Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Соціологія

.doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
19.05.2015
Размер:
104.96 Кб
Скачать

Слова, винесені в заголовок параграфа, звичайно вживаються як близькі за значенням. Усі вони відносяться до того, хто безпосередньо здійснює діяльність. Перш ніж докладно розглянути сутність діяльності, її основні види, подумаємо про те, хто діє в суспільстві, одночасно відчуваючи на собі результати діяльності інших. Іншими словами, звернемося до одного з вічних питань: що таке людина?

СУТНІСТЬ ЛЮДИНИ

З філософської точки зору, осягнути сутність чого-небудь - значить виявити одну або кілька його головних визначальних рис. Іноді такі риси очевидні, але частіше вони сховані за багатьма зовнішніми проявами. Щоб їх виявити, доводиться зіставляти досліджуваний предмет з іншими, подібними до нього. Визначаючи сутнісні риси людини, її неминуче порівнюють із тваринами, намагаючись таким чином виявити в ній справді людське.

Питання про походження і сутність людини по-різному вирішується наукою і релігією, хоча між ними і з'являються сьогодні точки дотику. Відповідно до наукових поглядів людина тілесно належить до ссавців, а саме до гоменідів (тобто до людиноподібних істот). Про причини, що сприяли виділенню людини з тваринного світу, висловлюються різні гіпотези. Багато наук (антропологія, палеонтологія, фізіологія тощо) обговорюють цю проблему. Учені вважають, що людина є продуктом тривалої біологічної і соціально-культурної еволюції (згадайте, що ви довідалися про процес становлення людини з курсу біології).

Вивчаючи людину, дослідники сходяться на тому, що більш високий рівень її розвитку в порівнянні з тваринами виявляється в прямоходінні, досконалості руки як виробляючої знаряддя, а особливо в ускладненні будови мозку. З розвитком цих якостей людини відбувалося послаблення деяких її фізичних властивостей: притупилася гострота почуттів, зменшилися фізичні сили, послабшали захисні властивості організму стосовно несприятливих зовнішніх факторів.

Якщо ми звернемося до іншої сторони людини - її свідомості, то тут відмінності від тварин будуть ще разючішими. У той час, як поведінка тварини нерозривно пов'язана з навколишнім середовищем і направляється інстинктами, діяльність людини не є жорстко запрограмованою, у ній завжди є місце вільному вибору. Ця значно менша, ніж у тварин, залежність людини від середовища проживання дозволила спеціалізувати її органи почуттів і розширити її функції, створила умови для розвитку самостійного мислення, почуття, волевиявлення, появи пам'яті і фантазії. Людина володіє не тільки свідомістю, але і самосвідомістю.

На думку ряду філософів, над душею людини піднімається індивідуальний дух, який встановлює зв'язок не стільки з зовнішнім матеріальним світом, скільки із сутністю (ідеями) речей. Це ще більше піднімає людину над світом тварин і людину над природою.

Душа і тіло людини, її духовна і фізична сторони нерозривно пов'язані (правда, представники різних наук, що вивчають людину, далеко не завжди враховують цей зв'язок: біологи і медики нерідко не звертають уваги на соціально-культурні характеристики, гуманітарії часто випускають з уваги фізіологічні і нейробіологічні основи людської діяльності). Завдяки своїй особливій тілесно-душевній організації людина стає особистістю, здатною до цілеспрямованих, планомірних дій, до творчих досягнень, серед яких на першому місці стоїть створення людських форм спілкування. На цій основі розвиваються мова і письмо, здатність називати речі й узагальнювати їхні властивості в поняттях, працювати спільно не тільки для освоєння природних багатств, але і для створення нового соціально-культурного середовища.

У філософії є такі поняття, за допомогою яких намагаються охопити якнайбільше явищ, сторін реального світу. Ця безліч настільки різноманітна, різнорідна, що найчастіше в понятті вдається узагальнити лише одну рису, властивість предметів, її утворюючих. Такі гранично загальні поняття називають категоріями. До їхнього числа відноситься поняття "буття". Ним позначають усе, " маюче місце бути", все існуюче у світі.

Цю категорію використовували давньогрецькі філософи. Одні з них (Парменид) писали про буття як безупинне, цільне, неподільне. Інші характеризували його як мінливе. "Не можна двічі ввійти в ту саму ріку" ,- стверджував Геракліт.

Проблема буття людини також здавна цікавила філософів. У найдавніших філософських системах Китаю, Індії, Греції людина мислилася як частина Космосу, усеосяжного світу. І сама людина сприймалася як своєрідний "мікрокосмос". Природа розумілася як живий організм, а людина — як сполучення різних елементів чи "стихій" космосу. Одному з давньокитайських мудреців належать слова: "Між Небом і Землею людина найдорожча за все". При цьому світ створений не заради людини, тому людина має право диктувати свою волю природі. Вона покликана наслідувати природності, принаймні, "упорядковувати", переборювати збої, що відбуваються у світі час від часу, але вона відповідальна за свої діяння на вищому, космічному рівні.

Древньоіндійська філософія висунула ідею переселення душ і зробила дуже умовною і рухливою межу між живими істотами. Суть цієї ідеї полягає в тому, що душа людини після її смерті не гине, а знаходить собі інше пристановище. В що саме вона втілиться, залежить від поведінки людини в теперішньому житті: за уявний гріх - у представника нижчої касти, за словесний - у тварину, за гріховний учинок - у неживий предмет.

Людині і тільки людині приписувалося прагнення і здатність звільнятися від зумовленості через моральну шляхетність, розкріпачення душі, що дасть можливість досягти величі.

Антична філософія збагатила науку розумінням відмінностей між законами природи і людського світу. Було виділене протиріччя: "незмінні закони природи - мінливі людські встановлення".

Людина як духовно-тілесна істота була головним змістом усієї давньогрецької культури, особливо в часи її розквіту. Філософ Геракліт стверджував: "З мавп найпрекрасніша потворна, якщо порівняти її з людським родом. З людей наймудріший, у порівнянні з Богом, видасться мавпою і за мудрістю, і за красою, і за всім іншим. А самі грецькі боги постають величними і разом з тим людяними".

Грецька філософія, що проголосила тезу про людину як про міру всього існуючого, орієнтувалася на її розум, закликала до самопізнання. Вислів "Пізнай самого себе", висічений при вході в храм Аполлона в Дельфах, з'явився одним з дороговказних у розвитку наук про людину.

Середньовічна християнська філософія протиставляла "справжнє", божественне і " неістинне" створене буття, розрізняючи при цьому сутність і існування, зміст і символ.

Своєрідність християнського біблійного уявлення про людину як про "образ і подобу Бога", внутрішньо роздвоєної внаслідок гріхопадіння, сполучалося з вченням про поєднання божественної і людської сутності в особистості Христа. Таке поєднання відкривало можливість внутрішнього прилучення кожної людини до божественної благодаті, подолання гріховності і смертності тіла через безсмертя душі.

Епоха Відродження дала науці уявлення про безмежність творчих можливостей людини. Ідея філософа Пікоделла Міран доли полягала в тому, що людина займає особливе становище у світобудові, оскільки причетна до всього земного і небесного від нижчого до найвищого. У поєднанні з волею вибору призначення людини дає їй творчу здатність самовизначення. Людина-творець уподібнюється Богу. У цей період філософи захоплювалися людиною, проголошували гімни її розуму, творчому початку.

Філософи ХУІІ-ХУІІІ ст. розглядали буття як реальність, що протистоїть людині, як суще, котре людина освоює в діяльності. Для європейської філософії цього часу буття найчастіше обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.

Поряд з цією натуралістичною лінією в новоєвропейській філософії формується прямо протилежний спосіб тлумачення буття: справжньою реальністю є саме думка. Цей підхід представлений у вихідній тезі Р. Декарта: "Мислю, отже, існую". Надалі ця ідея одержала розвиток у німецькій ідеалістичній філософії. Так, філософ І. Фіхте стверджував, що справжнім буттям є вільна, чиста діяльність абсолютного "Я", матеріальне буття - продукт усвідомлення і самосвідомості "Я". Такі погляди, що відривалися категорію буття від зовнішнього світу, незабаром були піддані справедливій критиці.

І. Кант питання "Що таке людина?" формулює як основне питання філософії, а саму людину розглядає як істоту, що належить двом різним світам природній необхідності і моральній свободі. У німецькій філософії ХУІІІ-ХІХ ст. провідним було уявлення про людину як творця духовного життя, культури, носія всезагального ідеального початку - духу чи розуму.

Великий був інтерес до проблеми людини і наприкінці XIX- XX ст. Пошук сутнісних властивостей людини сконцентрував увагу вчених на таких проявах, як почуття, воля, потяг. Тоді ж у науці почали розрізняти поняття "індивідуальність" і "особистість". Індивідуальність стала розумітися насамперед як своєрідність, неповторність психічного життя людини, а особистість - це її індивідуальні прояви на тлі соціальних відносин.

У XX ст. проблема буття людини стала предметом особливого філософського дослідження. У вченні німецького філософа XX ст. М. Хайдеггера буття - "просіка", що відкриває таємницю сущого, робить його зрозумілим. У цій функції розкриття таємниці і полягає, згідно з Хайдеггером, "зміст буття".

Французький філософ і письменник Ж.-П. Сартр розмежовує буття матеріальне і людське. Перше є для нього щось відстале, що опирається людській волі і дії. Основна характеристика людського буття, на думку Сартра, вільний вибір можливостей.

Отже, буття людини - специфічний спосіб її унікального, неповторного існування. Це поняття трактується у світовій філософії по-різному. Однак при всіх відмінностях воно оцінюється як особлива реальність, збагнення якої дозволяє людині краще зрозуміти саму себе.

Російський філософ М.О. Бердяев писав: "Проблема людини є основна проблема філософії. Ще греки зрозуміли, що людина може почати філософствувати тільки із себе. Розгадка буття людини для людини схована в людині. У пізнанні буття людини є зовсім особлива реальність, що не стоїть в ряді інших реальностей. Людина не є дробова частина світу, у ній закладена цілісна загадка і розгадка світу".

Як часто про людину помітну, що виділяється серед інших, доводиться чути: "Він індивідуальність!" Близьке за звучанням і походженням до цього слова і поняття "індивід". У побутовій мові ці слова вживають як рівнозначні. Однак наука розрізняє їх за змістом. Розглянемо ці відмінності.

Поняття індивід уперше використовував у своїх творах давньоримський вчений і політик Цицерон. Так він переклав із грецької слово "атом", що означало "неподільний" і відносилося до найдрібніших і неподільних, на думку древніх філософів, складових навколишнього світу. Термін "індивід" характеризує людину як одного з людей.

Цей термін означає і те, наскільки типовими є ознаки певної спільності для різних її представників (жрець Амона Анен, Богдан Хмельницький, орач Микула Селянинович).

Обидва значення терміна "індивід" взаємозалежні й описують людину з погляду її самобутності, особливостей. При цьому мається на увазі, що особливості залежать від суспільства, від умов, у яких формувався той чи інший представник роду людського.

Термін індивідуальність дає можливість характеризувати відмінності людини від інших людей, маючи на увазі не тільки зовнішній вигляд, але і всю сукупність соціально значимих якостей. Індивідуальна кожна людина, хоча ступінь цієї самобутності може бути різним. Яскравими індивідуальностями були багатосторонньо обдаровані люди епохи Відродження. Згадаєте живописця, скульптора, архітектора, ученого, інженера Леонардо Да Вінчі, живописця, гравера, скульптора, архітектора Альбрехта Дюрера, державного діяча, історика, поета, військового теоретика Нікколо Макіавеллі й інших. їх відрізняли своєрідність, оригінальність, яскрава самобутність. Усіх їх можна віднести і до індивідуальностей, і до особистостей. Але близьке за значенням слово "особистість" звичайно супроводжується епітетами "сильна", "енергійна", тим самим підкреслюється її самостійність, здатність виявляти енергію, не втрачати свого обличчя.

Поняттям "індивідуальність" у біології позначають специфічні риси, властиві певній особі, організму, завдяки сполученню спадкоємних і придбаних властивостей. У психології під індивідуальністю розуміють цілісну характеристику певної людини через її темперамент, характер, інтереси, інтелект, потреби і здібності.

Філософія розглядає індивідуальність як неповторну своєрідність якого-небудь явища, включаючи і природне, і суспільне. У цьому розумінні можуть мати індивідуальність не тільки люди, але й історичні епохи (наприклад, епоха класицизму). Якщо індивід розглядається як представник спільності, то індивідуальність - як своєрідність проявів людини, що підкреслює неповторність, багатосторонність і гармонійність, природність і невимушеність її діяльності. Таким чином, у людині втілюється в єдності типове і неповторне.

Отже, щоб ще раз усвідомити відмінності між термінами "індивід" і "індивідуальність", звернемося до прикладу. 20 березня 1809 р. у Сорочинцях у родині поміщика Василя Гоголя-Яновського народився син, хрещений ім'ям Микола. Це був один з народжених у цей день поміщицьких синів, названих Миколаями, тобто індивід. Якби він помер у день народження, то так і залишився б у пам'яті своїх близьких як індивід.

Немовля відрізняли ознаки, характерні тільки для нього (ріст, колір волосся, очі, будова тіла тощо). За свідченням знаючих Гоголя від народження, він був дуже худий і слабкий. Пізніше в нього з'явилися риси, пов'язані з дорослішанням, навчанням, індивідуальним стилем життя: він рано почав читати, з 5 років писав вірші, добре учився в гімназії, став відомим літератором. У ньому проявилася яскрава індивідуальність, тобто ті риси, властивості, ознаки, що відрізняли саме Гоголя.

Однак особистість Гоголя проявилася не тільки у своєрідності індивідуальних рис. Він утілював певний тип особистості і сам був особистістю неабиякою. У листі сучасника, написаному в зв'язку зі смертю письменника, читаємо: "Так, він помер, це людина, яку ми тепер маємо право, гірке право, дане нам смертю, назвати великою; людина, якою ми пишаємося як однією зі слав наших".

Поняття особистість нерозривно пов'язане із суспільними властивостями людини. Поза суспільством індивід не може стати індивідуальністю (тому що тоді ні з чим і ні з ким порівнювати його властивості), а тим більше особистістю.

Філософська енциклопедія визначає особистість наступним чином: це людський індивід як суб'єкт відносин і свідомої діяльності. Інше значення - стійка системи соціально значимих рис, що характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства.

В обох визначеннях підкреслюються зв'язки індивіда, особистості і суспільства. Спробуємо розібратися в цих зв'язках. У науці виявляються два підходи до особистості. Перший розглядає сутнісні (найбільш важливі для розуміння людини) характеристики. Тут особистість виступає як активний учасник вільних дій, як суб'єкт пізнання і зміни світу. Особистісними при цьому визнаються такі якості, що визначають спосіб життя і самооцінку індивідуальних особливостей. Інші люди неодмінно оцінюють особистість через зіставлення з встановленими в суспільстві нормами. Людина, що володіє розумом, постійно сама себе оцінює. При цьому самооцінка може змінюватися залежно від проявів особистості і суспільних умов, у яких вона діє.

Другий напрям вивчення особистості розглядає її через набір функцій, чи ролей. Людина, діючи в суспільстві, виявляє себе в найрізноманітніших обставинах залежно не тільки від індивідуальних рис, але і від суспільних умов. Так, скажімо, при родовому ладі взаємини в сім'ї вимагають від старших її членів одних дій, у сучасному суспільстві - інших.

Людина може одночасно здійснювати дії, виконуючи різні ролі, - працівника, сім'янина, спортсмена тощо. Вона здійснює учинки, виявляє себе діяльно і свідомо. Вона може бути більш-менш умілим трудівником, турботливим чи байдужим членом сім'ї, наполегливим або ледачим спортсменом тощо. Для особистості характерний прояв активності, тоді як безособове існування допускає "плавання з волі випадку".

Вивчення особистості через рольові характеристики неодмінно припускає зв'язок людини із суспільними відносинами, залежність від них. Зрозуміло, що і набір ролей, і їхнє виконання (так би мовити, репертуар і малюнок ролі) пов'язані із суспільним устроєм і з індивідуальними рисами виконавця. Порівняйте, наприклад, роль трудівника, правителя, воїна, ученого в різні епохи. У своїх рольових проявах особистість розвивається, удосконалюється, міняється. Діє, любить, ненавидить, бореться, тужить не особистість сама по собі, а людина, яка володіє рисами особистості. Через особливий, тільки їй властивий спосіб організувати свою діяльність, відносини, індивід постає як Людина.

Що таке суспільство?

На перший погляд здається, що відповісти на це питання нескладно. Дійсно, поняття суспільство давно і міцно ввійшло в наш науковий і повсякденний лексикон. Але як тільки ми починаємо спробу дати йому визначення, то відразу переконуємося, що таких визначень може бути безліч. Давайте спробуємо згадати знайомі нам стійкі словосполучення, у котрі входило б дане слово. Приміром, "дворянське суспільство", "селянське суспільство", У даному випадку під суспільством ми розуміємо певну групу людей, які об'єдналися для спілкування, спільної діяльності, взаємодопомоги і підтримки один одного.

Але ось інший ряд пов'язаних понять: "первісне суспільство", "феодальне суспільство", "французьке суспільство". Тут уже, уживаючи поняття "суспільство", ми маємо на увазі певний етап історичного розвитку людства чи конкретну країну. Якщо і далі рухатися відповідно до цієї логіки міркування (від часткового до загального), то суспільством називають і людство в цілому в його історичному і перспективному розвитку. Це все населення Землі, сукупність усіх народів. Іншими словами, це частина світу, що відособилась від природи, але тісно з нею пов'язана і яка містить у собі способи взаємодії людей і форми їх об'єднання.

Останнє визначення відбиває поняття суспільства в широкому розумінні. Спробуємо розібратися в цьому визначенні більш детально.

СУСПІЛЬСТВО І ПРИРОДА

Почнемо з положення про те, що суспільство - це відокремлена від природи частина світу (у даному випадку під природою розуміється сукупність природних умов існування людини). У чому ж полягає це відокремлення? На відміну від стихійних природних сил, у центрі суспільного розвитку стоїть людина, яка володіє свідомістю і волею. Природа ж існує і розвивається за своїми власними, незалежними від людини і суспільства законами. Є і ще одна обставина: людське суспільство виступає перетворювачем, творцем культури. Саме слово "культура" у найбільш широкому розумінні означає все створене людиною: це створена людиною "друга природа", що ніби надбудована над первинною природою. Усе це породжує уявлення про те, що людина і суспільство у своїй діяльності протиставляються природі. Ставлення до природи як до неоформленого, більш низького" ніж культура, ставить людину в позицію завойовника, підкорювача природи. Згадаємо відомі слова тургенівського героя Базарова: "Природа - не храм, а майстерня, і людина в ній працівник". Добре відомо, до чого призвела ця установка сьогодні. Небезпечне для життя людини забруднення середовища її проживання, поступове вичерпання природних ресурсів викликали екологічну кризу, створили загрозу самому існуванню людства.

Сьогодні важливіше усвідомлювати нерозривний зв'язок природи і суспільства, що носить взаємний характер. З одного боку, природне середовище, географічні і кліматичні особливості впливають на суспільний розвиток, прискорюючи чи сповільнюючи темп розвитку країн і народів, впливаючи на суспільний поділ праці. Наприклад, у М. Грушевського читаємо про вплив рік на господарське і громадське життя слов'ян: "Служачи готовими первісними дорогами, річкові басейни своїми різнобічними напрямками розсіювали населення за своїми розгалуженнями. По цих басейнах рано позначилися різні місцеві групи населення, племена, на які древній літопис поділяє руське слов'янство ІХ-Х ст. Але ця відцентрова дія річкової мережі стримувалася іншою її особливістю. Взаємна близькість головних річкових басейнів рівнини не дозволяла частині населення, що розміщалося на них, відокремлюватися одне від одного, замикатися в ізольовані гідрографічні клітки, підтримувала спілкування між ними, підготовлювала народну єдність і сприяла державному об'єднанню країни".

З іншого боку, суспільство впливає на природне середовище проживання людини. Історія людства свідчить як про сприятливий вплив діяльності людей на природне середовище проживання, так і про згубні її наслідки. Так, у свій час були осушені болотисті драговини навколо Флоренції, що стали потім квітучими землями. Сади і виноградники на схилах Кавказьких гір, так само як прекрасні гаї на островах Тихого океану, - справа рук людини. Разом з тим, відомі випадки, коли череди домашніх тварин витоптували ґрунт, об'їдали молоду рослинність. Про античну Грецію, наприклад, говорили, що її

Отже, повертаючись до того визначення поняття суспільства, з якого ми почали свої міркування, уточнимо: говорячи про відокремлення суспільства від природи, ми маємо на увазі його якісну специфіку, але не відірваність від природи і процесів її природного розвитку.

У другій частині нашого визначення поняття "суспільство" підкреслена ідея взаємозв'язку людей і взаємодії різних сфер суспільного життя. У філософській літературі суспільство визначається як динамічна система. Нове поняття "система" може здатися складним, але є сенс у ньому розібратися, тому що у світі чимало об'єктів, які охоплюються цим поняттям. До них відносяться спостережуваний нами Всесвіт, культура окремого народу і діяльність самої людини.

Слово "система" грецького походження означає "ціле", "складене з частин", "сукупність". Таким чином, кожна система включає взаємодіючі частини: підсистеми й елементи. Головного значення набувають зв'язки і відносини між частинами. Динамічні системи допускають різні зміни, розвиток, виникнення нових і відмирання старих частин і зв'язків між ними.

Суспільство складається з величезної кількості складових його елементів і Підсистем, які поновлюються і знаходяться у змінюваних зв'язках і взаємодіях. Спробуємо виділити деякі з цих частині простежити зв'язки між ними.

Найважливішим елементом суспільства виступають соціальні інститути. Розглянемо їхні основні ознаки на прикладі такого важливого інституту суспільства, як сім'я. Насамперед сім'я - це заснована на інтимності й емоційній прихильності невелика група людей, пов'язаних узами шлюбу (подружжя) і кревного споріднення (батьки і діти).

Створення сім'ї - одна з фундаментальних потреб людини. Разом з тим, сім'я виконує в суспільстві важливі функції: народження і виховання дітей, економічна підтримка малолітніх і непрацездатних та багато інших. Кожен член сім'ї займає в ній своє особливе становище, що припускає відповідну поведінку: батьки (чи один з них) забезпечують засоби до існування, ведуть домашні справи, займаються дітьми. Діти вчаться, допомагають по господарству. Така поведінка регулюється не тільки внутрішньо сімейними правилами, але і суспільними нормами: мораллю і правом. Так, суспільна мораль засуджує відсутність турботи старших членів сім'ї про молодших. Закон закріплює відповідальність і зобов'язання подружжя стосовно одне до одного, до дітей, повнолітніх дітей, до старих батьків. Створення сім'ї, основні віхи сімейного життя супроводжуються сталими в суспільстві традиціями й обрядами. Наприклад, у багатьох країнах шлюбний ритуал включає обмін подружжя обручками.

Таким чином, соціальний інститут можна розглядати як стійку, сукупність людей, груп, установ, діяльність яких спрямована на виконання конкретних суспільних функцій і будується на засадах певних ідеальних норм, правил, стандартів поведінки.

Крім сім'ї, до основних інститутів суспільства відносяться держава, школа. Інститути існують у політиці, економіці, культурі. їхня наявність робить поведінку людей більш передбачуваною, а суспільство в цілому більш стійким.

До числа підсистем суспільства можна віднести сфери суспільного життя: економічну (відносини в процесі матеріального виробництва), соціальну (взаємодія класів, соціальних верств і груп), політичну (діяльність державних організацій, політичних партій), духовну (мораль, релігія, мистецтво, філософія, діяльність наукових, релігійних, освітніх організацій і установ).

Кожна сфера суспільного життя теж являє собою складне утворення, елементи, що її складають, дають уявлення і про суспільство в цілому. Не випадково одні дослідники розглядають суспільство на рівні діючих у ньому організацій (держави, церкви, системи освіти тощо), інші - крізь призму взаємодії соціальних спільнот. Людина входить у суспільство через колектив, будучи членом декількох колективів (трудового, профспілкового тощо). Суспільство представляється як колектив колективів.

Людина входить і в більш великі спільності людей. Вона належить до певної соціальної групи, класу, нації, є громадянином якої-небудь держави, іноді декількох, якщо дозволяє їхнє законодавство.

Різноманітні зв'язки, що виникають між соціальними групами, класами, націями, а також усередині них у процесі економічного, соціального, політичного, культурного життя і діяльності, називаються суспільними відносинами.

Не всі зв'язки, що виникають між людьми в процесі спілкування, спільної діяльності, відносять до суспільних відносин. Справді, уявіть, що ви знаходитеся в переповненому автобусі: хтось запитав у вас, коли буде потрібна йому зупинка, хтось просить вас поступитися місцем. Контакти, що виникають у цих випадках, випадкові, епізодичні. їх не відносять до суспільних відносин.

Звернемося до іншої ситуації. Ви прийшли влаштовуватися на роботу. Вам доведеться пред'явити ряд документів, можливо, пройти співбесіду, укласти договір, де обговорюються всі основні умови найму. Через подібні процедури проходить кожний, хто вирішує те ж завдання, що і ви. Такі відносини - стійко повторювані, багато в чому безособові (формальні), що зачіпають важливі сторони життя людей — і називаються суспільними. Суспільні відносини складаються у всіх сферах суспільного життя. В економіці, приміром, це відносини власності, розподілу.

Проілюструвати зв'язки між підсистемами й елементами суспільства можна різними прикладами. Так, вивчення далекого минулого людства дозволило вченим зробити висновок про те, що моральні відносини людей в умовах первісності будувалися на колективістських засадах, тобто, говорячи сучасною мовою, пріоритет завжди віддавався колективу, а не окремому індивіду. Відомо також, що моральні норми, які існували в багатьох племен у ті архаїчні часи, допускали убивство слабких членів роду (хворих дітей, старих) і навіть людожерство. Чи вплинули на уявлення людей про межі морально припустимого реальні матеріальні умови їхнього існування? Відповідь зрозуміла. Необхідність спільно добувати матеріальні блага, приреченість на швидку загибель людини, що відірвались від роду, саме в цьому варто шукати витоки колективістської моралі. Також з позицій боротьби за існування і виживання люди не вважали аморальним звільнятися від тих, хто міг стати тягарем для колективу.