2.Політичний розвиток українських земель у складі Великого князівства Литовського (друга половина х1у-перша половина ху1 ст.)- 6 год.

1.Політична історія Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського у другій половині х1Уст. Литовська політика щодо Русі

Перший етап ( 1340- 1362)- «оксамитове « литовське проникнення у Південно - Західну Русь.

За Міндовга (1240-1263) до складу Литовського князівства були включені Чорна Русь(Гродненське і Новогрудське князівства)

За Гедиміна (1316- 1341)- Полоцьке князівство (білоруські землі). Внаслідок угод і шлюбів синів Гедиміна з князівнами уділів Полоцького князівства. Син Гедиміна Любарт одружився з дочкою галицько- волинського князя Андрія Юрійовича і по його смерті ( 1320 р.) в умовах політичної кризи у державі , яка постала в результаті отруєння глави держави Юрія –Болеслава у 1340р., став волинським князем під християнським ім»ям Дмитрія. Його підтримала волинська знать на противагу галицькій , яка в особі боярина Дмитра Дедька підтримала Казимира Ш – рідного дядька покійного Юрія-Болеслава. До 1344-45 рр він був фактично незалежним правителем –« старостою Руської землі», однак по тому Казимир Ш організував похід на Галицьку Русь з претензіями її інкорпорації до Польщі. Після суперечок за галицьку спадщину з польським королем Казимиром Ш , які скінчилися перемир»ям 1366 року ( підтверджене миром у 1377 р), зафіксований поділ Галицько- Волинської держави: Польща приєднала до себе Галичину і Західну Волинь) та Східна частина Волині (Луцьке князівство) залишилося Любарту - Дмитру.

За Ольгерда (1345-1377)- до складу Литовського князівства (1362р) переходить Південно - Західна Русь (Київська земля, Чернігово - Сіверська , Поділля) . Волинь за князя Федора Любартовича визнала зверхність Литовського князівства.

Другий етап – 1362- 1385рр – «ослов»янення « литовських правителів

Майже до кінця XIVст.. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель – князівств , повноцінними , рівноправними суб’єктами якої виступали землі Київщини , Чернігово- Сіверщини , Волині та Поділля.

Зберігалася своєрідна система управління , у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів . Оцінюючи ситуацію , яка склалася після 1362 р., Н.М. Яковенко зазначає: « Витворений без політичних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб’єкт історії – державу , у якій від народу – завойовника , по суті ,

заставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь , наслідком якого стала асиміляція , розчинення їх у потужному слов’янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічною процесу – «ослов’янення» литовських правителів у другій половині XV ст. , свідчать факти : розширення сфери впливу руського православ’я на терени Литовської держави ; утвердження « Руської правди» державною правовою основою ; визначення руської мови офіційною державною мовою, запозичення литовцями руського досвіду військової організації , будування фортець, налагодження податкової системи , формування структури князівської адміністрації тощо . Оскільки власне литовські землі становили лише десяту частину Литовського князівства , то його правителі намагалися утримати під своєю владою інкорпоровані руські (білоруські і українські ) землі , дотримуючись гасла :» Старини не рушити , а новин не уводити». Офіційний титул литовського князя був :»великий князь Литовський і Руський «. На думку дослідників ( Бойка О.Д., Русіної О.В., Шабульда Ф.М., Брайчевського М.М. , Яковенко Н.М.) створювалася ілюзія продовження давньоруської державності , однак литовці не стали другими варягами, оскільки розпочатий процес обрусіння литовців не завершився. Починаючи із правління Ягайла (1377- 1392) у Литовській державі набирають сили тенденції централізму , які були результатом унії між Литвою та Польщею 1385 року , яка дістала назву Кревської.

Третій етап – (1385- 1480 )- обмеження української автономії та запровадження влади намісників .

Четвертий етап – (1480- 1569)- посилення російсько- литовської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі» і остаточна втрата українськими землями автономних прав.