4.Приєднання земель Західного Причорномор»я до Великого князівства Литовського

Як-то не було, 1362 рік поклав початок розгрому улусів Золотої Орди у Північному Причорномор”ї і знаменував собою перший етап звільнення Південно-Західної Русі від Золотої Орди.В результаті походу військ Ольгерда підвладна кочовикам територія значно звузилася:до прибережної зони в пониззі Дністра та Південного Бугу - в Південно-Західному Причорномор”ї та до порогів-на Дніпрі.

Литва переймає українські геополітичні інтереси , вона допомагає створювати заслін на шляху грабіжницьких походів татар з Криму. Але боротьба проти татрської загрози все - таки залишалася центральною проблемою української історії до кінця ХУШ ст. Однак започаткували її вирішення литовські правителі за Вітовта , коли він намагався порозумітися із Тохтамишем і укласти з Кримським ханством договірні дружні відносини. Захист геополітичних інтересів , успадкованих від Русі, не буа простим альтруїзмом з боку Литви, оскільки нова держава намагалася утримати вихід до Чорного моря і стати гравцем міжнародної політики у Причорномор»ї.(Р.Г.Симоненко Про геополітичний фактор в історії України // Укр. іст. журн.-2001- №3 –С.105-125.)

.Оскільки приєднані до Литви у ході походу Ольгерда Київщина, Чернігово-Сіверщина і Поділля не уникли сплати ординської данини, яку за них тепер був зобов”язаний сплачувати великий князь литовський і це продовжувалося до кінця Х1У ст., то для ВКЛ південний напрямок зовнішньополітичної діяльності був пріоритетним. Територіальні здобутки у Південно-Західній Русі мали важливе стратегічне значення, оскільки відкривали доступ до важливих торгівельних сухопутних і морських шляхів на Схід і Крим ,оволодіння якими випало на долю литовського князя Вітовта (1392-1430).Південна політика якого полягала у тому, щоб не тільки позбутися сплати регулярних “татарських упоминків” з українських земель, а й вирішити причорноморську проблему, яка була для Вітовта не тільки соціально-економічною, а й політичною , оскільки її успіх зміцнював позиції ВКЛ у політичному протистоянні з Польщею, яка з часів укладання Кревської унії(1385р.) домагалася інкорпорації земель Литви. Тож намагання Вітовта використати складну внутрішньо-політичну боротьбу в Орді, коли новий правитель Західного улусу Тохтамиш у 1380 року зіткнувся з намірами середньоазійського володаря Тимура (Тамерлана) підкорити собі Вользьке Правобережжя, вдався до союзу з великим литовським князем, були успішними. В той час Тохтамиш після декількох поразок від військ Тимура(1395,1396) у Криму у 1397 році “сослася с Витовтом и бежал из Орды в Киев ис царицами да два сына с ним”.У 1397р. Вітовт, зміцнивши київський фортечний гарнізон, здійснив свій перший розвідувальний похід у південні степи. Литовські війська погромили татар у пониззі Дону, а також у Криму,де знову запанував Тохтамиш. Однак у невдовзі він знову втратив контроль над Кримом і звернувся у 1398 році до Вітовта за допомогою.Вітовт вирушив у похід і його війська досягли пониззя Дніпра й здобули декілька кримських військ.У гирлі Дніпра він спорудив за місяць фортецю св.Іонна, яка стала форпостом Литви для подальшого її просування на південь. Для успіху південної експедиції він вів переговори з Тевтонським Орденом,які завершилися підписанням у 1398 року Салинської угоди, за якою Вітовт передав хрестоносцям балтійську частину Литви - Жемайтію. Йому вдалося добитися нейтралітету у майбутньому протистоянні з Тимуром давнього суперника планам розширення литовських володінь за рахунок руських земель, як-то московського князя Василія Дмитровича, з яким він породичався, одруживши свою дочку з останнім.Однак доволі прохолодними були відносини Вітовта з Польщею, яка в особі короля Ягайла відмовила йому у допомозі. Польські урядові кола небезпідставно побоювалися, що успіх Вітовта у південній політиці стане підгрунтям для його королівських амбіцій , розриву Кревської унії і відновлення повної самостійності Великого князівства Литовського. В той час Тимур - Кутлук вимагав від Вітовта видати йому Тохтамиша. Напередодні вирішальних подій-сутички з Тимуром, Вітовт домігся від папи римського Боніфація 1Х обнародування спеціальної булли з оголошенням на території Польщі і Литви хрестового походу проти татар. Збірним пунктом для походу литовського проти Тимура стало місто Київ. Військо Вітовта нараховувало загони підвладних йому князів удільних південно - західних руських земель(“единих князей с ним бе числом 50”) ,татар Тохтамиша, поляків, волохів , а також хрестоносців. Користуючись ситуацією, він спромігся отримати від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі і звільнення від сплати “упоминків”. Зазначимо, що ярлик і оригіналі не зберігся, а дійшов у пізніших ярликах, що видавалися кримськими ханами Хаджі-Гіреєм (1461), Менглі-Гіреєм (1472,1507,1514).Згідно тексту Тохтамиш передавав Вітовту “тьми” Київську, Володимирську, Луцьку Подільську, Кам”янецьку, Брацлавську, Соколецьку (від Сокольця на Південному Бузі),Чернігівську, Курську. У переліку міст фігурують Звенигород(Звенигородка Черкаської обл.) ,Черкаси, Путивль, Новгород-Сіверський, Стародуб , Хачибеїв (Одеса),Дашів(Очаків),Маяк (Маяки у гирлі Дністра), Баликлей і Ябу-Городок(нині городища на Південному Бузі).(Русина,88-89). Плани Вітовта сягали ще далі: він сподівався підтримати Тохтамиша в його прагненні створення власного Кримського ханства, яке б було політичним союзником ВКЛ у зміцненні його державної незалежності від Польщі і розширенні литовських володінь , включаючи Північно-Східну Русь.

Однак за це було заплачено великими втратами литовсько - руського війська,яке у союзі з татарськами загонами Тохтамиша, у 1399 році зазнало поразки у битві з переважаючим 100 тис. військом Тимура на р.Ворскла (на місці, де відбулася відома Полтавська битва 1709 року).Битва розпочалася 12 серпня. Татари під керівництвом Тимура мали своїм союзником кримського еміра Едигея мали кількісну перевагу і вдалися до обманного маневру: імітувавши відступ, виманили литовські сили з укріпленного табору. У битві полягли кращі військові сили Литви і Русі:одних тільки полеглих князів нараховувалося 20. Окрім того , війська Тимура розорили Перяславщину, Київщину, Поділля, Волинь. З обложеного м.Києва Тимур взяв великий грошовий викуп. Розбиті загони Тохтамиша і вся його родина знайшли політичний притулок у Литовському князівстві. Все це похитнуло політичні позиції Вітовта: у 1401 році він був змушений визнати васальну залежність Литви від Польщі. І тільки після розгрому Тевтонського Ордену у 1410 р. силами Польщі і Литви, якими керував Вітовт, повернуло йому втрачений політичний статус самостійного правителя ВКЛ і зміцнило його міжнародний авторитет, яким він скористався для продовження вирішення причорноморської проблеми.На той час відносини з Ордою дещо налагодилися: після ран, отриманих у битві на Ворсклі, помер Тимур, а в Сараї утвердився його брат Шаді-Бег. Останній у 1407 році здійснивши похід на Тохтамиш , у результаті якого і загинув Тохтамиш.Сини останнього , отаборившись під Києвом, у 1409 році звернулися за підтримкою до князя литовського. Вітовт уклав зі старшим із них – Джелаль – ад – Дином - угоду, за якою останній обіцяв свою участь у майбутній битві з хрестоносцями, яка відбулася у 1410 році під Грюнвальдом. Зі своєї сторони Вітовт вдався до протегування власним кандидатам на сарайський престол. Так, він не залишив без підтримки нащадків свого колишнього союзника: до влади в Золотій Орді у 1412р.прийшла династія Тохтамиша , який уклав з Вітовтом угоду ,за якою узбережжя Чорного моря між Дністром і Дніпром було визнано литовським, а східна частина Причорномор”я (Приазов”я) і Крим -ординським. Цікаво, що Київ був місцем “коронації” цих нових ординських володарів. Так , літопис стверджує, що що ставленниками Вітовта були золотоординські хани Давлат- Берди (1420-1422), Улу - Мухамед (1427-1433).(Русіна,с.98-100).

Згідно з текстом угоди, Тохтамиш передав Вітовту “тьим Київську,Володимирську (Володимиро-Волинську), Луцьку, Подільську, Кам”янецьку, Брацлавську, Сокальську (від Сокальця на Південному Бузі), Чернігівську, Курську, тьму Яголдая Сарайовича, міста Звенигород (сучасна Звенигородка Черкаської області),Черкаси, Путивль, Новгород-Сіверський ,Рильськ, Брянськ, Стародуб, Глинськ, Сніпород, Хачибеїв (сучасна Одеса), Дашів (Очаків), Маяк (сучасне с.Маяки в гирлі Дністра), Баликлей і Ябу-Городок (нині городища на Південному Бузі).Ці території надавалися Вітовту “со всеми выходами и даньми , и землями, и с водами”.(Русіна,с.88-89)

Вітовт укріпив Дністровсько-Дніпровське межиріччя системою замків і заснованих ним міст:Хаджибей 1415(нині Одеса), Каравул на середньому Дністрі,Білгород і і Чорногород на Дністровському лимані, Дашів ,30-ті роки ХУ ст.(нині Очаків),св.Івана і митницю поблизу о.Тавані у пониззі Дніпра(1398) та інші.Такі замки,споруджені для укріплення південних кордонів Великого князівства Литовського у Північному Причорномор”ї, були і на Миколаївщині: Вітовка (Богоявленське, а нині Корабельний район у м. Миколаєві, Соколець (біля сучасного м. Вознесенська), Баликлей (при злитті річок Чичиклеї та Південного Бугу), Дашів (нині м. Очаків).Подорожні записки іноземних мандрівників засвідчують, що замки-кам”яниці в часи Вітовта споруджувалися у короткий строк (за місяць) за одним планом і системою у пустинних місцях за відсутності дерева та каменю силами 12 тис.чоловік і 4 тисяч возів з деревиною і камінням. Зокрема, у 1421 році був споруджений Чорний город поблизу Білгород - Дністровського.(Русина,с.105-106).

На цих територіях спостерігається нова спроба відновлення державного життя у цих степових районах шляхом осадженням замків із військово-служилою людністю. Здобуті землі Вітовт заселяв не тільки українським людом, а й татарами, кабардинцями, черкесами. Основна маса татарських поселенців осіла на території Литви (біля м. Троки, Ліди ,Вільно). Але брак актового матеріалу періоду вітовтової колонізації не дозволяє відтворити її масштаби та етапи. Збереглися лише окремі згадки про надання угідь в Західному Поділлі окремим шляхтичам за умови несення військової служби.Так, у 1442 році чорноморське побережжя було надано шляхтичам Бучацьким “з усіма містами, портами, митними, водними і сухопутними”. Нові державці зобов”язувалися укріпити на свій кошт замки і містечки. (В.Щербак. Історичні передумови виникнення українського козацтва \\Південна Україна : актуальні проблми досліджень.-Миколаїв,1998-Ч.1-С.81)