^{СОЦІАЛЬНА МЕДИЦИНА}

ТА ОРГАНІЗАЦІЯ И ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

^{Під редакцією Вороненка Ю.В.,}

_{Москаленка В.Ф.}

Соціальна медицина та організація охорони здоров'я

Допущено МОЗ України як підручник для студентів вищих навчальних закладів Ш-ІУ рівнів акредитації

Тернопіль "Укрмедкнига' 2000

ББК51.1я73

С 69 УДК 614.2(075.8)

Авторський колектив:

Ю.В. Вороненко, доктор мед. наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки; В.Ф. Москаленко, професор, Заслужений лікар України; ОТ. Процек, доктор мед. наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України; O.A. Грандо, доктор мед. наук, професор. Заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки; Н.Г. Гойда, канд. мед. наук, Заслужений лікар України; О.П. Гульчій, канд. мед. наук, доцент; М.О. Дяченко, канд. мед. наук, доцент; В.І. Журавель, доктор мед. наук, професор; С.М. Зоріна. канд. мед. наук, ст. наук, спів.; Б.П. Криштопа, доктор мед. наук, професор. Заслужений лікар України; Г.В. Кухленко, канд. мед. наук, доцент; О.Г. Назарова, канд. мед. наук, доцент; O.A. Полянський, канд. мед. наук, доцент; М.Г. Проданчук, доктор мед. наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України; Л.О. Прус, канд. мед. наук, доцент; В.В. Рудень, канд. мед. наук, доцент; B.C. Столяров, канд. екон. наук, доцент; Ф.Я. Ступак, канд. іст. наук, доцент; О.Б. Тонковид, канд. мед. наук, доцент; А.П. Чуйко, канд. мед. наук, доцент.

Наук, редакція: О.Г. Процек

Рецензенти:

зав. кафедрою соціальної медицини і організації охорони здоров'я Дніпропетровської державної медичної академії, д.м.н., проф. В.М. Лєхан:

зав. кафедрою соціальної медицини і АСУ з економікою охорони здоров'я Луганського державного медичного університету, д.м.н., проф. Г.В. Бесполудіна.

С 69 Соціальна медицина та організація охорони здоров'я / Під заг. ред. Ю.В. Вороненка, В.Ф. Москаленка.- Тернопіль: Укрмедкнига, 2000. - 680 с.

І8ВК966-7364-81-Х

У підручнику висвітлено стан здоров'я населення на сучасному етапі розвитку держави, методи аналізу й оцінки рівня та структури показників здоров'я, організацію надання медичної допомоги різним контингентам населення та його санітарно-епідеміологічного забезпечення, основні проблеми в галузі охорони здоров'я в період її реформування та розвитку, правові засади діяльності різних закладів охорони здоров'я, питання економіки, фінансування галузі та впровадження медичного страхування громадян, управління системою охорони здоров'я на різних рівнях, аналізу діяльності закладів охорони здоров'я, розглядаються системи надання медичної допомоги в економічно розвинутих країнах світу, актуальні проблеми лікарської етики та медичної деонтології.

Підручник написаний відповідно до програми з дисципліни, затвердженої Міністерством охорони здоров'я України, і розрахований на студентів вищих навчальних закладів Ш-ІУ рівнів акредитації, які навчаються за спеціальностями ''лікувальна справа", ''педіатрія" та "медико-профілактична справа".

ББК51.1я73 УДК 614.2(075.8)

ISBN966-7364-81-X

Колектив авторів (під заг. ред. Ю.В. Вороненка, В.Ф. Москаленка), 2000

Розділ 1. СОЦІАЛЬНА МЕДИЦИНА ЯК НАУКА ПРО СУСПІЛЬНЕ ЗДОРОВ'Я ТА ОХОРОНУ ЗДОРОВ'Я

Соціальна медицина, як самостійна наука, оформилась наприкінці XIX сто­ліття. Але протягом тисячоліть лікарі користувались методами соціальної профілактики хвороб.

Тяжкі умови існування людей в первісному суспільстві, складність добування їжі обумовлювали виникнення багатьох захворювань. Незважаючи на це, людина природно прагнула зберегти свої фізичні сили, тобто здоров'я. Елемен­тарні заходи захисту від несприятливих умов - холоду, негоди, прикриття тіла або окремих його частин одежею, влаштовування найпростіших жител, хоча б самого лише даху - все це примітивні зачатки гігієни.

Накопичений тисячоліттями досвід поступово призвів до усвідомленого розуміння ролі запобіжних заходів у збереженні здоров'я людини і уже в ті давні часи став основою емпіричної гігієни.

Провідними її елементами стали рекомендації обмежувального характеру щодо вживання тих чи інших рослин з лікувальною метою, продуктів харчування, використання джерел питної води тощо.

Подальшого розвитку емпірична гігієна досягла в країнах Стародавнього Сходу - колисці світової культури. Уклад життя в цих країнах в значній мірі формувався під впливом релігійних вірувань, багато з яких містили розумні поради. Із 282-х "Справедливих законів, які могутній та справедливий цар Хаммурапі встановив на користь і добро слабких, гноблених, вдів та сиріт" (Вавилон, близько 2 тис. років до н.е.) частина була медичного змісту щодо особистої та громадської гігієни, ізоляції заразних хворих, лікарської допомоги.

За тих часів були збудовані великі міста з будівлями оригінальної архітек­тури, з вулицями, забрукованими камінням, з тротуарами для пішоходів. В окремих містах були водопроводи з каналізацією, криті ринки.

Найдосконаліший у давнині зразок санітарно-гігієнічного будівництва створи­ла так звана хараппська культура, що процвітала в долині р. Інду в Ш-ІІ тис. до н.е. Розкопки міста Мохенджо-Даро свідчать про планову забудову: всі вулиці точно орієнтовані на чотири сторони світу - південь-північ і схід-захід.

Добре продумана система будівництва житлових будинків - дво- або триповерхові з випаленої цегли. У кожному кам'яному будинку була кімната для миття з цегляною підлогою і похилом до одного з кутів.

Вражає досить високий як на той час рівень благоустрою, зокрема штучне зрошування, колодязі, лазні, система каналізації з трубами близько 2 м в діаметрі, басейни - ці санітарно-технічні споруди є найдавнішими з відомих на сьогоднішній день.

Як зазначає англійський вчений А. Бешем у книзі під назвою "Чудо, яким була Індія" (М.. 1977). " ...водостічні труби і каналізаційна система -одне з вражаючих досягнень індійської цивілізації. Жодна інша стародавня цивілізація, навіть римська, не мала такої досконалої системи водопроводу."

Санітарні рекомендації та обмеження стосовно вживання тих чи інших продуктів харчування, особистої гігієни, ізоляції хворих, окурювання помеш­кань, застосування масажу, водолікування, нагляду за ринками тощо, існували уже за 1,5 тис. років до н.е. в Стародавньому Єгипті.

Для того, щоб мати боєздатне військо, армії рабів для гігантських будов (піраміди, величні храми, іригаційні споруди), влада змушена була вже в ті давні часи здійснювати певні гігієнічні заходи в державному масштабі.

В силу історичних особливостей та характеру соціально-побутових взає­мин носіями перших медичних, в тому числі гігієнічних, знань в ті часи були служителі храмів.

Чіткі уявлення про провідну роль запобіжних заходів у збереженні здо­ров'я, продовженні життя та укріпленні громадського благоустрою сформува­лися в Стародавньому Китаї. В одному з найдавніших медичних трактатів, датованому 2657 р. до н.е., змістовно визначено можливості медичної науки: "Медицина не може врятувати від смерті, але спроможна продовжити життя, зміцнити моральність, заохочуючи доброчесність, переслідуючи порок ~ цього смертельного ворога здоров'я, може вилікувати багато недуг, що уражують бідне людство, і робить сильнішими державу й народ своїми порадами".

У Китаї до нашої ери вже застосовувалися запобіжні заходи проти віспи (варіоляція): щоб штучно викликати захворювання, засохлі струпи віспяних пустул вкладали в ніздрі дітей. Рекомендувалися для здоров'я різні види спорту, розроблена була своєрідна система пластичної гімнастики, покликана відвернути увагу хворого від сумних думок, болісних відчувань, створювати життєрадісний настрій.

Широко відображені вимоги до особистої гігієни (гігієна порожнини рота, догляд за тілом, одягом тощо), застосування гімнастичних вправ в писемних джерелах Стародавньої Індії - Законах Ману, Самхітах та Аюрведі (мистецтво лікування, вчення про довге здорове життя) (І тис. до н.е.). Медицина Аюрведів рекомендує, зокрема, вставати до схід сонця, широко використовувати водні процедури, танці, ігри, які підтримують добрий настрій, роблять людину силь­ною і спритною. В Стародавній Індії приділялась велика увага впливу на організм довкілля і навіть враховували погодні умови, призначаючи ті чи інші ліки.

Високого розвитку досягли оздоровчі заходи в країнах античного світу (Стародавня Греція та Стародавній Рим). Розвитку гігієнічних знань та навичок, елементів санітарного законодавства (Закони XII таблиць) сприяли загальний розквіт античної культури, матеріалістичні погляди багатьох давньогрецьких філософів та вчених на тісний взаємозв'язок між здоров'ям людини та навко­лишнім середовищем.

До наших часів зберігся збірник медичних праць, відомий під назвою "Кодекс Гіппократа", де містяться перші соціально-медичні уявлення про природу здоров'я та хвороб.

У виникненні недуг, на думку Гіппократа, величезну роль відіграють зовнішні фактори. Одні з них залежать від умов життя колективу в цілому (клімат, грунт, вода), інші - від індивідуальних особливостей (спосіб життя, харчування, спадковість).

В системі гігієнічних заходів виняткову увагу стародавні греки приділяли фізичним вправам, загартуванню, особистій гігієні. Культові здорового красивого тіла античні греки надавали такого значення, якого не надавав жоден з народів протягом багатьох наступних віків.

Найдавніші законоположення римлян, які дійшли до наших днів (наприклад, "Закони XII таблиць"), містили постанови санітарного характеру - заборону поховань всередині міста, вказівки щодо благоустрою кладовищ, розпорядження користуватися для пиття гірською джерельною водою, а не водою з річки Тибр та ін.

За дотриманням цих та інших санітарних вимог слідкували спеціальні чиновники - еділи, до обов'язків котрих входив, зокрема, нагляд за продажем продуктів харчування на ринках, будівництвом, чистотою водних джерел та ін. Еділи мали право карати порушників санітарного порядку.

Дуже поширені були в Стародавньому Римі громадські бані (терми), басейни та резервуари (сховища), наповнені гірською джерельною водою. Громадські бані в Римі обслуговували разом багато сотень осіб і використовувались як спортивно-оздоровчі заклади.

У справі надання медичної допомоги почали застосовувати заходи держав­ного характеру. В імператорському Римі було вперше введено посади головних лікарів (архіятрів) великих міст, провінцій, організовано медичну службу у війську. Під час війни здійснювались планова евакуація і лікування в польових рухомих госпіталях (валетудинаріях).

В епоху середньовіччя на історичну арену виходять країни Близького і Середнього Сходу, куди й перемістилися центри медичної науки.

Найвидатнішим лікарем-ученим середніх віків заслужено вважається Ібн-Сіна (латинізоване його ім'я Авіценна, 980-1037 рр.) - автор всесвітньовідомого "Канону лікарської науки". У Каноні даються вказівки щодо гігієни житла, одягу, харчування, причому розглядається харчування окремо для дітей, дорос­лих і людей похилого віку. Особливого значення у збереженні здоров'я Ібн-Сіна надавав фізичним вправам, правильному харчуванню, сну.

Лікувальні заклади-притулки, що існували у великих містах Малої Азії, Єгипту, араби перетворили на великі шпиталі з медичними школами при них. Головним лікарем найбільшого багдадського шпиталю-школи був Разес (Абу-Бакр Ар-Разі, 850-929).

За переказами, Ар-Разі так вибирав місце; найбільш придатне для лікарні: розвішував шматки м'яса з однієї й тієї ж туші в різних місцях і спостерігав, де воно довше збережеться свіжим, - саме це місце він вважав найбільш "здоровим" і тим самим найбільш придатним для лікувального закладу.

Середні віки, особливо ХІІ-ХУ ст., майже до епохи Відродження, ввійшли в історію Західної Європи як період різкого занепаду санітарії.

Спочатку, коли до християн перейшли греко-римські храми, вони влашту­вали в них притулки для хворих, людей похилого віку, калік. Перші такі притулки-лікарні були засновані вірменами в Кесарії (Мала Азія) в 369 р. та візантійською імператрицею Євдокією в 400 р. в Єрусалимі.

Статут монастиря, при якому була Кесарійська лікарня, передбачав певний порядок догляду та лікування. Після хрещення Русі було використано й традиції монастирської медицини Візантії. Доглядали й лікували хворих у першому монастирі Русі - Києво-Печерській Лаврі.

Масове поширення заразних хвороб не було відоме в стародавньому світі в таких масштабах, яких воно набуло в епоху середньовіччя. Розвиткові епідемій сприяв цілий ряд умов: зростання міст з характерними для них скупченістю, перенаселеністю і брудом; масові пересування величезної кіль­кості народів зі сходу на захід; пізніше - великий колонізаційний рух у зворотному напрямі - хрестові походи.

У зв'язку з колосальним поширенням прокази (під цією назвою об'єдну­вався цілий ряд хвороб) під час хрестових походів було утворено орден Святого Лазаря для догляду за прокаженими; притулки ці дістали назву лазаретів.

Епідемії в епоху середньовіччя, як і в давнину, описувались під загальною назвою мор (неточний переклад - чума), що об'єднувала найрізноманітніші хвороби.

У ці часи в багатьох країнах, включаючи і наші землі, починають під час епідемій ізольовувати вулиці, міста, де виявилось захворювання. В портових містах Італії (1348 р.) від підозрілих суден почали вимагати перебування під особливим наглядом до розвантаження протягом 40 діб (звідси "карантин"-сорокадення); в портах було введено посади спеціальних санітарних доглядачів.

В ті ж часи виник термін "фельдшер" - в дослівному перекладі з німецької -польовий цирульник. Оскільки церковні собори заборонили лікарям займатися лікувальними процедурами, під час яких проливається кров, практична хірургія майже цілком переходить до рук хірургів-ремісників. Займатися хірургією вважалося настільки не почесною справою, що в метриках про народження писали: "народжений в законному шлюбі, не має рідних серед цирульників, банщиків та ін."

Високим для свого часу рівнем санітарної культури відрізнялась Київська Русь. З давніх-давен у побуті народу по селищах і містах широко застосову­валось миття та лікування в лазнях ("строение банное и врачеве"). Цьому елементу побуту та особистої гігієни надавалось велике значення, про що свідчить, наприклад, один із пунктів угоди з Візантією, який передбачав право руських купців користуватися лазнею.

У великих містах (Новгород) вперше в Європі в XII ст. було дерев'яними та гончарними трубами проведено воду і зроблено каналізаційні відтоки, вистелено вулиці деревом. У Новгороді, як свідчать писемні джерела (1346 р.), були також влаштовані лікарні для цивільного населення.

Зародження нових соціальних відносин, потреби виробництва, що дедалі зростало, епохальні географічні відкриття зумовили розвиток науки і культури. А. Левенгук (1632-1723) створює мікроскоп, Д. Фракасторо (1478-1553) своєю працею "Про контагії, контагіозні хвороби і лікування" (1546) доводить можли­вість передачі заразних хвороб різними шляхами (через безпосередній дотик, через вогнища і на відстані). Погляди Фракасторо на шляхи поширення зараз­них хвороб сприяли більш правильній організації боротьби з ними.

Перша капітальна праця соціальної спрямованості "Роздуми про хвороби ремісників" вийшла в 1700 році. Автором її був професор клінічної медицини Бернардіно Рамацціні (1633-1714), У вступному віршованому зверненні до своєї книги він пише: "...Ти для задушливих майстерень на світ народилася, а не для розкішних палаців можновладців". Рамацціні, вперше описуючи захворювання робітників (понад 60 професій), підкреслює потребу вивчати умови праці тих, хто є творцем "численних благ, якими користується людство" і дає поради, як зменшити кількість таких захворювань або й зовсім уникнути.

У XVIII ст. на медичних факультетах Західної Європи починають уперше включати як окремий розділ до складу тієї чи іншої дисципліни, частіше до судової медицини, так звану "медичну поліцію", яка висвітлювала санітарні заходи громадського характеру, передусім при епідемічних захворюваннях. Велика заслуга в розробці та систематизації тогочасних знань у цій галузі належить австрійському лікарю-клініцисту та гігієністу Й.П. Франку, авторові капітальної праці "Система загальної медичної поліції" (9 томів).

Й.П. Франк (1745-1821) вперше обгрунтував та науково розробив ідею державної організації медичної справи. У своїх працях Франк відокремлював питання громадської охорони здоров'я від судової медицини, особливу увагу приділяв раціональному законодавству в справі боротьби з масовими захворю­ваннями, організації лікувальної і пологової допомоги, пропаганді гігієнічних навичок серед населення. Й.П. Франк зробив великий внесок у розвиток медицини і громадсько-медичної думки в Росії: в 1805-1808 рр. він був ректором Петербурзької Медико-хірургічної академії, де розвивав свої ідеї загальної медичної поліції.

Слід зазначити, що одна з ранніх праць з питань соціальної гігієни належить І.Л. Данилевському, нашому землякові. В 1784 р. він захистив у Геттінгені дисертацію "Про державну владу як найдосвідченішого лікаря". В ній Дани-левський широко висвітлює питання про завдання держави в справі охорони здоров'я населення, особливо підкреслює важливість поширення санітарної освіти серед населення з дитинства, необхідність ввести в усіх школах викла­дання "першооснов збереження здоров'я". Свою дисертацію він закінчує таким висновком: "Вилікування захворювань, викорінення їх причин належить чекати не від лікарів та аптекарів, а тільки від державної влади".

В промислово розвинених країнах Європи, перш за все в Англії, почали особливо різко виявлятися соціальні суперечності, які властиві капіталістич­ному способу виробництва. Особливі заслуги в боротьбі за впровадження в життя оздоровчих заходів державною і міською адміністрацією належать ліка­реві С. Сміту (1788-1861) й інспекторові Е. Чедвіку (1800-1890). Під їхнім впливом в Англії було створено Генеральне управління здоров'я (1848), розпо­чато науковий аналіз статистичних відомостей, уперше запроваджено посади санітарних лікарів.

Однак аж до початку XX ст. не існувало спеціальних курсів, кафедр соціальної гігієни, не було й спеціальних періодичних видань. Спочатку наукові та навчальні заклади такого профілю виникли в Німеччині, де уже в 70-х роках минулого століття були запроваджені деякі реформи в галузі охорони здоров'я (введено соціальне страхування за рахунок коштів підприємств, держав­ного бюджету і самих трудящих, організовані амбулаторії, деякі диспансери та інше). З 1903 р. тут почав видаватися журнал із соціальної гігієни. В 1905 р. А. Гротьян (1869-1931) заснував у Берліні Наукове товариство соціальної гігієни та медичної статистики. Це товариство сприяло створенню організацій, які займались питаннями охорони здоров'я дітей, боротьби з туберкульозом і алкоголізмом в соціально-медичному аспекті, однак проіснувало воно лише до початку Першої світової війни. В 1912 р. А. Гротьян домігся доцентури, а в 1920 р. - організації першої в світі кафедри соціальної гігієни в Берлінському університеті. Згодом і в інших університетах Німеччини створювались подібні курси та кафедри, а також дослідницькі установи, в яких працювали відомі соціал-гігієністи Е. Ресле, Ф. Принцінг, А. Фішер та ін. Вони сконцентрували увагу на першочерговій ролі соціальних умов і факторів, які визначають громадське здоров'я, і на ролі державних соціальних заходів у його охороні. На численних прикладах вони показали значення соціальної етіології масових захворювань трудящих, в першу чергу на туберкульоз, на психічні, венеричні та інші захворювання.

Розвиток громадських і державних заходів з охорони здоров'я населення і виникнення уявлень про громадське здоров'я, його рівні, критерії і показники створили необхідність у науковому осмисленні, оцінці, розробці ефективних форм, служб, методів, тобто потребу в науці про здоров'я та його охорону, а також у підготовці власних спеціалістів. Сформувались передумови для роз­витку соціальної гігієни і охорони здоров'я як науки та навчальної дисципліни. .Історія-цієї науки та дисципліни, таким чином, тісно пов'язана і породжена виникненням і розвитком громадської охорони здоров'я.

В Росії ще М.В. Ломоносов у відомому листі до графа 1.1. Шувалова "Про збереження і розмноження російського народу", О.М. Радищев в "Подорожі з Петербурга в Москву" (середина XVIII ст.) не лише показали важкі санітарні умови життя народу і вимагали здійснення заходів з охорони його здоров'я, але й висловлювалися за спеціальне вивчення народонаселення та охорону його здоров'я.

В промовах професорів Московського університету наприкінці XVIII ст. (С. Зибелін, Ф. Керестурі) неодноразово говорилось про користь ґрунтовного знання та вивчення здоров'я населення і медичної допомоги.

Отже, формуванню соціальної медицини як науки передував тривалий період накопичення знань про заходи з охорони та зміцнення здоров'я сус­пільства. Цей період завершився створенням системи медичної поліції, яка стала першим узагальненням уявлень про обов'язки держави з охорони здоров'я населення, головним чином у формі поліцейських актів та заборон. Ідеї медич­ної поліції розвивались в Росії багатьма вченими, зокрема Є. Мухіним, П. Пе-лехіним, Ф. Керестурі, який започаткував систематичне викладання медичної поліції в Росії. Останню, доповнену медико-топографічними і статистичними описами, слід розглядати як найближчу попередницю соціальної медицини.

У ХУІІІ-ХІХ ст. були виконані численні медико-топографічні дослідження санітарного стану окремих міст та губерній, в яких автори звертали увагу на соціальні причини високої захворюваності і смертності населення. Автори цих праць вимагали поряд з організацією медичної допомоги впровадження елементів громадської гігієни.

До ранніх медико-топографічних описів слід віднести працю українського економіста, етнографа, лікаря й історика О. Шафонського, доктора права, філософії і медицини, одного з основоположників вітчизняної епідеміології, який склав у 1786 році "Чернігівського намісництва топографічний опис ..." з коротким описом України. У 1797 р. в усіх губернських містах були створені лікарські управи, однією з функцій яких було складання медико-топографічних описів. Описи містили в собі відомості про місцевість, промисли, клімат, населення, його заняття, методи і результати лікування.'

Слід відзначити рукописні альбоми французького лікаря Д.Ґ1. Деляфліза "Медико-топографічний опис державних маєтностей київської округи" та "Етнографічний опис селян Київської губернії", капітальну працю відомого діяча, київського губернатора І. Фундуклея "Статистичний опис Київської губернії" (1852).

Одним з найвизначніших творів світової статистичної літератури першої половини XIX ст. була праця видатного українського економіста, теоретика соціальної статистики Д. Журавського "Про джерела і використання статистич­них відомостей" (1846). Розроблена автором теорія збору, обробки та аналізу статистичних матеріалів грунтувалась не лише на кількісних, але й на якісних характеристиках суспільних явищ у їх причинній обумовленості з врахуванням окремих соціальних груп і класів. Д. Журавський - автор "Статистичного опису Київської губернії", високо оціненого М. Чернишевським.

Медико-топографічні описи були складені майже по всіх губерніях тодіш­ньої України. Вони були первісними формами статистичних досліджень. Новим ступенем розвитку описів стали демографічні та санітарно-статистичні роботи за часів земської медицини.

Соціальна медицина як наука, що вивчає закономірності впливу соціальних та економічних факторів на здоров'я різних соціальних груп населення, дає теоретичне обгрунтування системі державних і громадських заходів з охорони та зміцнення здоров'я суспільства. Суспільні заходи соціально-економічного характеру з охорони здоров'я, як видно з вищенаведеного, супроводжували людство протягом всієї історії. Вони видозмінювалися залежно від соціально-економічного устрою, від змін способу виробництва та виробничих відносин, державного ладу, політичного, соціального та економічного становища певних соціальних груп населення тощо.

Однак найбільш чітко органічний зв'язок розвитку соціальної медицини із соціально-економічними зрушеннями видно в період становлення капіталіс­тичного способу виробництва.

У другій половині XIX - початку XX ст. сформувався соціально-медичний напрямок в громадській медицині. Представниками його в Україні були земські лікарі (М. Уваров, М. Тезяков, П. Кудрявцев, П. Діатропов, С. Ігумнов, А. Смі-дович та ін.) і вчені-гігієністи (В. Субботін, А. Якобій, І. Скворцов, О. Корчак-Чепурківський, В. Фавр).

Виникненню земської медицини передувало наступне.

Ще в XI ст., поряд з народною медициною, виникає так звана церковна або монастирська медицина (пізніше - система медичних закладів духовного відомства). В ту ж епоху, що й монастирська, з'явилась у нас медицина приватної практики. Згодом зароджується державна медицина. В 1737 р. у всіх губернських і найбільших повітових містах вводяться посади міських лікарів. Тоді ж засновуються ці посади і в 13 українських полках, на які тоді поділялася Лівобережна Україна. Ці лікарі складали один з елементів державної охорони здоров'я.

Університети мали свої клініки, які виконували навчальні функції і утримувались державною скарбницею. Це теж установи державної медицини.

Складовою частиною великих реформ Олександра II став закон 1870 р. про реформу міського самоуправління, який сприяв розвитку міської медицини (до цього міські положення були прийняті для Петербурга, Москви, Одеси і Тифліса). Міська медицина (муніципальна охорона здоров'я) на межі XIX-XX століть добре була представлена, перш за все, у великих містах. В невеликих містах міські самоуправління часто не мали своїх медичних закладів.

Потужною системою в організації охорони здоров'я (або як називали в дорадянський час, в медичній або лікарській справі) була благодійна медицина. Переважна більшість благодійних інституцій брала участь в організації медич­ної допомоги. В той же час діяли особливі доброчинні об'єднання медичного спрямування (Товариство Червоного Хреста, Попечительства сліпих і глухоні­мих, Попечительство охорони материнства та дитинства, Ліга боротьби з тубер­кульозом та чимало місцевих спілок). Свої лікувальні заклади мали добродійні громади за національною і віросповідною ознакою. Благодійні медичні заклади утримувались, головним чином, за рахунок пожертвувань.

Особливою системою організації медичної допомоги робітникам була фаб­рично-заводська медицина. Відповідно до закону від 26 серпня 1866 р. при фабриках і заводах для подання безплатної медичної допомоги повинні були влаштовуватися лікарняні приміщення з розрахунку одне ліжко на сто робіт­ників. Лікарні утримувалися власниками підприємств.

Існували також вузьковідомчі медичні заклади (наприклад, залізничні, тюремні), приватні, при деяких навчальних закладах.

Поява земської медицини пов'язана з виникненням земств. Ця система охорони здоров'я стала новим етапом в організації медичної допомоги сільському населенню, найчисельнішому в ту епоху.

Із заснуванням земської і фабрично-заводської медицини особливо наполег­ливо лунали заклики до організації спеціальних досліджень громадського здоров'я та його охорони, спеціальних наукових і навчальних установ. Вимоги організації таких установ обговорювались на земських і Пироговських з'їздах лікарів, і самі представники цих форм громадської медицини були зразком глибоких досліджень здоров'я населення і викладання громадського здоров'я в курсах гігієни та інших науках.

В Україні були проведені комплексні соціально-гігієнічні дослідження праці та побуту сільськогосподарських робітників земськими санітарними лікарями Херсонської губернії, фабричних робітників. Велике місце в дослідженнях зай­няло вивчення інфекційної захворюваності як актуальної проблеми того часу.

Гігієністи та лікарі розробили важливі положення соціальної медицини: вплив соціальних факторів на здоров'я населення, недостатність одних лише медичних заходів для його покращання і необхідність вжиття широких суспіль­них заходів, участь громадськості у вирішенні питань охорони здоров'я, реалізації вимог профілактики.

Земські лікарі України зробили суттєвий внесок у розробку нових форм медико-санітарного забезпечення населення. Медична комісія Полтавського губернського земства в 1869 р. сформулювала завдання охорони здоров'я сільського населення, які багато в чому перегукуються з організаційними фор­мами сільської охорони здоров'я в пізніші часи. Херсонські лікарі не обмежу­вали свої завдання тільки рамками вивчення впливу умов праці та побуту на здоров'я, а прагнули в міру сил і можливостей поліпшити ці умови організацією медично-продовольчих пунктів, пунктів реєстрації прийшлих сільськогоспо­дарських робітників. Цей приклад наслідували Катеринославське та інші земства. С. Ігумнову, завідуючому санітарним бюро Харківської губернії, нале­жить ідея створення санітарних станцій - принципово нової організаційної форми санітарно-протиепідемічної роботи. Українські земські лікарі відстоювали необхідність організації сільських лікарських дільниць, стаціонарної системи медичної допомоги сільському населенню, підвищення санітарної культури. Харківське земство організувало пересувні гігієнічні виставки з метою поши­рення гігієнічних знань серед народу.

Гігієністами та земськими лікарями були розроблені оригінальні методики соціально-медичних досліджень: програми дослідження прийшлих сільськогоспо­дарських робітників, метод вивчення епідемії дифтериту та дитячої смертності від нього за метричними записами у зв'язку з відсутністю задовільних за повнотою медичних даних.

У своїх дослідженнях діячі земської медицини і санітарної статистики заклали основи наукового аналізу проблем громадського здоров'я і його охорони.

У 1865 р. вийшов перший номер прогресивного медичного журналу "Архив судебной медицины и общественной гигиены"/ який відіграв велику роль у розвитку соціальної медицини в Росії (редактор - С. Лоецов).

Питання основ громадської медицини викладались ще в XIX столітті на медичному факультеті Київського університету на кафедрі державного ведення лікарської справи. Викладання соціально-медичних питань і статистики розпо­чалось із створенням у 1871 р. першої в Україні кафедри гігієни, медичної поліції, медичної географії та статистики при Київському університеті. За­тверджений її керівником, В. Субботін багато уваги надавав громадській медицині. До створеної у 1903 році при кафедрі гігієни доцентури з епідеміології та санітарної статистики обирається приват-доцентом О. Корчак-Чепурківський (1857-1947 рр.), відомий своїми соціально-медичними та статистичними дослі­дженнями. Земський лікар в різних губерніях Російської імперії, він відзначився особливо плідною діяльністю в Херсонській губернії під керівництвом М. Ува­рова. Розпочатий ним курс лекцій на медичному факультеті Київського універ­ситету відразу ж набув соціально-медичної спрямованості. Почавши читати (1906 р.) в Києві курс "Основи соціальної гігієни і громадської медицини", він започаткував викладання предмета як в Україні, так і загалом і Російській імперії.

Слід підкреслити, що, як в Києві, так згодом і в Петербурзі (1908) та Москві (1910), викладання таких курсів було розпочате у вищих навчальних закладах немедичного профілю. У Києві, наприклад, його викладали в 1906-1913 рр. в Комерційному інституті, який відзначався певною демократичністю в побудові навчального процесу. Для цього ще в 1905 р. О. Корчак-Чепурківсь­кий опублікував програму курсу соціальної гігієни в "Трудах Общества киевских врачей". З 1909 р. він читав громадську гігієну також у Київському політехнічному інституті майбутнім інженерам (зберігся кошторис 1911-1912 рр. та автобіографія лектора).

В Україні кафедри соціальної гігієни з'явились у другій половині 1923 р. Однак ще в червні 1920 р. на І Всеукраїнському з'їзді бактеріологів і епідеміо­логів у Харкові була висловлена думка про необхідність розпочати у вищій медичній школі викладання громадської медицини, санітарної статистики і соціальної патології.

/ Створенню кафедр соціальної гігієни передували пошуки шляхів викла­дання цього предмета. В 1922 р. було запропоновано значно розширити викла­дання гігієни, поділивши його на три частини - загальну гігієну, соціальну і

професійну. До змісту предмета соціальної гігієни пропонувалось включити історію її розвитку, демографію з медичною статистикою, вчення про соціальні хвороби, громадську організацію охорони здоров'я в Росії і на Заході. Пропози­ція була прийнята, і з 1922-1923 навчального року реалізована.7

В 1923 році було визначене одне з актуальних завдань створення самостій­них кафедр соціальної гігієни. Першою в Україні стала кафедра соціальної гігієни Харківського медичного інституту. В жовтні 1923 р. першим завідувачем кафедри став М. Гуревич. Тоді ж аналогічна кафедра була організована в Одеському медичному інституті. її очолив Л. Громашевський, одночасно завіду­ючи кафедрою епідеміології. '

У Київському медичному інституті виконання обов'язків завідувача кафедри соціальної гігієни було доручено С. Кагану 7 грудня 1923 року (протокол засідання бюро інституту); затвердження цього рішення виборчою комісією інституту відбулося 18 січня 1924 р.¹ У звіті про діяльність кафедри за перший рік її роботи С. Каган назвав другу дату датою юридичного заснування кафедри.В 1924 р. кафедра соціальної гігієни відкривається в Катеринославському (Дніпропетровському) медичному інституті, в становленні і розвитку її велика роль належить першому керівнику, вченому-гігієністу професору М. Доничу.

Організація кафедр була позитивно оцінена медичною громадськістю. При цьому підкреслювалося, зокрема, що вони є опоре ²

^х у переведенні медичної освіти на шлях профілактики.

Виникнення в Україні у 1923-1924 рр. кафедр стало важливим кроком у подальшому розвитку предмета. Своєрідність викладання соціальної гігієни в Україні полягала в тому, шо соціально-гігіє^чні питання, окрім основного курсу, входили в курси соціальної боротьби з туберкульозом, венеричними хворобами, що викладалися при відповідних клініках, у плани викладання на ухилах, в програми літнього практикуму, стажування після закінчення вузу та в тематику дипломних робіт, які захищалися після річного стажування.

Із зменшенням епідемій паразитарних тифів, в Україні з 1923 р. розпочалось проведення масових санітарно-демографічних обстежень населення для одер­жання наукових даних і розробки на їх основі практичних оздоровчих заходів.

Відповідно до нових завдань охорони здоров'я, з переходом від боротьби з епідеміями до оздоровлення праці та побуту змінювався зміст про* ;>ам дослі­джень. Основним завданням обстеження 1923 р. було одержання достовірних даних про розміри епідемій тифів у 1920-1922 рр. Обстеження 1 ' і 1925 рр. включали вивчення сільських помешкань, водопостачання, умов праці, харчу­вання, санітарної грамотності та ін.

При проведенні обстеження у 1923 р. був застосований анамнестич­ний метод, запропонований О. Марзєєвим і С. Томіліним, який згодом був

¹ Центральний державний архів органів вищої влади і управління України. - Фонд 166. - Опис 4. -Справа 535. - Аркуш 26.

² Там само. - Оп. 5. - Спр. 587. - Арк. 6.

13

розвинений і науково обгрунтований Г. Баткісом стосовно демографічних досліджень.

Обстеження 1923-1925 рр. стали основою для розробки широких оздоровчих заходів і надали матеріал для серйозних наукових узагальнень. З метою науко­вих досліджень в Україні створюються науково-дослідні інститути, у більшості з них до 1925 р. відкриваються відділи соціальної патології та гігієни. Організо­вуються науково-дослідні кафедри при медичних вузах: профілактичної медицини в Одесі, професійної та соціальної медицини в Харкові, теоретичної медицини в Києві. Це стало своєрідним підсумком соціально-медичної діяльності практичної охорони здоров'я.

Таким чином, на кінець 1925 року була створена широка мережа наукових, навчальних і практичних соціально-медичних установ, що стало передумовою інтенсивного розвитку соціальної медицини в Україні в наступні роки. Особли­вістю цих років є тенденція до координації зусиль усіх соціально-медичних установ з метою поглиблення досліджень.

/ ⁴ В 1920-1930 рр. в Україні склались два центри розвитку соціальної медици-1 ни як науки і предмета викладання. З них вийшли вчені, які збагатили соціальну / медицину і організацію охорони здоров'я значними дослідженнями. Харківський Іцентр на чолі з С. Томіліним висунув М. Гуревича, 3. Гуревича, І. Арнольді, 'А. Меркова, П. Петрова, С. Єкеля та ін. Київський центр, що очолювався

С. Каганом, виховав Б. Шкляра, І. Овсієнко, К. Дупленка, Є. Белицьку, Л. Лє-^кдрєва та ін.

Розробкою питань практичної охорони здоров'я займався Український державний інститут охорони здоров'я, створений у Харкові в 1930 р. (з 1933 р. -Всеукраїнський інститут соціалістичної охорони здоров'я). Інститут здійснював теоретичне обгрунтування заходів охорони здоров'я, а також став методичним центром соціально-медичних досліджень в Україні.

У 1934 р. в Українському демографічному інституті був створений відділ санітарної статистики, заклад перейменовано в Інститут демографії і санітарної статистики.

В 30-і роки були підготовлені перші українські підручники з соціальної гігієни: "Нариси з теорії соціальної гігієни" С. Кагана (1932), "Соціальна гігієна" С. Томіліна і А. Меркова (1933), "Загальна теорія санітарної статис­тики" А. Меркова (1935), "Практикум із санітарної статистики" Л. Абрамовича, М. Камінського, П. Петрова (1940).

До початку 30-х років в Україні був накопичений значний досвід розробки питань теорії і практики соціальної гігієни. Але починаючи з середини 30-х років із зміцненням адміністративно-командної системи, соціальна гігієна, як наука, стала предметом жорстокої критики, яка супроводжувалась недооцінкою значення соціально-гігієнічних досліджень для теорії і практики охорони здоров'я, внаслідок чого вони стали поступово відходити на другий план і в подальшому фактично припинились.

ї Постановою РНК СРСР від 14.10.1934 р. "Про реорганізацію роботи науково-дослідних установ в галузі охорони і гігієни праці" було ліквідовано 38 науково-дослідних інститутів. В 1938 р. були закриті Інститут демографії і санітарної статистики, за ним - Всеукраїнський інститут соціалістичної охорони здоров'я, перестав виходити журнал "Профілактична медицина" (видавався з 1922 р.).

В травні 1941 р. кафедри соціальної гігієни були перейменовані в кафедри організації охорони здоров'я, що й визначило відповідне коло їх завдань. На четверть століття було заборонено не тільки проводити соціально-медичні дослідження, а, власне, й викладати такий предмет.

В 1966 р. соціальна гігієна була відновлена як наука і предмет викладання, а кафедри перейменовані в кафедри соціальної гігієни та організації охорони здоров'я.

У незалежній Україні перед соціальною медициною постали нові завдання. У їх вирішенні важлива роль відводиться кафедрам соціальної медицини та охорони здоров'я.

Розділ 2. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ

МЕДИЦИНИ ТА ОРГАНІЗАЦІЇ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

¹ Соціальна медицина та організація охорони здоров'я є одним з підрозділів медичної науки.

Ця наука вивчає закономірності громадського здоров'я та систему його охорони.

Зацікавленість в збереженні та зміцненні здоров'я супроводжує всю істо­рію людства, починаючи з стародавніх цивілізацій. Ця потреба була головною рушійною силою появи медицини взагалі і системи організації охорони здоров'я зокрема.

Виділення соціальної медицини та організації охорони здоров'я в самостійну науку відбулося наприкінці XIX і на початку XX століття, коли для цього були створені відповідні історичні умови. Суспільство намагалось перейти від повсякденної реєстрації виникнення хвороб, інвалідизації та смертності насе­лення до цілеспрямованого наукового впливу на ці явища.

Народження соціальної медицини було якісним стрибком людства від емпіричного розуміння формування суспільного здоров'я до наукового узагаль­нення цих закономірностей, їх прогнозу та утвердження шляхів його надійного захисту і зміцнення.

Головною рушійною силою становлення соціальної медицини та організації охорони здоров'я як самостійної науки був наступальний розвиток цивілізації. Це завдяки ініціативі прогресивно налаштованих громадян різного фаху, віку, місця проживання народжувались та втілювались в життя різні форми соці­ально-медичної організації допомоги хворим та немічним. Поступово ці процеси впливають на державотворення, політику, створення відповідного законо­давства.

Як показує вивчення відповідних історичних етапів розвитку соціальної медицини, її народження ініціювалось в першу чергу могутнім суспільним впливом, проголошенням ідеалом суспільства якості життя людини.

Воно знайшло своє відображення в Декларації прав людини. Зокрема в такому проголошеному в Декларації праві, як право на здоров'я: "Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, які необхідні для підтримання здоров'я та благопочуття його самого, його сім'ї, і право на забезпечення у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, прийдешньої старості чи іншого випадку, втрати джерел існування через незалежні від нього обставини".

"Материнство та дитинство дають право на особливу опіку і допомогу. Всі діти, народжені в шлюбі чи поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом/'

Конкретним кроком до втілення в життя положень Декларації було створення Всесвітньої організації охорони здоров'я. Статут цієї організації, її структура і діяльність відповідають основним теоретичним напрацюванням соціальної медицини щодо основ суспільного здоров'я, організації його охорони.

Загальновизнаним сучасним суспільством стало запропоноване ВООЗ розуміння здоров'я як стану повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не тільки відсутності хвороб або фізичних недоліків.

На цьому положенні про здоров'я базується мета соціальної медицини і організації охорони здоров'я як науки: розробка та наукове обгрунтування соціальних, медичних і економічних заходів щодо забезпечення опти­мального рівня здоров'я населення і його активного довголіття^ ;

Конкретним соціально-медичним кроком щодо втілення в життя мети цієї науки в інтересах всього людства була Алма-Атинська декларація 1978 року і перша світова спроба створення загальної програми запланованих дій з охорони і зміцнення здоров'я населення - Програма здоров'я для всіх до 2000 року. Положення Алма-Атинської декларації значно зміцнили та поглибили ряд наукових положень соціальної медицини і організації охорони здоров'я, враховуючи сучасний історичний етап. Найбільш важливі серед них такі:

• існуюча величезна нерівність в стані здоров'я людей, особливо між розвиненими країнами і країнами, які розвиваються, а також в самих країнах, є політично, соціально та економічно неприйнятним і тому складає предмет загальної турботи для всіх країн;

• охорона і зміцнення здоров'я народу є суттєвою частиною невпинного економічного і соціального розвитку, сприяє підвищенню якості життя та служить загальному миру;

• люди мають право і обов'язки брати участь на індивідуальній і колек­тивній основі в плануванні і здійсненні медико-санітарного обслуговування;

• уряди несуть відповідальність за здоров'я своїх народів, котре може бути забезпечене тільки шляхом втілення відповідних медико-санітарних і соціальних заходів. Одним з основних соціальних завдань урядів, міжнародних організацій та всієї світової громадськості повинно бути досягнення всіма народами світу такого рівня здоров'я, який дозволить їм вести продуктивний в соціальному і економічному плані спосіб життя. Первинна медико-санітарна допомога є основним інструментом у вирішенні цього завдання, складовою частиною розвитку в напрямку соціальної справедливості;

• первинна медико-санітарна допомога включає основні медико-санітарні заходи скрізь доступні окремим особам та сім'ям і втілювання при їх всебічній участі та основі практично можливих, науково обгрунтованих і соціально прийнятих умов общини і країни в цілому на кожному етапі їх розвитку відповідно до принципу самозабезпечення та самовизначення;

• первинна допомога складає невід'ємну частину як національної системи охорони здоров'я, забезпечуючи її головну функцію та складаючи її центральну ланку, так і всього процесу соціально-економічного розвитку суспільства. Вона є першим рівнем контакту окремих осіб, сімей, общини з національною системою охорони здоров'я, максимально наближена до місця проживання і роботи людей і представляє собою перший етап безперервного процесу охорони здоров'я народу;

• усі уряди повинні розробляти національну політику, стратегію і плани дій для організації і розвитку первинної медико-санітарної допомоги як частини загальної системи охорони здоров'я та її координації з іншими секторами. Для цього необхідно проявляти політичну рішучість, задіювати ресурси країни в інтересах національного розвитку і раціонально використовувати зовнішні ресурси;

• прийнятий рівень здоров'я може бути досягнутий для народів усього світу при більш повному і ефективному використанні світових ресурсів, значна частина яких витрачається на озброєння і військові конфлікти. Справжня політика незалежності, миру, міжнародної розрядки і роззброєння може і повинна сприяти вивільненню додаткових ресурсів для використання в мирних цілях і, зокрема, для прискорення соціа ль\о-економічного розвитку, важливий елемент якого складає первинна медико-сакітарна допомога.

Положення, викладені в Алма-Атинській декларації, не тільки охопили найважливіші проблеми охорони здоров'я в сучасних умовах, глс значно доповнили і теоретично закріпили розуміння поняття якості життя і в першу чергу його провідної складової частини - здоров'я.

Невпинно зростаючий рівень здоров'я суспільства стає домінуючим ідеалам його життєдіяльності, підпорядковує всі інші суспільні інтереси. Відповідно до цих соціальних зрушень зростають вимоги до рівня розвитку соціальної меди­цини і організації охорони здоров'я як науки. До основних завдань соціальної медицини відносять:

• вивчення стану здоров'я населення та процесів його відтворення;

• забезпечення всебічної характеристики зрушень (динаміки), які відбува­ються в показниках здоров'я населення країни в цілому, а також на регіональ­них рівнях, соціально-ек^г номічних, еколого-географічних зонах, населених пунктах, окремих колективах;

• наукове розкриття умов і чинників, які призводять до позитивних і негативних відхилень у стані здоров'я різних соціальних, віково-стг.тевк/ та інших груп населення;

• розробка напрямків оздоровлення населення та визначення принципів системи охорони здоров'я, його теоретичних та організаційних основ;

• аналіз діяльності органів та закладів охорони здоров'я, створення їх раціональних структур і наукове обгрунтування найбільш доцільних форм організації роботи, проведення реформування та реструктуризації;

• створення різнострокових прогнозів та планів розвитку системи охорони здоров'я з метою проведення цілеспрямованих заходів щодо підтримання належ­ного рівня здоров'я населення.

Виконання завдань, які охоплюють сферу наукових і практичних інтересів соціальної медицини і організації охорони здоров'я, пов'язані як з відомчими, так і з міжвідомчими співвідношеннями, які потребують постійної наукової розробки та створення найбільш плідних теоретичних положень.

Всесвітня асамблея охорони здоров'я (ВАОЗ) у своїй резолюції 23.61 вважає, що оптимальний розвиток охорони здоров'я в будь-якій країні потребує використання узагальненого досвіду розвитку охорони здоров'я в усіх країнах світу. Серед них найбільш ефективними та перевіреними на досвіді ряду держав принципами побудови і розвитку систем національної охорони здоров'я є наступні:

• проголошення відповідальності держави і суспільства за охорону здоров'я населення, втілюваної на основі проведення комплексу економічних і соці­альних заходів, які прямо чи побічно сприяють досягненню найвищого рівня здоров'я населення шляхом створення загальнонаціональної системи служб охорони здоров'я на основі єдиного національного плану і місцевих планів, а також шляхом цілеспрямованого і ефективного використання для потреб охорони здоров'я усіх сил і ресурсів, які суспільство на кожному етапі свого розвитку може виділити для цього;

• організація раціональної підготовки національних кадрів охорони здо­ров'я усіх рівнів як основи для успішної роботи будь-якої системи охорони здоров'я і усвідомлення всіма медпрацівниками своєї високої соціальної відпо­відальності перед суспільством;

• розвиток охорони здоров'я в першу чергу на основі широкого проведення заходів, направлених на розвиток суспільної та індивідуальної профілактики, передбачаючи органічне поєднання лікувальної та профілактичної роботи у всіх медичних і санітарних закладах і службах, першочергову охорону здоров'я жінок та дітей, котрі є майбутнім кожної країни і всього людства, а також встановлення ефективного контролю за санітарним станом зовнішнього сере­довища як джерела здоров'я і життя сучасного і майбутнього поколінь;

• забезпечення всьому населенню країни найвищого можливого рівня кваліфікованої, загальнодоступної профілактичної і лікувальної допомоги, яка надається без фінансових чи інших обмежень шляхом створення відповідної мережі лікувальних, профілактичних і реабілітаційних закладів;

• поширене використання в кожній країні досягнень світової медичної науки і практики охорони здоров'я з метою забезпечення умов для отримання максимальної ефективності усіх проведених заходів в галузі охорони здоров'я;

• санітарна освіта громадян і залучення до участі в проведенні усіх прог­рам охорони здоров'я широкого загалу населення є доказом особистої і колек­тивної відповідальності усіх членів суспільства за охорону здоров'я людей.

Перелічені принципи були визнані та використані більшістю країн світу для розгортання досліджень здоров'я населення та діяльності закладів і органів охорони здоров'я. На цій основі створювались національні програми здоров'я. Була приділена значно більша увага розвитку соціальної медицини і організації охорони здоров'я як науки, її подальшому розвитку на регіональних та націо­нальних рівнях, переглянуті і доповнені програми її вивчення в вузах.

.Г Значні кроки до всебічного втілення в систему національної охорони здо­ров'я наукових напрацювань з соціальної медицини зробила за роки самостій­ності Україна. В Конституції, прийнятій Верховною Радою України в 1996 році, знайшли своє втілення більшість вимог Декларації прав людини щодо забез­печення її здоров'я.

Ст. 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх .у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездат­ності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соція^ним стра­хуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприєг /сянов і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального ... - . :л. створенням мережі державних, комунальних приватних закладів д./.* <гл-:ду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основним _А. елом існування, мають забезпечувати рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Ст. 48. Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Ст. 49. Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безкоштовно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує сані­тарно-епідемічне благополуччя.

Ст. 50. Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Ст. 52. Діти рівні в своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони в шлюбі чи поза ним.

Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування покладається на державу. Держава заохочує та підтримує благодій­ницьку діяльність щодо дітей.

Згідно із світовим досвідом охорони здоров'я ще більш детальне викладення знайшли наукові соціально-медичні підвалини здоров'я в "Основах законо­давства України про охорону здоров'я". В його розділах і статтях визнано дію на здоров'я окремих умов та чинників. Вони відповідають положенням, які стверджують міжнародні документи відносно охорони здоров'я.

Таким чином, держава Україна керується сучасними закономірностями формування здоров'я населення і його охорони. Про це свідчить зміст ст. 4.

Ст. 4. Основні принципи охорони здоров'я.

Основними принципами охорони здоров'я є:

• визначення охорони здоров'я (в Україні) пріоритетним напрямком в діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

• дотримання прав і свобод людини та громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритетних загально­людських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуаль­ними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обгрунтованість, матеріально-технічна і фінан­сова забезпеченість;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєд­нання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я;

• випереджально-профілактичний характер, комплексний, соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

• багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохо­ченням підприємництва і конкуренції;

• децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.

Таким чином, позиції нашої держави співпадають з прогресивними погляда­ми світової думки про суспільне здоров'я, його основи, можливості збереження та покращання. Державні документи складені на основі наукових напрацювань соціальної медицини і організації охорони здоров'я. Найбільш уразливим місцем існуючих документів охорони здоров'я є недостатнє виконання прийнятих законів.

Розділ 3. ОСНОВИ МЕДИЧНОЇ СТАТИСТИКИ