Актуальні проблеми психолінгвістики.

Причини появи психолінгвістики, її міждисциплінарний характер. Різноманітність функцій мови у суспільстві і тісний характер її зв’язку з мисленням та з психічною діяльністю людини робить досить гнучкою взаємодію мовознавства з відповідними соціальними та психологічними науками. Особливо тісними є зв’язки мовознавства з психологією, що вже у ХІХ столітті викликало застосування психологічних методів та ідей у мовознавстві. Так з’явився психологічний напрямок у науці про мову. У 50-х роках ХХ століття утворилася нова наука, яка межує з мовознавством – психолінгвістика.

У своїй книзі "Вступ до психолінгвістики" А.А. Залевська (с. 9) зазначає, що у багатьох публікаціях формування ПЛ співвідноситься із загальною тенденцією виникнення нових наук "на стику" раніше існуючих традиційних підходів, які не повністю відповідали задачам сучасності. Дійсно ПЛ з’явилася паралельно з низкою інших наук, що отримали складені назви з двох, а іноді і трьох компонентів, що відповідало актуальності розробки комплексного підходу до пояснення фактів, які не підлягали інтерпретації у межах однієї з контактуючих дисциплін.

За словами Олексія Олексійовича Леонтьева ПЛ виникла у зв’язку з необхідністю надати теоретичне осмислення низці практичних завдань, для рішення яких вже був недостатнім суто лінгвістичний підхід, який був пов’язаний перш за все з аналізом тексту, а не людини, що говорить. Наприклад, у навчанні рідній, а особливо – іноземній мові; у сфері мовленнєвого виховання дошкільнят та у логопедії; у проблемах мовленнєвого впливу (особливо у пропаганді і діяльності засобів масової інформації); у судовій психології та криміналістиці. Крім того, психолінгвістика необхідна, наприклад, для розпізнавання людей за особливостями їх мовлення, для вирішення проблем машинного перекладу, мовленнєвого вводу інформації у комп’ютер, і відповідно ця наука тісно пов’язана з інформатикою (Леонтьев А.А, 1990а, 404).

Саме такі прикладні завдання слугували безпосереднім поштовхом до виникнення психолінгвістики і до виокремлення її у самостійну науку. Дещо інакше бачить причину виникнення ПЛ Ревекка Марківна Фрумкіна (1996, с. 57). Вона зазначає, що ПЛ за визначенням була задумала з метою подолання недоліку, пов’язаного з тим, що лінгвісти багато років відкрито відмовлялися від спроб описувати мову як психічний феномен. Тут слід зазначити, що недостатнім виявився і суто психологічний підхід до рішення схожих практичних і теоретичних завдань, а саме висунення питань, пошуки нових шляхів їх вирішення та інтерпретації отриманих результатів вимагали узагальнень на більш високому рівні. Разом з тим акцентування уваги на "стиковому" характері нової науки затемнило основну мету утворення ПЛ: не просте "складання" можливостей двох контактуючих наук або епізодичне залучення теоретичних положень і результатів досліджень із суміжної сфери знань, а саме розробку нового наукового підходу, який здатний подолати обмеженість "вузьковідомчого" вивчення фактів і тим самим забезпечити нові ракурси їх бачення і пояснення (Залевская, с. 10). Для реалізації такої мети повинні були скластися певні умови у загальному розвитку світової науки, які сьогодні переконливо показують необхідність інтегрування не лише лінгвістики і психології, але і низки інших наук про людину. Це пояснює той факт, що поки що ПЛ весь час характеризується з позицій різної галузевої приналежності залежно від акцентування уваги на тій або іншій складовій "стику", який був на початку задуманий. Так, деякі автори розуміють ПЛ як "варіант" лінгвістики (Сахарний 1989), кваліфікують теорію мовленнєвої діяльності як специфічний ракурс теоретичного мовознавства (Супрун 1996) або уточнюють, що ПЛ – це експериментальна лінгвістика (Prideaux 1984) і т.д. На думку О.О. Леонтьева, ПЛ "на сучасному етапі її розвитку органічно входить у систему психологічних наук" (Леонтьев 1997а, 20). Це узгоджується із зарубіжним трактуванням ПЛ переважно у якості розділу психології (в останні роки мова зазвичай йде про когнітивну психологію) або ширше – розділу когнітивної науки в цілому.

Нерідко під ПЛ розуміють певний напрямок досліджень, супроводжуючи цей загальний термін уточненням імені основного представника такого напрямку або просто маючи його на увазі (наприклад "ПЛ Осгуда", "ПЛ Хомського"). На жаль з часом те, що мається на увазі, втрачається і специфічну трактовку розповсюджують на ПЛ в цілому. Так у словнику (Баранов, Добровольський 1996, 481) ПЛ визначена як "лінгвістична дисципліна, яка досліджує психологічну реальність лінгвістичних моделей та теорій", що віддзеркалює лише популярну у 70-ті роки трактовку ПЛ з позицій ідей Н. Хомського і Дж. Міллера. Досить широко розповсюджено також спрощене, помилкове розуміння ПЛ як чогось пов’язаного з експериментом і такого, що не вимагає особливої фундаментальної теоретичної підготовки в галузі лінгвістики і/або психології. Така помилковість призводить до дискредитації ПЛ та затьмарює цінність дійсно наукових досліджень, які можливі за умови глибокого розуміння закономірностей встановлених у зазначених науках (Фрумкіна 1996). У будь-якому разі Е.Ф. Тарасов справедливо вказує, що ПЛ сьогодні – "це сукупна назва для наукових теорій, які часто орієнтуються на методологічні уявлення, що не лише не співпадають, а іноді є прямо протилежними; психолінгвістичні школи та напрямки виникали на різній національній і культурній основі, пов’язані з різними психологічними і лінгвістичними школами" (Тарасов 1991, 3).

Актуальні проблеми ПЛ на сучасному етапі

Однією з розповсюджених сфер дослідження є зараз вивчення того, як люди розуміють, запам'ятовують та продукують дискурс. Другою популярною проблемою є лексикон, або ментальний словник. Вивчення слів стало значно більш популярним в останні десятиліття. Обидві названі сфери поруч з їх теоретичною важливістю мають також практичне застосування: дослідження дискурсу допомагають глибше заглянути у процеси з позицій психотерапії, а вивчення лексикону допомагає зрозуміти, як діти вчаться читати. Ще одна проблема пов’язана з трактовкою того, як дитина оволодіває мовою. Цікавість до вроджених мовних механізмів доповнюється відродженням досліджень мовного оточення дитини. Дорослі говорять з дітьми інакше, ніж з дорослими, з погляду фонології, семантики, синтаксису і прагматики, і багато дослідників вивчають роль "мовних уроків" в оволодінні мовою. Відчутний прогрес досягнутий у вивченні читання, білінгвізму та мовних порушень. Успіх досягнутий завдяки інтегруванню підходів з позицій різних дисциплін у межах когнітивної науки.

Детальну інформацію про популярні нині проблеми у зарубіжній ПЛ можна отримати з колективної монографії "Handbook of psycholinguistics" [Gernsbacher 1994]. В це фундаментальне видання увійшли глави, пов’язані з методологією ПЛ досліджень, різницею у розумінні мовлення зі слуху та під час читання, сприйняттям мовлення, що звучить, впізнаванням слів під час читання, роллю контексту під час переробки неоднозначних слів, переробкою речень, розумінням фігуральної мови (метафор, ідіом та ін.), процесами отримання вихідного знання різних видів, рівнями репрезентації у пам’яті текстів і дискурсу, побудовою ментальних моделей змісту тексту, оволодінням мовою дітьми та дорослими, індивідуальними відмінностями у розумінні тексту дітьми, особливостями оволодіння читанням, продукуванням мовлення, мозковими механізмами і нейропсихологічними проблемами та ін.

Дещо інші акценти розставлені у російських та вітчизняних дослідженнях останніх років, про що можна судити за проблематикою симпозіумів з психолінгвістики та теорії комунікації. У надрукованих у 90-ті роки підручниках та посібниках з ПЛ у залежності від дослідницьких інтересів авторів акцент відповідно робиться на невербальні компоненти комунікації, взаємозв’язок мовлення та мислення, співвідношення "мова – людина – суспільство", висвітлюються теоретичні і методологічні питання ПЛ, визначаються тенденції у сучасній ПЛ, пов’язані з акцентуванням уваги на образі світу та особистості, більш детально розглядаються проблеми природи і структури мовної здібності людини і питання психолінгвістики розвитку. У деяких публікаціях особливо підкреслюється актуальність дослідження міжкультурного спілкування, етнокультурної специфіки мовної свідомості, різноманітних аспектів взаємодії мов та культур, мовних картин світу і т.д.

Актуальні проблеми Як і кожна інша наука психолінгвістика має ряд актуальних проблем. Так, 25 -26 жовтня 2007 року проводилася II Міжнародна науково – практична конференція, на якій обговорювалися такі актуальні проблеми психолінгвістики:

1. Тенденції розвитку вітчизняної психолінгвістики.

2. Комунікативна проблематика в психолінгвістиці.

3. Особистісно детерміновані стратегії мовленнєвого спілкування й оволодіння мовою.

4. Функціонування мовної здатності в мовленнєвій діяльності.

5. Психолінгвістика і психосемантика тексту: проблеми сприймання й розуміння.

6. Психолінгвістичний світ людини як своєрідна форма духовності.

7. Психолінгвістика розвитку.

8. Психолінгвістика свідомо контрольованого мовлення (рефлексивна психолінгвістика).

9. Шляхи формування мовної компетентності в умовах навчання рідної, другої й іноземної мов.

10. Конкретно-мовні та національно-культурні варіантності мовної здатності й мовленнєвої діяльності.

11. Сучасні проблеми прикладних галузей психолінгвістики: 

11.1.Психолінгвістика в корекційній педагогіці, патопсихології, афазіології. 11.2. Застосування психолінгвістики в інженерній, військовій, космічній, судовій психології і криміналістиці. 11.3. Використання здобутків психолінгвістики в політичній психології, діяльності ЗМІ, рекламі. 11.4. Психолінгвістика в проблематиці штучного інтелекту, машинного перекладу, інформаційно-пошукових систем і комп’ютерних технологій. 11.5. Проблеми взаємозв’язку психолінгвістики з ноосферологією, психофізикою, синергетикою, еніологією, парапсихологією, психіатрією, психотерапією, теософією, метафізикою, психографологією тощо. 5.1.Також актуальною проблемою є лінгво – психологічна проблематика мовленнєвого ритму. Давайте, її розглянемо. З тлумачень вітчизняних фізіологів науці добре відомий той факт, що імпульси, що йдуть від кору головного мозку людини до різних систем організму, носять ритмічний характер. Будучи властивістю всієї нервової системи не тільки людини, але і тварин, дана фізіологічна характеристика знаходить своє втілення й в одиницях мовлення. Почуття ритму, будучи однієї з найважливіших психофізіологічних складових життєдіяльності, у людини зв'язано із загальною моторикою і відноситься до найбільш стійких уроджених властивостей. Спеціальні дослідження показали, що рухи здорової новонародженої дитини виявляють багато спільного з ритмічною організацією її майбутньої мови. Мовне спілкування в тій мірі, у якій воно активізує діяльність мозку, не тільки ритмічно організує роботу його ділянок, але, видимо, впливає на ритмічну організацію всіх складових мовленевої активності: синхронізації роботи відділів головного мозку, ритмічної організації мовлення, включаючи власне вербальні й невербальні засоби, що беруть участь у процесі взаємодії комунікантів. Аналізуючи функціонування розглянутого явища, дослідники вказують на відсутність будь-яких видимих причин, що забороняли б одночасне (хорове) говоріння всіх учасників мовного спілкування. Це дозволяє їм висловити припущення про існування механізмів, що регулюють можливу тривалість періодів говоріння, слухання, спільного обмірковування, можливість чи неможливість переривання мовлення співрозмовника й одночасного говоріння. По Р. Якобсону, ритм співвідноситься з контактом, одним із структурних компонентів висунутої їм моделі комунікативного акта. Думаючи, що неритмічність діалогічного спілкування руйнує контакт, було б вірним припустити, що ритм є чинником організуючим і має ефект соціалізації учасників мовленевої діяльності. Це не суперечить більш загальним закономірностям, відповідно до яких єдиний ритм характеризує деяку функціональну єдність, тобто існування системи, фактором цілісності якої він є. Це ми можемо побачити на прикладі О. С. Пушкіна “Евгений Онегин”. У процесі спілкування між його учасниками на основі емоційно-оцінних механізмів сприйняття не усвідомлено встановлюється (або не встановлюється) певний ритм спільної комунікативної діяльності, що дозволяє говорити про його фасцінативний вплив. А О. Е. Войскунський бачить у змінах періодів говоріння й слухання чергування сильних (говоріння) і слабких (мовчання) тактів діалогу. Паузи усередині монологічних відрізків висловлення зміни тактів не утворять і називаються нульовими, а такт, відповідно, незавершеним. Обов'язковість чергувань тактів чи періодів говоріння/слухання, універсальний характер їхнього прояву в комунікативних процесах, їхня стійкість у відтворенні діалогу дозволяє говорити про наявність ритму комунікації, ритму спілкування, розуміючи під цими термінами періодичне чергування в діалозі періодів передачі/прийому повідомлення. Приймаючи в увагу досвід закордонних досліджень в області психології спілкування, О. Е. Войскунський вважає за можливе припустити, що не тільки невербальні компоненти діалогу (як це часто визнається), але і ритм комунікації являє собою окремий текст, що супроводжує вербальному повідомленню.  Будучи одним із стійких уроджених властивостей, почуття ритму зв'язане в людині із загальною моторикою. Це дає всі підстави припускати наявність тісного взаємозв'язку між ритмічною організацією вербальних і невербальних компонентів висловлення. По-перше, як міміко-кинесичні, так і власне мовні засоби комунікації являють собою рухові координації різного ступеня складності, що підкоряються, крім інших, також і психофізіологічним законам забезпечення життєдіяльності. По-друге, результати експерименту М. І. Жинкіна показали кореляцію мовної моторики й ритміки рухів руки, про що свідчила неможливість одночасного читання тексту й виконання навіть нескладного ритмічного завдання. Так можуть виглядати деякі лінгво-психологічні особливості зачепленої проблематики. Концептуальне осмислення розрізнених сьогодні фактів як лінгвістичного, так і психологічного характеру могло б стати основою психолінгвістичної теорії ритму.

1 Етнопсихолінгвістика

У процесі комунікації існують певні етноспецифічні особливості мовного мислення, спілкування. На цей фактор впливають такі чинники: зв’язок з культурними традиціями народу, до яких належать певні заборони або дозволи на певні різновиди спілкування, стереотипні акти спілкування, етикетні формули тощо; фактори, що пов’язані з соціальною ситуацією та соціальними функціями спілкування, що пов’язані з етноспецифічними особливостями протікання психічних процесів тощо. Таким чином, етнопсихолінгвістика – це галузь психолінгвістики, що вивчає національно-культурну варіативність у мовленнєвих актах.

Проблеми етнопсихолінгвістики були порушені ще Гумбольдтом та розвинені в теорії мовної відносності Сепір – Уорфа, згідно з якою мислення людини здійснюється через закони рідної мови, точніше – регулюється цими законами. Американський фахівець з етнолінгвістики Едуард Сепір (1884 – 1939) на підставі досліджень мав індіанців дійшов висновку, що культура народу залежить від його мови, ставлення до світу зумовлюється певними граматичними формами. Згідно з концепцією Сепіра, мови є соціальними моделями, на яких ґрунтується акт пізнання.

Американський інженер, мовознавець та антрополог Бенджамін Лі Уорф (1897 – 1941) розглядав зв’язок мови, з одного боку, та психічної, розумової, практичної діяльності людей, з іншого, доводячи залежність мислення, світогляду, поведінки людей від особливостей природи та характеру мови, якою висловлюють думки та почуття.

Відповідно, за гіпотезою Сепір-Уорфа мова детермінує мислення, світогляд, поведінку людей.

Зіставляючи мови хопі та англійську, Уорф дійшов висновку, що в англійській мові переважна більшість слів поділяється на іменники та дієслова (суб’єкти та предикати), а світ, відповідно, представлений предметами та діями. У мові хопі немає чіткого поділу на іменники та дієслова, а лінгвістичні одиниці класифікуються, виходячи з тривалості повідомлення. Відсутність розмежування слів на іменники та дієслова притаманна й іншим мовам (наприклад, мові нутка), що дає підставу Уорфу пояснювати монічний погляд на природу. На думку дослідника, ми виділяємо у світі явищ певні категорії не тому, що вони дійсно існують, - бо, навпаки, світ постає перед нами як калейдоскопічний потік вражень, який організований нашою свідомістю – а через мовну систему. Ми організуємо світ у поняття та розподіляємо значення певним чином тому, що ми є учасниками згоди, можливої для представників певного мовного колективу та закріплені у системі моделей нашої мови.

Теорія Сепір-Уорфа знайшла подальший розвиток у критичному аналізі різних напрямків. Спростовуючи захоплення авторами теорії мовної відносності ідеєю залежності мислення від мови, І.С.Горєлов та К.Ф.Сєдов пропонують глибше вчитатися у деякі позиції теорії Гумбольдта, на творчість якого спиралися Е.Сепір та Б.Уорф. 1. Історія часів та народів так щіллно пов’язана з мовою, що мовам іноді дописують такі риси, які вони зберегли мимохіть. Тобто думки фіксуються за допомогою мови, а не диктуються мовою. 2. Визначення законів, у межах яких виявляється духовне, не залежить від мови. 3. Мова висловлює думки та почуття, але вона випливає з руху думок та почуттів. Людина відчуває та знає, що мова для неї – лише засіб, без мови є світ, в якому людина прагне опанувати себе, але цей процес здійснюється саме за допомогою мови.

Дослідники зазначали, що дійсно існує вплив мови на пізнання. Але критики переважно заперечують принциповий вплив мови на процеси сприйняття, хоча процеси запам’ятовування та відновлення в пам’яті раніше отриманої інформації певним чином коригуються мовою. Найбільш цікавою, на нашу думку, виявилася полеміка А.Вежбицької та Стівена Пінкера, який зазначав, що немає доказів про вплив мови на мислення її носіїв. Американський вчений апелює до науки про мозок, яка не підтверджує зв’язок того, як ми говоримо і як ми мислимо. Проте А.Вежбицька заперечує, що Пінкер грунтується лише на фактах англійської мови та стверджує про відсутність доказів про вплив рідної мови на мислення лише у його книзі, що не означає її відсутність взагалі. А.Вежбицька, польська дослідниця, яка жила та працювала в Америці, у Росії, а тепер живе в Австралії, ґрунтовно досліджувала культури різних етнолінгвістичних реалій, зокрема англо-американську та японську, що дало їй унікальний матеріал для аналізу.

Порівнюючи японську та англо-американську культури, польська дослідниця дійшла висновку, що в японській культурній традиції не заохочується пряме вираження вимог та відмов, у той час як англо-американська ( та зауважимо – і Слов’янська) культура віддає перевагу безпосередності та прямоті. У японців не прийнято говорити “я це хочу” або “я цього не хочу”, що природньо для представника іншої культури, який з дитинства звик висловлюватися у “прямий” спосіб. У японській культурі вважається важливим не образити почуття співрозмовника, не скривдити його, Японець вивіряє свої вчинки та, відповідно, мовленнєву поведінку за правилом: “Я не хочу, щоб те, що я роблю, говорю, було б кому-небудь неприємно”.

Цілком протилежним є і принцип ведення діалогів у контексті різних культур. Обов’язковою умовою ведення діалогу в японському етикеті є залишання фраз незакінченими, щоб їх міг завершити співрозмовник. Діалог же американців чи англійців – це протистояння двох характерів чи інтересів; англо-американська культура культивує принцип особистої незалежності, щоб ніщо не обмежувало свободи самовираження.

Порівнюючи англо-американську культуру з ізраїльською, А.Вежбицька зазначає, що ізраїльська культура характеризується значно більшою прямотою у висловленні думок. Як приклад розглядається комунікативна ситуація “пасажир та водій у автобусі”. Пасажир А: Водій, відчини двері! Водій не реагує. Пасажир В: Водій, відчини задні двері! Водій відчиняє.

Досить специфічними є лінгвоетнічні особливості відмови. У ізраїльській культурі відмову прийнято висловлювати категорично – простим “ні”. У англо-американській культурі відмова занурюється у контекст вибачення я кажу “ні”, але не хочу, щоб Ви із-за цього журилися”. В японському мовленнєвому етикеті слово “ні” неможливе за будь-яких обставин.

У кожній культурі існують такі слова, що визначають різний спосіб мислення. Такі лінгвоспецифічні поняття, значення передають не лише особливості способу життя, притаманного певному суспільству, але й певний спосіб мислення. Так, в Японії є дієслово miami, що означає процеси “говорити” і “думати”, а ще й суспільний ритуал – спосіб розмірковувати про важливі життєві події. Слово “друг” має відповідник з подібними конотаціями в англійській мові, а в японській існують різні слова, що називають різні типи відношень між людьми, подібні дружбі: “shinum” та “ tomodachi”, що в першому випадку означає приблизно “близький друг”, а в другому – “просто друг”. Причому у відношеннях між дітьми переважає слово “просто друг”, бо вважається, що вони не здатні ще до справжньої дружби. Вежбицька розглядає також особливе російське слово “пошлый” та його похідні, які передають усвідомлення носіїв мови того, що існують несправжні цінності, які підлягають осміюванню та спростуванню.

Цікаві факти були представлені в експериментальних асоціативних дослідженнях. Так у роботах Д.І. Терехової були проаналізовані особливості сприйняття українцями та росіянами соматичної лексики. В результаті опису синтагматичних, парадигматичних, тематичних, граматичних, фонетичних та інших асоціацій, автор дійшла висновку, що специфічні риси асоціювання більш властиві периферійним зонам.