2.doc Украина 19 век

9

2)

Криза середньовічних і розвиток нових соціально-економічних відносин у першій половині ХІХ ст.

Наслідки політико-адміністративних нововведень. Початок ХІХ ст. ознаменувався спробами уряду Олександра І реформувати внутрішнє життя Російської імперії. Підтверджувалася "Жалувана грамота дворянству", чим додатково зміцнювалася соціальна база самодержавства, колишні колегії замінювалися міністерствами (1802), увага громадськості концентрувалася на проекті "державних перетворень" Михайла Сперанського та інших ліберальних заходах уряду. Але багато з них залишилися тільки на папері. Після повстання декабристів царський уряд у 1826 р. за снував Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії, чим було започатковано регулярну таємну поліцію. Посилилася цензорська служба й одночасно свавілля та зловживання чиновництва. Бюрократизація всіх сторін суспільного життя набрала за царювання Миколи І небаченої раніше сили.

Тривала уніфікація управлінської системи. У 1802 р. уряд ліквідував величезну Малоросійську губернію і натомість утворив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бессарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства. Щоб ослабити позиції польської шляхти після повстання 1830 р., царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської та Подільської губерній. Через три роки Слобідсько-Українську губернію реформовано в харківську. Вся територія України була поділена на дев’ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку ХХ ст. Губернії поділялися на повіти.

Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру над окраїнами, ліквідувати їхні національні особливості та русифікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався розростанням адміністративно-чиновницького апарату й посиленням контролю над внутрішнім життям України. ключові позиції в адміністрації займали переважно російські чиновники. Панування російської мови у канцеляріях, судах і побутовому спілкуванні заможної верхівки змушувало пристосовуватися до неї й ту українську інтелігенцію, котра хотіла зберегти національну культуру.

Україна тяжко переживала спробу уряду перекласти тягар утримання армії виключно на плечі селянства. З цією метою голова департаменту військових справ Олексій Аракчеєв почав із 1817 р. насаджувати військові поселення. До 1825 р. Слобідсько-Українській, Катеринославській і Херсонській губерніях власті розмістили 16 кінних і 3 піхотних полки. З’явилися вони також у Київській та Подільській губерніях. Україна наповнилась довічними солдатами, з дитинства відірваними від своїх батьків і народу. Військовий статус регламентував усе життя поселенців – військову службу, роботу в полі, особистий час, родинні відносини, у тому числі й одруження. Однак наміри царизму спертися у своїй політиці щодо України на своєрідне яничарське військо у вигляді військових поселенців зазнали невдачі. Деспотизм, нещадна муштра й жорстока експлуатація перетворили із вірних слуг на непримиренних противників режиму. Повстання бузьких посиленців у 1917, чугуївських – у 1819, шебелинських – у 1829 р. та інші стали серйозною пересторогою для царського уряду. Коли військо починає бунтувати, влада хитається. Тому уряд у 1857 р. мусив ліквідувати військові поселення, а поселенців перевести до розряду державних селян.

Зменшення кількості поміщицьких і зростання чисельності державних селян. На початку ХІХ ст. найчисельнішу верству селянства становили кріпаки. Їхнє становище порівняно з попередніми роками погіршувалося. Дальше обезземелювання доповнювалося збільшенням різноманітних повинностей і податків. Найтяжчою формою визиску залишалася панщина. Хоч царський уряд і обмежував її трьома днями на тиждень, але поміщики навчились обминати закон. Вони продовжували давати кріпакам такі "уроки", які вимагали значно більше часу для виконання. Панщина надовго відривала селянина від власного господарства, зв’язувала його ініціативу та підприємливість. Але, доводячи кріпаків до жебрацького стану, поміщики тим самим підривали економіку й своїх маєтків. Розорений працівник був непридатний для панських ланів.

Російський уряд зробив спробу вийти з цього становища. У 1803 р. був виданий закон про так званих "вільних хліборобів". За ним поміщикам дозволялося звільняти селян із землею за викуп. Однак бажаючих дати волю кріпакам виявилось мало, і закон завис у повітрі.

Доведені до відчаю селяни тікали від своїх поміщиків на Південь, Кубань, Дон і там оголошували себе вільними людьми. Відбувався й організований відхід сільської людності з перенаселених регіонів України. Основним районом компактного переселення українців стала Кубань. Воно відбувалось своєрідними хвилями. В 1809 – 1811 рр. на її землі переїхало 66 тис., у 1821 – 1825 рр. – 48 і в 1848 – 1849 рр. – 14 тис. селян і міщан переважно з Полтавської, Чернігівської та частково Харківської губерній. Кубань заповнилася білостінними мазанками, національним українським одягом і говіркою. Зовнішньо вона мало чим відрізнялась від лівобережних українських губерній.

Чисельність поміщицьких селян на 1858 р. зменшилася до 49,9% усього селянства. Найбільше їх було на Правобережній Україні, регіоні з досить міцними кріпацькими традиціями. Прагнучи звести Україну до загальноросійського рівня розвитку, царський уряд усіляко намагався уніфікувати вільні верстви сільського населення до стану державних селян. До них належали козаки, військові, обивателі, одновірці, кіннозаводські, частково старостинські, економічні, коронні, виморочні, банківські, відписні селяни, вільні хлібороби, євреї-землероби, колоністи, кантоністи, нижні військові чини та їхні нащадки тощо. Ці верстви мали й певні регіональні особливості. На Півдні чисельність державних селян збільшувалась насамперед за рахунок різних воєнізованих груп людей, місцевих мусульман, переселенців і втікачів із центральних українських та російських земель. На Лівобережній та Слобідській Україні переважну більшість цього розряду населення становили колишні козаки та їхні нащадки, які продовжували зберігати якщо не права, то згадки про своє привілейоване становище в минулому.

Кількість державних селян постійно зростала й на 1858 р. досягла 50,1 % усього селянства. Вони мали значно ширші права ніж поміщицькі. На початку століття власті змушені були припинити передавання державних селян у приватну власність і приписування їх до казенних фабрик і заводів. У 1801 р. уряд дозволив їм купувати землі, що відкрило нові можливості для перетворення підприємливих селян на заможних землевласників. Тривалий час російський уряд забороняв державним селянам переходити до станів купецтва й міщанства, відкривати власні фабрики і заводи, займатися відкупами і підрядами. Але під тиском об’єктивних обставин та опору селян такі заборони з 1818 р. були відмінені зовсім або ж суттєво обмежені. Широкі права розпоряджатися землями мали козаки, однодвірці та іноземні колоністи.

Існувала невелика група удільних селян, що належали царській родині. Вони зосереджувалися переважно на Слобожанщині, Лівобережжі та в Катеринославщині. За своїм соціальним становищем удільні селяни наближалися до поміщицьких. Крім інших платежів, вони щороку сплачували певну суму на утримання царської сім’ї. Тільки в 1858 – 1859 рр. уряд відмінив їхню кріпосну залежність.

!!!!Суперечливий характер сільського господарства. Сільське господарство перебувало в неоднозначному становищі. З одного боку, розширювалися посівні площі під сільськогосподарські культури. Цей процес відбувався переважно за рахунок південного регіону, де вони протягом першої половини ХІХ ст. збільшились у 25 разів. Удосконалювалися технологія обробітку грунтів і знаряддя праці, господарства неминуче втягувались у товарно-грошові відносини. З іншого боку, селянські господарства центральних земель України економічно занепадали. Це проявлялось насамперед в обезземелюванні поміщицьких селян, наділи яких дедалі більше переходили у власність поміщиків. Останні на власний розсуд змінювали кращі селянські на свої гірші землі, відводили кріпакам наділи далеко від сіл. Напередодні реформи 1861 р. розміри полів уже не могли задовольнити мінімальні життєві потреби кріпаків. Господарства поміщицьких селян замість необхідних для прожиття 5 десятин мали в середньому в Подільській губернії по 1,2, а в Чернігівській до 3,6 десятин землі на ревізьку душу.

Погіршувалась економічна спроможність і державних селян. Під тиском товарно-грошових та інших чинників вони часто змушені були продавати власні землі. Особливо активно цей процес відбувався серед козаків, військових обивателів і одновірців Лівобережної України. Саме тому обезземелення державних селян цього регіону проходило швидше, ніж на Півдні. Розміри їхніх земель були більшими за наділи поміщицьких селян, але мало де доходили до рівня прожиткового мінімуму. На Лівобережжі і Правобережжі вони становили 3 – 4, 6, а на Півдні – 6,7 – 9,6 десятин. Навіть при відносно кращій забезпеченості землею господарства державних селян розорювалися, не могли сплачувати податки й перетворювалися на недоїмочні. Щоб стягнути борги, казна продавала майно, хліб, худобу боржників, віддавала їх на "роботи" місцевим багатіям або ж здавала в рекрути.

Основним заняттям українського селянства залишалося зернове землеробство. Люди вирощували різні зернові культури, але найбільше пшениці, жита, проса й гречки. Зростаюча грошова рента змушувала селян пристосовувати свої господарства до ринкових відносин. Найбільш підприємливі хазяї з цією метою вдосконалювали сільськогосподарські знаряддя праці, застосовували кращі способи обробітку грунтів тощо.Народні умільці почали виготовляти невеликі плужки для оранки земель під картоплю, спеціальні катки для закатування насіння ярових культур. Але то була тільки народна творчість, ці вироби не поширювалися далі свого села чи найближчої округи. Більшість селян продовжувала користуватися традиційними плугами, ралами, сохами та іншими знаряддями праці й застосовувала трипільну чи перелогову системи обробітку грунту. Розвиток зернового землеробства гальмувався відсутністю в переважної більшості господарств необхідної кількості тяглової сили.

Селянська земля чимдалі виснажувалась і давала щораз менші врожаї. Протягом 1839 – 1855 рр. вони зменшилися на Лівобережжі та Правобережжі до "сам" – 2,9. Тільки в окремі урожайні роки врожаї зернових забезпечували необхідну норму (3 четверті для дорослого і 1,5 четверті для дитини) споживання хлібної продукції селянської сім’ї. Дещо кращі були забезпечені селянські родини хлібом на Півдні з його більшими земельними наділами й досконалішою землеробською технологією. Особливо це стосувалось іноземних колоністів. Однак у цілому по Україні селянські господарства в 50-х роках давали до 10 % всього товарного хліба. Більше зерна надходило на ринок із господарств державних селян, іноземних колоністів і значно менше від поміщицьких селян.

Щоб здобути якісь кошти, люди почали надавати перевагу тим видам господарств, які давали більш-менш сталі прибутки. В різних регіонах вони були різними. У Полтавській та Чернігівській губерніях це вирощування конопель, тютюну, на Півдні – льону, на Правобережжі – цукрових буряків..

Майже в кожній хаті пряли пряжу, готували нитки й ткали полотняні чи шерстяні тканини. Більшість умільців, які почали професійно займатися різними промислами одержували сировину від тваринництва, рільництва тощо. У них також з’явилася певна спеціалізація.

Товарно-грошові відносини швидко вторгалися в поміщицькі господарства, або руйнуючи їх, або ж змушуючи звикати до нових умов. Підприємливі поміщики активніше застосовували на полях машини та удосконалені знаряддя праці, що сприяло підвищенню врожайності зернових і технічних культур. Плуги, культиватори, борони та іншу сільськогосподарську техніку почали поставляти поміщикам заводи Браницького на Київщині, Шмідта на Катеринославщині, Фалька в Одесі тощо. Одночасно збільшилася кількість імпортної техніки, особливо на Півдні України.

Виробничі відносини між поміщиками і кріпаками вступили в стадію кризи й уже не могли забезпечити стабільного розвитку ні феодальних, ні селянських господарств. Тому кріпаки мусили продавати, а поміщики - купувати їхню робочу силу, незважаючи на те, що вона належала їм офіційно. Щоб одержати прибуток, поміщики за певну плату відпускали своїх селян на заробітки. Найбільше використовували наймитів заповзятливі поміщики й багаті колоністи Півдня України, які мали великі площі під зерновими культурами й травами. Під час жнив у їхніх господарствах наприкінці 50-х років щорічно працювало в середньому до 300 тис. наймитів з різних губерній. Поміщики й селяни дедалі більше переконувались у перевагах договірних відносин між собою.

2!!!!!Переростання середньовічної промисловості в індустріальну. На початку ХІХ ст. промисловість була представлена переважно дрібними ремісничими майстернями феодального типу. Своєрідними острівцями серед них вирощувалися нечисельні мануфактури, відкриті в попередньому столітті. Більшість із них мала примітивну техніку й залежну робочу силу, тобто за своїм характером це були підприємства змішаного типу. Однак із проникненням купецького капіталу вони набували чіткішого буржуазного вигляду, а їхні власники виступали вже чистими підприємцями-капіталістами. Саме їм і належала головна роль у руйнуванні середньовічних і становленні нових буржуазних відносин у промисловості.

Купецький капітал глибше проникав і в таку традиційно поміщицьку галузь промисловості, як цукроваріння

Новий етап у розвитку українського сукнарства почався з 30-х років. У цей час виникають два головні його центри – в Дунаївцях на Поділлі та в Клинцях на Чернігівщині. Але якщо в Дунаївцях суконні підприємства належали переважно іноземним колоністам і були дрібними, то в Клинцях їхніми господарями були як українці, так, частково, й російські підприємці. З впровадженням машин і парових двигунів тут швидше ніж в інших регіонах почалася технічна революція в українському сукнарстві

Виробництво горілчаних напоїв майже повністю перебувало в руках поміщиків. Відносна простота одержання спиртних напоїв, їхня висока прибутковість стимулювали збільшення винокурень у поміщицьких маєтках. У своїй масі це були невеликі підприємства, на яких працювало 7-9 робітників із числа, найчастіше, кріпосних селян і вироблялося до 5 тис. відер горілки на рік. З 20-х років підприємливі власники гуралень для збільшення виходу спирту стали застосовувати парові перегонні апарати й ректифікатори. Крім того, на великих гуральнях впроваджується поділ праці, використовуються машини, що надало підприємствам мануфактурного характеру. Кількість гуралень, переважно дрібних, протягом 1844 – 1860 рр. зросла з 1,5 до 2,5 тис. Виручені від горілчаного промислу кошти йшли на економічне зміцнення господарств переважно українських поміщиків.

Більшість скляних гут на початку ХІХ ст. перейшла від багатих майстрів у власність українських поміщиків. Останні, як правило, використовували на допоміжних роботах власних селян, а на основних – вільнонайманих майстрів. Гути діяли переважно в центральних і північних районах України, багатих на необхідну сировину. На гутних підприємствах існував поділ праці, характерний для мануфактурного виробництва. Гут було небагато: на 1815 р. їх налічувалось 174, насамперед у Чернігівській, Волинській та Подільській губерніях.

Промисловий капітал швидко підпорядковував собі ті галузі, які не становили особливого інтересу для поміщиків. Ними були вовномийні, цегельні, олійні, салотопні, миловарні, свічкові майстерні тощо. Вони не вимагали великих грошових вкладень і тому були доступні для власників незначних капіталів із числа заможних міщан або дрібних торгівців. На 1860 р. їм належало, наприклад, на Катеринославщині, Херсонщині та Харківщині 128 салотопень проти 5 у 1814 р. Збільшувалася також кількість інших підприємств. Поступово вони укрупнюються й перетворюються на невеликі мануфактури з використанням вільнонайманої робочої сили. Досить поширеним на Харківщині, Одещині, Херсонщині та в інших місцевостях з розвинутим вівчарством були вовномийні. За розміром і характером праці вони були різними. На великих вовномийнях працювало по кількасот працівників, переважно жінок, й існував поділ праці.

З’являються нові галузі промисловості. Занепадає традиційне виробництво заліза з болотяних руд на Поліссі. Натомість у Донбасі зароджується плавлення заліза із залізних руд, нове явище в українській металургії.

У зв’язку зі зростанням попиту на машини з 30-х років зароджується національне машинобудування. Перше механічне підприємство на українських землях заснував у Катеринославі в 1835 р. купець А.Заславський. Подібні виробництва **почали відкривати українські підприємці й в інших місцях.

.

У першій половині XIX ст. у технічному оснащенні промислових підприємств відбувалися якісні зміни. З впровадженням машинного устаткування з 30–40-х років почалася технічна революція в національній промисловості. Машини й парові двигуни сприяли підвищенню продуктивності роботи фабрик і заводів, заклали підвалини для індустріалізації промисловості. Одночасно технічні нововведення зумовлювали нагальну заміну кріпосної робочої сили вільнонайманою.

Торгівля. Розвиток нових відносин стимулювала широко розвинута мережа торговельних закладів. Жвава щоденна торгівля відбувалась у численних міських крамницях і на недільних торгах і базарах. Лише кількість крамниць протягом 1825–1861 рр. зросла з 3,6 до 15,0 тис. Майже так само збільшився й товарообіг. У крамницях, на торгах і базарах продавалася продукція переважно місцевого виробництва, відповідно й торгівля в них обмежувалася впливом на невеликі місцеві ринки. Істотнішим був вплив на економіку України ярмаркової торгівлі. У першій половині XIX ст. Україна перетворилася на один із найбільших центрів ярмаркової торгівлі Східної Європи. Тільки в 1858 р. на її території відбулося 1953 ярмарки, або 40 % від їх загальної кількості в Росії.

Формувався український національний ринок. У його створенні велику роль відігравали як купці, так і чумаки. Причому спостерігалася тенденція до перетворення заможних чумаків на своєрідних підприємців. Розбагатівши, вони обзаводились кількома паровицями, наймали наймитів і перевозили великі партії як своїх, так і чужих вантажів, створювали підприємства, відкривали крамниці. Найбільше чумацьким промислом займалися державні селяни Харківської, Чернігівської, Полтавської та Київської губерній. Тільки в останній із них у 50-х роках налічувалося 17,5 тис. чумаків, котрим належало приблизно 70,0 тис. маж. Ними транс-портувалася значна кількість зерна, виробів із дерева, посуду, сухих фруктів, солі, сушеної та в’яленої риби, різних спецій тощо.

Набагато менше значення у розвиткові національного ринку мали водні засоби транспортування товарів. Але й у них відбувалися суттєві зміни.

На українських верфях було започатковано створення морського пароплавства. У 1828 р. миколаївські суднобудівники спустили на воду дерев’яний пароплав «Одеса» з паровою машиною на 60 к. с. Він зв’язав Одесу з містами Криму, а прибулий у 1831 р. із Петербурга пароплав «Не-ва» – з Константинополем. Поступово кількість парових суден на цих лініях збільшується. Цьому певною мірою сприяла заохочувальна політика царського уряду, який надавав пароплавним товариствам різні пільги та субсидії. Під час Кримської війни більшість пароплавів була знищена. Велику роль у відновленні торговельного пароплавства на Чорному морі та в річках його басейну відіграли «Російське товариство пароплавства і торгівлі», першим директором-розпорядником якого був М. О. Аркас.

Загострення соціальних суперечностей. Криза кріпосницької системи супроводжувалася загостренням відносин між поміщиками та селянами. Незадоволені селяни сподівалися на мирне розв’язання конфліктів зі своїми поміщиками й із цією метою зверталися зі скаргами до вищих органів влади або до царя. Віра у справедливість імператора міцно вкорінилася в свідомості селянства. Подеколи селяни відмовлялися виконувати феодальні повинності, якщо вважали їх несправедливими. Й це могло тривати досить довго. Почастішали й випадки підпалювань поміщицьких маєтків. Не добившись справедливості, най-рішучіші селяни тікали до малозаселених регіонів з кращими умовами для життя. Десятки тисяч утікачів, переважно з Правобережжя й Лівобережжя, відійшли в Бессарабію, на Південь, Кубань і Дон. Оселившись на нових землях, утікачі перетворили пустелі на квітучий край і значно розширили ареал українського етносу.

Часом селяни чинили фізичні розправи над поміщиками та управителями. Ціною життя своїх хазяїв кріпаки хотіли завоювати особисту свободу. Інколи вони об’єднувалися в загони для таких розправ. Найвідомішим ватажком кріпосних селян у 1813–1835 рр. на Правобережній Україні став Устим Кармалюк. У 1850–1851 рр. в Україні відбулося 47 великих селянських виступів.

!!!3)Наймасовішим селянським рухом у першій половині XIX ст. стала так звана Київська козаччина; її початок спонукав царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення для участі у Кримській війні. Серед людей поширилася чутка про волю для тих, хто запишеться в козаки й візьме участь у воєнних діях. Багато кріпаків кинули панську роботу й ватагами переходили від села до села, підбурюючи один одного до більш рішучих, дій. Вони чіплялися до попів, мордували їх, вимагаючи при цьому зачитати царську грамоту про волю, яку нібито ховали поміщики. Цей рух охопив понад 180 тис. чол. Заворушення почало поширюватися з Київщини на інші українські землі, й царський уряд кинув на його придушення кавалерію, піхоту й саперів. Криваві сутички військових команд із селянами відбулися в містечках Корсунь, Таганча, а також у селах Бикова Гребля й Березна. З обох сторін були вбиті й поранені, а повстання захлинулося.

Не встигло завмерти відлуння Київської козаччини, як збурилося сільське населення Катеринославщини й Херсонщини. Під впливом чуток про заклики царського уряду переселятися до Криму маса людей навесні 1856 р. рушила в «похід у Таврію за волею». 75 тис. чол. цілими селами знялися з насиджених місць і подалися на Південь у пошуках кращої долі. Дорогою мігранти розганяли невеликі загони поліції, стражників або ж військові команди. Тільки регулярні війська після кількох кровопролитних сутичок розігнали волелюбців і змусили їх повернутися назад.

На боротьбу за свої права піднімалися й робітники промислових підприємств. Вони скаржилися властям на погані умови роботи, тікали, підпалювали майстерні або ж відмовлялися виконувати ті чи інші роботи. Виступи робітників відбулися в друкарні Києво-Печерської лаври (1805), на Луганському ливарному заводі (1817–1835), в Писарівській мануфактурі на Харківщині (1817), Машівській суконній мануфактурі (1823) тощо. Тільки з допомогою військової сили підприємці припинили стихійні виступи робітників, навели лад у приміщеннях і відновили роботу підприємств.

Дальше формування буржуазії та робітництва. Криза кріпосницьких відносин супроводжувалась якісними змінами в суспільстві. Вони полягали насамперед у появі й розвитку нових верств населення, які не вписувались у традиційну структуру середньовічного суспільства. Серед них важливе місце належало буржуазії. Одним із головних джерел її формування залишалося купецтво, чисельність якого нестримно зростала. Протягом 1816–1859 рр. кількість купців збільшилася з 18,2 до 104 тис. Купцями ставали за спадковістю, до них могли належати також дворяни, поміщики, багаті майстри і селяни. Купці переходили до стану буржуа тоді, коли починали займатися підприємницькою діяльністю на основі найманої робочої сили.

Обставини змушували також багатьох поміщиків ставати на буржуазний шлях господарювання. Під впливом товарно-грошових відносин вони мусили відмовлятися від непродуктивної праці кріпаків і запрошувати на роботу наймитів. Досить часто поміщики-капіталісти наймали на роботу навіть власних селян, поєднуючи в собі таким чином риси кріпосника й буржуа. В такому ж подвійному стані перебували й ті поміщики, котрі за відповідну плату відпускали своїх кріпаків на заробітки.

Звичайних буржуа уособлювали власники промислових підприємств, які не мали залежної робочої сили, а використовували працю як особисто вільних, так і кріпосних селян, відпущених поміщиками на заробітки. Ними ставали -дворяни, поміщики, багаті представники податних станів, у тому числі й селянства. Подібне спостерігалось і в інших місцевостях. Щоправда, соціальний статус буржуазії з числа податних верств суспільства на початковому етапі її існування був нестійким. Не маючи досвіду ведення виробництва, зв’язків у промисловому й торговельному світі, вони нерідко розорялись і вибували з рядів буржуазії.

За своїм національним складом молода буржуазія України була досить строкатою. До неї належали українці, росіяни, євреї, поляки, вірмени, греки та представники інших націй. Швидко збільшувалася кількість росіян.

Продовжувалося започатковане в глибині віків формування українського робітництва. Його основним соціальним джерелом виступало селянство. Для цього склалися відповідні умови. З початком технічної революції, застосуванням парової техніки й збільшенням промислових підприємств потреба в робочій силі стала стабільною і значною. Вона загострювалась і в зв’язку з бурхливим розвитком товарного сільськогосподарського виробництва на Півдні України. Обезземелюючись і розоряючися, хлібороби мусили шукати додаткового заробітку. Значна частина зубожілих селян ще не поривала остаточно з своїм традиційним господарством, а ставала сезонними наймитами. Як правило, у весняно-літній період вони вирушали на садіння і прополку буряків, на жнива, рибальство, стрижку овець та інші роботи, а потім пізно восени чи взимку повертались із заробленими коштами додому з тим, щоб наступного року повторити все спочатку. І таких людей було дедалі більше. Наприкінці 50-х років їх налічувалося близько 200 тис. чол. Чимало сезонників згодом ставали робітниками, для яких постійні найми перетворилися на основне джерело існування.

У першій половині ХІХ ст. основна маса заробітчан подавалася на Південь України. Тут з’являються досить великі ринки робочої сили.

Незначна частина збіднілого селянства працювала по-денно й сезонно на місцевих переробних підприємствах. Цим же займалися представники й інших знедолених груп населення, зокрема відставні та достроково відпущені солдати, їхні дружини, діти, а також ремісники.

Крім тимчасових, неухильно збільшувалась кількість постійних робітників, які зосереджувалися переважно на фабриках і заводах. Постійні робітничі кадри поповнювались особисто вільними, частково кріпосними, приписними і посесійними селянами, вихідцями з робітничих і ремісничих сімей. Використовувалася також праця рекрутів.

Чисельність робітництва неухильно зростала, а відтак змінювалася й ментальність народу. Якщо, за приблизними даними, в 1825 р. налічувалося 15 тис., то в 1859 р. – 95,3 тис. робітників. Найшвидше збільшувалася кількість робітників цукрової і тютюнової промисловості Київщини й Лівобережної України, де у 1859 р. зосереджувалося понад 78 % робітничих кадрів України. Змінювався соціальний статус робітництва. Зменшувалася кількість залежних і одночасно збільшувалася кількість особисто вільних робітників. Щоправда, відсоткова частка перших іще залишалась в окремих галузях промисловості досить значною У сукнарстві, наприклад, вона становила 80 %. На поміщицьких скляних, винокурних, селітроварних і паперових заводах майже всі працюючі були кріпаками.