятий і затверджений Закон про монополії і обмежувальної торгової практиці, що вступив в силу З 1 червня 1970 р. Законом було встановлено, що створення, злиття або істотне розширення домінуючих в галузі підприємств з активами 10 млн. рупій і вище, а також будь-яких підприємств, що входять в об'єднання, з активами 200 млн. рупій і вище вимагає спеціального дозволу уряду. Закон передбачав створення постійної Комісії з монополій і обмежувальної торговому практиці для винесення в необхідних випадках рекомендацій уряду з цього питання, а також для розгляду випадків монополістичної і обмежувальної торгової практики і заборони тих з них, які «суперечать суспільним інтересам».

У лютому 1970 р. уряд оголосив про нову політику, що встановлювала сфери підприємництва держави, великих приватних промислових будинків, дрібної промисловості та інших приватних підприємців. Сфера державного сектора визначалася в основному так само, як і в Резолюції про промислову політику 1956 р., з урахуванням змін, внесених за минулий період.

У лютому 1970 р. було оголошено про перегляд асигнування по IV п'ятирічному плану (1969/70-1973/74 pp.). За переглянутому проекту інвестиції в державний сектор були збільшені у порівнянні з початковим проектом зі 122,5 млрд. до 136,6 млрд. рупій, а їх частка - з 55 до 60%; частка приватного сектора була зменшена з 45 до 40% за рахунок скорочення запланованих інвестицій з 100 млрд. рупій до 89,8 млрд. рупій. У тому ж місяці була створена Комісія для розслідування звинувачень проти монополістичного боргу Бір-ла та інших монополістичних груп.

У березні того ж року уряд прийняв рішення взяти додатково під контроль держави імпорт товарів 38 найменувань (до цього під контролем держави перебував імпорт товарів 22 найменувань). У серпні 1970 р. був додатково націоналізований імпорт бавовни.

У квітні уряд провів зниження цін на 17 найважливіших видів медикаментів (за різними видами ліків це зниження склало від 10 до 70%). У тому ж місяці було оголошено про рішення уряду розширити залучення робітників до участі в управлінні підприємствами за рахунок призначення одного з директорів підприємства з числа робітників і службовців.

У 1970 р. були також оголошені рішення уряду щодо часткового задоволення вимог робітників про підвищення заробітної плати в цукровій та машинобудівної промисловості, електроенергетиці, дорожньому транспорті н портовому господарстві. Були підписані також угоди про заробітну плату з робітниками і службовцями в чорній металургії, банківській і страховій справі.

У січні 1971 р. центральний уряд оголосив про введення широкої програми збільшення зайнятості у сільській місцевості. Ця програма, що вступила в силу в квітні 1971 р., буде охоплювати залишилися три роки IV п'ятирічного плану. Вона передбачає здійснення таких видів робіт, які вимагають використання великих трудових ресурсів, і переслідує дві основні мети: 1) створення в кожному дистрикті нових робочих місць для 100 осіб на 10 місяців у році з середньомісячною оплатою 100 рупій (перевага буде віддаватися тим сім'ям, де в даний момент немає працюючих дорослих членів сімей); 2) сприяння здійсненню місцевих програм господарського розвитку шляхом створення таких довгострокових активів, як дороги, мала іригація, меліоративні споруди і т. п. Витрати на здійснення цієї програми, що становлять 500 млн. рупій, повністю бере на себе центральний уряд.

Правлячий Конгрес розгорнув широку пропаганду проведених і обіцяних ним заходів у соціально-економічній галузі. Крім численних виступів керівників правлячої партії та уряду на масових мітингах і зборах у всіх частинах країни Всеіндійська комітет ІНК опублікував спеціальні пропагандистські брошури, присвячені соціально-економічної політики правлячої партії, зокрема «Бомбейська резолюція з економічної політики і наступні заходи» (видана в липні 1970 р.) і «Заходи, вжиті після націоналізації банків» (видана у вересні 1970 р.). По суті ще задовго до оголошення про дострокові загальних виборах правляча партія розгорнула широку виборчу кампанію. Передвиборчий маніфест партії в основному повторював ті ж обіцянки, які були розгорнуті в згаданих вище документах і публікаціях. В якості самої причини дострокового проведення виборів уряд оголосив необхідність отримання твердого парламентської більшості для здійснення обіцяних соціально-економічних заходів.