симптому захворювання. Наприклад, у разі захворювань серця (перикар­ дит, міокардіодистрофія), запалення молочної залози, слизової оболон­ ки матки у корів виникає гіпотонія передшлунків. Тому поруч з лікуван­ ням основного патологічного процесу доцільно застосовувати засоби, які будуть стимулювати моторну функцію передшлунків, тобто проводити симптоматичну терапію. У таких випадках вона не є вирішальною, про­ те може бути вагомою для поліпшення загального стану і швидкого оду­ жання тварини. Проміжне місце між причинною і патогенетичною тера­ пією займає замінна, оскільки дія її в одних випадках спрямована на лік­ відацію причини, а в інших - на різні патогенетичні механізми хвороби.

Етіотропна терапія

Суть етіотропної терапії (aetiotropus: від грец. - aetia - причина та tropos - повертання, подіяти на причину) полягає у застосуванні засобів, які діють на причину хвороби. Вона застосовується у тих випадках, коли етіологічний фактор знаходиться в організмі і продовжує впливати на нього. До етіотропної терапії можна віднести: застосування протимікроб­ них препаратів (антибіотики, сульфаніламіди, нітрофурани та інші хіміо­ терапевтичні засоби), специфічних гіперімунних сироваток, анатокси­ нів та імуноглобулінів, бактеріофагів, пробіотиків, антидотів за отруєнь, антигельмінтиків; радикальні операції для видалення сторонніх предме­ тів, пухлин; операції у разі зміщень органів (табл. 1). Окрім біотичних факторів і токсинів, в етіології внутрішніх хвороб тварин часто вирі­ шальне значення мають порушення умов утримання та експлуатації тва­ рин. Це так звані абіотичні фактори. В одних випадках вони є основ­ ною причиною хвороби, а в інших виступають у ролі чинників, які сприяють зниженню резистентності організму, на фоні чого біотичні фактори проявляють свою патогенну дію. Усунення абіотичних фак­ торів також належить до етіотропної терапії.

Протимікробні препарати

Із засобів етіотропної терапії найбільш широко нині застосовують про­ тимікробні препарати, які, впливаючи на структурні елементи бактеріаль­ них клітин, спричиняють їх загибель (бактерицидна дія) або сповільню­ ють їх ріст, розвиток і токсиноутворення (бактеріостатична дія). Залеж­ но від способу застосування антимікробні препарати поділяють на дезін­ фекційні (для знищення патогенних бактерій у зовнішньому середовищі), антисептики (для знезараження поверхні ран, операційного поля, рук хі­ рурга та інструментів) і хіміотерапевтичні (для звільнення тваринного організму від патогенних бактерій). Останні й застосовують як засоби

22

етіотропної терапії у ході лікування внутрішніх хвороб. Хіміотерапевтичні засоби поділяють на антибіотики, сульфаніламіди, нітрофурани, антигельмінтні, протистоцидні та інсектоакарицидні препарати.

Таблиця 1 - Класифікація засобів етіотропної терапії

Е Т І О Т Р О П Н А Т Е Р А П І Я

	Хіміотерапевтичні	Фаготерапія
	препарати
	Антибіотики і	Інтерферонотерапія
	сульфаніламіди
	Нітрофурани	Пробіотикотерапія
	Антигельмінтні, протисто­	Антидототерапія
	цидні та інсектоакарицидні
	Гіперімунні сироватки, спе­	Радикальні операції
	цифічні імуноглобуліни

У ветеринарній медицині найбільш широке застосування у другій половині XX ст. одержали антибіотики, сульфаніламіди, нітрофурани. За хімічною будовою антибіотики поділяються на групи: пеніциліну, тетрацикліну, аміноглікозидів, левоміцетину, цефалоспорину, фторхінолону, макроліди, поліміксини.

За місцем прояву антимікробної дії вирізняють три групи анти­ біотиків: а) препарати, що впливають на клітинну оболонку (пеніциліни, цефалоспорини, поліміксини, полієнові); б) препарати, що впливають на цитоплазматичні структури бактеріальної клітини (тетрацикліни, лево­ міцетини, аміноглікозиди, макроліди); в) препарати, що впливають на генетичний апарат ядра бактеріальної клітини (фторхінолони).

Ефективність лікування антимікробними препаратами залежить від того, наскільки правильно поставлений діагноз та вибраний пре­ парат з урахуванням чутливості до нього збудника хвороби, від вибо­ ру оптимальної дози, кратності і шляхів введення препарату та тривалості його застосування. Якщо збудник чутливий зразу до кількох препаратів, то лікувати необхідно широко розповсюдженими препа­ ратами вузького спектру антимікробної дії, наприклад, бензилпеніци-

23

ліном. Інші препарати можна залишити в резерві, використовуючи їх лише після закінчення ефективної дії тих, що застосовувались рані­ ше. Перевагу віддають також препарату з мінімальною побічною дією. Краще призначати бактерицидні препарати, які спричинюють загибель збудника (пеніциліни, аміноглікозиди, рифампіцин, поліміксин, цефалоспорини), особливо у разі процесів з гострим перебігом. Бактеріостатич­ ні препарати (тетрацикліни, левоміцетин, макроліди, сульфаніламіди, нітрофурани в низьких концентраціях) порушують окисно-відновні про­ цеси, дихання, обмін речовин, блокують поділ клітин, не спричинюючи їх загибелі, тому мікроорганізми зберігають здатність до росту і за низь­ кої резистентності організму можливий рецидив хвороби. Їх краще за­ стосовувати у разі інфекцій, які потребують тривалого лікування. Під­ вищенню терапевтичного ефекту антимікробних препаратів сприяє їх застосування разом із засобами патогенетичної, замінної і симптоматич­ ної терапії, а якщо дозволяє характер захворювання, то й зі специфічни­ ми засобами (сироватки, бактеріофаги, імуноглобуліни).

Дози антимікробних препаратів та інтервали між їх уведенням ма­ ють забезпечувати антибактеріальні концентрації у вогнищі інфекції протягом курсу терапії. У тих випадках, коли вводять малі дози або ви­ тримують надто великі інтервали між уведеннями, інгібуючі концентра­ ції у вогнищі інфекції не досягаються або вони тримаються короткий період, тому лікування не буде ефективним. Суббактеріостатичні дози препаратів або їх нерегулярний прийом можуть призвести до відбору стійких мутантів патогенних мікроорганізмів. І навпаки, застосування антибіотиків у великих дозах протягом тривалого часу або збільшення частоти введення спричиняють виникнення побічних і навіть токсичних реакцій у тварин (нейро-, гепато-, нефротоксичні), пригнічення сапрофіт­ ної мікрофлори, що проявляється розвитком дисбактеріозу, кандидамікозу, діареї, зниженням неспецифічної резистентності.

Антибактеріальні препарати застосовують тваринам протягом певного періоду (курсу лікування), необхідного для повного знищення збудника і клінічного одужання тварини. Тривалість лікування залежить від виду і штаму збудника, перебігу хвороби: за хронічного - більш тривалий курс терапії (2-3 тижні), гострого - короткочасний (5-12 днів). Відміняти анти­ бактеріальні препарати слід відразу ж після того, як їх дія стане зайвою. За поступового зменшення дози антибактеріальних препаратів, особливо за неповного звільнення організму від збудника, може розвиватися резистен­ тність у мікроорганізмів, а інколи виникають рецидиви захворювання.

Створення достатніх терапевтичних концентрацій в органах і ткани­ нах тварини залежить не лише від дози препарату, але й від методу вве-

24

дення. Внутрішньовенний і внутрішньом'язовий методи введення засто­ совують за необхідності швидкого створення антимікробних концентра­ цій препарату в організмі, а особливо у разі локалізації збудників інфек­ ційних хвороб у внутрішніх органах. Внутрішньовенний спосіб більш ефективний, оскільки він дозволяє швидко досягти високої концентрації антибіотиків у плазмі крові, що сприяє їх проникненню в тканини і ріди­ ни організму, а наступні крапельні інфузії або внутрішньом'язові вве­ дення підтримують створені концентрації на потрібному рівні. Дози ан­ тибіотиків за внутрішньовенного введення на 30 % менші, ніж за внутрішньом'язового. Підшкірне введення менш ефективне, ніж внутріш­ ньом'язове, а інтраперитонеальне забезпечує швидке всмоктування і розподіл препарату по органах і тканинах. Парентерально антибіотики вводять також у тих випадках, коли вони погано всмоктуються або руй­ нуються у шлунково-кишковому каналі. Під час вибору парентерального способу введення враховують також деякі особливості антибіотиків (на­ приклад, калієву сіль бензилпеніциліну, левоміцетин і ростаміцин вво­ дити внутрішньовенно не можна). Деякі антибіотики (фузидин, доксициклін) за внутрішньом'язового введення спричиняють некроз тканин на місці введення, а окситетрациклін і олеморфоциклін - сильну запальну реакцію. Деякі препарати (наприклад, байтрил) свиням вводяться лише внутрішньом'язово, а великій рогатій худобі - підшкірно.

Вибір способу введення	антибактеріальних	препаратів	залежить
від локалізації патологічного	процесу. У процесі	лікування	пневмоній

здебільшого достатньо внутрішньовенного або внутрішньом'язового введення антибіотиків, досить ефективним є аерогенний метод їх за­ стосування, а за наявності абсцесів у легенях виникає необхідність внутрішньотрахеального введення ліків. Іноді доводиться застосову­ вати препарати перорально, але в таких випадках вводять ті, які легко всмоктуються з кишечнику і не руйнуються в ньому.

Уразі шлунково-кишкових інфекцій, коли збудник локалізується

ворганах травлення, препарати застосовують всередину, причому перевагу віддають тим, що не руйнуються у шлунку і погано всмок­ туються з кишечнику (наприклад, фталазол, фтацин, сульгін, неоміцин, етокан, канаміцин, тетрациклін, левоміцетин, поліміксин, оксикан, фтазин, гентаміцин, стрептоміцин). За ускладненого перебігу шлунково-кишкових інфекцій, коли збудник проникає у загальний кровообіг, необхідне парентеральне введення препаратів, а всередину застосовують ті, що легко всмоктуються з кишечнику.

Призначаючи протимікробні препарати за ураження нирок і сечо­ вивідних шляхів, слід ураховувати величину рН сечі. Пеніциліни

25

ефективні лише у кислій сечі, макроліди (еритроміцин, олеандоміцин, тилозин) та аміноглікозидні антибіотики (стрептоміцин, неоміцин, гентаміцин та ін.) - лише у лужній (рН від 7,5 до 8,5), для левоміце­ тину величина рН значення не має. Підкислювати сечу можна одно­ часним введенням аскорбінової кислоти, а змінювати реакцію на лу­ жну - натрію гідрокарбонатом. Останнє особливо необхідне у разі застосування сульфаніламідних препаратів, оскільки зменшує небез­ пеку випадіння їх у сечі в осад. Підлужування сечі попереджує реаб­ сорбцію нітрофуранів, їх кумуляцію в організмі і підвищує їх концен­ трацію в сечі, посилюючи терапевтичний ефект.

Тварини різних видів проявляють неоднакову чутливість до анти­ біотиків: найбільш чутливі - свині, менше - вівці та корови, най­ менше - собаки, коти, кури. Коні та кролі проявляють підвищену чут­ ливість до хлортетрацикліну, корови і вівці - тетрацикліну, свині - тилозину, курчата чутливі до олеандоміцину і тетрацикліну. У собак і котів аміноглікозиди порушують вестибулярний апарат, погіршують слух, нюх і зір. Мікотил-300 застосовують лише для лікування телят. Тваринам інших видів він протипоказаний.

Коровам протипоказані амоксиклав, ветациклін, ветофлок, івамікс, коням - тетраветин, тетрасол, енроксил, енрофлокс, енрофлоксацин; вівцям - цефакюр, тилан, амоксиклав, ветациклін, ветофлок; козам - ветрим, едемосан, свиням - мікотил, тилозин.

Для посилення протимікробної дії можна одночасно призначати два (не більше) препарати, які є синергістами (табл. 2-5). Синергізмом нази­ вають дію в одному напрямі. При цьому розрізняють потенціювання, коли один препарат посилює ефект іншого, і сумацію, коли посилення ефекту немає, але загальний результат є сумою ефектів обох препаратів. Основне значення має потенціювання. Синергізм між антибіотиками найчасті­ ше спостерігається у разі поєднання препаратів, які порушують синтез мікробної оболонки (пеніцилін), з антибіотиками, що інгібують цитоплаз­ матичну мембрану (поліміксин, стрептоміцин, мономіцин, екмолін).

Таблиця 2 - Явища антагонізму і синергізму між антибіотиками

Можливий синергізм	Можливий антагонізм
Пеніциліни + аміноглікозидні	Пеніциліни + левоміцетин **
антибіотики	Макроліди + левоміцетин
Бензилпеніцилін + гентаміцин (канаміцин)	Пеніциліни + тетрацикліни
Ампіцилін + гентаміцин (канаміцин)
Ампіцилін + оксацилін *(ампіокс)
Ампіцилін + левоміцетин **
Пеніциліни + цефалоспорини

Примітка: * до Н. influenzae, N. meningitidis, S. pneumoniae; ** до всіх інших мі­

кроорганізмів.

26

За поєднання антибіотиків, які порушують синтез мікробної обо­ лонки, із суто бактеріостатичними антибіотиками здебільшого вини­ кає антагонізм, тобто один препарат нейтралізує ефект іншого (див. табл. 4), а за поєднання двох бактеріостатичних препаратів можуть бути різні результати: сумація й антагонізм. Явища сумації виника­ ють під час застосування нітрофуранів разом з антибіотиками різного механізму дії. Поєднувати ж нітрофурани із сульфаніламідними пре­ паратами не рекомендується, оскільки між ними часто спостерігаєть­ ся антагонізм. Синергістом сульфаніламідних препаратів є триметоприм. Прикладом таких препаратів є бісептол (бактрим), триметосул, трибрисен, тримеразин, емгал.

Цефалоспорини (цефазолін, цефалексин, цефуроксим, цефотаксим, цефтриаксон, кобактан) можна поєднувати з пеніцилінами, стрептоміцином, гентаміцином, мономіцином, але їх дія послаблю­ ється за одночасного застосування еритроміцину, тетрациклінів (тромексин, окси-100, егоцин, доксициклін), левоміцетину, лінкоміцину. За одночасного застосування стрептоміцину з мономіцином, канаміцином і гентаміцином, мономіцину - з канаміцином і гентаміцином, левоміцетину з сульфаніламідами підвищується токсичність кожно­ го з них.

Нераціональне застосування антимікробних засобів - введення в

недостатніх дозах, збільшення інтервалів між введеннями препаратів, необгрунтоване зменшення або збільшення тривалості курсу лікуван­ ня, порушення гігієнічних норм знижує терапевтичну ефективність антимікробних препаратів, сприяє виникненню резистентних штамів патогенних мікроорганізмів, у яких утворюються генетичні плазміди, які передають стійкість до антибіотиків за спадковістю, що зумовлює пошук нових препаратів. Нині застосовують уже третє й четверте по­ коління синтетичних антибіотиків. Вони більш ефективні, порівняно з природними препаратами, але й більш токсичні.

Безконтрольне застосування антибіотиків у тваринництві поро­ джує низку проблем. Аміноглікозиди (неоміцин, гентаміцин, стреп­ томіцин) спричиняють нефротоксичну дію, тетрацикліни - гепатотоксичну, левоміцетин - токсичний для кровотворних органів. М'ясо тварин, яких лікували антибіотиками, після вимушеного забою міс­ тить залишкові кількості препаратів. У разі використання його для виготовлення сирокопчених ковбас антибіотики пригнічують мікро­ флору, що бере участь у дозріванні м'ясного фаршу. Залишки анти­ біотиків у молоці пригнічують активність ферментів, що беруть участь у виготовленні кисломолочних продуктів і твердих сирів.

29

Таблиця 5 - Ефективність протимікробних препаратів проти грамнегативних бактерій (за Канюкою В.І. зі співавт., 2011)

Бактерії

Антибіотики

	Пеніци­	Бензилпеніцилін
		Клоксацилін
	ліни	Амоксицилін
		Ампіцилін
	Цефало-	Цефалексин
		Цефазолін
	спорини
		Цефтіофур
	Поліени	Колістин
	Лінко-	Лінкоміцин
	міцини	Кліндаміцин
		Генгаміцин
		Канаміцин
	Аміно-	Апраміцин
	глікозиди	Стрептоміцин
		Пеоміцин
		Спектиноміцин
	Макро-	Тилозин
	ліди	Спіраміцин
	Левоміци-	Левоміцетин
	тини	Хлорамфенікол
	Тетра­	Хлортетрациклін
		Окситетрациклін
	цикліни
		Тетрациклін
	Фтор-
		Енрофлоксацин
	хінолони
		Стрептоцид
	Сульфані­
	ламіди	Стрептоцид ТМП

Нітро- Фурацилін фурани

Дія: + задовільна; ++ добра; +++ висока; - відсутність дії

Для отримання тваринницької продукції високої санітарної якості після антибіотикотерапії встановлено відповідні терміни забою тва­ рин на м'ясо та використання молока в їжу людям. Забивати тварин на м'ясо дозволяється після останньої ін'єкції препаратів короткотри­ валої дії не раніше, ніж через 3-6, довготривалої - 7-20 діб, а молоко від корів, яких лікували антибіотиками, не використовують в їжу лю­ дям після останнього введення препаратів упродовж 1-2 і 4—5 діб.

30