Зміст

Вступ

1. Мовна політика Болгарії

2. Великобританія

3. Росія

4. Україна

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У англомовній політичній і науковій традиції для позначення статусу мови зазвичай використовується термін "офіційна". Така ж тенденція спостерігається і в багатьох інших країнах світу. Наприклад, в Туреччині одна офіційна мова – турецька, в Сінгапурі чотири офіційні мови – англійська, китайська , малайська і тамільська, в ЮАР 11 офіційних мов. Але в жодній з вказаних країн немає державної мови. З 12 країн Східної Європи лише одна використовує в конституції поняття "державна мова", 9 – "офіційна", а дві формально не встановлювали в своїх конституціях статус мов. У 5 країнах мови меншин мають офіційний статус в регіонах їх компактного проживання.

У пострадянських державах склалася власна логіка формування мовної політики, пов'язана з необхідністю визначити статус в першу чергу російської мови. У державах, що взяли різкий курс на "відокремлення" від радянського минулого, російська мова на офіційному рівні визнається нелегальною і стає об'єктом дискримінаційної політики (країни Прибалтики). Держави, що прагнуть підсилити власні конкурентні переваги, пов'язані з чинниками національної ідентичності, використовують модель єдиної державної (корінної) мови плюс однієї офіційної або мови міжнаціонального спілкування (російської) мови. Проте деякі країни надалі вилучали з національного законодавства положення про статус російської мови (Казахстан, Узбекистан).

Деякі мови національних меншин вводяться як офіційні. Мовна політика даного типу, як правило, вибирається суспільствами, "обтяженими" "Великою традицією", яка є надійним фундаментом для підтримки соціально-культурної і політичної єдності. При цьому мовна політика може орієнтуватися одночасно на обидві мети – "націоналізм" і "державність". Чисті приклади такої політики зустрічаються в Португалії, Ефіопії та ін.

Припускається офіційний статус для мов деяких національних меншин лише на регіональному рівні. Політика цього типу є результатом присутності в соціокультурній і політичній тканині держави одночасно двох або декількох конкуруючих "Великих традицій". Основною проблемою подібних ситуацій стає збалансування загальнонаціонального запиту на сильну "державність" з потребами регіональних і мовних груп в збереженні власної ідентичності. У такій ситуації суперництво еліт, що відстоюють протилежні інтереси, є неминучим. Очевидний перекіс політики на користь інтересів мовної більшості завжди чреватий підйомом сепаратистських настроїв серед меншості.

Спираючись в своїй політиці на переважний розвиток ефективних мов (а це в першу чергу світові мови), держави роблять вибір на користь активнішої і продуктивнішої участі в міжнародних процесах і світовому розподілі праці. В той же час культури з локальним або маргінальним статусом, роблячи ставку на підтримку власної мовної автентичності і жертвуючи конкурентоспроможністю зараз, зберігають за собою право бути носієм культурної альтернативи, яка завжди має шанс стати основою нової моделі конкурентоспроможності в майбутньому.

1. Мовна політика Болгарії

ВИТЯГ ІЗ КОНСТИТУЦІЇ БОЛГАРІЇ.

Ст. 3.

Офіційна мова Республіки Болгарія - болгарська.

Ст. 36.

(1) Вивчення і використання болгарської мови є правом і обов'язком кожного болгарського громадянина.

(2) Громадяни, для яких болгарська мова не є рідною, мають право поряд з обов'язковим вивченням болгарської мови вивчати та користуватися рідною мовою.

Болгарія (болг. България), Республіка Болгарія – держава у Півд.-Сх. Європі. Розташована в східній частині Балканського півострова. Межує на півночі вздовж Дунаю з Румунією, на півдні – з Грецією і Туреччиною, на заході – з Югославією і Македонією. Офіційна мова – болгарська [5].

Цікаво, що значна кількість громадян Болгарії (близько 68 тис. чол.) під час останнього перепису населення не змогла визначитися зі своєю національною приналежністю. Проте статистично у зв’язку із еміграційними процесами, що відбувалися після Другої світової війни Болгарія стала моноетнічною країною. На сьогодні 85,67% населення країни становлять болгари (до них належать і македонці, яких офіційно визнано етнічними болгарами). Внаслідок тривалого перебування у складі Туреччини найчисельнішою національною меншиною у цій країні є турки (9,4%), які проживають переважно у сільській місцевості на північному сході та півдні країни. Окрім того, у Болгарії мешкає значна кількість циган (близько 3,7% населення), вірменів (0,16%), а також румунів, євреїв та греків [7].

Болгарія є також досить однорідною за релігійним складом. 83,5 % її мешканців сповідують православ’я, 8,5% є мусульманами, а 1,5% – прибічники католицизму [4].

Кожна мова розвивається за власними законами. Але оскільки мова – це явище суспільне, то її існування та розвиток неможливі без участі людей, суспільства, яке користується цією мовою. Вплив на мовні явища історичних умов та державного устрою беззаперечний. Але який це вплив – позитивний, конструктивний чи негативний – може показати лише час.

В історії болгарської мови період другої половини XIX ст. – першої половини XX ст. має особливе значення. Саме в цей час болгарська мова набуває статусу літературної, формуються її основні риси і, що важливо, вона стає державною мовою. Розглянемо основні етапи становлення болгарської мови кінця XIX – початку XX ст., її утвердження як літературної та державної мови і вплив держави на мовні процеси цього періоду.

Друга половина XIX ст. – період після Кримської війни 1853-1856 pp., коли гостро постає так зване «східне питання», що безпосередньо стосується болгарського народу, який входить до складу Османської імперії. Кримська війна мала широкий резонанс у Болгарії. Болгари плекали надії на визволення з османського ярма. Ще під час війни в країні починають виникати нові політичні організації, метою яких було визволення народу (1853 р. – «Тайно общество», 1854 р. – «Букурещкия комитет»). Після Кримської війни піднялась велика хвиля національного відродження, що охопила весь народ. Загальне політичне, духовне, національне відродження поставило на перше місце питання автономності та незалежності у всіх сферах: церковній, політичній, мовній та освітній. Багато болгар, що навчались та працювали за кордоном, повертаються до Болгарії і створюють авангард активістів, поширюючи нові прогресивні думки та погляди. Це Л. Каравелов, Хр. Ботев, М. Дринов, М. Балабанов, Р. Жинзифов, К. Миладинов. Вони долучаються до реформування освіти, відкривають нові школи, займаються книгодрукуванням та видавничою справою, оновлюють літературний процес. Прогресивні діячі того часу несуть подвійний тягар – за відсутності держави вони вирішують проблеми державного рівня у галузі освіти.

В такій складній та бурхливій ситуації питання літературної болгарської мови виступає на перший план. До цього процесу підключаються майже всі верстви суспільства. Два основних питання, які потрібно було вирішити протягом цього періоду, стосувалися ролі та місця старослов'янської мови у новоболгарській та пошуки діалектної основи, на якій вибудується новоболгарська мова.

Питання ролі та місця старослов'янської мови вирішилося до другої половини XIX ст. Її використання вже в той час стало обмеженим. Деякі провідні вчені пропагують ідею створення літературної мови на основі старослов'янської, але жива, розмовна мова все активніше використовується у публіцистиці, літературній творчості. Старослов'янська мова у другій половині XIX ст. починає виконувати роль джерела для поповнення народних зображальних засобів та стилістичних особливостей. Таку мовну концепцію, зокрема, підтримує П. Берон у своєму творі «Буквар с различни поучения» [3].

Другим важливим питанням творення літературної мови було питання діалектної основи, на якій повинна була сформуватися болгарська літературна мова. Мовна літературна практика середини XIX ст. має достатньо доказів яскравих протиріч у житті народу: з одного боку – розуміння потреб у реформуванні мови та консолідації, єдності у вирішенні цієї потреби, з іншого боку – функціонування такої літературної мови, яка нікого не задовольняє.

В процесі руху болгарської мови від діатопії до синтопії протягом третьої чверті XIX ст. особливо важливим є екстралінгвістична обставина – відсутність держави, а точніше, авторитетного адміністративного та культурного центру, який міг би організовувати процес формування єдиної національної літературної мови. Відсутність подібного центру спричинила до надто широкого демократизму в дискусіях та боротьбі при виборі діалектної основи. Фактично, цей процес охопив усі прошарки болгарського суспільства. Демократизм поглядів, на думку болгарських просвітніх діячів, мав би спричинити до появи єдиних загальноприйнятих мовних норм. Але цього не сталося через декілька причин:

– на той час у Болгарії існувало безліч діалектів і, як пише «Цариградски весник» (1857), «в кожному болгарському місті чи селі розмовляють по-іншому»;

– в жодному з діалектів не існувало всіх основних рис болгарської мови, тому його не можна було використовувати без певних змін;

– ніхто з тогочасних вчених не зміг довести перевагу якогось одного діалекту над іншими через те, що більшість мовознавців підходило до цієї справи суб'єктивно: вони не звертали увагу на частотність вживання діалекту, на його загальнонародну основу, а пропагували той діалект, яким вони розмовляли. Так автори відомих граматик болгарської мови другої половини XIX ст. – Й. Груев, І. Момчилов, Г. Миркович, Н. Пирванов та ін. – створюють правила та норми літературної мови на основі рідних та близьких їм діалектів. Стає очевидним, що всі спроби встановити монодіалектну основу літературної мови не призвели до бажаного результату.

У 70-х pp. XIX ст. розпочинається нова хвиля у трактуванні питання основи болгарської літературної мови. Найхарактернішим процесом, що відбувався у цей період, були пошуки шляху для включення в нормативну систему та словник літературної мови слів та особливостей усіх болгарських говорів. Шукаючи шлях для розвитку болгарської літературної мови на загальнонародній основі, вчені сфокусували свої пошуки на тому об'єднуючому діалекті, в якому, мов у дзеркалі, відбилися всі загальноболгарські мовні риси. Інтеграційний принцип застосовувався під впливом не лише лінгвістичних пошуків, а й політичних умов після Кримської війни. Особливі історичні умови на болгарських землях (відсутність самостійної болгарської держави), політична зрілість болгарського народу як єдиної нації, висока національна свідомість призвели до тієї консолідації та інтеграції, результатом якої було створення єдиної унормованої літературної мови за відсутності держави. Принцип інтеграції дозволив об'єднати у нормативну систему болгарської мови фонетичні, лексичні, структурні, морфологічні особливості всього різноманіття народних діалектів, як південно-західних, так і північно-східних мовних та історичних областей.

Після 1878 р., коли було створено незалежну країну, процеси, що призвели до появи літературної мови, отримали подальший розвиток і завершення. Після російсько-турецької визвольної війни болгарські землі опинились у особливому становищі. Утворилися дві болгарських країни – Князівство Болгарія та автономна область – Східна Румелія. Вперше за довгу історію болгарський народ отримав можливість будувати свою незалежну державу та користуватися болгарською мовою як державною. Після об'єднання цих двох областей у 1885 р. процеси унормування мови набувають прискореного характеру. У Князівстві мовні процеси централізуються і перетворюються на проблему державної політики. Офіційна мовна практика, державний та політичний апарати починають активну працю, стимулюючи мовні процеси та поповнення мови новими елементами, які до створення держави не мали активного застосування. Фактично в останнє десятиліття ХІХ ст. у болгарській літературній мові постає не питання її існування, а питання побудови її термінологічної системи та остаточне оформлення стилів літературної мови [1].

Побудова термінологічних систем болгарської мови пов'язана, безперечно, із заснуванням Софійського університету у 1888 р. та створенням мовознавчих шкіл у болгарській науці. Діячі культури та науки звертають свої погляди на вже давно сформовані мови, намагаючись знайти ті елементи, яких не вистачає болгарській мові.

Першим мовним процесом, що розпочався після звільнення від османської навали, було таке ж звільнення мови від засилля грецизмів та турцизмів. Причини цього явища потрібно шукати у пробудженні національної свідомості, у намаганні зберегти національну самобутність та слов'янський характер новоствореної мови. Зрозуміло, що виключені з мови слова повинні були замінитися іншими, тому науковці починають пошуки інших слів з різноманітних джерел, у мову поступово вводяться церковнослов'янські, діалектні, авторські слова.

Другий етап поповнення літературної мови – це запозичення слів на позначення нових процесів та явищ з російської мови. Головним чином через російську мову у болгарській з'являється шар т. зв. міжнародної лексики, значна частина наукової термінології. Під час засвоєння іншомовних слів відбувається їх «оболгарення» за допомогою зміни або додавання афіксів та закінчень. Твори провідних письменників, вчених, публіцистика кінця XIX ст. перенасичена російськими словами. Вплив російської мови був частиною загальнокультурного впливу російської суспільно-політичної, літературної, історичної думки.

Уже на державному рівні піднімається питання єдиної науково розробленої граматики літературної мови. Найголовнішими документами кінця XIX ст., що утверджували єдині правила правопису були проект 1893 р. першої правописної комісії, до складу якої входили відомі вчені, мовознавці та письменники та «Норми загального правопису» 1899 p., видані міністром Т. Іванчевим, які утверджували на державному рівні всі ті норми, яких набула літературна мова того часу [6].

Звичайно, процес збагачення мовних засобів та їх стилістична диференціація відбувались на тлі бурхливого розвитку культурного, політичного, економічного, державного та наукового життя молодої держави. З'являються нові твори літератури, в яких письменники створюють нові засоби удосконалення болгарської мови, з'являються й перші переклади творів світової літератури, виконані на достатньо високому рівні. Все це показує, що на той час болгарська мова є достатньо розвиненою та функціонує на всіх рівнях діяльності болгарського суспільства.

Після створення граматик та правописних норм літературної болгарської мови відбувається процес активної праці над лексичним складом болгарської мови. Та обставина, що у попередні роки у мову проникла величезна кількість іншомовних слів, не могла не привернути на це увагу мовознавців. Тому протягом перших десятиліть XX ст. поступово посилюється рух за очищення мови від іншомовних, зокрема російських, слів. На чолі цього руху стають деякі мовознавці, найактивнішими з яких є І. Богоров, О. Теодоров-Балан та С. Младенов. Боротьба проти іншомовних слів для збереження стійкості та самобутності мови має підкреслено суспільний характер та нерозривно пов'язана з історією народу та національної мови. Боротьба проти іншомовних слів почалася з виникненням нації та створенням і утвердженням літературної мови. Лише наявність національної свідомості дає можливість сприймати іншомовні елементи та слова як чужі та зайві у власній мові. В історії болгарської літературної мови пуризм (а саме так називається це явище) початку XX ст. пов'язаний з патріотизмом, націоналізмом та в деяких моментах свого існування має політичне та ідеологічне забарвлення. [2] Мета пуризму у болгарській мові мала подвійний характер – одні діячі хотіли очистити мову від усіх іншомовних слів взагалі, інші – лише від зайвих, тобто тих, які лише дублюють болгарські слова. Методи, якими користувалися пуристи, були дуже різноманітні – це і «оболгарення» слів іншомовного походження, і створення власних неологізмів, і повна заміна іншомовних слів діалектизмами та інше. У публіцистичних виступах, циклах статей та творів пуристи закликали діячів суспільства та науки до збереження чистої літературної мови та викидання будь-яких іншомовних елементів, якщо це можливо. Хоча пуризм і мав свої негативні риси, але він спричинив гостру полеміку між вченими, письменниками та діячами культури щодо чистоти болгарської мови, і це мало позитивний вплив на подальший розвиток літературної мови.

Отже, з виникненням болгарської держави на перший план виходять питання створення правопису болгарської мови, термінологічної системи, поповнення образних засобів літературної болгарської мови. Основними проблемами, якими займаються вчені-мовознавці, були культура мови та боротьба за її чистоту.

Процеси очищення мови, збереження її самобутності хвилюють болгарське суспільство і сьогодні. Питання культури мови та проблем сучасної літературної болгарської мови часто обговорюються у пресі та на телебаченні, що ще раз підтверджує загальнонародний внесок у розвиток та удосконалення рідної мови.

Як будь-яка інша, болгарська мова не могла існувати та розвиватися лише за власними лінгвістичними законами. Усі процеси, що хвилюють націю, як у дзеркалі, відображаються у мові на лексичному, фонетичному, синтаксичному та стилістичному рівнях. За відсутності держави мовні процеси відбуваються стихійно, мають нестійкий та не загальнонаціональний характер, а унормування мовних законів та особливостей займає великі періоди історії нації. Держава, як централізований орган управління та регулювання національних процесів, сприяє систематизації та активізації формування та становлення літературної мови. Питання мовної політики постає на державному рівні, що спричиняє бурхливий та позитивний розвиток усіх мовних рівнів та утворення єдиної літературної мовної системи.