Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Otvety_na_ekzamen_po_PVSh.docx
Скачиваний:
30
Добавлен:
20.05.2015
Размер:
226.65 Кб
Скачать
  1. Поняття системи національної освіти та її структура.

Кожна країна відповідно до свого історичного розвитку, національних традицій, умов, перспектив формує свою систему освіти.

Система освіти — це сукупність навчально-виховних і культурно-освітніх закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти, які згідно з Конституцією та іншими законами України здійснюють освіту і виховання громадян. Функціонування системи освіти забезпечується державою. У статті 53 Конституції України визначено: "Держава забезпечує доступність і безоплат­ність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам".

Структура включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту

1. Дошкільна освіта. Мають на меті забезпечення фізичного, психічного здоров’я дітей, їх всебічного розвитку, вироблення умінь, навичок, необхідних для подальшого навчання. її здійснюють дошкільні навчальні заклади: ясла, ясла-садки, дитячі садки, ясла-садки компенсуючого типу, будинки дитини, дитячі будинки інтернатного типу, ясла-садки сімейного типу, ясла-садки комбінованого типу, центри розвитку дитини, дитячі будинки сімейного типу.

2. Загальна середня освіта. Основним видом закладів, у яких здобувається загальна середня освіта, є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова школа, що забезпечує початкову загальну освіту, другий — основна школа, що за­безпечує базову загальну середню освіту, третій — старша школа, що забезпечує повну загальну середню освіту. Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об´єднань. Для здобуття загальної середньої освіти можуть створюватися вечірні (змінні) школи, а також класи, групи з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах. Повна загальна освіта в Україні є обов’язковою.

3. Позашкільна освіта. До позашкільних закладів освіти належать палаци, будинки, центри, станції дитячої та юнацької творчості, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані мистецькі заклади освіти, бібліотеки, дитячі театри, парки, оздоровчі центри та інші заклади. Ця освіта спрямовуються на розвиток здібностей, талантів у дітей, учнівської та студентської молоді, задоволення їх інтересів, духовних запитів і потреб у професійному самовизначенні.

4. Професійно-технічна освіта. Зорієнтована на здобуття професії, перепідготовку, підвищення професійної кваліфікації Професійно-технічними закладами освіти є: професійно-технічне училище, професійно-художнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне училище, навчально-виробничий центр, центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів, навчально-курсовий комбінат, інші типи закладів, що надають робітничу професію.

5. Вища освіта. Вища освіта забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку, здобуття громадянами освітньо-кваліфікаційних рівнів відповідно до їх покликань, інтересів і здібностей, удосконалення наукової та професійної підготовки, перепідготовку та підвищення їх кваліфікації. Вищими закладами освіти є: технікум (училище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет. Для вищих закладів освіти встановлено чотири рівні акредитації: І – технікум, училище, інші прирівняні до них вищі заклади освіти; ІІ – коледж, інші прирівняні до нього вищі заклади освіти; ІІІ і ІY рівні ( залежно від наслідків акредитації) – інститут, консерваторія, академія, університет.

6. Післядипломна освіта. Сприяє одержанню нової кваліфікації, нової спеціальності та професії на основі раніше здобутої у закладі освіти і досвіду практичної роботи, поглибленню професійних знань, умінь за спеціальністю, професією. До закладів післядипломної освіти належать: академії, інститути (центри) підвищення кваліфікації, перепідготовки, вдосконалення; навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти (філії, факультети, відділення та ін.); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.

7. Аспірантура.

8.Докторантура.

9.Самоосвіта. Для самоосвіти громадян державними органами, підприємствами, установами, організаціями, об´єднаннями громадян, громадянами створюються відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіонавчальні програми тощо.

Виходячи зі структури освіти, в Україні встановлено відповідні освітні рівні:

початкова загальна освіта;базова загальна середня освіта;повна загальна середня освіта;професійно-технічна освіта;базова вища освіта;повна вища освіта.

Законом України "Про освіту" встановлено також освітньо-кваліфікаційні рівні:

  1. кваліфікований робітник; 2)молодший спеціаліст;3)бакалавр;4)спеціаліст, магістр.

  1. Вищі заклади освіти в Україні.

Відповідно до ЗУ «Про вищу освіту»:

вищий навчальний заклад(ВНЗ) - освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність;

Види ВНЗ відповідно до форми власності:

  • ВНЗ державної форми власності - вищий навчальний заклад, заснований державою, що фінансується з державного бюджету і підпорядковується відповідному центральному органу виконавчої влади;

  • ВНЗ, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим, - вищий навчальний заклад, заснований органами

влади Автономної Республіки Крим, що фінансується з бюджету Автономної Республіки Крим і підпорядкований органам влади Автономної Республіки Крим;

  • ВНЗ комунальної форми власності - вищий навчальний заклад, заснований місцевими органами влади, що

фінансується з місцевого бюджету і підпорядкований місцевим органам влади;

  • ВНЗ приватної форми власності - вищий навчальний заклад, заснований на приватній власності і

підпорядкований власнику (власникам);

Основною метою діяльності вищого навчального закладу є забезпечення умов, необхідних для отримання особою вищої освіти, підготовка фахівців для потреб України.

Вищий навчальний заклад є юридичною особою, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді.

Встановлюються такі рівні акредитації вищих навчальних закладів:

1) підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста;

2) підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста та за напрямами підготовки освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра;

3) підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, а також за окремими спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня

магістра;

4) підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста, магістра.

Типи ВЕЗ відповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні:

1) університет - багатопрофільний вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність.

Можуть створюватися класичні та профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі, культурологічні тощо) університети;

2) академія - вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

3) інститут - вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університету, академії, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

4) консерваторія (музична академія) - вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у галузі культури і мистецтва - музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

5) коледж - вищий навчальний заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки (якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи навчально-науково-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

6) технікум (училище) - вищий навчальний заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями, і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Державному вищому навчальному закладу четвертого рівня акредитації відповідно до законодавства може бути надано статус національного.

Національному вищому навчальному закладу за рішенням Кабінету Міністрів України може бути надано повноваження:

укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення для потреб вищого навчального закладу;

приймати рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ, організацій, структурних підрозділів вищого навчального закладу;

вносити пропозиції щодо передачі об'єктів вищого навчального закладу до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, у комунальну власність та передачі об'єктів комунальної власності у державну власність і віднесення їх до майна вищого навчального закладу;

виступати орендодавцем нерухомого майна, що належить вищому навчальному закладу;

встановлювати і присвоювати вчені звання доцента чи професора вищого навчального закладу;

визначати та встановлювати власні форми морального та матеріального заохочення працівників вищого навчального закладу.

  1. Напрями діяльності національного вищого закладу освіти.

Провадження освітньої діяльності, яка включає навчальну, виховну, наукову, культурну, методичну діяльність.(відповідно законодавства)

Основні напрями діяльності ВНЗ (Педагогіка вищої школи - Туркот Т.I.):

- підготовка фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів;

- підготовка та атестація наукових, науково-педагогічних кадрів;

- науково-дослідна робота;

- спеціалізація, підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів;

- культурно-освітня, методична, видавнича, фінансово-господарська, виробничо-комерційна робота;

- здійснення зовнішніх зв'язків. + Питання 2 остання теза.

  1. Права та обов’язки студентів як учасників навчально-виховного процесу(НВП).

Навчально-виховний процес - система організації навчально-виховної, навчально-виробничої діяльності, визначеної навчальними, науковими, виховними планами (уроки, лекції, лабораторні заняття, час відпочинку між заняттями, навчальна практика, заняття з трудового, професійного навчання і професійної орієнтації, виробнича практика, робота у трудових об'єднаннях, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, походи, екскурсії, спортивні змагання, перевезення чи переходи до місця проведення заходів тощо).

Навчально-виховний процес забезпечує можливість:

здобуття особою знань, умінь і навичок у гуманітарній, соціальній, науково-природничій і технічній сферах;

інтелектуального, морального, духовного, естетичного і фізичного розвитку особи, що сприяє формуванню знаючої, вмілої та вихованої особистості.

Студент (слухач) - особа, яка в установленому порядку зарахована до вищого навчального закладу і навчається за денною (очною), вечірньою або заочною, дистанційною формами навчання з метою здобуття певних освітнього та освітньо-кваліфікаційного рівнів.

Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах(студенти (слухачі), курсанти, екстерни, асистенти-стажисти,

інтерни, клінічні ординатори, здобувачі, аспіранти (ад'юнкти) та докторанти), мають право на (ст.54, ЗУ «Про вищу освіту»):

вибір форми навчання;

безпечні і нешкідливі умови навчання, праці та побуту;

трудову діяльність у поза навчальний час;

додаткову оплачувану відпустку у зв'язку з навчанням за основним місцем роботи, скорочений робочий час та інші пільги, передбачені законодавством для осіб, які поєднують роботу з навчанням;

користування навчальною, науковою, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою вищого навчального закладу;

участь у науково-дослідних, дослідно-конструкторських роботах, конференціях, симпозіумах, виставках, конкурсах, представлення своїх робіт для публікацій;

участь в обговоренні та вирішенні питань удосконалення навчально-виховного процесу, науково-дослідної роботи, призначення стипендій, організації дозвілля, побуту, оздоровлення;

надання пропозицій щодо умов і розмірів плати за навчання;

участь у об'єднаннях громадян;

участь у діяльності органів громадського самоврядування вищого навчального закладу та факультетів, Вченої ради вищого навчального закладу та факультетів, органів студентського самоврядування;

обрання навчальних дисциплін за спеціальністю в межах, передбачених освітньо-професійною програмою підготовки та робочим навчальним планом;

участь у формуванні індивідуального навчального плану;

моральне та (або) матеріальне заохочення за успіхи у навчанні та активну участь у науково-дослідній роботі;

захист від будь-яких форм експлуатації, фізичного та психічного насильства;

безкоштовне користування у вищих навчальних закладах бібліотеками, інформаційними фондами, послугами навчальних, наукових, медичних та інших підрозділів вищого навчального закладу;

канікулярну відпустку тривалістю не менше ніж вісім календарних тижнів.

Студенти вищих навчальних закладів мають право на отримання стипендій, призначених юридичними та фізичними особами, які направили їх на навчання, а також інших стипендій відповідно до законодавства.

Студенти вищих навчальних закладів, які навчаються за денною (очною) формою навчання, мають право на пільговий проїзд у транспорті, а також на забезпечення гуртожитком у порядках, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Особи, які навчаються у вищих навчальних закладах, зобов'язані(ст.55, ЗУ «Про вищу освіту»):

додержуватися законів, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу;

виконувати графік навчального процесу та вимоги навчального плану.

  1. Право та обов’язки науково-педагогічних працівників.

Науково-педагогічна діяльність - педагогічна діяльність у вищих навчальних закладах та закладах післядипломної освіти III-IV рівнів акредитації, пов'язана з науковою та (або) науково-технічною діяльністю;

Науково-педагогічні працівники - особи, які за основним місцем роботи у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації професійно займаються педагогічною діяльністю у поєднанні з науковою та науково-технічною діяльністю (ст..47 ЗУ «Про вищу освіту»).

Права педагогічних та науково-педагогічних працівників (ст.55 ЗУ «Про освіту»+ ..50 ЗУ «Про вищу освіту»).):

захист професійної честі, гідності;

вільний вибір форм, методів, засобів навчання, виявлення педагогічної ініціативи;

індивідуальну педагогічну діяльність;

участь у громадському самоврядуванні;

участь у об'єднаннях громадян;

користування подовженою оплачуваною відпусткою;

забезпечення житлом у першочерговому порядку, пільгові кредити для індивідуального і кооперативного будівництва;

придбання для працюючих у сільській місцевості основних продуктів харчування за цінами, встановленими для працівників сільського господарства;

одержання службового житла;

одержання державних стипендій;

підвищення кваліфікації, перепідготовку, вільний вибір змісту, програм, форм навчання, закладів освіти, установ та організацій, що здійснюють підвищення кваліфікації і перепідготовку.

Обов’язки педагогічних та науково-педагогічних працівників (ст..56 «Про освіту»+ ..51 ЗУ «Про вищу освіту»).):

постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну культуру;

забезпечувати умови для засвоєння вихованцями, учнями, студентами, курсантами, слухачами, стажистами, клінічними ординаторами, аспірантами навчальних програм на рівні обов’язкових вимог щодо змісту, рівня та обсягу освіти, сприяти розвиткові здібностей дітей, учнів, студентів;

настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, відданості, патріотизму, гуманізму, доброти, стриманості, працелюбства, поміркованості, інших доброчинностей;

виховувати у дітей та молоді повагу до батьків, жінки, старших за віком, народних традицій та звичаїв, національних, історичних, культурних цінностей України, її державного і соціального устрою, дбайливе ставлення до історико-культурного та природного середовища країни;

готувати учнів та студентів до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами;

додержувати педагогічної етики, моралі, поважати гідність дитини, учня, студента;

забезпечувати високий науково-теоретичний і методичний рівень викладання дисциплін у повному обсязі освітньої програми відповідної спеціальності;

додержуватися законів, статуту та правил внутрішнього розпорядку вищого навчального закладу.

захищати дітей, молодь від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, запобігати вживанню ними алкоголю, наркотиків, іншим шкідливим звичкам.

  1. Освітньо-кваліфікаційні рівні.

освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти (ст..1 ЗУ «Про вищу освіту»)- характеристика вищої освіти за ознаками ступеня сформованості знань, умінь та навичок особи, що забезпечують її здатність виконувати завдання та обов'язки (роботи) певного рівня професійної діяльності;

ст..1 ЗУ «Про вищу освіту» встановлює такі освітньо-кваліфікаційні рівні:

молодший спеціаліст;бакалавр; спеціаліст, магістр.

Молодший спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула неповну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Особам, які завершили навчання в акредитованому вищому професійному училищі, центрі професійно-технічної освіти, може присвоюватись освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за відповідним напрямом (спеціальністю), з якого також здійснюється підготовка робітників високого рівня кваліфікації.

Особи, які мають базову загальну середню освіту, можуть одночасно навчатися за освітньо-професійною програмою підготовки молодшого спеціаліста і здобувати повну загальну середню освіту.

Бакалавр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі повної загальної середньої освіти здобула базову вищу освіту, фундаментальні і спеціальні уміння та знання щодо узагальненого об'єкта праці (діяльності), достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

Особи, які в період навчання за освітньо-професійною програмою підготовки бакалавра у вищих навчальних закладах другого - четвертого рівнів акредитації припинили подальше навчання, мають право за індивідуальною програмою здобути освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста за однією із спеціальностей, відповідних напряму підготовки бакалавра, у тому самому або іншому акредитованому вищому навчальному закладі.

Спеціаліст - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання завдань та обов'язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістра може здійснюватися на основі освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста.

  1. Нормативно-правова база організації навчального процесу у вищих закладах освіти України.

Навча́льний проце́с — це система дидактичних, методичних та організаційних заходів, спрямованих на реалізацію освітньої програми(курс навчання).

Нормативно-правова база організації навчального процесу у вищих закладах базується на Конституції України(Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.ст.53) і складається з законів України "Про освіту", "Про наукову і науково-технічну діяльність", « Про вищу освіту». Під час організації навчально-виховного процесу вищий навчальний заклад керується державними стандартами(сукупність норм, які визначають вимоги до освітнього (кваліфікаційного) рівня), затвердженими Міністерством освіти і науки України, які відображають зміст навчання у вищій школі відповідно до напрямів та спеціальностей. Нові державні стандарти розробляються відповідно до Закону України "Про вищу освіту". Згідно з державними стандартами (або їх проектами) кафедрами вищого навчального закладу затверджуються робочі навчальні плани(нормативним документом, що визначає організацію навчального процесу в конкретному напрямку освітньої або кваліфікаційної підготовки) і програми, розроблені на основі освітньо-професійних програм.

Навчальний план - це нормативний документ вищого навчального закладу, який складається на підставі освітньо-професійної програми та структурно-логічної схеми підготовки і визначає перелік та обсяг нормативних і вибіркових навчальних дисциплін, послідовність їх вивчення, конкретні форми проведення навчальних занять та їх обсяг, графік навчального процесу, форми та засоби проведення поточного і підсумкового контролю.

Навчальний план затверджується керівником вищого навчального закладу.

Для конкретизації планування навчального процесу на кожний навчальний рік складається робочий навчальний план.

Робочі програми мають враховувати останні досягнення виробництва, науки, техніки і культури на сучасному етапі. Під час складання робочих програм необхідно забезпечити взаємозв'язок між дисциплінами спеціальності, а також перелічити теми, відведені на самостійне вивчення студентами вищого навчального закладу.

У робочих програмах подають розподіл годин за видами навчальних занять, конкретний перелік лабораторних і практичних занять, зміст курсових проектів (робіт), список основних і додаткових літературних джерел, що рекомендуються студентам з кожної теми, а також форми контролю за роботою студентів.

  1. Права та обов’язки керівника вищого навчального закладу.

Керівник - ректор (президент), начальник, директор тощо, має такі повноваження (ст..32 ЗУ «Про вищу освіту»):

вирішує питання діяльності вищого навчального закладу, затверджує його структуру і штатний розпис;

видає накази і розпорядження, обов'язкові для виконання всіма працівниками і структурними підрозділами вищого навчального закладу;

представляє вищий навчальний заклад у державних та інших органах, відповідає за результати його діяльності перед органом управління, у підпорядкуванні якого перебуває вищий навчальний заклад;

є розпорядником майна і коштів;

виконує кошторис, укладає угоди, дає доручення;

приймає на роботу та звільняє з роботи працівників;

забезпечує охорону праці, дотримання законності та порядку;

визначає функціональні обов'язки працівників;

формує контингент осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі;

відраховує та поновлює на навчання осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі, за погодженням з органами студентського самоврядування;

контролює виконання навчальних планів і програм;

контролює дотримання всіма підрозділами штатно-фінансової дисципліни;

забезпечує дотримання службової та державної таємниці;

здійснює контроль за якістю роботи викладачів, організацією навчально-виховної та культурно-масової роботи, станом фізичного виховання і здоров'я, організовує побутове обслуговування учасників навчально-виховного процесу та інших працівників вищого навчального закладу;

разом із профспілковими організаціями подає на затвердження вищому колегіальному органу громадського самоврядування вищого навчального закладу правила внутрішнього розпорядку та колективний договір і після затвердження підписує його.

Керівник вищого навчального закладу відповідає за провадження освітньої діяльності у вищому навчальному закладі, за результати фінансово-господарської діяльності, стан і збереження будівель та іншого майна.

Для вирішення основних питань діяльності відповідно до статуту керівник вищого навчального закладу створює робочі та дорадчі органи, а також визначає їх повноваження.

Керівник вищого навчального закладу щорічно звітує перед власником (власниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) та вищим колегіальним органом громадського самоврядування вищого навчального закладу.

Керівник вищого навчального закладу відповідно до статуту може делегувати частину своїх повноважень своїм заступникам та керівникам структурних підрозділів.

  1. Проблеми і тенденції змін світової віщої освіти+11 питання.

Суть світової кризи вищої освіти вчені вбачають у тому, що стан освіти не задовольняє вимог суспільства, а відтак вона не стає провідником прогресу. Система освіти, що існуює сьогодні, здебільшого зорієнтована на минулий досвід. Водночас вона недостаньо використовує набутий досвід, слабо орієнтується на майбутнє, не вичерпує свого потенціалу щодо формування у студентів проектної детермінації майбутнього, відповідальності за нього, віри в себе, впевненості в своїх професійних здібностях щодо впливу на розвиток суспільства.

Інновації в системі вищої освіти пов'язані з внесенням змін у традиційну масову практику. Розглянемо провідні тенденції оновлення світового освітнього простору.

Перша тенденція — орієнтація більшості країн на перехід від елітної освіти до високоякісної освіти для всіх.

Друга тенденція — поглиблення міждержавного співробітництва у галузі освіти, яке залежить від потенціалу національної системи освіти і від рівня умов партнерства держави й окремих учасників.

Третя тенденція — збільшення гуманітарної складової у світовій освіті в цілому за рахунок введення людино орієнтованих наукових і навчальних дисциплін: політології, психології, соціології, культурології, екології, ергономіки, економіки.

Четверта тенденція — значне поширення нововведень за умов збереження національних традицій, що склалися, та національної ідентичності країн і регіонів.

  1. Недержавний сектор вищої освіти.

ВНЗ, що перебуває у власності Автономної Республіки Крим, - вищий навчальний заклад, заснований органами

влади Автономної Республіки Крим, що фінансується з бюджету Автономної Республіки Крим і підпорядкований органам влади Автономної Республіки Крим;

ВНЗ комунальної форми власності - вищий навчальний заклад, заснований місцевими органами влади, що

фінансується з місцевого бюджету і підпорядкований місцевим органам влади;

ВНЗ приватної форми власності - вищий навчальний заклад, заснований на приватній власності і

підпорядкований власнику (власникам);

  1. Специфіка реформування вищої освіти України. Головні напрями реформування.

Реформування вищої освіти передбачає + 9 питання:

перехід до динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, що дасть змогу задовольняти можливості особистості в набутті певного освітнього та кваліфікаційного рівня за бажаним напрямом відповідно до її здібностей та забезпечити її мобільність на ринку праці;

формування мережі вищих навчальних закладів, яка за формами, програмами, термінами навчання і джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби кожної людини і держави в цілому;

підвищення освітнього і культурного рівня суспільства, створення умов для навчання протягом усього життя;

піднесення вищої освіти України до рівня вищої освіти в розвинутих країнах світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство.

Болонський процес — система заходів європейських державних установ (рівня міністерств освіти), університетів, міждержавних і громадських організацій, пов'язаних із вищою освітою, спрямована на структурне реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень з метою створення до гою р. європейського наукового й освітянського простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підвищення конкурентоспроможності європейської вищої школи.

прийняття системи зрозумілих і порівнюваних наукових ступенів;

Включає в себе:

збагачення національної системи освіти передовим досвідом інших країн у контексті загальноєвропейських, світових освітніх процесів;

- визначення стратегії і пріоритетів у підготовці фахівців вищої кваліфікації відповідно до глобальних і регіональних соціально-економічних та демографічних процесів;

- упровадження інноваційних, прогресивних форм організації навчально-виховного процесу з урахуванням новітніх інформаційних та освітніх технологій;

- напрацювання досвіду організації підготовки спеціалістів за різними формами (дистанційної, заочної та ін.) освіти;

- удосконалення методичного, організаційно-технічного забезпечення навчального процесу;

- зміна парадигми підготовки сучасних науково-педагогічних працівників відповідно до завдань та основних особливостей розвитку національної системи освіти;

- упровадження нових форм підвищення кваліфікації викладачів ВНЗ, сучасних керівників, спеціалістів народного господарства.

У травні 2005 р. в м. Бергені на четвертій зустрічі європейських міністрів, що відповідають за вищу освіту, Україна офіційно приєдналася до Болонського процесу.

  1. Головні системи вищої освіти. Німеччина.

Есть несколько типов ВУЗов в Германии: 1)университеты; 2)специальные институты (медицинский, педагогический и т.д.); 3) высшие школы искусств и музыки; 4)высшие школы прикладных наук; 5) профессиональные академии

Университеты: курс разделен на два этапа: базовый (3-4 семестра), по итогам которого присваивается степень лиценциата, и основной (4-6 семестров), по итогам которого присваивается степень магистра (студенты технических специальностей вместо этой степени получают диплом специалиста). Помимо окончания основного курса университета, выпускник должен защитить дипломную работу или диссертацию. Государственный диплом, выдаваемый университетами и приравненными к ним высшими учебными заведениями Германии, дает право работать по профессиям, требующим высшего образования. После получения государственного диплома и степени магистра выпускники германских вузов могут сдать экзамен или защитить диссертацию на степень доктора. Эту степень могут получить только те студенты, которые имели преподавательскую практику и сдали предварительные квалификационные экзамены.

Высшие школы: студенты проходят обучение в сокращённые сроки (3-4 года) и получают знания в области инженерного дела, экономики и менеджмента, сельского хозяйства, компьютерных специальностей. В отличие от университетов и институтов эти заведения не имеют право присваивать докторские степени. По окончании обучения присваивается академическая степень(2 уровень), т.е. диплом инженерных наук.

Профессиональные академии: дают образование третьего уровня. Здесь обучение сочетается с практической подготовкой на производстве. По окончании курса обучения студенты получают диплом, который требуется для большинства профессий в области бизнеса и промышленности (2 и 3 уровни). Здесь студенты обучаются и одновременно работают по изучаемой специальности. Получают степень на уровне бакалавра. Обучение длится 3 года, 6 семестров (2 года - основное обучение + 1 год - продвинутое обучение).

  1. Роль вищої освіти в сучасну епоху.

Основна мета освіти полягає в тому, щоб засобами різних форм і методів навчання і виховання підготувати студентів до активної участі в соціальному житті; створити умови для розвитку особистості, здатної не тільки практично оцінювати ситуацію і адаптуватися до соціальних змін, а й оригінально мислити, генералізувати і реалізувати ідеї, продукувати власні, намічати шляхи позитивних перетворень, проявляти ініціативу і творчість. Стабільне функціонування держави, її безпека, незалежність і добробут народу залежать від того, наскільки якісно вища освіта виконує свої функції.

Основними функціями вищої освіти є гуманістична, аксіологічна, соціокультурна, соціально-адаптивна, соціально-мобільна (стратифікаційна), інноваційна, соціально-інтегративна, прогностична. Вища освіта зорієнтована на людину, забезпечення її існування, розвитку, самореалізації (гуманістична функція); є цінністю світової і національної культур (аксіологічна функція); допомагає людині оволодіти культурою свого народу на основі врахування зв'язків з національними культурами інших народів і світової культури загалом (соціокультурна функція); сприяє адаптації людини до соціуму, що динамічно змінюється, а також до професійної діяльності (соціально-адаптивна функція); змінює статусно-рольові форми взаємодії людей (соціально-мобільна функція); оновлює арсенал знань і способів діяльності людини, формує базис її науково-дослідницької діяльності (інноваційна функція); залучає людей до інтегративної освітньої, наукової, виробничої діяльності, надає досвід інтеграції навчальних, наукових, практичних знань і вмінь, відкриває значні потенційні можливості цього процесу (соціально-інтегративна функція); розкриває сутність майбутньої професії, стабілізує потребу людини в її отриманні, сприяє прояву перспективи професійного розвитку і особистісного зростання людини (прогностична функція).

Розвиток інтелектуального і морального потенціалу людської спільноти уможливить гуманне використання резервів природи і суспільства; стимулюватиме пошук і використання раціональних засобів і способів отримання матеріальних благ; активізуватиме участь людей у розв'язанні глобальних проблем, таких як бідність, голод, неграмотність, збільшення розриву між розвиненими країнами і тими, що розвиваються, охорона навколишнього середовища тощо.

Інтеграція вищої освіти і фундаментальної науки сприяє створенню нових технологій для взаємовигідної міжнародної співпраці.

Таким чином, вища освіта є пріоритетною галуззю, яка забезпечує стабільне функціонування і розвиток усіх сфер життєдіяльності суспільства.

  1. Місце і роль юридичного віщого навчального закладу в українському освітньому просторі.

Надо сочинять…..

Именно на юристов во всем мире возложена защита жизни, чести и достоинства граждан, от них, в значительной степени, зависит и эффективная работа всех звеньев государственного и хозяйственного механизма.

В настоящее время нет в мире страны, которая не хотела бы обеспечить общественную и государственную деятельность хорошо подготовленными кадрами, в первую очередь, обладающими необходимыми знаниями в правовой сфере. Профессиональные юридические знания необходимы как специалисту, осуществляющему свою профессиональную деятельность в правовом поле, так и руководителю, предпринимателю самого широкого профиля, так как все виды деятельности в правовом государстве реализуются в правовой форме.

Учение вузов непосредственно участвуют в разработке нормативно-правових актов.

  1. Педагогіка вищої школи як наука+17 питання

Свою назву педагогіка отримала від грецьких слів "пайдос" - дитя і "аго" - вести, що у дослівному перекладі означає "дітоводіння". У Давній Греції педагогами називали рабів, які доглядали дітей аристократів та супроводжували їх до школи. Пізніше педагогами стали називати осіб, котрі навчали і виховували дітей. Нині поняття "педагогіка" розширилося і охоплює сукупність теоретичних і прикладних наук, що досліджують процеси навчання, виховання і розвитку людини протягом життя.

Нині педагогіку розглядають як науку і практику навчання і виховання людини на всіх етапах її особистісного і професійного розвитку.

Педагогіка - наука про педагогічні закономірності, сутність, принципи, методи і форми навчання, виховання, розвитку і професійної підготовки конкретної людини, колективу в інтересах успішної діяльності.

Педагогіка вищої школи — галузь педагогічної науки, яка вивчав педагогічні закономірності й засоби організації та здійснення освітнього процесу (самоосвіти), навчання, виховання (самовиховання), розвитку (саморозвитку) і професійної підготовки студентів (слухачів) до певного виду діяльності й суспільного життя.

Тому предмет педагогіки вищої школи охоплює:

■ вищий навчальний заклад як педагогічну систему;

■ функціонування та ефективність педагогічного процесу у вищому навчальному закладі;

■ педагогічну діяльність науково-педагогічних працівників, "їхню професійно-педагогічну підготовку;

■ педагогічні закономірності формування й розвитку особистості студента;

■ процес вищої освіти і самоосвіти;

■ навчання у вищому навчальному закладі;

■ виховання і самовиховання студентів;

■ моральну і психологічну підготовку;

■ форми, методи і педагогічні технології у вищому навчальному закладі;

■ педагогічні аспекти неперервної самостійної роботи студентів під час навчання у ВНЗ та після його закінчення;

■ особистість науково-педагогічного працівника;

■ педагогічні особливості взаємодії студентів і науково-педагогічних працівників у педагогічному процесі ВНЗ у ході реалізації завдань Болонської конвенції;

■ колектив (соціальну групу) науково-педагогічних працівників кафедр, факультетів, ВНЗ;

■ студентські колективи (соціальні групи). Докорінні зміни, що сталися в соціально-економічних

Основні завдання педагогіки вищої школи полягають у:

- вивченні і порівняльному аналізі соціально-історичних характеристик вищої освіти в Україні і освітніх системах інших країн;

- виробленні методологічних, теоретичних, методичних засад вищої освіти;

- формуванні концепцій змісту освіти і навчального процесу у ВНЗ відповідно до сучасних вимог;

- розробці та упровадженні інноваційних форм, методів, методик, технологій навчання і виховання в педагогічний процес сучасних ВНЗ;

- розкритті педагогічних закономірностей формування творчої особистості викладача вищої школи та особистості студента як майбутнього фахівця і громадянина;

- розв'язанні проблем демократизації, гуманізації та гуманітаризації сучасної системи вищої освіти.

Педагогіка вищої школи виконує такі функції:

аналітичну (теоретичне вивчення, опис, аналіз педагогічних явищ і процесів, причинно-наслідкових зв'язків; (аналіз, узагальнення та інтерпретація і оцінка педагогічного досвіду);

прогностичну (забезпечення наукового обґрунтування цілей, планування педагогічного процесу, ефективного керівництва освітньою політикою);

проективно-конструктивну (розробка нових технологій та втілення результатів досліджень).

Педагогіка вищої школи є теоретичною і прикладною наукою. Як теоретична наука вона відображає причинно наслідкові відношення і зв'язки у вихованні, навчанні і науковій підготовці майбутніх спеціалістів. Така теорія являє собою систему ідей, що слугують обґрунтуванням і керівництвом до дії. А також показує раціональні шляхи, спрямовує роботу вищої школи у бік бажаної мети, виявляє таку систему дій, яка найкращим чином задоволь­няла і відповідала б поставленим цілям.

Як практична наука педагогіка вищої школи вказує на застосування теоретичних положень, шляхів реалізації законів і закономірностей, принципів у практичній діяльності педагогічних працівників.

Педагогіка вищої школи має таку структуру: загальні основи педагогіки, теорія виховання, дидактика, теорія управління (менеджмент).

  1. Основні категорії ПВШ їх визначення.

Автори В.М.Галузинський, М.В.Євтух поділяють категорії на три види:

А) Методологічні категорії: педагогічна теорія, педагогічна концепція, педагогічна ідея, педагогічна закономірність, педагогічний принцип.

Педагогічна теорія- система науково-педагогічних знань, яка описує і пояснює елементи реальної педагогічної діяльності у вищому навчальному накладі. Складовими елементами педагогічної теорії є педагогічні ідеї, педагогічні поняття, педагогічні концепції, педагогічні закономірності і педагогічні принципи. Теорія узагальнює їх в окремих явищах. На основі теорії будується методика навчально-виховної роботи у вищому навчальному закладі.

Педагогічна концепція - система критичних поглядів на реальну вузівську дійсність і відповідного пошуку та пропозиції нових конструктивних ідей. Педагогічна концепція завжди повинна підкріплюватись дослідженнями та емпіричними даними. Так, концепція гуманізації і гуманітаризації спирається на соціологічні дослідження серед студентів та емпіричні міркування й пропозиції викладачів.

Педагогічна ідея - це новий напрям думки, твердження або розгорнута модель, що відображає ті чи інші стосунки або зв'язки у вузівській дійсності. Набуваючи самостійного характеру, ідеї можуть поєднуватись у концепції, частково слугуючи поповненням теорії. Наприклад, ідея посилення самостійності у навчальній праці студентів, об'єднуючись, з іншими законами вузівської дійсності з урахуванням самостійності студентів, набула концеп­туального характеру.

Педагогічна закономірність об'єктивно повторювана послідовність явищ. Це універсальна категорія усіх галузей педагогіки. Закономірності поділяють на біологічні, психологічні, соціальні й безпосередньо педагогічні. За іншою класифікацією вони можуть бути фундаментальними й конкретними. Зокрема, автори В.М.Галузинський, М.Б.Євтух виділяють такі закономірності:

процес формування особистості студента (у процесі його навчання, виховання і розвитку) є єдиним і взаємозумовленим;

виховання, навчання і освіта студента, його переростання у спеціаліста є так само історично зумовленим соціальним процесом; загальній і специфічний характер виховання студента (в широкому розумінні цього слова) є також єдиним і взаємозумовленим. Чим повніше ця єдність, тим вищим постає результат виховання;

професійно-педагогічна діяльність викладача і навчальна діяльність студента с також взаємозумовленими і взаємозалежними;

формування особистості студента відбувається в структурі внутрішньоколективних стосунків.

До основних закономірностей можна віднести й такі:

чим педагогічно доцільнішії побудований навчально-виховний процес у вищому навчальному закладі, тим сильнішимє його вплив на особистість майбутнього спеціаліста;

чим повніше враховуються мотиви, внутрішні прагнення студентів, тим ефективнішим є навчально-виховний процес;

чим повніше впливає навчально-виховний процес на всі сфери (вербальної, сенсорної та ін.) особистості студента, тим швидше відбувається його розвиток і виховання.

Ці фундаментальні закономірності, що різнобічно ілюструють взаємозалежність процесів, є ядром педагогіки вищої школи. Вони слугують виявленню і закріпленню принципів.

Принципи - це система вимог і положень педагогіки, дотримання яких забезпечує продуктивність навчально-виховного процесу.

До основних принципів належать:

Гуманізація виховання - пріоритет завдань самореалізації особистості студента, створення умов для вияву обдарованості і талантів, формування гуманної особистості, щирої, людяної, доброзичливої.

Науковий, світський характер навчання.

Єдність національного і загальнолюдського — формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу; володіння українською мовою, використання усіх її багатств і засобів у мовній практиці, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв народів, що населяють Україну, оволодіння надбанням світової культури.

Демократизація виховання - розвиток різноманітних форм співробітництва, встановлення довіри між викладачем і студентом, взаємоповага, розуміння запитів та інтересів студентів.

Пріоритет розумової і моральної спрямованості змісту навчання і виховання.

Поєднання активності, самодіяльності і творчої ініціативи студентів з вимогливим керівництвом викладача.

Урахування індивідуальних, вікових особливостей студентів у навчально-виховному процесі.

Б) Процесуальні категорії (загалом не відрізняються від тлумачення їх у загальній педагогіці): виховання навчання, освіта, розвиток, формування особистості; навчально-виховний процес; навчальним і виховний процес.

Термін «виховання» вживається в педагогічній науці в кількох значеннях:

у широкому соціальному, як передача соціально-історичного досвіду;

у широкому педагогічному, як організація виховання у навчально-виховних закладах;

у вузькому педагогічному, як цілеспрямована систематична взаємодія педагога і вихованців;

у гранично вузькому, коли педагог-викладач розв'язує конкретну індивідуальну проблему виховання або перевиховання студента.

Освіта — процес засвоєння систематизованих знань і формування на їх основі світогляду, розвитку пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.

Навчання — цілеспрямована взаємодія вчителя й учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички.

Самовиховання - цілеспрямована, систематична діяльність щодо власного самовдосконалення.

Перевиховання - індивідуальна цілеспрямована робота над усуненням недоліків у студентів. Здебільшого перевиховання тісно пов'язане з відносно новою галуззю педагогіки - соціальною педагогікою.

В) Суттєві категорії: мета, завдання і зміст виховання, професіограма спеціаліста (вчителя), діяльність (викладача і студента), диференційований та індивідуальний підходи, прогнозування наслідків педагогічного впливу, планування навчальної роботи, форми і методи й засоби виховання і навчання, педагогічні технології навчання і виховання, управління навчально-виховним процесом, самостійна робота студентів, науково-дослідна діяльність студентів, гуманізація і гуманітаризація вищого навчального закладу.

зміст виховання –це система цінностей світової і національної культури, яку учні повинні засвоїти, зберегти і розвинути відповідно до поставленої мети і завдань виховання (Н.Мойсеюк).

Ці категорії, як і процесуальні, мало чим відрізняються від загальнопедагогічних, хіба що застосуванням їх до певного об'єкту — вищого навчального закладу, студентства, професорсько-викладацького складу.

  1. Місце і роль ПВШ в системі педагогічних наук+15 питання

Структура сучасної педагогіки відображає зв'язки і відносини, що виникли під час історичного розвитку педагогічних знань, визначає місце кожної з педагогічних наук, її роль для педагогічної практики. Нині педагогічна наука об'єднує до двадцяти педагогічних галузей. їх кількість зростає залежно від суспільних потреб (йдеться про самостійні науки із своїм предметом, методами дослідження, понятійно-категорійним апаратом). Певною мірою вони спираються на структуру та принципи загальної педагогіки, будучи її “дочірніми” і водночас самостійними науками.

Загальна педагогіка. Вивчає і формулює принципи, форми і методи навчання й виховання, які є загальними для всіх вікових груп та навчально-виховних закладів. Складається з чотирьох розділів:

— основи педагогіки (її філософські засади, характеристика систем освіти);

— теорія навчання та освіти (дидактика — сутність процесу навчання і змісту освіти);

— теорія виховання (сутність процесу виховання, організації виховного процесу);

— теорія управління навчально-виховним процесом (школознавство — система управління школою і діяльність органів освіти).

Вікова педагогіка. Вивчає закономірності виховання й навчання, організаційні форми й методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп. її поділяють на такі напрями:

— дошкільна педагогіка (закономірності виховання дітей дошкільного віку у сім'ї, в дошкільних виховних закладах);

— педагогіка загальноосвітньої школи (зміст, форми й методи навчання і виховання школярів).

Професійна педагогіка. Досліджує і розробляє питання підготовки фахівців для різних галузей народного господарства. Залежно від рівня освіти існують такі напрями:

— педагогіка професійно-технічної освіти (підготовка кваліфікованих робітників і фахівців середньої ланки для різних галузей народного господарства);

— педагогіка вищої школи (навчально-виховний процес у вищих закладах освіти, проблеми здобуття вищої освіти).

Спеціальна педагогіка (дефектологія). Вивчає проблеми і розробляє методи виховання, навчання та освіти дітей з різними фізичними або психічними вадами. Залежно від виду дефектів педагогічні знання цієї галузі поділяють на такі напрями:

— сурдопедагогіка (навчання й виховання глухонімих, глухих і туговухих дітей);

— логопедія (навчання й виховання дітей з порушеннями мовлення);

— тифлопедагогіка (навчання й виховання сліпих та слабозорих дітей);

— олігофренопедагогіка (навчання й виховання розумово відсталих і дітей із уповільненим розумовим розвитком).

Історія педагогіки. Висвітлює процес розвитку теорії та практики навчання й виховання в різні історичні епохи, різних країн і народів.

Методики викладання окремих предметів. Вивчають закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти різних типів.

Шкільна гігієна. Вивчає і визначає санітарно-гігієнічні умови життя учнів, організацію навчального процесу залежно від віку, стану здоров'я.

Порівняльна педагогіка. Порівнює системи народної освіти різних країн.

Галузеві педагогіки. До них належать спортивна, авіаційна, військова, інженерна, медична, культурно-освітня; педагогіка виправно-трудової системи, педагогіка підвищення кваліфікації та перекваліфікації спеціалістів, робітничих кадрів.

Соціальна педагогіка. Вивчає закономірності й механізми становлення і розвитку особистості в процесі здобуття освіти і виховання у різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ і соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей та молоді в процесі вирішення суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства.

Науково-теоретичну структуру соціальної педагогіки утворюють:

— агогіка (проблеми попередження відхилень у поведінці дітей та підлітків);

— герогіка (соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку);

— андрагогіка (освіта й виховання людини протягом усього її життя);

— віктимологія (проблеми категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та насильства).

  1. Зв'язок ПВШ з іншими науками+17 питання

Педагогіка пов'язана з багатьма науками: філософією (етикою), соціологією, естетикою, психологією, анатомією і фізіологією людини, економічними науками, етнологією, педіатрією, кібернетикою тощо. Міжпредметні зв'язки педагогіки з іншими науками дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.

Філософські науки допомагають педагогіці визначити мету виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, забезпечують оперативною інформацією про зміни в науці й суспільстві, коригуючи спрямованість виховання. Психологія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність виховних впливів, які зумовлюють зміни у її внутрішньому світі й поведінці. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ психології, психологія допомагає педагогам вищих навчальних закладів подолати захисні системи людської психіки та відкрити секрети найбільш раціонального навчання. Анатомія і фізіологія людини є основою для розуміння її біологічної сутності — розвитку вищої нервової діяльності, першої і другої сигнальних систем, розвитку та функціонування органів чуття, опорно-рухового апарату, серцево-судинної і дихальної систем. Економічні науки дають змогу простежити вплив закономірностей розвитку виробничих відносин, економічних процесів, навчання й виховання. Етнологія вказує на національні особливості людей, які завжди є представниками певних етнічних груп. Соціологія допомагає у пізнанні таких систем суспільства, як сім'я, школи різних типів, трудові колективи, формальні та неформальні групи, юнацька субкультура тощо, використовуючи фактичний матеріал для раціональної організації навчання й виховання. Використання досліджень кібернетики дає можливість сконструювати і застосувати в педагогічному процесі навчальні та контрольні машини.

Педагогіка вищої школи становить основу для викладання всіх дисциплін. Частинна методика є додатком до загальних принципів педагогіки, до викладання певного предмета. Частинна методика — це наука про керування процесом навчання певної дисципліни. Частинних методик стільки, скільки загальноосвітніх та спеціальних дисциплін викладається у вищому навчальному закладі.

Слід зазначити, що всі кафедри вищого навчального закладу так чи інакше займаються методикою викладання: вони визначають зміст предмета, розробляють завдання курсових і дипломних робіт, обговорюють лекції, встановлюють засоби перевірки знань студентів та критерії їх оцінки, створюючи навчальні посібники, підручники. Методична робота кафедр завжди має спиратися на загальну теорію навчання та виховання, урахування дидактичних принципів педагогіки вищої школи.

  1. Основні напрями дослідження ПВШ

Дидактичні дослідження своїм об'єктом роблять реальні процеси навчання, дають знання про закономірні зв'язки між різними його сторонами, розкривають сутнісні характеристики структурних і змістовних елементів процесу навчання. У цьому полягає науково-теоретична функція дидактики.

Отримане теоретичне знання дозволяє вирішувати багато проблем, пов'язані з навчанням, а саме: привести у відповідність з мінливими цілями зміст освіти, встановлювати принципи навчання, визначати оптимальні можливості навчальних методів і засобів, конструювати нові освітні технології, та ін Все це риси нормативно-прикладної (конструктивної) функції дидактики.

  1. Поняття дидактики вищої школи.

Дидактика – (грец. didaktikos - повчальний) це галузь педагогіки, що містить теорію навчання(изучает и исследует проблемы образования н обучения).

Дидактика - теоретическая и одновременно нормативно-прикладная наука. Вона сформувалася у самостійну галузь, відокремлюючись від філософських знань, на початку XVII ст. завдяки англійському філософу Франсісу Бекону.

Засновником української дидактики був великий педагог Д. Ушинський. Він створив цілісну дидактичну систему на науково-матеріалістичній основі. Запропонувавши модель дидактичного процесу й чітко визначивши дві основні мети, що реалізуються одночасно, — оволодіння системою наукових знань і розвиток розумових здібностей, — Ушинський розробляє психологічно аргументовані технології навчання грамоті, розвитку мислення, обґрунтовує умови ефективного перебігу процесу засвоєння знань, педагогічної взаємодії вчителів і учнів, що реалізується засобами спонукання дітей до самостійної та активної пізнавальної діяльності.

Дидактика — составная часть педагогики, наука об обучении, исследующая законы, закономерности, принципы и средства обучения. Объект дидактики — обучение.

Существуют «частные дидактики» — методики обучения отдельным учебным предметам (методика преподавания математики, физики, истории и др.), отдельных категорий учащихся (методика начального обучения, дидактика высшей школы), в разных типах учебных заведений и формах образования. У каждой методики обучения свой объект — обучение предмету, обучение определённых категорий учеников и т. д.

Об'єктом дидактики як науки є процес навчання у всьому його об'ємі і у всіх аспектах, а предметом дидактики визначається система відповідних відносин "учитель - учень", "учень - навчальний предмет", "учень - інші учні", відповідно ж до системи вищої освіти це - "викладач - студент", "студент - навчальний матеріал", "студент - інші студенти".Предмет дидактики — связь преподавания (деятельности учителя) и учения (познавательной деятельности ученика), их взаимодействие.

Навчання, викладання, учіння - основні категорії дидактики.

Дидактика вищої школи - галузь педагогічних знань, одна з "гілок" загальної дидактики. Сучасна дидактика вищої школи - це розділ педагогіки вищої школи, який вивчає закономірності і принципи навчання, досліджує проблеми змісту, методів, форм і технологій професійної підготовки майбутнього фахівця в умовах вищого навчального закладу.

До категоріального апарату дидактики вищої школи належать: - викладання - діяльність викладача, яка полягає в постановці перед студентами пізнавальних завдань, повідомленні нових знань,

організації навчально-пізнавальної діяльності студентів та керівництво нею, перевірці якості набутих ними знань, умінь і навичок;

- учіння - цілеспрямований процес засвоєння студентами знань, оволодіння уміннями і навичками, у широкому розумінні -оволодіння соціальним досвідом у його узагальненому вигляді;

- навчання - цілеспрямований процес взаємодії викладача зі студентами з метою засвоєння студентами знань, умінь, навичок і способів пізнавальної діяльності людини. Навчання - двосторонній процес, який поєднує у собі учіння і викладання;

Дидактика вищої школи - наука про вищу освіту та навчанні у вищій школі - інтенсивно розвивається галузь педагогічного знання.

  1. Основні завдання дидактики вищої вколи

Задачи дидактики:

описание и объяснение процесса обучения и условия его реализации;

разработка более современных процессов обучения;

организация учебного процесса;

новые обучающие системы;

новые технологии обучения (например, драмогерменевтика или социо-игровая «режиссура урока»).

Завдання дидактики полягає у тому, щоб науково обґрунтовувати зміст освіти, досліджувати і пояснювати закономірності процесу навчання і умови його оптимальної організації, розробляти і упроваджувати в педагогічну практику більш досконалі моделі навчального процесу, новітні технології, методики та методи навчання. Дидактика, як наука, аналізує залежності, що обумовлюють хід і результати процесу навчання, визначає методи, організаційні форми і засоби, що забезпечують результативність запланованих цілей і завдань. Дидактика охоплює систему навчання всіх предметів та на всіх рівнях навчальної діяльності.

Дидактика вищої школи покликана поставити на наукову основу вирішення таких проблем:

1. Обгрунтування специфічних цілей вищої освіти.

2. Обгрунтування соціальних функцій вищої школи.

3. Обгрунтування змісту освіти.

4. Наукове обгрунтування способів конструювання педагогічного процесу у вищій школі та здійснення навчальної діяльності.

5. Визначення оптимальних шляхів, вибір змісту, методів, форм, технологій навчання та ін.

  1. Сутність і структура процесу навчання у ВШ.

Навчання - цілеспрямоване, заздалегідь запроектоване спілкування, в ході якого здійснюються освіта, виховання і розвиток учня, засвоюються окремі сторони досвіду людства, досвіду діяльності та пізнання.

Навчання як процес характеризується спільною діяльністю викладача і учнів, що має своєю метою розвиток останніх, формування у них знань, умінь, навичок, тобто загальну орієнтовну основу конкретної діяльності.

Педагогічний процес - це спосіб організації виховних відносин, що полягає в цілеспрямованому відборі та використанні зовнішніх чинників розвитку учасників. Педагогічний процес створюється викладачем.

Основними суб'єктами педагогічного процесу у вищій школі є викладач і студенти.

Структура педагогічного процесу як у середній, так і у вищій школі залишається незмінною:

Мета - Принципи - Зміст - Методи - Кошти - Форми

Мета навчання - початковий компонент педагогічного процесу. У ньому викладач і студент усвідомлюють кінцевий результат своєї спільної діяльності.

Принципи навчання - служать для встановлення шляхів реалізації поставлених цілей навчання.

Зміст навчання - частина досвіду попередніх поколінь людей, яку необхідно передати студентам для досягнення поставлених цілей навчання за допомогою обраних шляхів реалізації цих цілей.

Методи навчання - логічний ланцюг взаємопов'язаних дій викладача та студента, за допомогою яких передається і сприймається зміст, який переробляється і відтворюється.

Засоби навчання - матеріалізовані предметні способи обробки змісту навчання у сукупності з методами навчання.

Форми організації навчання - забезпечують логічну завершеність процесу навчання.

  1. Принципи навчання у ВШ.

Принципи навчання як основний орієнтир у викладацькій діяльності. Мостом, що з'єднує теоретичні уявлення з педагогічною практикою, служать принципи навчання.

Поняття "принцип" походить від латинського "principium" - початок, основа. За своїм походженням принципи навчання (дидактичні принципи) є теоретичним узагальненням педагогічної практики, виникають з досвіду практичної діяльності і, отже, носять об'єктивний характер.

Принципи навчання завжди відображають залежності між об'єктивними закономірностями навчального процесу і цілями, які стоять у навчанні. Іншими словами, це методична вираз пізнаних законів і закономірностей, знання про цілі, сутність, зміст, структуру навчання, виражене у формі, що дозволяє використовувати їх в якості регулятивних норм педагогічної практики.

У сучасній дидактиці принципи навчання розглядаються як рекомендації, направляючі педагогічну діяльність і навчальний процес в цілому, як способи досягнення педагогічних цілей з урахуванням закономірностей навчального процесу.

Принцип - це система вихідних теоретичних положень, керівних ідей та основних вимог до проектування цілісного освітнього процесу, що випливають з встановлених психолого-педагогічною наукою закономірностей і вивчаються в цілях, зміст, педагогічні технології, діяльності викладачів і діяльності студентів.

Виділяють такі загальнодидактичні принципи навчання:

· Науковість і доступність, посильна труднощі.

· Свідомість і творча активність студентів при керівній ролі викладача.

· Наочність і розвиток теоретичного мислення.

· Системність і систематичність навчання.

· Перехід від навчання до самоосвіти.

· Зв'язок навчання з життям і практикою професійної діяльності.

· Міцність результатів навчання і розвиток пізнавальних здібностей учнів.

· Позитивний емоційний фон навчання.

· Колективний характер навчання і облік індивідуальних здібностей студентів.

· Гуманізація і гуманітаризація навчання.

· Комп'ютеризація навчання.

· Інтегративність навчання, облік міжпредметних зв'язків.

· Інновативність навчання [95]

Останнім часом висловлюються ідеї про виділення групи принципів навчання у вищій школі, які синтезували б всі існуючі принципи:

· Орієнтованість вищої освіти на розвиток особистості майбутнього фахівця;

· Відповідність змісту вузівської освіти сучасним і прогнозованим тенденціям розвитку науки (техніки) і виробництва (технологій);

· Оптимальне поєднання загальних, групових та індивідуальних форм організації навчального процесу у ВНЗ;

· Раціональне застосування сучасних методів і засобів навчання на різних етапах підготовки фахівців;

· Відповідність результатів підготовки фахівців вимогам, які пред'являються конкретною сферою їхньої професійної діяльності, забезпечення їх конкурентоспроможності.

Ян Амос Коменській був засновником педагогіки нового часу. В його теоретичних працях з питань навчання і виховання дітей («Материнська школа», «Велика дидактика», «Новітній метод мов», «Пансофічна школа» і ін.) розглянуті всі найважливіші педагогічні проблеми. В дидактичному навчанні Коменського одне з важливих місць займає питання про загальні принципи навчання, які звичайно називають дидактичними принципами. Принципи навчання містять ті положення загальнометодичного характеру, на які спирається навчання. В педагогічній літературі розрізняють дидактичні (загальні) принципи навчання і методичні (приватні) принципи навчання.

Коменській вперше в історії дидактики не тільки вказав на необхідність керуватися принципами в навчанні, але розкрив суть цих принципів:

Принцип активності й самостійності у навчанні випливає з важливої закономірності пізнавальної діяльності людини: знання — це результат самостійної розумової праці особистості. Лише розумова праця є запорукою інтелектуального розвитку людини, міцності набутих знань, формування дієвих мотивів навчання. Уже за своєю природою людина з раннього дитинства прагне до самостійної діяльності, у тому числі пізнавальної. Тому педагогові слід враховувати цю закономірність і на всіх етапах навчального процесу залучати студентів до активної навчальної праці. Спроби викладача все пояснити в деталях, надто спростити навчальну працю студентів ведуть до формування споживацької психології особистості, ослаблюють її, роблять нездатною до самостійної продуктивної професійної діяльності. Водночас погіршуються умови для оптимального інтелектуального розвитку людини.

Принцип наочності, з одного боку, випливає із закономірностей процесу пізнання, початковим компонентом якого є споглядання явищ, процесів, дій, предметів, а з іншого — у процесі пізнання людина використовує першу сигнальну систему, зокрема, зорову пам´ять. Не випадково кажуть: "Краще один раз побачити, аніж сто разів почути".

Принцип систематичності й послідовності випливає з того, що пізнання навколишнього світу можливе лише у певній системі, і кожна наука становить систему знань, об´єднаних внутрішніми зв´язками. Тому цей принцип означає послідовне, з урахуванням логіки конкретної науки та мисленнєвих можливостей студентів, розгортання змісту знань, способів діяльності у навчальних програмах, підручниках, посібниках і т. ін., дотримання такого ж порядку засвоєння знань, формування умінь та навичок. Попередній рівень знань має виступати фундаментом ефективності засвоєння наступної частки знань. Тут має реалізуватися дія закономірності оволодіння знаннями за моделлю концентричної спіралі.

Принцип науковості вимагає, щоб зміст освіти вищої школи відповідав досягненням науки у відповідній галузі знань. Студенти мають засвоювати достовірні, науково обґрунтовані факти, явища, процеси, розуміти сутність науково обґрунтованих законів, особливості розвитку і становлення наукових відкриттів, володіти методами наукових досліджень, знайомитися з різними напрямами наукових пошуків у тій чи тій галузі знань, знайомитися з перспективами розвитку наукових гіпотез. Необхідно формувати пізнавальні інтереси у студентів, навчити їх володіти сучасними методами досліджень, систематично залучати до різних форм наукових пошуків, стимулювати інтерес до таких видів діяльності.

Принцип свідомості навчання базується на постулаті, що знання передати не можна. Вони стають надбанням людини лише в результаті самостійної свідомої діяльності. Свідоме учіння зумовлюється передусім рівнем сформованості мотивів навчання, розумінням практичної цінності й потреби в знаннях для обраної професійної діяльності. Свідомість учіння підсилюється ще й тим, наскільки створено умови для самостійної пізнавальної діяльності. Значну роль у цьому відіграє рівень володіння студентами методами навчальної праці. Тому, реалізуючи вимоги цього принципу, особливо важливо в процесі опрацювання кожної теми застосовувати проекцію виучуваного навчального матеріалу на конкретну професійну діяльність студентів. Адже практика, з погляду закономірностей пізнавальної діяльності, є поштовхом до пізнання і критерієм перевірки істинності здобутих знань.

Принцип ґрунтовності випливає із сутності навчання і його завдань. На певному етапі навчання людина має ґрунтовно засвоїти визначену суму знань, оволодіти вміннями й навичками, які є передумовою, по-перше, подальшого просування у навчальній діяльності, і, по-друге, базою для формування наукового світогляду. Під ґрунтовними знаннями мають на увазі такі, що добре усвідомлені, систематизовані, пов´язані з практикою, які стали надбанням довготривалої пам´яті. Міцно засвоєними знаннями є не лише включені у фонд пам´яті, а передусім ті, що стали інструментом мисленнєвої діяльності. Я.А. Коменський писав: "Нічого не слід заставляти заучувати напам´ять, окрім того, що добре зрозуміло і усвідомлено розумом". Міцне засвоєння головного, суттєвого, що є передумовою подальшого просування у навчальному процесі, приносить радість людині, стимулює пізнавальну діяльність є важливим чинником інтелектуального розвитку.

  1. Поняття методу навчання.+25

Термін "метод" походить від грецького слова "methodos", що означає шлях, спосіб просування до істини. Етимологія цього слова позначається і на його трактуванні як наукової категорії. Так, наприклад, у філософському енциклопедичному словнику під методом у найзагальнішому значенні розуміється "спосіб досягнення певної мети, сукупність прийомів або операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності"

Метод навчання - спосіб подання (подання) інформації студентові в ході його пізнавальної діяльності. Це ті дії, які взаємопов'язувати педагога та студента, тобто бінарні, двоїсті за своєю суттю.

У педагогічній літературі немає єдиної думки щодо ролі та визначення поняття "метод навчання".

Класифікація методів за характером (ступеня самостійності і творчості) діяльності учнів. Цю досить продуктивну класифікацію ще в 1965 р. запропонували І. Я. Лернер і М. М. Скаткін. Вони запропонували виділити п'ять методів навчання, причому в кожному з наступних ступінь активності і самостійності в діяльності учнів наростає.

1. Пояснювально-ілюстративний метод. Учні отримують знання на лекції, з навчальної або методичної літератури, через екранне допомога у "готовому" вигляді. Сприймаючи і осмислюючи факти, оцінки, висновки, студенти залишаються в рамках репродуктивного (відтворюючого) мислення. У вузі даний метод знаходить саме широке застосування для передачі великого масиву інформації.

2. Репродуктивний метод. До нього відносять застосування вивченого на основі зразка або правила. Діяльність учнів носить алгоритмічний характер, тобто виконується за інструкціями, приписами, правилами в аналогічних, схожих з показаним зразком ситуаціях.

3. Метод проблемного викладу. Використовуючи різні джерела і засоби, педагог, перш ніж викладати матеріал, ставить проблему, формулює пізнавальну задачу, а потім, розкриваючи систему доказів, порівнюючи точки зору, різні підходи, показує спосіб вирішення поставленого завдання. Студенти як би стають свідками і співучасниками наукового пошуку. І в минулому, і в сьогоденні такий підхід широко використовується.

4. Частково-пошуковий, або евристичний, метод. Полягає в організації активного пошуку вирішення висунутих в навчанні (або самостійно сформульованих) пізнавальних завдань або під керівництвом педагога, або на основі евристичних програм і вказівок. Процес мислення здобуває продуктивний характер, але при цьому поетапно спрямовується і контролюється педагогом або самими учнями на основі роботи над програмами (в тому числі і комп'ютерними) та навчальними посібниками. Такий метод, один з різновидів якого - евристична бесіда, - перевірений спосіб активізації мислення, збудження інтересу до пізнання на семінарах і колоквіумах.

5. Дослідницький метод. Після аналізу матеріалу, постановки проблем і завдань і короткого усного або письмового інструктажу учні самостійно вивчають літературу, джерела, ведуть спостереження і вимірювання і виконують інші дії пошукового характеру. Ініціатива, самостійність, творчий пошук проявляються в дослідницькій діяльності найбільш повно. Методи навчальної роботи безпосередньо переростають у методи наукового дослідження.

25. Класифікація методів навчання у вищій школі+24.

Єдиної універсальної класифікації методів навчання дидактикам і методистам створити не вдалося. Але, здається, така класифікація методів неможлива в принципі - через різноманітність і багатофункційність методів. Єдину класифікацію методів неможливо створити так само, як, скажімо, єдину класифікацію людей.

Пропонують класифікувати методи на основі таких засад:

■ за джерелом знань (виокремлюють словесні, наочні й практичні методи, тому що інших джерел, крім слова, образу й досвіду, не існує);

■ за відповідним етапом навчання, на кожному з яких розв'язують специфічні завдання (орієнтація на методи підготовки тих, кого навчають, до вивчення матеріалу, що передбачає пробудження інтересу, пізнавальної потреби, актуалізацію базових знань, необхідних умінь і навичок; на методи вивчення нового матеріалу; на методи конкретизації й поглиблення знань, набування практичних умінь і навичок, які сприяють використанню пізнаного; на методи контролю й оцінки результатів навчання);

■ за способом керівництва навчальною діяльністю безпосередні або опосередковані (виокремлюють методи пояснення педагога й різноманітні методи організації самостійної роботи студентів);

■ за логікою навчального процесу (опора на індуктивні й дедуктивні, аналітичні й синтетичні методи);

■ за дидактичними цілями виокремлюють методи організації діяльності тих, кого навчають, методи стимулювання діяльності, наприклад, конкурси, змагання, ігри, заохочення й інші методи перевірки й оцінки (К. Бабанський).

26. Методи активного навчання.

Активні методи навчання - це способи активізації навчально-пізнавальної діяльності студентів, які спонукають їх до активної розумової і практичної діяльності в процесі оволодіння матеріалом, коли активний не тільки викладач, але активні і студенти.

Активні методи навчання передбачають використання такої системи методів, яка спрямована головним чином, не на виклад викладачем готових знань і їх відтворення, а на самостійне оволодіння студентами знань у процесі активної пізнавальної діяльності.

Таким чином, активні методи навчання - це навчання діяльністю. В основі активних методів лежить діалогічне спілкування, як між викладачем і студентами, так і між самими студентами. А в процесі діалогу розвиваються комунікативні здібності, вміння вирішувати проблеми колективно, і найголовніше розвивається мова студентів. Активні методи навчання спрямовані на залучення студентів до самостійної пізнавальної діяльності, викликати особистісний інтерес до вирішення будь-яких пізнавальних завдань, можливість застосування студентами отриманих знань. Метою активних методів є, щоб у засвоєнні знань, умінь, навичок брали участь всі психічні процеси (мова, пам'ять, уяву і т.д.).

Розглянемо класифікацію методів активного навчання для ВНЗ запропоновану А.М. Смолкін. Він розрізняє імітаційні методи активного навчання, тобто форми проведення занять, в яких навчально-пізнавальна діяльність побудована на імітації професійної діяльності. Всі інші відносяться до неімітаціонним це все способи активізації пізнавальної діяльності на лекційних заняттях. Імітаційні методи діляться на ігрові та неігрові. До ігровим відносяться проведення ділових ігор, ігрового проектування і т. п., а до неігровим - аналіз конкретних ситуацій, рішення ситуаційних завдань та інші.

До ігровим імітаційним формам також відносяться:

· Стажування з виконанням посадовий ролі - форма і метод активного навчання конкретного типу, при якому «моделлю виступає сама дійсність, а імітація зачіпає в основному виконання ролі (посади).

· Імітаційний тренінг передбачає відпрацювання певних спеціалізованих навичок і вмінь по роботі з різними технічними засобами і пристроями.

· Розігрування ролей (інсценізація) - ігровий спосіб аналізу конкретних ситуацій, в основі яких лежать проблеми взаємин у колективі, проблеми вдосконалення стилю і методів керівництва.

· Ігрове проектування - практичне заняття, суть якого полягає в розробці інженерного, конструкторського, технологічного та інших видів проектів в ігрових умовах, максимально відтворюють реальність.

· Дидактична гра - це модель, тобто заміщення реально існуючого об'єкта, процесу, явища, що здійснюється з допомогою різних засобів.

Методи активного навчання можуть використовуватися на різних етапах навчального процесу:

1 етап - первинне оволодіння знаннями. Це можуть бути проблемна лекція, евристична бесіда, навчальна дискусія і т.д.

2 етап - контроль знань (закріплення), можуть бути використані такі методи як колективна розумова діяльність, тестування і т.д.

3 етап - формування професійних умінь, навичок на основі знань та розвиток творчих здібностей, можливе використання модельованого навчання, ігрові та неігрові методи.

Головним питанням у проблемному навчанні виступає «чому», а в діловій грі - «що було б, якби ...»

Даний метод розкриває особистісний потенціал студента: кожен учасник може продіагностувати свої можливості в поодинці, а також і в спільній діяльності з іншими учасниками.

У процесі підготовки і проведення ділової гри, кожен учасник повинен мати можливість для самоствердження та саморозвитку. Викладач повинен допомогти студентові стати в грі тим, ким він хоче бути, показати йому самому його кращі якості, які могли б розкритися в ході спілкування.

Для підготовки ділової гри можна використовувати всі дидактичні методи: пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, проблемний виклад, частково-пошуковий, дослідницький.

Дискусійні методи. Методи ці відомі з давніх-давен і були особливо популярні в середні століття (диспут як форма пошуку істини). Елементи дискусії (суперечки, зіткнення позицій, навмисного загострення і навіть перебільшення протиріч в обговорюваному змістовному матеріалі) можуть бути використані майже в будь-яких організаційних формах навчання, включаючи лекції. У лекціях-дискусіях зазвичай виступають два викладачі, які захищають принципово різні точки зору на проблему, або один викладач, що володіє артистичним даром перевтілення (в цьому випадку іноді використовуються маски, прийоми зміни голосу і т.п.). Але частіше дискутують не викладачі між собою, а викладачі та студенти або студенти один з одним. У останньому випадку бажано, щоб учасники дискусії представляли певні групи, що приводить у дію соціально-психологічні механізми формування ціннісно-орієнтаційної єдності, коллективистической ідентифікації та інші, які посилюють або навіть породжують нові мотиви діяльності.

Предметом дискусії можуть бути не тільки змістовні проблеми, але й моральні, а також міжособистісні відносини самих учасників групи. Таким чином, дискусійні методи виступають як засіб не лише навчання, а й виховання.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]