ЯК РОЗМОВЛЯЛИ В КИЄВІ

Як відомо, русичі писали запозиченою з Візантії староболгарською, або церковнослов'янською мовою, що дуже відрізнялася від їхньої рідної мови, вживаної лише в усному спілкуванні. А проте уважне дослідження київських і галицьких літописів та світської літератури ХІ-ХІІІ століть, розпочате А.Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило і в цих текстах чималий шар української лексики. Ось лише деякі приклади: парубок, виникнути, окріп, глум, вежа, батіг, виринути, недбальство, віття, гілля, колода, жито, стегно, лічба, сякий, кицька, трясця, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина, гребля, рілля, глей, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня та багато інших. Під Києвом знайдено меча XI століття з написом "коваль Людота" тощо. Дані сучасного мовознавства дають підстави твердити, що початок формування української мови припадає на VI століття. В ХІ-ХІІІ століттях Південна Русь говорила праукраїнською мовою. Далі на північ у цей час формувалися прабілоруська й праросійська мови.

Важливо, що татарська навала й бездержавне існування українського етносу в ХVI-ХVІ століттях не перервала тяглості етнічної самосвідомості українців. Тогочасна українська людність усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. Етнонім Русь тоді асоціювався передусім з українцями та їхньою державою. І це закономірно. Бо ж він виник у VІ-ХІ століттях як перша назва праукраїнців, їхніх етнічних земель та першої української держави на Середній Наддніпрянщині. Як і за часів Київської Русі, ця людність і далі називала себе руським народом. Вона добре усвідомлювала свою етнічну окремішність від сусідів ляхів (поляків), литвинів (білорусів) і москалів (росіян). Сусіди також вважали їх окремим народом - черкесами ("люди зброї" в перекладі з адигейської). Державу Богдана Хмельницького називали Руссю, Руським князівством, а його самого "самодержцем руським". Тобто етнонім Русь зберігався за його першими носіями - українцями і в пізньому середньовіччі. В українців цю назву відібрав північно-східиий сусід після підкорення України Московською імперією. Козацтво - провідний стан гетьманської держави - розумілося українською суспільністю як прямий нащадок і спадкоємець традицій княжих дружин Київської Русі. "Се ж бо те плем'я славного народу Руського[...], що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах плавало по морю[...] і Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Іллірик. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися", - писало київське духовенство про козаків на початку XVII століття.

Таким чином, прірва між києво-руським і козацьким періодами української історії не була такою широкою і глибокою, щоб твердити, ніби вона розділяє два окремі етноси. Традиція першої історичної української держави Русі в Галичині перервалася 1340 року, коли помер останній представник династії Данила Галицького. У Києві це сталося щойно 1471 року, з ліквідацією Литвою князівства Київського. А всього лише через двадцять років по тому, 1490 року, вперше в письмовому джерелі згадано українських козаків"на нижньому Дніпрі, що символізує початок козацької доби в історії України. Велику ролю в успадкуванні культурних, духовних, державних надбань Київської Русі людністю козацької України відіграли Київ та інші міста Південної Русі. Монастирі й собори як осередки культури, письменства, духовності, традицій Русі донесли їх до козацької доби, бо не припиняли своєї діяльності і за найгірших для України часів. Українці XVI-XVIII століть усвідомлювали себе нащадками культурних, духовних традицій стародавнього Києва. Недарма саме тоді відбудовано давньоруські святині - Софію Київську, Спас на Берестові, Десятинну церкву.

Про це свідчить і культ київських князів у письмових джерелах козацької України. Цьому ж сприяло й зосередження в містах освічених людей, як також нащадків руської аристократії, що пам'ятала свій родовід, а значить, і історію країни, незрівнянно краще, ніж простолюд. Найголовніші політичні, культурні, духовні, економічні центри Південної Русі залишилися провідними і за козацької доби, тривким, нерозривним зв'язком, сполучивши ці два періоди української історії. Вже йшлося про українську шляхту як носія державницьких традицій та історичної пам'яті Київської Русі в "темні" ХІV-ХVІ віки української історії. У XVII столітті вона трансформувалася в козацьку старшину, передавши козацтву традиції княжого Києва, забезпечивши українській історії неперервну тяглість. Отже, згідно з даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології, українці ХVІ-ХVПІ століть за основними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, свідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людності Південної Русі Х-ХІV століть. Русичі Середньої Наддніпрянщини, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками - це праукраїнці, що створили державу Русь зі столицею у Києві.

http://zksh.org.ua/works10/ws/WS-191/rys.html