Chernysh_Soc_04

Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

Створення

Українського

соціологічного

інституту у Відні

Основні

напрямки діяльності УСІ

Створення

Українського

інституту

громадо2

знавства та напрямки

його діяльності

надбаннями західної класичної соціологічної спадщини й модерними науковими розвідками у площині соціології, що стає вагомою підставою

входження української соціології у світовий науковий процес як його органічної частки. Тому навіть на чужині українські соціологи не почу# валися провінційними, гідно репрезентуючи свої надбання поряд із зарубіжними вченими.

На початку 20#х рр. серед української політичної та наукової еміграції виникає природне бажання і конкретний план організації соціологічних студій і дослідів, включно із заснуванням спеціальної української інсти# туції за кордоном, у якій би знайшов вияв широко розвинений тоді світовий рух соціологічної думки. Відбувається це передусім за ініціа# тиви великого історика України та громадсько#політичного діяча М.Гру< шевського, який добре розумів вагу наукового синтезу суспільних наук загалом і соціології зокрема, будучи переконаним у необхідності науко# вого вивчення суспільства, його аналізу для закладання наукових підвалин української визвольної та державотворчої політики.

М.Грушевський ставить собі за мету організувати Український соціологічний інститут (УСІ) у Женеві, щоб у такий спосіб відзначити спадковість праці М.Драгоманова та його колег у 70—80#х рр. XIX ст. Однак цього досягнути не вдалося, і осередком УСІ з 1919 р. стає Відень. Початковий період його діяльності обмежується трьома напрямами: влаштуванням публічних лекцій, організацією бібліотеки і, що найважливіше, видавничою справою. Серед найпомітніших публікацій

УСІ у Відні назвемо такі: М.Грушевський, «Початки громадянства. Генетична соціологія» (1921), В.Старосольський, «Теорія нації» (1919), М.Шраґ, «Держава і соціалістичне суспільство» (1923), М.Лозинський, «Галичина в 1918—1920 рр.» (1922) та ін.

УСІ у Відні існує і діє до повернення М.Грушевського та його найближчих співробітників до України в березні 1924 р. Далі українські соціологічні студії в еміграції жваво розвиваються у Чехословаччині, в Празі. Саме «празький період» української соціології можна вважати найбільш плідним в її історії. Він розпочинається зібранням кращих сил українських соціологів під егідою Соціологічного товариства, засно# ваного у Празі 1 жовтня 1923 р. з ініціативи голови Українського громад# ського комітету, колишнього міністра земельних справ в уряді УНР Микити Шаповала. Після річного організаційного етапу 1 листопада 1924 р. у Празі було засновано очолюваний М.Шаповалом Український інститут громадознавства (УІГ), який упродовж восьми років свого існування розгортає активну наукову діяльність у галузі соціології.

131

Розділ I. Загальна теорія та історія соціології

Перший

український

підручник із соціології

Суспільство та його структура

І хоча після смерті керівника 1932 року його активність відчутно знижується, все ж УІГ продовжує діяти в Празі аж до 1945 р. Основними напрямами його діяльності були:

•видання шести чисел першого і єдиного тоді українського соціологіч# ного часопису «Суспільство» (1925—1927);

•публікації книг українських соціологів, серед яких слід особливо відзначити такі: М.Шаповал, «Українська соціологія», «Соціологія українського відродження» (1927), «Загальна соціологія» (1929), «Соціологія України» (1933), «Соціологія і політика: Підручник соціотехніки» (без року видання) та ін., М.Мандрика, «Соціологія і проблема соціального виховання у Сп. Шт. Америки» (1925), В.Петрів, «Суспільство і армія», «Нова Україна» (1924) та ін.;

•читання лекцій і підготовка рефератів з найактуальніших проблем української та зарубіжної соціології;

•залучення до співпраці з УІГ відомих представників західної соціоло2 гічної думки та видання їхніх найцікавіших доробків: І.Блага, «Сучасна чеська соціологія», Р.Міхельс, «Соціологія в Італії», Л. фон Візе, «Начерк вибудування науки про суспільні відносини», Е.Росс, «Ін# дустріальний дуалізм», А.Еллвуд, «Група і суспільство», Е.Богардус, «Зміни соціальної дистанції», П.Сорокін, «Російська соціологія у XX ст.» та ін.

Окремо слід зупинитися на першому українському підручнику із соціології М.Шаповала (1929) «Загальна соціологія». У ньому автор

визначає суспільство як суму всіх відносин між людьми. Інше визначення суспільства становить його опис у складі чотирьох основних складових елементів:

•прості скупчення,

•складні скупчення,

•агрегати (комбінація простих і складних скупчень),

•громади (спільноти).

Уміти робити соціологічний аналіз, на його думку, означає практично

вміти відшукувати, яке сполучення перед нами, за якими лініями інди# віди об’єднані, яка перед нами кумуляція (від лат. cumulatio — скупчення) — подвійна, потрійна тощо. Для нього клас, наприклад, є потрійною кумуляцією: професійно#одномаєтково#однакоправною, а нація, також із зв’язками потрійної кумуляції — це мовно#територіально#державна спільнота, або складна верства. М.Шаповал наголошує, що більше ліній об’єднання, то соціально міцнішим є скупчення, солідарнішими є людські типи, які до нього входять. Він також визначає соціологію як теорію

132

Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

Кафедри

соціології в українських

вищих школах Чехословаччини

Основні

соціологічні праці вчених «празького гурту»

суспільних чинників і критикує марксизм за те, що він визнає вирішальну роль лише одного фактора — економічного, до якого зводяться і від якого

залежать всі інші другорядні чинники. На думку М.Шаповала, всі чинники поділяються на 4 великі групи, взаємодія між якими визначає поведінку людини, тому соціологів цікавлять насамперед можливі ком2 бінації чинників та їхня якість. Отже, знайомство із «Загальною соціо# логією» М.Шаповала дозволяє побачити певну цілісну соціологічну концепцію у стилі структурного функціоналізму, вона може слугувати прикладом синтезу західних соціологічних учень з українським соціологічним матеріалом, особливо коли йдеться про соціологічний аналіз суто українських соціальних феноменів.

Реальною спробою організації і поширення соціологічної освіти й навичок соціологічних досліджень серед української молоді в еміграції було відкриття і діяльність спеціальних кафедр соціології в українських вищих навчальних закладах у Чехословаччині. 1922 року засновується Українська господарська академія у Подєбрадах, на економічно# кооперативному відділенні якої створюється кафедра соціології. Соціологію, а також соціологічну теорію нації викладає О.<І.Бочков< ський. У Вищому педагогічному інституті ім. М.Драгоманова, відкритому 1923 року у Празі, також засновується кафедра соціології, яку очолює С.Ріпецький, а соціологію або суміжні з нею науки з використанням соціологічного матеріалу викладають О.Ейхельман, Л.Білецький, С.Русова. В Українському вільному університеті у Празі кафедрою

соціології керує О.Ейхельман, пізніше В.Доманицький; її співробіт# ником є також відомий український соціолог і правник професор В.Старосольський. Більш детальний аналіз соціологічної спадщини О.# І.Бочковського та В.Старосольського буде вміщено у темі «Етносоціо# логія і соціологія нації».

Серед найважливіших праць, які з’являються у цьому «празькому гурті» між двома світовими війнами, слід назвати: О.<І.Бочковський, «Націологія й націографія як спеціальні дисципліни для наукового досліду нації» (1927), «Національне пробудження, відродження, самоозначення» (1931), «Боротьба народів за національне визволення: Націологічні нариси» (1932), В.Доманицький, «Засади українського рурбанізму» (1940), «Напрямні упромисловлення українського села» (1942); В.Старосольський, «Внутрішня форма слова в соціологічній термінології» (1923); М.Шаповал, «Військо й революція: Соціологічний нарис» (1923), «Місто й село» (1926), «Система суспільних наук і соціо# графія» (1931), «Суспільна будова» (1936); О.Ейхельман, «Реформа

133

Розділ I. Загальна теорія та історія соціології

Соціологічні

студії в еміграції після ІІ

світової війни

Основні об’єкти соціологічних досліджень

Старше

покоління

українських

соціологів у еміграції

місцевого самоврядування на підставі демократично#республіканської державності» (1923) та багато інших. На жаль, переважна більшість цих

праць вилучена з бібліотек та архівів Чехословаччини 1945 року з приходом радянської армії та перевезена у спецсховища на території України. Лише тепер з’являється можливість ретельно ознайомитися з класичними творами українських соціологів у еміграції, творчо переосмислити їхню багатющу теоретичну спадщину.

Після Другої світової війни соціологічні студії в еміграції не велися планово й зосереджено; досі систематичних соціологічних досліджень про українську західну діаспору майже немає. Зацікавлення українських учених у діаспорі були більше спрямовані на соціальні процеси в радянській Україні, менше — на доступні для їхнього безпосереднього спостереження явища й соціальні факти життя діаспори, переоцінку цінностей громадянського життя, людських взаємин, динаміку соціаль# них груп, чинників, що впливають на їхню еволюцію й нову класифіка# цію. Відчувається брак систематичного матеріалу для таких досліджень, складність урахування прикмет різних поколінь української еміграції (так, наприклад, Канада або США нараховують уже чотири хвилі україн# ської еміграції), необхідність складання двомовних питальників#анкет (бо молодші генерації канадських та американських українців практично не володіють українською мовою), небажання представників молодшого покоління нових емігрантів давати відверті відповіді тощо.

Разом з тим у середовищі української наукової громади в еміграції

зростає розуміння необхідності так званого «соціологічного дзеркала», в якому можна було б чіткіше побачити себе, свій кількісний і якісний образ, стан і розвиток, тенденції в українській спільноті та ін. Нині вва# жається, що об’єктами соціологічних досліджень серед української діаспори могли б бути три основні сфери:

•процеси асиміляції, соціальної мобільності й процеси збереження етнічної (етичної та культурної) ідентичності серед українських емігрантів;

•структура українських інститутцій, груп і громад та їхньої діяльності;

•типологія особистостей і способів їх поведінки у західних суспіль# ствах.

Так чи так ці питання та їх окремі аспекти у повоєнні роки вивчають двоє фахових соціологів, професорів американських університетів С.Мамчур та І.Задорожний, а також канадці українського походження

В.Кисілевський, П.Юзик, О.Войценко, І.Тесля, М.Марунчак. Свою соціологічну працю в давньому публіцистичному стилі продовжують

134

Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

	Д.Донцов (проблема традицій та інстинкту боротьби в українців),
	М.Шлемкевич (роль інтелігенції в українському суспільному житті,
	спроби соціологічного дослідження психічної структури українського
	характеру на підставі методів, розроблених західною соціологічною
	думкою, та власних студій), Р.Рахманний (соціологічний аналіз
	основних вартостей українців під час національно#визвольних змагань
	та їхня боротьба за збереження власної ідентичності і духовних цінностей
	в еміграції). Соціологічні студії здійснюють також Ю.Бойко, Ю.Дивнич,
	І.Майстренко.
Молодша	З молодшої генерації українських дослідників, котрі мають студії з
генерація	українського матеріалу, слід згадати В.Нагірного (соціологія ідеологіч#
	них груп та етнічної ідентифікації емігрантів у США), В.Ісаїва (процеси
	асиміляції й акультурації українців у США та Канаді), І.Зелика,
	О.Симиренка, М.Савицьку, А.Винар, Р.Шаран<Олеярчик та ін.
	Існує велика група українських дослідників в еміграції, наукові
	інтереси яких тісно пов’язані з аналітичними розвідками соціологічного
	характеру тих процесів, що відбувалися й відбуваються в Україні. Серед
	дослідників соціально#економічних проблем та економічних відносин у
	сучасній Україні вирізняються Є.Гловінський, Є.Кованько<Ковань<
	ківський, А.Поплюйко, Б.Винар, з молодших — В.Голубничий, почасти
	Б.Кравченко. Для соціології комуністичної партії в Україні важливі
	також праці Ю.Бориса, Б.Левицького, І.Майстренка, М.Стахова та
	інших. Матеріали до соціології культурних процесів є у працях Ю.Шеве<
	льова (Шереха), П.Коваліва, В.Чапленка; про розвиток літературних
	процесів і віддзеркалення в них суспільних відносин — у працях Ю.Луць<
	кого, Ю.Дивнича<Лавриненка, Г.Костюка, І.Кошелівця, Б.Кравціва.
	Широка тема національного питання в колишньому СРСР привертає
	увагу таких дослідників, як В.Маркусь, Я.Пеленський, Б.Кравченко,
	П.Потічний, Б.Чайківський. Знані в еміграції праці І.Лисяка<Руд<
	ницького, О.Мотиля, Р.Шпорлюка нині знаходять свій шлях до
	українського читача в Україні. Різнобічні дослідження соціологічного
	характеру провадять В.Янів («Психологія в’язня», «Психологічні основи
	окциденталізму»), О.Кульчицький («Світовідчування українця»,
	«Геопсихічний аспект у характерології української людини», «Риси
	характерології українського народу», «Український персоналізм: філо#
	софська і етнографічна синтеза»), Є.Онацький («Українська емоцій#
	ність», «Імперіалізм духа», «Основи суспільного ладу»), Б.Цимбалістий
	(«Родина і душа народу»), М.Шлемкевич («Загублена українська
	людина», «Галичанство», «Фронт української правди») та багато інших.

135

Розділ I. Загальна теорія та історія соціології

	Труднощі	Водночас слід зазначити, що в еміграції дотепер не існує поважної
	розвитку	соціологічної інституції, яка об’єднувала б українських дослідників
	соціології	старшого та молодшого покоління та впорядковувала їхні студії. Немає
	в умовах	й спеціального видання соціологічного характеру, а видрукувані праці й
	еміграції
		джерельні матеріали зі сфери соціологічних студій доводиться шукати
		в багатьох наукових напрямах. Саме тому ми й подаємо численні пріз#
		вища українських дослідників, праці яких безпосередньо чи опосеред#
		ковано заторкують соціологічну проблематику. Сьогодні, коли відкри#
		ваються широкі можливості для навчання та наукового стажування
		української молоді за кордоном, така інформація може слугувати певним
		дороговказом у морі західної соціологічної літератури. Нарешті, вперше
		за довгі часи відкриваються відділи зарубіжної україністики у наших
		бібліотеках та фонди «репресованої» літератури, недоступні раніше для
		дослідників, що дозволить усім зацікавленим зазирнути у світ наукових
		пошуків наших співвітчизників під час перебування в еміграції.
	Національне	На закінчення, слід наголосити, що своєрідний шлях розвитку україн#
	відродження	ської соціологічної думки, на жаль, не завершився й дотепер ні у краї, ні
	України	на чужині виробленням сучасного потужного, категоріально синтезо#
	і соціологія	ваного компендіуму, з якого починалася б сучасна українська соціологія.
		У цьому плані ми набагато відстали від інших народів, і малою втіхою
		для нас є згадка про штучне гальмування наукових досліджень у галузі
		соціології протягом останніх десятиліть історії України. Тому процеси
		національного відродження, які прокладають собі шлях у сучасній
		Україні, безпосередньо стосуються й соціології. На часі першочергове
		завдання — створення самобутньої і разом з тим сучасної української
		соціологічної науки, здатної принести велику користь своєму народові
		у важкий і щасливий час державотворення.

136

Тема 5. Основні етапи розвитку української соціології

ДЛЯ НОТАТОК

137

Розділ I. Загальна теорія та історія соціології

ДЛЯ НОТАТОК

138

РОЗДІЛ І

Загальна теорія та історія соціології

ТЕМА 6

Суспільство як цілісна система

140 Суспільство і природа

146 Системний підхід до суспільства в соціології

153 Джерела та характер суспільного розвитку

139

Розділ I. Загальна теорія та історія соціології

Суспільство і природа

Співвідношення

понять

«природа» і «суспільство»

в позитивіст2 ській соціології

Співвідношення

понять

«природа» і «суспільство» в класичній соціології

Перш ніж дати визначення суспільства, варто розмежувати такі гранично широкі поняття, як «природа» і «суспільство», з’ясувати співвідношення між ними, відстежити спроби розв’язання цієї проблеми

вісторії соціологічної думки.

Упопередніх темах ішлося насамперед про суспільство та місце й роль людини в ньому, про розвиток соціології як самостійної науки. Наголошувалося, що саме завдяки розумінню суспільства як якісно нового об’єкта наукового дослідження і стає можливим виникнення соціології, її утвердження у незалежному науковому статусі.

На початку виникнення соціології необхідно було чітко окреслити її специфічний предмет, коло досліджуваних явищ. Позитивістсько#нату# ралістична соціологія середини XIX ст. ще намагалася «вбудувати» соціологію у традиційну схему наук, розглядаючи суспільство як продовження і вищий продукт природи і вимагаючи застосування природничо#наукових методів дослідження до аналізу соціальних процесів. У цих намірах засновники соціології виходили з переконань, що людина і суспільство походженням із природи і на них поширюється дія природних закономірностей. Це дало змогу трактувати соціологію як справжню науку, але водночас суттєво звужувало потенціал та обмежувало поле досліду.

Класична соціологія рішуче відокремлює соціальну реальність від природної, спираючись на відмінний від наведеного вище принципу суспільної та людської винятковості й навіть, як зауважує сучасний американський соціолог С.Клауснер, перервності еволюції між люди# ною та іншими біологічними істотами. Коріння цього другого принципу сягають ще соціологізму Е.Дюркгайма з його занадто жорстким визначенням предмета соціології як унікальної соціальної реальності, що суттєво відрізняється від усіх інших її різновидів. Це, з одного боку, дозволило підняти соціологію на якісно вищий рівень і зосередити увагу дослідників на специфіці соціального й людського начал, наголосити на неможливості зведення соціального до біологічного, що в майбутньому

спричиняє бурхливий розвиток «розуміючої», гуманістичної соціології. Але, з другого боку, такий принцип прямо чи опосередковано вимагає виключення біологічних і фізичних чинників при поясненні соціальних явищ і побудові соціологічних концепцій, розмежування соціокуль# турного та фізичного середовищ. Як наслідок, останнє стає дедалі менш суттєвим і потрібним для пояснення нових соціальних фактів. У самій

140