3,1 Стан освіти, науки і культури в середині 1960-х — у 1980-х рр.
Посилення консервативних тенденцій у суспільно-політичному житті, суперечливі процеси, що відбувалися в економіці республіки, позначилися і на духовній сфері суспільства. Суперечлива ситуація в царині культури в середині 1960—1980-х pp. визначалася, з одного боку, посиленням ідеологічного диктату, консервацією елементів і традицій «культового» періоду, з іншого — пробудженням національної самосвідомості. Високі кількісні показники часто-густо не відповідали якісним зрушенням у духовному житті республіки. У 1960—1980-х pp. першочергову увагу партійно-державне керівництво приділяло розвиткові та вдосконаленню системи народної освіти, яка традиційно вважалася складовою частиною ідеологічної системи.
З 1966 р. розпочалося впровадження загальнообов'язкової десятирічної освіти. В УРСР неухильно розширювалася мережа шкільних закладів (на 1990 р. в Україні діяло понад 20 тисяч шкіл, у яких здобували освіту 6 млн 851 тис. учнів), професійно-технічних училищ (на 1987 р. у республіці функціонувало понад 1200 ПТУ, де навчалося понад 710 тис. учнів), відкривалися численні нові ВНЗ (у 1986 р. в УРСР налічувалося 146 вищих навчальних закладів проти 135 в 1960 p., а кількість студентів зросла з 417 тис. до 850 тис.). До того ж зміцнювалася матеріально-технічна база. Водночас було чимало зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів, поліпшення якості підготовки спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Здійснення широких заходів щодо реформування школи дало змогу до 1976 р. завершити перехід до загальнообов'язкової середньої освіти в УРСР.
Статистичні дані промовисто свідчили про досягнення певного прогресу у розвитку загальної освіти в Україні протягом 1960—80-х pp. Проте в умовах функціонування командно-адміністративної системи радянській школі не вдалося уникнути деяких негативних явищ. Запровадження середнього всеобучу, створення нових навчальних закладів, нарощування кількості фахівців із вищою освітою відбувалося на тлі поглиблення ідеологізації та денаціоналізації навчально-виховного процесу. Освіта в УРСР стрімко відставала від науково-технічного процесу і не відповідала потребам часу. Рівень та якість підготовки фахівців як у республіці, так і в СРСР у цілому значно відставав від світового. Разом із тим офіційна влада, дотримуючись політики «злиття націй», стимулювала процес русифікації української школи. Нерівноправне становище української мови порівняно з російською значною мірою закріпила постанова ЦК КПРС від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках», що визначала виділення додаткових асигнувань на підготовку підручників і програм з російської мови та літератури у школах, технікумах, вищих навчальних закладах, збільшення годин на її викладання, створення нових періодичних видань. Закріплення пріоритетності російської мови, розширення сфери її вжитку мала на меті також постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». Цим документом було передбачено збільшення з 1984 р. посадових окладів на 15% учителям підготовчих та 1—3 класів, які здійснюють навчання російською мовою, вчителям російської мови та літератури 4—11 класів шкіл та шкіл-інтернатів усіх типів і найменувань, професійних та середньоспеціальних навчальних закладів із національною мовою навчання, розташованих у сільській місцевості, селищах міського типу. Це матеріальне заохочення було одним із засобів витіснення української мови із сільських, селищних шкіл.
У результаті цілеспрямованої урядової національно-мовної політики в 1986/1987 навчальному році порівняно з 1955/1956 р. питома вага учнів у школах з українською мовою зменшилась з 72,8% до 40,6%. Лише 24% дітей, охоплених дошкільною формою виховання, відвідували дитячі садки і групи з українською мовою. Наприкінці 1980-х pp. 700 тис. українців Криму не мали жодної власної школи. Тенденція до скорочення шкіл з українською мовою викладання мала стійкий характер в обласних центрах України, промислових містах Донбасу та Придніпров'я.
У цілому, незважаючи на чималу кількість істотних помилок і викривлень у реформуванні освітянської галузі у 1960—1980-х pp., в Україні вдалося створити значний високий науковий і культурний потенціал та забезпечити високий освітній рівень населення республіки.
Згідно з законами і принципами, що домінували в радянському суспільстві, та з урахуванням науково-технічної революції, яка охопила передові країни світу, розвивалася наука в УРСР. Екстенсивний розвиток економіки позначився на динаміці зростання наукового потенціалу України (якщо в 1960 р. загальна кількість науковців у республіці становила 46 тис., то на 1987 р. — 213 тис.), на збільшенні кількості нових спеціалізованих наукових установ, підрозділів, відділів, лабораторій, що входили до складу Академії наук (у 1962 р. її президентом став Б. Патон). Упродовж 1960—1980-х pp. учені АН УРСР проводили дослідження стосовно найважливіших напрямків науково-технічного прогресу. Зусиллями співробітників Українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. було одержано перші штучні алмази. Колективом Інституту кібернетики АН УРСР на чолі з його директором В. Глушковим спроектовано і збудовано цифрову машину «Київ» (1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961), машини «Промінь» (1962), «Мир» (1964). З 1966 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР став до ладу найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів. Практичних результатів домоглися українські науковці у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та чистих металів і сплавів, у вивченні характеристик твердого тіла й низьких температур. Широкого визнання в середині 1960-х років набули дослідження і винаходи групи вчених з Інституту теоретичної фізики АН УРСР під керівництвом академіка Миколи Боголюбова в галузі статистичної фізики, нелінійної механіки, квантової теорії поля, надплинності й надпровідності. Не мали аналогів у світі наукові розробки, здійснювані співробітниками конструкторського бюро «Південне» (засноване в 1954 р. у Дніпропетровську) в галузі аеродинаміки, балістики, матеріалознавства, ракетобудування. Вагомим був внесок учених та фахівців КБ «Південне» у реалізацію космічної програми СРСР. Під орудою генеральних конструкторів М. Янгеля (1954—1971) та В. Уткіна (1971—1990) у Дніпропетровському ракетно-космічному центрі було створено декілька поколінь вітчизняних бойових ракет, відомі космічні носії «Космос», «Інтеркосмос», «Циклон-2», «Циклон-3», ракетно-космічна система «Енергія — Буран».
Практичну цінність мали наукові здобутки колективів учених у царині сільськогосподарських наук. У Миронівському науково-дослідному інституті селекції і насінництва пшениць, очолюваному академіком АН УРСР В. Ремеслом, були створені сорти озимої та ярої пшениць (Миронівська-264, Миронівська ювілейна, Миронівська яра та ін.), які пізніше стали всесвітньо відомими. Вітчизняні селекціонери виводили нові сорти кукурудзи, цукрових буряків, картоплі, винограду. Помітні зрушення відбулися у галузі біотехнологій.
Проте значна кількість наукових новацій, технологій і винаходів не була запроваджена у виробництво. Командно-адміністративний механізм господарювання, перевага екстенсивних шляхів розвитку економіки над інтенсивними призводили до ігнорування всіх цінних ініціатив науковців, досягнення науково-технічної революції. На початок 1980-х pp. лише 10—15% підприємств були механізовані або комплексно автоматизовані.
Бюрократичні перепони, ідеологічний диктат не тільки гальмували фундаментальні дослідження, а й породжували несприятливу атмосферу в творчих колективах науковців. У надзвичайно складних умовах перебувала вітчизняна історична наука. Певне національне пожвавлення, що випало на першу половину 1960-х pp., змінилося тривалою прохолодою до всього національного. Особливо сильні «заморозки» відчувалися в період перебування на посаді секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчука. Останній усіляко прагнув підтвердити інтернаціоналістський характер своєї діяльності, рішуче брався за ліквідацію навіть незначних здобутків, здійснених з ініціативи української наукової інтелігенції. З ініціативи В. Маланчука у першій половині 1970-х pp. відбувався спланований в ідеологічних підрозділах ЦК КПУ справжній погром історичної науки, були відлучені від роботи найбільш кваліфіковані наукові кадри.
У кінці 1972 р. виникла «справа» Інституту археології АН України. Його директор, член-кореспондент АН УРСР Федір Шевченко, провідні наукові співробітники Петро Толочко, Володимир Баран та інші звинувачувалися в допущенні ряду «історичних, методологічних і теоретичних помилок». Бажання науковців поновити щорічник «Київська старовина» розцінювалося ЦК КПУ як спроба націоналізму, оскільки в ньому «...не висвітлюється зв'язок київських матеріалів із пам'ятками Північної та Північно-Східної Русі». Дратувала партапаратників і сама назва щорічника, яка нібито «повторює назву дореволюційного журналу буржуазно-ліберального напрямку».
За поданням В. Маланчука у квітні 1973 р. було викрито «групу націоналістів» в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського. Ідеологічне збочення вчених полягало в тому, що вони підготували і видали бібліографічний покажчик «Українське радянське карпатознавство», в якому поряд із творами радянських учених були подані праці «українських буржуазних націоналістів» Володимира Кубійовича, Сергія Єфремова, Катерини Грушевської та інших.
Під жорстким пресом ідеології опинився Інститут історії АН УРСР. У його стінах не знайшлося можливості для обговорення цікавої за своїм задумом статті Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання?» (у цій науковій розвідці піддано критиці офіційну інтерпретацію Переяславської угоди 1654 p.), яку відразу ж було віднесено до розряду антирадянських. Після видання згаданої праці за кордоном її автора переслідували, обмежували в друці. У 1972 р. були звільнені з роботи кандидати історичних наук Олена Апанович та Олена Компан, які власними коштами підтримували «громадські каси» допомоги українським політв'язням. З острахом бралися за перо І. Бойко, К. Гуслистий, І. Гуржій, В. Дядиченко, Я. Дзира, які творили історичну науку не в руслі ідеологічних потреб партії.
Жорсткий ідеологічний пресинг, введений Маланчуком і його найближчим оточенням, відчували на собі українські письменники і митці. Упродовж 1970-х pp. в апараті секретаря ЦК з ідеології одна за одною народжувались постанови, які мали сприяти «проведенню певної роботи щодо усунення істотних зміщень у здійсненні національної політики в галузі культури, виправлення серйозних упущень у питаннях інтернаціонального виховання, дотримання принципу класового підходу до суспільних явищ минулого і сучасного». За нехтування принципів соціалістичного реалізму було піддано остракізму та гонінням визнаних майстрів слова Олеся Бердника, Івана Білика, Євгена Гуцала, Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколу Руденка, Василя Стуса, Станіслава Тельнюка. У січні 1972 р. за написання автобіографічної повісті «Більмо» про перебування в радянських політичних таборах (книгу опубліковано на Заході і перекладено багатьма мовами світу) було заарештовано й засуджено до семи років таборів і 3-річного заслання львівського письменника М. Осадчого.
За написання та переправлення на Захід у 1975 р. літературно-публіцистичної розвідки «Набої для розстрілу» («Ненько моя, ненько»), присвяченої судовому процесу «Спілки визволення України», було ув'язнено письменника, кінематографіста Гелія Снєгірьова.
Гострої критики з боку вищого політичного керівництва зазнали роман Р. Іваничука «Журавлиний крик» та п'єса драматурга О. Коломійця «За дев'ятим порогом» за нібито хибно зображені сторінки історії Запорозької Січі. Надмірне захоплення козаччиною в романі; «Собор» ставилося в провину одному з патріархів української літератури Олесю Гончару. В 1970-х — на початку 1980-х pp. штучно замовчувалася творчість талановитої української поетеси Ліни Костенко. Навіть тоді, коли її віршований роман «Маруся Чурай» (1979 р.), у якому змальовується епоха Б. Хмельницького, набув широкого розголосу, декламувався на різноманітних неофіційних літературних вечорах, численні цензори продовжували штампувати висновки про недоцільність публікації непересічного літературного твору.
Водночас, попри численні ідеологічні кампанії, гонитви й репресії, українська література збагатилася низкою високоякісних, майстерних творів, а саме: творами О. Гончара «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твоя зоря», «Тронка», романами Ю. Мушкетика «Позиція», «Рубіж», «Яса», М. Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», збірками віршів І. Драча, І. Жиленко, Р. Лубківського, О. Забужко. Широкою популярністю серед читацького загалу користувалися історичні романи П. Загребельного «Розгін», «Диво», С. Скляренка «Святослав» і «Володимир», драматичні твори М. Зарудного, п'єси В. Минка.
Переборюючи всілякі партійні перестороги, розвивалось кіномистецтво України. У 1960-х — на початку 1980-х pp. найбільшою популярністю у глядачів користувалися кінофільми «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Вечір напередодні Івана Купала» і «Легенда про княгиню Ольгу» Ю. Іллєнка, «Камінний хрест» та «Тривожний місяць вересень» А. Осики, «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука, «Женці» та «Високий перевал» В.Денисенка, «У бій ідуть тільки "старики"» та «Aти-бати йшли солдати...» Л. Викова. Проте кожен нестандартний крок кіномитця перебував під негласним наглядом ідеологічного апарату ЦК КПУ й отримував свою політичну, а в деяких випадках і юридичну оцінку. Внаслідок грубого втручання у творчість, політичної та ідеологічної корекції виробництва кінофільмів на Одеській та Київській кіностудіях на тривалий час потрапили на полиці фільми К. Муратової «Короткі зустрічі» (1968, вийшов на екран у 1987 p.), «Довгі проводи» (1971, вийшов на екран у 1987 р.), кіноробота Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» (1965, у прокаті з 1987 p.). Об'єктом для цькування з боку владних структур було обрано також глибоко національний за своїм змістом і формою кінофільм Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Протягом тривалих років був відлучений від роботи Сергій Параджанов. Під невсипущим оком цензури тривалий час перебувала творчість кінорежисерів І. Миколайчука, Л. Осики, В. Ілляшенка.
Суворі вердикти самобутнім роботам визнаних кіномитців змушували багатьох кінематографістів з великою осторогою братися як за українську тематику, так і за озвучення фільмів українською мовою.
Дедалі більше втрачав національну особливість український театр. Незважаючи на те, що протягом 1965—1985 pp. кількість театрів в УРСР зросла майже на третину, українські драматичні твори становили лише четверту частину їхнього репертуару, а українська мова майже повністю була витіснена російською. Життєвість українського театру в ті роки засвідчували своєю роботою артисти Н. Ужвій, А. Роговцева, Б. Ступка, О. Кусенко та інші.
Новаторством і оригінальністю в образотворчому мистецтві у 1960—80-х pp. відзначалися твори скульптора і живописця І. Гончара, художників А. Горської, Л. Семикіної, О. Заливахи, Г. Севрук, М. Касіяна, М. Дерегуса. У сфері народного декоративно-ужиткового мистецтва особливої популярності набула творчість М. Приймаченко, К. Білокур, С. Кульчицької.
Традиції української національної музики у згаданий період примножували композитори Григорій і Платон Майбороди, Мирослав Скорик, Ігор Шамо, Володимир Івасюк, Андрій Штогаренко.
Посилений ідеологічний контроль, здійснюваний політичним керівництвом республіки, призвів до значної поляризації в літературно-мистецькому середовищі. Переважна більшість творчої інтелігенції стала на шлях конформізму, підтримала своїми діями пануючий режим. Інша, більш послідовна, течія стала основою формування опозиційного руху проти існуючого ладу. Протистояння нонконформістської частини творчої інтелігенції проявилося в найрізноманітніших формах — відстоюванні свободи творчості, пропаганді кращих культурно-мистецьких традицій українського народу, заходах щодо збереження історичної спадщини, української мови.
4. Техніка в Україні
Розвиток техніки у сучасному розумінні (він пов'язаний з появою машин і з механізацією виробничих процесів) почався в Україні з кін. 18 ст. Насамперед розвинулася в Україні техніка текстильної мануфактури (у тому ч. й техніка канатного та прядильного виробництва) і досить рано техніка варення салітри і мила та виробу свічок. Дещо пізніше (насамперед на Волині) почала розвиватися техніка сталеварення, кришталевого, скляного, порцелянового та фаянсового виробництва. У 19 ст. у зв'язку з відкриттям та освоєнням покладів залізної руди і вугілля та з побудовою залізниць почався період промислового капіталізму, а механізація і техніка почали відогравати дедалі більшу ролю. Почалася будова значної кількости машинобудів. підприємств.
У Рос. Імперії машинобудування було слабо розвинене і майже всі складні машини ввозилися з-за кордону. Так було й в Україні. І тут складніші машини почали будувати чужинці. До піонерів техніки з українців у 19 ст. належать Д.Кандиба, Я.Козловський, І.Васильків. До ділянок техніки, які досягли в Україні вищого рівня, треба зарахувати передусім техніка будови шляхів і мостів (серед ін. ланцюговий міст через Дніпро, побудований 1847—1853 за проектом Е. Віньєля, високий луковий залізничний міст і тунель біля Яремча в Карпатах, збудований 1898—1902 за Проектом Бізанца, Матакевича та ін.). Залізниць, регулювання течії рік, будову електростанцій у Києві (1890) й у Харкові (1897), техніка міського транспорту (трамвай), використання природного газу в комунальному господарстві, техніка видобутку і рафінації нафти. Найбільше зробили тут професори та інженери, випускники Львівської Політехніки (заснованої 1845), а згодом Харківського (з 1883) і Київського (з 1898) Політехнічних Інститутів.
Від першої світової
Перша світова війна, революція та перші роки радянської влади загальмували розвиток техніки в Україні. Зацікавлення технікою помітне щойно в роки п'ятирічок, зокрема другої. Тоді в Україні швидко розвивалася Т. виробництва електроенергії (Дніпрельстан — 1927—1932, Штерівська ДРЕС — 1926, Зуївська ДРЕС — 1930 тощо), гірнича Т., металургія, важке машинобудування; рівень цієї Т. був досить високий на кін. 1930-х pp. Проте Т. ін. важливих секторів (хімія, точне машинобудування, а навіть будівництво шляхів) помітно відставала від рівня зах. країн. На укр. землях під поль. і рум. окупацією розвиток Т. не дорівнював темпам розвитку періоду Австро-Угорщини, бувши далі на рівні 1914; краще стояло Закарпаття, де чес. влада дбала про будову шляхів, комунального господарства тощо.
[ред.]Від другої світової
По другій світовій війні довоєнний рівень Т. досягнено лише у 1951–1955 pp., а з 1955 р. почався приспішений процес розвитку Т., зокрема з 1965 р. (це видно серед ін. з значного збільшення технічної літератури). У 2-й пол. 1960-х та у 1970-х pp., під впливом процесів посиленої технізації, механізації та автоматизації всіх ділянок життя у світі, в СРСР і в Україні значно розвинулися нові, модерні ділянки техніки. Гол. з них: а) нуклеарна (ядерна) Т., представлена не лише новими надпотужними атомовими електростанціями, але й ін. важливими секторами (Т. мічених атомів, біотехніка та медицина, стерилізація харч. продуктів, Т. ядерних прискорювачів, нуклеарна астрономія тощо); б) електроніка, особливо електроніка коротких і дуже коротких (міліметрового й субміліметрового діяпазону) електромагнітних хвиль; сюди належать також Т. таких пристроїв, як клістрони, радар, Доплерівська Т., устаткування модерного радіозв'язку та телебачення, військ. застосування (апаратура спостереження, підслуховування закордонних пересилань); в) Т. космічної комунікації, зокрема комунікації за допомогою геостаціонарних космічних супутників (сателітів): відомі відповідні споруди, побудовані насамперед у Криму та в зах. обл; г) аеронавтика та астронавтика: будування літаків, конструювання, будування та запускання на орбіту ракет і космічних кораблів; пов'язана з цим Т. керування польотами літаючих апаратів з наземних станцій; ґ) Т. опрацювання одержаної цими літаючими апаратами інформації за допомогою надзвичайно складних обсерваційних інструментів усіх типів (оптичних, інфрачервоних, акустичних, радарних); д) обчислювальна Т., побудова електронних обчислювальних машин (ЕОМ — компюторів). Тепер розробляють в Україні ЕОМ третьої та четвертої генерації (інтегральні кільця, гідродинамічні, флюїдичні та пневматичні елементи пам'яті на магнітних піхурцях). З цією ділянкою пов'язана кібернетична Т. автоматичного, оптимального контролю, що вводиться тепер в Україні в системи комплексної автоматизації управління різних техн. процесів, в адміністративні та екон. схеми, а навіть у схеми суспільного та соціо-психологічного сектора; е) за останні роки опановано у широкому діяпазоні найновішу Т. гарячої плазми (т. зв. четвертого стану матерії), лазерну Т. (когерентна оптика та квантова електроніка), Т. термоядерної контрольованої синтези та Т. концентрованих пучків частин високої енергії, передаваних на великі відстані. Проте деякі сектори модерної Т. відсутні в Україні: Т. атомних реакторів, телескопів та обладнання астрономічних обсерваторій, Т. кольорової металургії, бойова Т. (інтерконтинентальні балістичні ракети, протиповітряна і протитанкова зброя і т. д.); ці ділянки Т. розвиваються лише в Росії.
Поряд з цими досягненнями Т., в Україні далі розвивалися сектори традиційної та конвенційної Т.: металургія модерних суперстопів (молібденових, титанієвих, ніобієвих й ін.), порошкова металургія, Т. доменного виробництва, хім. технологія. Проте деякі сектори Т., через не завжди правильне встановлення пріоритетів капіталовкладень, відстають від рівня зах. розвинених країн: Т. пластмас, синтетичних матеріалів, автобудування, нафтопереробка та петрохімія, заг. будівництво (зокрема будівництво цивільного та муніципального сектора), Т. житлової культури (освітлення, охолодження та огрівання помешкань і службових приміщень), будівництво шляхів (автостради), Т. друку, особливо кольорового. Незадовільно поставлена в Україні справа типізації та стандартизації машин і вузлів машин.
В історії 19 та 20 ст. було в Україні багато видатних діячів техніки, новаторів інженерного будівництва і винахідників. На окрему згадку заслуговують: О. Засядько (військова техніка), О. Бородин (залізниці), Г. Чечет, К. Яковчук, Г. Терещенко, Ф. Андерс (раннє літакобудування), М. Клобуков, П. Алексіїв, М Соколов (хімія), М. П'ятницький, І. Киреєнко, М. Тульє, А. Курилло, В. Левицький, В. Леонтович (залізобетонні споруди), М. Яцук, С. Усатий, Д.Рожанський, (радіотелетехніка), І.Лукасевич (нафтопереробка), Й.Тимченко, А.Федецький (кінотехніка) та ін.
[ред.]1950-ті—1970-ті
За новіших часів (друга і третя чверті 20 століття) до визначних вчених сектора техніки належать конструктори і технологи: в ділянці технічної механіки — В.Будник, М.Яненко, Е.Григолюк, В.Кононенко, Микола Кільчевський; у матеріалознавстві — С.Серенсен, Г.Самсонов, А.Федорченко; у техніці ядерних реакторів — К.Синельников, О.Лейпунський, А.Вальтер, М.Пасічник, А.Ситенко; у конструюванні комп'ютерів — В.Глушков, Г.Пухов, В.Рвачев; у ділянці голографії та автоматичної обробки інформації — Ю.Денисюк, І.Ляшко; у радарній техніці — В.Шестопалов; у техніці зварювання — Є.Патон, Б.Патон, К.Хрєнов, І.Трочун; у будівництві електростанцій — М.Клименко, В.Шанін, Е.Корнієнко, В.Патиченко. Особливих успіхів домоглися конструктори літаків і космічних кораблів; у ділянці літакобудування — В.Яценко, О.Березняк, К.Калінін, Д.Григорович, О.Антонов, Л.Горощенко, В.Андрієвський, В.Степанченко, С.Лелюшенко, Г.Рильський, І.Радченко, С.Скрипченко, Г.Лагосюк, Ж.Черненко; у ділянці авіаційних двигунів — А.Люлька, О.Івченко, І.Швець, Г.Третяченко, Л.Кравчук, Р.Куріят, А.Волощенко, Г.Кузьмак, В.Олешко; у ракетобудуванні та космічній технології — С.Корольов, М.Янґель, В.Глушко, В.Челомей, В.Ковтуненко, В.Писаренко, І.Пенцак, М.Лукашевич, А.Коваль, А.Коваленко і багато ін. Чимало із згаданих конструкторів і учених працювали в Росії.
[ред.]Техніка в еміграції
Значна кількість українців має видатні успіхи поза межами України, зокрема у США та Канаді. Заслуговують на згадку: І. Фещенко-Чопівський, В. Мацьків (металурґія), Іван Шовгенів(вітряна енергія), Є. Радзимовський (зубчаті передачі), М. Пелехач, І. Чупрун, І. Петренко, М. Яримович (літакобудування), А. Шумовський (техніка зварювання), П.Никифорук (кібернетика), Т.Беличко (опір матеріалів), Й. Харик (космічна Т.), О. Смакула (оптика), Н. Сендецький (композитні матеріали), І. Шевчун (застосування напівпровідників), Е. Бабин (оборонна техніка), В. Васильківський (радіотехніка), М. Борецький (економіка промисловості), Б. Гаврилишин (організація виробництва). Світової слави вченими-техніками є: С. Тимошенко (міцність матеріалів), Ю. Кістяковський (хімія вибухових речовин) та Н. Голоняк (винахідник лазера).
[ред.]Головні досягнення сучасної техніки в Україні
1927 — будівництво Дніпрельстану.
1932 — перше в СРСР розщеплення атому в Харківському Фіз.-Хім.-Мат. Інституті.
1934 — перше в СРСР одержання важкої води.
1937 — введення в дію першого в СРСР електростатичного генератора на 2,5 Мв.
1950-1955 — створення першого в СРСР лінійного прискорювача заряджених частин на 20 мев та прискорювача електронів на 30 мЕв.
1962-1965 — Створення перших в СРСР ЕОМ (компюторів) та дальше їх удосконалення. Створення нових генерацій турбо-пропелерних літаків (Ан-22 «Антей», Ан-36) та освоєння виробництва реактивних літаків великої швидкости.
1967 — введення в дію на електростанціях України енергоблоків потужністю на 800 000 кВт кожний (перший агрегат на Слов'янській ДРЕС).
Друга половина 1960-х pp. — 1970-ті pp. — Вивчення принципів контрольованого ядерного синтезу як джерела енергії в майбутньому.
1974 — дослідження метод пром. виробництва в умовах космосу. Спуск на воду першого в СССР авіаносця («Київ»).
1975-1976 — побудова доменних печей об'ємом до 5 000 м³ (Кривий Ріг).
Яскравим прикладом ефективних інновацій, впроваджених у виробництво, є радіотехнічні засоби стратегічної розвідки нового покоління «Кольчуга», представлена Донецьким національним технічним університетом (2004). Функціональні можливості комплексу «Кольчуга» і сьогодні перевершують наявні в світі зразки техніки такого призначення.
Варто згадати й розроблену науковцями Інституту електродинаміки НАН України і співробітниками ЗАТ «Завод «Південкабель» технологію промислового виробництва силової високовольтної кабельно-провідникової продукції (2008, Харків), що дає змогу збільшити в 1,5 разу порівняно з її імпортними аналогами стійкість до режимних і аварійних електричних перевантажень.
На основі оригінальних матеріалознавчих та інженерно-технологічних розробок вчені Науково-технологічного комплексу «Інститут монокристалів» НАН України заснували єдине в Україні високотехнологічне сертифіковане виробництво напівпровідникових кристалічних матеріалів (2007), функціональні можливості яких дозволяють державі отримати щорічно понад $2 млн від продажу наукоємної продукції на світовому ринку.
Серед інновацій варто відзначити розробки, що є справжньою візиткою сучасної України, а саме: триступеневу ракету-носій «Зеніт–3SL» за програмою «Морський старт» КБ «Південне» та ВО «Південний машинобудівний завод» (Дніпропетровськ); парові турбіни нового покоління потужністю 325 МВт КБ і ВО «Турбоатом» (Харків); бойовий танк «Оплот» КБ ім. О.О. Морозова і ВО «Завод ім. Малишева» (Харків), премійовані 2009 році.
Розвиток науки
Наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. в завжди багатій на таланти Україні з’явилося чимало вчених світового рівня. Початок українського національного відродження спричинив зростання зацікавленості до історії та народної культури. Відтак з’явилося багато історичних, мовознавчих, етнографічних праць. Окрім свого значення як підвалин українського націотворення, вони також стали поштовхом до подальших наукових досліджень.
Розвиток науки потребував створення центрів, які організовували б дослідницьку діяльність, сприяли втіленню досягнень вчених у життя і популяризації їхніх ідей.
Першим науковим центром Наддніпрянської України стало засноване В.Каразіним на Харківщині Філотехнічне товариство (1811–1818 рр.). Попри обмежені через відсутність будь-якої урядової підтримки можливості, товариство зробило досить багато. Його члени популяризували передові методи ведення сільського господарства, нову техніку, сприяли створенню підприємств із переробки сільськогосподарських продуктів. Діяльність Філотехнічного товариства зініціювала появу інших товариств.
Значну роль у розвиткові наукових досліджень відігравало Товариство наук при Харківському університеті (1812–1829 рр.). Популяризації поглядів його членів сприяло видання спеціальних періодичних збірників. Проте утиски місцевої адміністрації змусили товариство припинити свою діяльність.
Археологічні дослідження стали головним напрямком діяльності Тимчасового комітету для розшуку старожитностей (1835–1845 рр.), створеного в Києві. Необхідність появи такої установи спричинили важливі археологічні відкриття, зроблені археологами-аматорами у Києві. Під час розкопок тут було знайдено підмурки Десятинної церкви і відкрито руїни Золотих воріт. Тимчасовий комітет узяв під свою охорону ці та інші пам’ятки, встановив контроль над веденням розкопок у місті, ініціював створення Музею старожитностей при Київському університеті. Після ліквідації комітету його повноваження було передано офіційній установі – Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (Київській археографічній комісії) при генерал-губернаторі (1843 р.). За задумом засновників, метою її діяльності було викорінення польських впливів у краї через доведення безпідставності польських претензій фактами з історичного минулого цих земель. Об’єктивно діяльність комісії сприяла вивченню багатьох раніше невідомих сторінок історії України. У складі комісії були М.Максимович, М.Костомаров, О.Лазаревський та інші відомі вчені. На посаді художника з 1845 р. працював у комісії Т.Шевченко, який замальовував знайдені археологічні пам’ятки. Результатом діяльності комісії стало видання унікального багатотомного зібрання «Архів Південно-Західної Росії».
Дослідження археологічних та історичних пам’яток Північного Причорномор’я і Криму проводило створене 1839 р. в Одесі Товариство історії та старожитностей. Його члени організовували археологічні розкопки античних міст, давніх фортець і курганів. Завдяки зв’язкам членів товариства з ученими з інших країн знання про давню історію українських земель стали відомими в наукових центрах Європи.
Найбільшою культурно-освітньою установою на західноукраїнських землях був заснований 1817 р. поляками Оссолінеум (Народний заклад ім. Оссолінських). До його складу входили бібліотека, музей і друкарня. В Оссолінеумі зберігалися численні архіви польських магнатів, колекції археологічних пам’яток, зброї, картин, скульптур тощо. Містились у його зібраннях унікальні документи з історії України, зокрема архіви українських міст, оригінали універсалів українських гетьманів та інші документи. Вивчаючи ці матеріали, історики дізнавалися про маловідомі сторінки минулого України.
Наукові відкриття
Перша половина ХІХ ст. стала періодом вагомих здобутків українських вчених у природничих науках. Спричинили це як потреби розвитку суспільства, так і відсутність перешкод з боку імперських чиновників, які не вбачали небезпеки у діяльності вчених.
Розвиткові астрономії сприяло заснування астрономічних обсерваторій у Харкові (1808 р.), Миколаєві (1821 р.) і Києві (1845). Цікаві спостереження небесних явищ було здійснено професором Харківського університетуТ.Осиповським (1765–1832). А ще він був визначним математиком і створив тритомний «Курс математики», який протягом кількох десятиліть залишався основним підручником з цієї дисципліни.
Видатну роль у розвиткові хімічної науки відіграли праці професорів Харківського університету О.Ходнєєва та М.Бекетова. Чимало наукових праць із ботаніки опублікував М.Максимович. Серед них були підручники для студентів «Основи біології» та «Основи зоології», праці «Роздуми про природу», «Систематика рослин». У своїх працях учений вперше у світі сформував уявлення не лише про еволюційну теорію розвитку органічного світу, а й про клітинну будову організму. Однак відкриття українського вченого не були належним чином поціновані в Російській імперії.
Максимович походив з Полтавщини, з давнього козацького старшинського роду. З дитинства хлопець захоплювався ботанікою, фольклором та українською історією. Юнацькі вподобання визначили коло майбутніх наукових інтересів. Вищу освіту Максимович здобув у Московському університеті. Перші два роки він навчався на філологічному, а два наступні – на природознавчому відділенні. Протягом 1823–1834 рр. Максимович працював у Москві, провадив науково-педагогічну діяльність. За цей період він опублікував близько 100 наукових праць, які дістали високу оцінку європейського наукового світу. Захоплення природничими науками не заважали Максимовичу думками поринати до рідної землі. Свідченням його туги за Батьківщиною стала поява 1827 р. збірки «Малоросійські пісні». Після відкриття в Києві університету для Максимовича з'явилася реальна можливість повернутися в Україну. «Заснування нового університету,– писав він згодом,– потягло мене непереборною силою туди... де Батьківщина мого роду». У вересні 1834 р. вченого затвердили на посаді ректора Київського університету.
За неповні півтора роки свого ректорства вчений зумів чимало зробити для організації навчання. Проте діяльність Максимовича викликала незадоволення імперських чиновників, і над ученим встановили дріб’язкову опіку. Це змусило Максимовича відмовитися від посади ректора.
Наступні десятиліття свого життя вчений присвятив культурі та історії українського народу. Саме він був ініціатором створення Тимчасової комісії для розгляду давніх актів і підготував її статут. Максимович виступав проти намірів російських чиновників надати діяльності комісії проімперського характеру і використовувати зібрані матеріали для виправдовування національного гноблення українців імперією.
Після виходу у відставку Максимович постійно працював в архівах та бібліотеках. Вислідом цієї праці стали дослідження з історії Києва, Острога, Полтави, Переяслава та інших українських міст. Чимало матеріалів було зібрано вченим з історії Національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої в XVII ст., гайдамацького руху, виникнення козацтва. Максимович переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім». Він усіляко пропагував українську мову, підкреслюючи: «Щоб науки зріднилися з розумом народу, треба розробляти їх рідною мовою...»
Не полишав цієї позиції Максимович і під час переслідувань української мови в 60–70-х рр. Він рішуче виступав проти тих, хто заперечував існування української мови. Свою любов до Батьківщини Максимович висловив у поетичних рядках: «Не покину, поки згину, мою Україну!» Цієї клятви визначний український вчений не порушив. Помер Максимович 1873 р. у Києві. За своє життя вчений написав та опублікував понад 260 праць і творів. Гідним ушануванням пам’яті подвижника української науки стало видання його шанувальниками творів Максимовича у трьох томах.
З ініціативи Каразіна протягом 1812–1830 рр. перші метеорологічні станції було відкрито в Харкові, Києві, Миколаєві, Полтаві. За даними їхніх спостережень він уважав за можливе передбачати похолодання, бурі, посухи тощо.
Значну роль у розвиткові ботаніки, садівництва та агрономії відігравала науково-дослідна робота в ботанічних садах. Засновувалися ботанічні сади при вищих навчальних закладах. У 1804 р. було закладено найстаріший ботанічний сад Харківського університету. Окрім університетських садів, велику роботу проводив заснований 1812 р. у с.Нікіта поблизу Ялти Нікітський ботанічний сад. На західноукраїнських землях ботанічний сад існував при Львівському університеті. У садах досліджувалися рослини, вирішувалися практичні завдання з їхньої акліматизації, виведення нових сортів тощо.
Успішно розвивалася медична наука. Фундатором української хірургічної офтальмології став професор Київського університету, один з засновників його медичного факультету В.Караваєв (1811–1892). Професор Харківського університету Н.Єллінський написав двотомний підручник з основ хірургії, за яким тривалий час навчалися студенти університетів і медичних академій усієї Російської імперії.
Внесок закарпатських вчених у розвиток культури
Національно-культурне відродження, яке розпочалося в Закарпатті наприкінці XVIII ст., стало могутнім поштовхом до розкриття талантів карпатських русинів. У той час чимало українців-русинів дістали можливість здобути освіту. Відтак цього з’явився гурт високоосвічених інтелектуалів, які завдяки своїм здібностям і працьовитості набули освіту в західноєвропейських університетах. Проте можливостей для наукової діяльності на Батьківщині, де тоді ще не було жодного вищого навчального закладу, бракувало, тому їм доводилося шукати праці на чужині. Завдяки науковим здібностям і ґрунтовній освіченості кожен з учених-закарпатців спромігся зробити вагомий внесок у розвиток країни, де працював. Працюючи на чужині, вони ніколи не забували рідного краю і були своєрідними культурними посланцями Закарпаття далеко за його межами.
Велика заслуга у встановленні контактів між талановитою закарпатською молоддю і західноєвропейським ученим світом належала Івану Форгаші (1786–1834). Після здобуття богословської освіти в Ужгороді він переїхав до Відня, де став священиком церкви св. Варвари. Тут він прилучився до гуртка прихильників ідей слов’янського національного відродження. Форгаші працював над вивченням історії Закарпаття та народної мови. Водночас він докладав зусиль для організації навчання і науково-педагогічної роботи закарпатців у європейських країнах. Завдяки його клопотанню, наприклад, отримав запрошення працювати в Італії вчений-мовознавець історик М.Лучкай.
Наукова діяльність закарпатця Івана Земанчика, видатного фізика і математика, була пов’язана з Львівським і Краківським університетами. Він був професором, деканом і ректором Львівського університету; у Руському інституті при університеті викладав народною мовою студентам-українцям фізику і математику.
Багато вчених-закарпатців поїхали працювати до Російської імперії. Першим сюди прибув Іван Орлай. У Російській імперії Орлай обіймав високі посади, чимало зробив для поліпшення системи медичної освіти. Коли там почали реформувати систему освіти і шукати викладачів для роботи у новоутворених навчальних закладах, Орлай порадив запросити молодих закарпатських вчених.
Запрошення працювати в Російській імперії отримали три закарпатські професори: Михайло Балудянський(1769–1847), Петро Лодій (1764–1829), Василь Кукольник (1765–1821). Усі вони відіграли значну роль у культурному житті імперії. Обраний директором головного педагогічного інституту в Петербурзі, Кукольник читав курси права, фізики, хімії, сільського господарства. Його лекції слухали і в інших навчальних закладах Петербурга. Поєднував викладання логіки, моральної філософії та права з директорством у Петербурзькому комерційному училищі П.Лодій. Викладав політичні науки перший ректор заснованого в 1819 р. Петербурзького університету М.Балудянський. Нові західноєвропейські ідеї, що їх поширювали закарпатські вчені в імперських навчальних закладах, відчутно впливали на формування поглядів молодих росіян.
Закарпатці принесли до Російської імперії ідеї, які надихали кращі голови тогочасного західноєвропейського суспільства. Вони намагалися дотримуватися вільного навчання, обміну думками, наукової творчості у той час, коли малоосвічена, брутальна імперська бюрократія всіляко придушувала те, що могло послабити її владу. Внаслідок цього ці люди європейської культури зайшли в суперечність з імперською дійсністю. Та це не применшує значення діяльності закарпатських вчених для поширення європейських ідей у Росії.
Окремо варто відзначити діяльність Юрія Гуца-Венеліна (1802–1839). За своє коротке життя він зумів зробити дуже багато. Вирішивши присвятити себе вивченню життя східних слов’ян, він 1825 р. прибув до Москви. Залюбленість в історію закарпатський юнак поєднував з отриманням медичної освіти. Одночасно з закінченням університету він видав двотомну працю з історії болгарського народу «Давні та сучасні болгари». Завдяки цій праці Гуца-Венелін здобув визнання у тогочасному науковому світі. Праця молодого закарпатця, на думку істориків, започаткувала болгарське національно-культурне відродження. На знак пошанування заслуг Гуци-Венеліна у столиці Болгарії м.Софії йому встановлено пам’ятник.