Контрольні питання для іспиту з Історії держави і права України (частина іі)

1. Предмет та завдання дисципліни «Історія держави і права України» (частина ІІ).

Історія держави і права України – це наукова і навчальна дисципліна, яка вивчає:

• еволюцію української державної традиції в цілому;

• розвиток механізмів державної влади в Україні;

• зародження та функціонування правової системи в цілому і окремих галузей права України.

Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні функції, які характеризують її теоретичне і практичне значення для розбудови правової демократичної держави.

1. Пізнавальна функція зводиться до пізнання та пояснення історії виникнення та розвитку держави і права України. Незнання минулого не тільки шкодить пізнанню сучасного, але і ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти в умовах сьогодення.

2. Прогностична функція виражається в визначенні стійких тенденцій розвитку історико-правових явищ.

3. Виховна функція полягає в формуванні національної свідомості, поваги до українського та інших народів, патріотизму та відданості Батьківщині.

Предметом історії держави і права України є пізнання процесу зародження і розвитку держави та права України, формування української державної традиції, вивчення державно-правових категорій та інститутів, правового становища населення, джерел права та правової системи в їхній історичній конкретності та хронологічній послідовності.

2. Лютнева революція в Росії. Тимчасовий уряд та його органи в Україні.

Після перемоги Лютневої революції Росія залишалася унітарною державою, яка ігнорувала інтереси національних регіонів. Усі управлялися з одного центру. Тимчасовий уряд Росії на чолі з Г.Львовим, утворений 2 березня 1917 р, був органом буржуазних партій і близьких до буржуазії поміщиків. Найміцніші позиції в уряді займала партія кадетів — головна партія російської буржуазії. Посаду міністра юстиції займав трудовик О.Керенський.

Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі і над Україною. Як і в інших районах, тут він спирався на політичне близькі йому елементи — членів губернських, міських і повітових управ, активістів місцевих організацій земського союзу, союзу міст, військово-промислового та біржового комітетів тощо.

Тимчасовий уряд, за задумом його організаторів, мав не тільки зосередити в своїх руках урядову владу. Він утворювався як виший орган держави в галузі законодавства, нагляду і верховного управління, який повинен був, таким чином, замінити верховну владу скинутого царя та інших вищих органів царизму. Тимчасовий комітет Державної думи, проголосивши передачу всієї влади Тимчасовому уряду, обумовив тільки неможливість видання ним законодавчих актів, які вносять докорінні зміни в державний і соціальний лад.

Апарат міністерств і відомств зазнав незначних змін. Самі міністерства — центральні органи галузевого управління — Тимчасовий уряд залишив в основному недоторканними. З числа центральних відомств царської Росії було скасоване лише міністерство імператорського двору. З утворенням першого коаліційного уряду було засновано декілька нових міністерств — пошт і телеграфів, праці, продовольства та державного піклування. Бюрократичне чиновницький апарат, наскрізь пройнятий антидемократичним духом, залишився старим навіть у міністерствах, які були передані міністрам-соціалістам.

Свою керівну участь у державному житті буржуазія зміцнювала також через особливі наради, воєнно-промислові комітети і ради при уряді та міністерствах, утворені ще на початку війни. Тимчасовий уряд зберіг, зокрема, воєнно-промислові комітети та особливі наїв ради з оборони, палива, перевезень та інші державно-монополістичні органи. Були утворені також нові наради, необхідність яких диктувалася економічною та політичною обстановкою в країні. Кожній особливій нараді доручалося визначене коло питань державного управління. 21 червня при Тимчасовому уряді була утворена економічна нарада (або Економічна рада), якій Тимчасовий уряд доручив розробку "загального плану організації народного господарства і праці", а також "законопроектів та загальних заходів по врегулюванню господарського життя". Виконавчим органом Економічної ради був Головний економічний комітет, рішення якого міг відмінити тільки Тимчасовий уряд. Головою комітету був глава уряду, а членами — представники міністерств. Ці економічні органи були бюрократичними установами, які не зробили нічого істотного, щоб подолати розруху в країні.

Новим регулюючим органом був і утворений наприкінці березня загальнодержавний продовольчий комітет, сформований замість центральних продовольчих органів, які існували при царизмі. Йому доручалася розробка продовольчого плану, керівних принципів і загальних заходів щодо продовольчої справи.

Особливі економічні наради і комітети мали свої установи на місцях, у тому числі в Україні. Так, 13 березня міністерство торгівлі та промисловості утворило Тимчасовий комітет Донецького басейну для об'єднання діяльності у цьому регіоні особливих нарад з палива, оборони, перевезень і продовольства. Особлива нарада з оборони утворила у великих економічних районах спеціальні міжзаводські наради. Такі наради функціонували, наприклад, в Катеринославському промисловому районі.

21 квітня для розв'язання земельного питання був утворений Головний земельний комітет — дорадчий орган при міністрі землеробства. Цьому органу доручалася підготовка проекту реформи, він також спрямовував діяльність місцевих земельних комітетів. Діяльність Головного земельного комітету продемонструвала нерішучість та непослідовність Тимчасового уряду в розв'язанні аграрного питання.

Юридична нарада, утворена 22 березня на основі Конституційного бюро, заснованого ЦК кадетської партії, складалася з її відомих представників. Юридичній нараді доручалося обговорення правових проблем, які поставали у зв'язку з розробкою економічних і державних планів. Тут розроблялися законопроекти для Тимчасового уряду. На Юридичну нараду покладалися також підготовчі роботи, пов'язані з відкриттям Установчих зборів.

Влада величезного центрального державного апарату, який очолювався Тимчасовим урядом, природно, повністю поширювалася і на Україну, оскільки він негайно проголосив лозунг "єдиної та неподільної" Росії.

Партійний склад комітетів був переважно кадетський. Представники меншовиків і есерів також входили до складу рад об'єднаних громадських організацій і брали участь у їх діяльності.

Буржуазія прагнула до того, щоб її органи на місцях мали вигляд законних спадкоємців влади. Голова Катеринославської земської управи на нараді земців і фабрикантів, звертаючись до губернатора, заявив, що зібрання просить "його превосходительство про утворення комітету громадських діячів... при їхньому превосходительстві" Цей місцевий орган влади в Катеринославі одержав назву "Комітет представників громадських демократичних організацій".

Буржуазія утворювала власні комітети, щоб з їх допомогою прибрати владу до своїх рук. Місцеві комітети негайно заявили про своє визнання Тимчасового уряду і зверталися до населення із закликом підкорятися цьому уряду.

Проте у деяких центрах України комітети громадських організацій поступово виходили з-під контролю Тимчасового уряду. 4 березня у приміщенні Київської міської думи було утворено Раду об'єднаних громадських організацій у складі представників від губернської, міської та повітових управ, земського союзу, союзу міст, воєнно-промислового комітету, біржового комітету, кооперативів тощо. Виконком цієї Ради протягом перших пореволюційних місяців вважався найвищою владою у місті. З будинку думи було знято біло-синьо-червоний триколір Російської імперії та вивішено жорстоко гнаний самодержавним режимом синьо-жовтий український прапор, а також прапори численних у місті національних меншин.

Громадські ради і комітети створювались в усіх губерніях України. Вони розглядалися як представницькі органи місцевої влади. Панівне становище в них зайняли представники торгово-промислових кіл і управлінської бюрократії.

У громадських комітетах, як уже зазначалось, велику роль відігравали представники партії кадетів, які спочатку користувалися в українських містах великим впливом. Партія кадетів, яка після Лютневої революції виступала за республіканську форму правління і називала себе партією народної свободи, закликала до припинення класової боротьби і доведення світової війни до переможного кінця. В Україні близьким за рядом програмних положень до партії кадетів було "Товариство українських поступовців" (ТУП), перетворене у червні 1917 р. в Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ). Але ТУП на відміну від кадетів вимагало автономії для України.

Громадські комітети утворювалися і на селі. У березні розпочалася масова ліквідація колишніх управ. Замість старих волосних управ утворювалися волосні та сільські виконавчі громадські комітети — органи Тимчасового уряду. Наприклад, було сформовано виконавчий громадський волосний комітет у с. Миропіллі Харківської губернії. Тимчасовий уряд зберіг у волосних виконкомах вплив буржуазії та ліберальних поміщиків. 20 березня він розіслав циркуляр, згідно з яким пропонувалось утворювати волосні виконавчі громадські комітети під керівництвом і наглядом комісарів уряду, а до їх складу залучати "місцевих землевласників і усі інтелігентні сили села". З волосними та сільськими громадськими комітетами співробітничали також меншовики і есери.

Великі надії у зміцненні своєї влади на місцях буржуазія покладала на органи земського і міського самоврядування. Були утворені волосні земства – зібрання і управи та дільничні міські управління (районні думи). Останні утворювалися в містах з населенням не менше 150 тис. чоловік. Вони допомагали міській думі управляти господарством в окремих районах міста. Шляхом демократизації виборів у земські та міські установи був розширений їхній склад. Цим буржуазія зміцнила своє керівне становище в земствах і думах. Проте і трудящі, особливо у містах, розширили своє представництво в думах і земствах, як, наприклад, наприкінці березня у Луганську.

Значну увагу Тимчасовий уряд приділяв формуванню охоронного апарату. Проблема його організації для локалізації революційного руху та лівоекстремістських проявів, котрі під час Лютневої революції виходили далеко за межі звичайної демократичної революції, була однією з найскладніших проблем, з якою довелося зіткнутися Тимчасовому уряду. Мала місце й реальна загроза контрреволюційного військового перевороту і встановлення реакційної військової диктатури, що теж могло призвести до ліквідації демократії.

Тимчасовий уряд санкціонував ліквідацію найбільш одіозних установ царського карального апарату — жандармерії та поліції: 6 березня 1917 p. було проголошено про ліквідацію корпусу жандармів, а 10 березня скасовано департамент поліції. Почалось формування народної міліції. У складі міністерства внутрішніх справ замість департаменту поліції було утворене Головне управління у справах міліції.

На місцях, таким чином, діяла народна міліція, підпорядкована комісарам Тимчасового уряду, та робітнича міліція, підпорядкована Радам.

Тимчасовий уряд намагався зберегти в основному стару судову систему. Головну причину недоліків судоустрою та судочинства він вбачав у відступі від буржуазної судової реформи 1864 p. і вважав за необхідне очистити судові статути від різних нашарувань пізніших контрреформ. Проте розмах революції не дозволив Тимчасовому уряду обмежитися тільки цим. Йому довелося підтвердити ліквідацію фактично зруйнованих революцією тих судових установ царизму, які були ненависні народові, — верховного кримінального суду, особливих присутствій за участю станових представників при Сенаті та судових палатах, військово-польових судів. Проте після червневої кризи військово-польові суди були відновлені Тимчасовим урядом 12 липня 1917 p. під назвою "військово-революційних" з правом виносити смертні вироки.

Основна форма дореволюційної судової організації — окружна юстиція — була залишена Тимчасовим урядом майже без змін, лише дещо розширилася її компетенція. Окружні суди навіть перетворилися в органи реєстрації спілок і товариств. Зміни у становищі засіда­телів полягали у відміні для них майнового цензу і допущенні до складу присяжних засідателів військових чинів, учителів церковно-приходських і народних шкіл та деяких інших категорій населення, які раніше були позбавлені цього права. Інші обмеження збереглися (не допускалася участь жінок, обмежувалася участь солдат і робітників).

Значної демократизації зазнала мирова юстиція. Розширилася система мирових судів — вони були впроваджені у більшості губерній європейської частини Росії. В Україні мирові суди, ліквідовані (за винятком Одеси і Харкова) на основі судово-адміністративної контрреформи 1889 p., тепер були відновлені. Збільшилася також питома вага мирової юстиції. Постановою Тимчасового уряду від 4 травня 1917 р. "Про тимчасовий устрій місцевого суду" розширювалася кримінальна і цивільна підсудність мирового суду. Тут тепер могли розглядатися цивільні позови до 1000 крб., а також кримінальні справи, по яких покарання перевищувало півтора роки тюремного ув'язнення. Мирові суди, таким чином, заступили земських начальників у сфері виконання останніми судових функцій, а також волосні суди, повітових членів окружного суду і міських суддів. Замість одноособового мирового судді утворювалася колегія у складі голови — мирового судді та двох членів суду. Щоб бути обраними в мирові судді і членами мирового суду треба було мати середню освіту і три роки попередньої державної служби.

Законом Тимчасового уряду від ЗО травня 1917 p. утворювалися суди по розгляду адміністративних справ. Згідно з цим законом у кожний повіт призначався адміністративний суддя. В губернських та обласних містах були сформовані особливі адміністративні відді­лення, а у Сенаті вищою інстанцією для адміністративних суддів став перший департамент. Вони розглядали конфлікти між державними органами, комісарами уряду та громадськими установами.

Значним демократичним, але тимчасовим заходом було санкціонування урядом, так званих, тимчасових судів, котрі утворювалися з перших днів революції на основі самодіяльності мас. Такі суди керувалися революційною совістю та власною правосвідомістю. Тимчасовий уряд вжив відповідних заходів, щоб ввести їх діяльність в рамки російської законності. Він поставив діяльність означених судів під контроль мирових суддів. 6 березня було розроблено інструкцію про тимчасові суди. Вони утворювалися у складі мирового судді, який виконував функції головуючого, і двох членів суду: одного представника від робітників і одного — від солдатів. Тимчасовим судам надавалося право розглядати справи про злочини, спрямовані проти особистої безпеки та майнових прав громадян, порядку і спокою.

На практиці тимчасові суди розглядали також інші кримінальні, а в деяких місцях — і цивільні справи. Вони виконували і функції нагляду: стежили за обґрунтованістю та правильністю тримання арештованих під вартою. Судочинство в цих судах було усним та гласним, їх вироки не підлягали оскарженню і виконувались негайно; вони могли бути скасовані лише міністром юстиції в порядку нагляду.

Суди, створені революційною творчістю народних мас, існували й в Україні. Так, у Макіївці представники шахтарів обіймали посади суддів. У Луганську при Раді бойових дружин для боротьби з провокаторами та зрадниками був утворений революційний трибунал. Судові функції іноді виконували безпосередньо Ради. Наприклад, Дружківська Рада робітничих депутатів систематично здійснювала судові функції. Катеринославський губернський комісар у травні 1917 р. в донесенні міністру внутрішніх справ Тимчасового уряду повідомляв про утворення тимчасових судів у Бахмутському повіті. Такі суди діяли в Катеринославській, Херсонській та інших губерніях України.

У травні Тимчасовий уряд повідомив про розпуск судових установ, утворених населенням за власною ініціативою. Після липневої демонстрації уряд ліквідував усі тимчасові суди.

Отже, Тимчасовий уряд зберіг частину царських судів. Старі прокурорські чини в основному теж залишилися на своїх місцях.

3. Утворення Української Центральної Ради. М. Грушевський.

Офіційною датою заснування Центральної ради як громадсько-політичного центру вважається 3 березня 1917 року. Головою Ради було обрано видатного українського історика і громадського діяча М. Грушевського.

Провідна роль у ній належала українським соціал-демократам та українським есерам. Незабаром М. Грушевський також приєднався до українських есерів. До керівництва Ради входили В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Лідери Ради прагнули до того, щоб добитися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії для України.

8 березня було опубліковано відозву "До українського народу", яка закликала зберігати спокій, обирати нових людей до органів самоврядування, збирати кошти для українського національного фонду, творити нове вільне життя.

19 березня у Києві відбулася стотисячна маніфестація під синьо-жовтими прапорами, яка ухвалила резолюцію про доручення Центральній раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом.

Для підтвердження своїх повноважень Центральна рада скликала 5—7 квітня Український національний конгрес, який В. Винниченко назвав "першим кроком по шляху організації державності".

На Конгрес прибуло 900 делегатів від багатьох губерній, а також з Москви, Петрограда, Криму, Кубані, Холмщини і Галичини. Конгрес вимагав від Росії автономії України і визначення її території, санкціонував утворення Центральної ради, як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори. До складу Ради було обрано 150 представників від усіх губерній, великих міст України, політичних партій, інших громадських організацій, а також від національних менших, які проживали в Україні. Головою Ради залишався М. Грушевський. Його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов.

Головною метою діяльності Центральної ради було єднання українського народу, відродження національної державності шляхом переговорів з Тимчасовим урядом.

4. Всеукраїнські з’їзди (військовий, селянський, робітничий) та їхня роль в процесі національно-державного відродження України.

18 травня 1917 року у Києві відкрився Перший всеукраїнський військовий з’їзд. У ньому взяли участь більше 900 делегатів українських груп, товариств і організацій армій усіх фронтів, Балтійського і Чорноморського флотів, а також окремих гарнізонів і округів України. Тривав з’їзд протягом 4 днів і 21 травня завершився.

Перший військовий з’їзд був скликаний з ініціативи Українського Військового Організаційного Комітету на чолі з полковником Глинським для координації дій українського військового руху. Основною метою з’їзду було підтвердження ухвал Національного Конгресу, який проходив місяцем раніше. Зокрема, учасники з’їзду підтримали вимогу щодо національно-територіальної автономії України, призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України, створення крайового урядового органу. Окрім того, військові підтримали організацію української армії, для чого ухвалили обрати УГВК на чолі з Симоном Петлюрою, а також накреслили заходи з українізації армії та військової освіти. Окрім того, саме Перший всеукраїнський з’їзд підтримав формування першої української військової частини – полку ім.. Б.Хмельницького, вимагаючи зарахувати до складу всіх 3200 осіб, що записалися до полку, а командиром був призначений полковник Юрій Капкан.

Протягом 1917 року у Києві відбулися ще 2 подібні з’їзди.

Перший Всеукраїнський селянський з'їзд — збори виборних представників селян, які проходили 28 травня – 2 червня (10–15 червня) 1917 року у Києві.

Підготовча робота зі скликання Першого Всеукраїнського селянського з'їзду була покладена на організаційний комітет Української селянської спілки. Обраний на початку квітня 1917, комітет розробив порядок денний та норми представництва на з’їзді, згідно з якими волость надсилала одного делегата, а повіт і губернія – по два. На з’їзд прибуло 2500 делегатів, які представляли всі губернії України та місцевості, де переважало українське населення (Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську, Катеринославську, Харківську, Херсонську, Таврійську губернії, Кубань і Донщину). Селянські делегати представляли 1000 волостей України. Понад 1500 делегатів прибули з правом вирішального голосу, решта – з дорадчим.

28 травня (10 червня) Обрано президію у складі 15 осіб і секретаріат (2 особи); мандатну комісію (12 осіб) та редколегію у складі 5 осіб. Почесним головою з’їзду делегати одностайно обрали М.Грушевського. Цього ж дня було заслухано привітання від різних організацій та інституцій, українських громад, «розкиданих по всій Росії», та партій. Розглянуто питання «Про народну освіту» та проведено вибори до Тимчасової всеукраїнської ради селянських депутатів (до затвердження чи заміни депутатів на місцях). Обрано 134 депутати (замість 212) та Тимчасовий центральний комітет Української селянської спілки з 15 осіб. Згідно з постановою з’їзду, обидві ці інституції, об’єднавшись, вливалися до складу Української Центральної Ради, де їм відводилося 212 місць з правом вирішального голосу. З'їзд обговорював питання про відносини між Українською Центральною Радою і Тимчасовим урядом, про поточний момент і ставлення до Тимчасового уряду і війни, про земельну справу в Україні, про земельні комітети, про антиукраїнське спрямування російських газет, про організацію села, про заборону О.Керенським Другого Українського військового з'їзду та інші й ухвалив по них рішення. Гострій критиці були піддані як політика Тимчасового уряду, так і діяльність Центральної Ради в цілому.

Питання про хлібну монополію, вибори до продовольчого і земельного комітетів та ревізійної комісії Української селянської спілки з’їзд доручив розглянути і вирішити новообраній Всеукраїнській раді селянських депутатів, а на УЦР було покладено:

• розробити статут української автономії;

• скликати конференцію представників недержавних націй;

• скликати український територіальний з’їзд.

Рішення Першого Всеукраїнського селянського з'їзду ввійшли складовою частиною до 242 селянських наказів, опублікованих пізніше в Декреті про землю 1917.

Перший всеукраїнський робітничій з’їзд — проходив у Києві 11—14 липня 1917 у складі понад 300 делегатів, які репрезентували близько 40 тис. організованих та неорганізованих робітників в Україні та поза її межами. З'їзд розглянув питання про поточний момент, про Установчі Збори, про автономію та федерацію, аграрне, робітниче, продовольче, освітнє. Обрав 100 кандидатів до Української Центральної Ради від Всеукраїнської Ради робітничих депутатів, з яких 70 представляли УСДРП, а 30 — УПСР. З'їзд став помітною подією в процесі творення загальноукраїнського парламенту, хоча його делегати не представляли весь робітничий клас України, через що не мали визначального впливу у Центральній Раді.

5. І Універсал Центральної Ради.

І Універсал було проголошено 10 червня 1917 року при закритті II Всеукраїнського військового з'їзду. В ньому зокрема говорилося, що "ми, Українська Центральна рада видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя". Згідно з І Універсалом Центральна рада фактично перебирала на себе державні функції, а 28 червня було створено уряд — Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком, що неабияк занепокоїло Петроград. До Києва приїхали міністри Тимчасового уряду і було досягнуто компромісу: Центральна рада підтримає Тимчасовий уряд, а Росія визнає автономію України і її уряд, не чекаючи Всеросійських установчих зборів.

6. Генеральний Секретаріат України: утворення, склад, діяльність. В. Винниченко.

Згідно з І Універсалом 28 червня 1917 року було створено перший український уряд — Генеральний секретаріат.

В документах того періоду він характеризувався як виконавчий комітет Центральної ради (Декларація Генерального секретаріату від 10 липня 1917 року), відповідальний перед Центральною радою орган (II Універсал), "правительство" (III Універсал). За IV Універсалом Генеральний секретаріат було перетворено на Раду Народних Міністрів. Генеральний секретаріат складався з Генеральних секретарств, які очолювали генеральні секретарі. Кількість генеральних секретарств то зменшувалась (до 8), то зростала (до 14). До першого складу Генерального секретаріату входило дев'ять осіб: В. Винниченко — голова і генеральний секретар внутрішніх справ, П. Христюк — генеральний писар, X. Барановський — генеральний секретар фінансів, С. Єфремов — генеральний секретар міжнаціональних справ, С. Петлюра — генеральний секретар військових справ, Б. Мартос — генеральний секретар земельних справ, В. Садовський — генеральний секретар судових справ, І. Стешенко — генеральний секретар освіти та М. Стасюк — генеральний секретар харчових справ. Після проголошення першої декларації Генерального секретаріату його склад розширився за рахунок нових членів, якими стали: В. Голубович — генеральний секретар у справах шляхів, О. Зарубін — генеральний секретар пошт і телеграфів, М. Рафес — генеральний контролер, П. Стебницький —статс-секретар у справах України при Тимчасовому уряді. Крім того, лишилися незаповненими дві нові вакансії — генерального секретаря праці й генерального секретаря торгу та промисловості.

З утворенням Генерального секретаріату було покладено початок процесу розмежування законодавчої і виконавчої влад.

29 липня 1917 року Мала рада затвердила Статут Генерального секретаріату, який М. Грушевський назвав "першою Конституцією України". Статут визначав взаємини між Генеральним секретаріатом і Малою радою, порядок діяльності уряду, законодавчу процедуру тощо. Генеральний секретаріат був підзвітним Малій раді.

Після компромісних рішень Центральної ради на переговорному процесі з Тимчасовим урядом Росії в серпні 1917 року дію Статуту було замінено на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретарству від 4 серпня 1917 року. Інструкція обмежувала діяльність українського уряду як територіально (його юрисдикція поширювалася тільки на п'ять губерній -Волинську, Київську, Подільську, Полтавську і Чернігівську так і функціонально — кількість генеральних секретарств з 14 було зменшено до 9.

За час свого існування Генеральний секретаріат провів понад 30 засідань, на яких було розглянуто біля 100 питань внутрішньої і зовнішньої політики. Найбільш часто заслуховувалися питання фінансової політики. Генеральний секретаріат підготував проекти постанов Пленуму Центральної ради про введення українського прогресивно-прибуткового оподаткування у розмірі 25 відсотків загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку по 10 коп. з десятини та одночасного оподаткування робітників і службовців у розмірі 25 відсотків одноденного заробітку.

На засіданнях Генерального Секретаріату розглядалися питання судоустрою, військового будівництва тощо. Особливе місце займали питання зовнішньої політики.

Чимало зусиль уряду потребували організаційні питання, які розглядалися майже на кожному його засіданні. Звертався Генеральний секретаріат і до питань дисципліни. Коли запізнення на його засідання стали хронічним явищем, уряд 15 вересня 1917 року приймає постанову, що встановлювала штрафи: по одному карбованцю за кожну хвилину запізнення.

12 жовтня 1917 року Генеральний секретаріат розробив і затвердив Декларацію, яка розширила його повноваження, обмежені інструкцією Тимчасового уряду. Уточнювалася компетенція секретарств і Генерального секретаріату в цілому. Свої рішення Генеральний секретаріат приймав у формі декларацій, постанов, інструкцій. Офіційним органом уряду був "Вісник Генерального секретаріату".

7. ІІ Універсал Центральної Ради.

З липня 1917 року Центральна рада приймає II Універсал. Його текст було опубліковано українською, російською, єврейською і польською мовами. У ньому заперечувалася необхідність створення українського війська, були й інші значні поступки Тимчасовому уряду. Процес національного відродження охопив широкі верстви населення. У серпні 1917 року 27 російських дивізій перейшли у табір українських збройних сил, зростає чисельність Вільного козацтва, лідером якого стає генерал П. Скоропадський. На жаль, керівництво Центральної ради залишилось глухим до патріотичного руху. Після Жовтневого перевороту в Петрограді і арешту Тимчасового уряду 27 жовтня Генеральний секретаріат України виступив з відозвою "До всіх громадян України", в якій сповістив про події в Петрограді, що загрожують здобуткам української революції. Загострилася конфронтація між Центральною радою і більшовиками України, які підтримали жовтневі події в Росії. Проте спроба "арсенальців" захопити владу в Києві успіху не мала. Центральна рада, яку підтримувала більшість населення, взяла ситуацію в свої руки.

8. Мала Рада, її компетенція.

Після лютневих подій в Петрограді центром, навколо якого згуртувались національно-патріотичні сили України, стала Українська Центральна рада.

На першому етапі Центральна рада, за словами М. Грушевського, була "Тимчасовим Українським Урядом" і фактично зосередила в собі функції і законодавчої, і виконавчої влади. Спочатку вона формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій. Планувалося, що Центральна рада припинить своє існування після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Всеукраїнський національний конгрес, що відбувся 17—21 квітня в Києві, санкціонував статус Центральної ради, як вищого територіального органу влади в Україні. Конгрес прийняв рішення, згідно з яким Центральна рада мала розвиватися як національний парламент. Формою роботи Центральної ради були пленуми. Одним з перших документів, що юридично закріпляв статус Центральної ради, був "Наказ Українській Центральній раді" від 5 травня 1917 року. В Наказі говорилося, що робота Центральної ради мала проводитися через її Загальні Збори та Комітет ради. Загальні збори поділялися на звичайні (чергові) — скликалися раз на місяць і визначали головні напрямки діяльності Ради і надзвичайні — їх скликали в разі нагальної необхідності. Загальні збори працювали посесійно. Комітет Центральної ради був постійно діючим органом, до складу якого входила Президія Ради і комісії.

Фактично, Комітет здійснював законодавчі функції в період між Загальними зборами.

12 липня Центральна рада видала постанову, яка більш детально регламентувала компетенцію Комітету, або Малої ради, як його згодом називали. Згідно з постановою Комітет визначався як постійно діючий орган, що скликав чергові Загальні збори, поповнював склад Генерального Секретаріату і, взагалі, вирішував всі "негайні справи". Чергові засідання Малої ради відбувалися раз на тиждень, а надзвичайні — "по потребі". Для прийняття законодавчого акта необхідна була присутність не менше як двох третин загальної кількості членів Малої ради.

9. Статут Генерального Секретаріату – «перша Конституція України» (М. Грушевський).

29 липня 1917 року Мала рада затвердила Статут Генерального секретаріату, який М. Грушевський назвав "першою Конституцією України". Статут визначав взаємини між Генеральним секретаріатом і Малою радою, порядок діяльності уряду, законодавчу процедуру тощо. Генеральний секретаріат був підзвітним Малій раді.

Після компромісних рішень Центральної ради на переговорному процесі з Тимчасовим урядом Росії в серпні 1917 року дію Статуту було замінено на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретарству від 4 серпня 1917 року. Інструкція обмежувала діяльність українського уряду як територіально (його юрисдикція поширювалася тільки на п'ять губерній - Волинську, Київську, Подільську, Полтавську і Чернігівську так і функціонально — кількість генеральних секретарств з 14 було зменшено до 9.

За час свого існування Генеральний секретаріат провів понад 30 засідань, на яких було розглянуто біля 100 питань внутрішньої і зовнішньої політики. Найбільш часто заслуховувалися питання фінансової політики. Генеральний секретаріат підготував проекти постанов Пленуму Центральної ради про введення українського прогресивно-прибуткового оподаткування у розмірі 25 відсотків загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку по 10 коп. з десятини та одночасного оподаткування робітників і службовців у розмірі 25 відсотків одноденного заробітку.

На засіданнях Генерального Секретаріату розглядалися питання судоустрою, військового будівництва тощо. Особливе місце займали питання зовнішньої політики.

Чимало зусиль уряду потребували організаційні питання, які розглядалися майже на кожному його засіданні. Звертався Генеральний секретаріат і до питань дисципліни. Коли запізнення на його засідання стали хронічним явищем, уряд 15 вересня 1917 року приймає постанову, що встановлювала штрафи: по одному карбованцю за кожну хвилину запізнення.

12 жовтня 1917 року Генеральний секретаріат розробив і затвердив Декларацію, яка розширила його повноваження, обмежені інструкцією Тимчасового уряду. Уточнювалася компетенція секретарств і Генерального секретаріату в цілому. Свої рішення Генеральний секретаріат приймав у формі декларацій, постанов, інструкцій. Офіційним органом уряду був "Вісник Генерального секретаріату".

10. Утворення Української Народної Республіки.

7 листопада 1917 року Центральна рада приймає III Універсал, яким проголошує утворення Української Народної Республіки у складі Російської Федерації. Ця подія мала історичне значення, оскільки юридично декларувалося відродження національної держави.

Практичне значення прийняття Центральною Радою III Універсалу і проголошення Української Народної Республіки полягало в тому, що вперше була проголошена конкретна програма перебудови українського суспільства на демократичній основі - програма, що відповідала інтересам більшості. Сам факт проголошення прогресивних і справедливих політичних і соціально-економічних реформ показав українському народу реальність досягнення національної незалежності та побудови національної демократичної держави. Цей документ відіграв важливу роль і в розвитку української національної самосвідомості, і в зміцненні демократичної спрямованості українського національного руху.

Крім того, до практичних результатів можна віднести таке:

- було завдано удар по поміщиках - соціальній опорі монархістів;

- були забезпечені умови для участі в Українській революції представників російського, єврейського, польського та інших народів;

- підвищився авторитет українського національного руху серед населення України;

Центральна Рада здобула верх над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися по допомогу до Росії.

Історичне значення прийняття Українською Центральною Радою III Універсалу і проголошення Української Народної Республіки полягало, насамперед, у такому:

- український народ вийшов на історичну арену як самостійний творець власної історії, здатний на створення своєї незалежної держави;

- був підірваний раніше недоторканний принцип «єдиної і неподільної» Росії, що сприяло національно-визвольній, антиімперській боротьбі інших народів;

- відстоювання українською владою ідеалів демократичних свобод стояло на шляху зміцнення тоталітаризму в Росії;

- велике значення для багатонаціональних Європи і Росії мало визначення шляхів справедливого вирішення проблем національних меншин в УНР;

- історичний досвід українського державного будівництва став основою для відтворення і зміцнення української державності в 1990-ті роки.

11. ІІІ Універсал Центральної Ради.

7 листопада 1917 року Центральна рада приймає III Універсал, яким проголошує утворення Української Народної Республіки у складі Російської Федерації. Ця подія мала історичне значення, оскільки юридично декларувалося відродження національної держави. Окрім цього, в Універсалі були проголошені такі основні положення:

1. конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передання земель трудовому народові без викупу;

2) встановлення 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом;

3) негайний початок мирних переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами;

4) оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертної кари як міри покарання;

5) закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування;

6) забезпечення за населенням усіх прав і свобод: свободи слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов;

7) визнання за всіма народами, які населяють Україну, "національно-персональної автономії" та рівних прав тощо.

Не отримавши підтримки на 11 Всеукраїнському з'їзді рад у Києві 4 грудня 1917 року, більшовицькі делегати на чолі з Г. П'ятаковим переїхали до Харкова і 11 грудня проголосили там утворення української радянської республіки, залишивши назву УНР. Так в Україні виникло двовладдя. Дивну позицію щодо Центральної ради зайняв радянський уряд на чолі з Леніним. Раднарком РСФРР 4 грудня 1917 року видав "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради". Заявляючи, що "Рада Народних Комісарів признає Українську Народну Республіку" право зовсім відділитися від Росії", РНК висувала різні звинувачення УНР. зокрема стосовно дій Центральної ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний секретар надіслав Раднаркомові РСФРР ноту, в якій зазначав, що не можна визнавати право народу на самовизначення і грубо порушувати це право, нав'язуючи свої норми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити "всякі словесні загравання" і приступив до активних дій.