Тема 6. Економіка рослинництва

ТЕМА 8. Економіка рослинництва

Хліб – один із найважливіших продуктів харчування людини, при цьому рівень його споживання із підвищенням добробуту населення закономірно зменшується (табл. 20.1).

Підраховано, що ємність внутрішнього ринку зерна при харчуванні населення за нинішньої купівельної спроможності становить 26,56 млн т. За умови зростання купівельної спроможності населення, що дозволить наблизити його норми харчування до раціональних норм, в Україні потрібно виробляти біля 47 млн т зернових, а для харчування за раціональними нормами (при експорті 7 млн т зерна і 1 млн т м’яса) – майже 57 млн т зернових.

За радянських часів найвищий за всю історію середньорічний збір зерна в Україні становив 50 млн т, або майже 1000 кг на душу населення. Проте використовували його неефективно: забезпеченість тваринництва зернофуражем становила 60–62 %.

У США виробляють 1200 кг зерна на душу населення, використовують за рік на одного жителя 700 кг, у Франції, –відповідно, 1100 і 530, у Нідерландах – 75 і 339.

В Україні за роки незалежності найбільший урожай становив 40 млн т зерна. Але слід відмітити, що цей показник був досягнутий після реструктуризації сільськогосподарських підприємств, коли у статистичну звітність, починаючи з 2000 р., починають до результатів господарської діяльності аграрних підприємств додавати показники за результатами діяльності присадибних господарств населення.

Доцільно навести дані щодо площі, урожайності та валового збору зернових за останній рік у розрізі сільськогосподарських підприємств, господарств населення та усіх категорій господарств, проаналізувати динаміку цих параметрів та тенденції розвитку (додатки 12–20). На конкретних цифрах за останній рік показати, що баланс зерна в Україні складається із:

1) загальної пропозиції: перехідних запасів на початок року, валового збору (у вазі після доробки), імпорту;

2) загального попиту: використання на продовольство, насіння, корми, промислову переробку, а також втрати у процесі обігу (3 %), експорту та перехідних запасів на кінець року.

Важливо також дослідити цінову ситуацію на ринку зернових, яка надзвичайно чуттєво реагує на велику кількість чинників, серед яких і політична та економічна стабільність у державі в цілому, і вплив кліматичних умов року, і кредитна політика, і ефективність економічних механізмів господарювання та управління процесом виробництва тощо.

Ефективність використання зернових у значній мірі залежить від співвідношення між продовольчим та фуражним зерном. В Україні це співвідношення складає 60:40, в той час як у США – 23:77, Швеції – 40:60, Фінляндії – 18:82, Італії – 50:50. При чому за виробництвом м’яса ці країни значно випереджають Україну, де найбільш поширене неефективне використання продовольчого зерна на потреби тваринництва.

Завершуючи розкриття питання щодо ринку зернових, необхідно вказати шляхи зростання ефективності, серед яких традиційні:

• підвищення якості зерна;

• впровадження високоврожайних сортів;

• ефективна інтенсифікація та комплексна механізація виробництва зернових;

• застосування прогресивних форм організації і оплати праці тощо.

До нетрадиційних чинників можна віднести:

• маркетингову політику підприємства;

• запровадження генетично модифікованих сортів та, головне ресурсо-, енерго-, екологозберігаючих технологій виробництва зернових тощо.

Важливо звернути увагу слухачів, що, починаючи з 2002 року, в Україні започаткований механізм створення державного інтервенційного фонду зерна і цукру, призначеного для стабілізації внутрішнього ринку під час сезонних і кон’юнктурних коливань обсягів продажу та цін.

Після цього доцільно вказати можливості виходу галузі на зовнішній ринок. Щодо зернових, то це традиційно експортна галузь, і Україна має значні конкурентні переваги на світовому ринку зернових.

У загальному вигляді схема побудови відповіді на питання: «ринок галузі» представлена на рисунку 1.1.

Розкриваючи зміст наступних питань щодо інших ринків галузей рослинництва, доцільно притримуватись запропонованої схеми.

Щодо окремих ринків, то важливо звернути увагу на наступне. У результаті виробництва технічних культур одержують цінну сировину для легкої, харчової та інших галузей промисловості. Основною культурою для виробництва цукру в Україні є цукровий буряк.

Рис. 1.1. Послідовність розкриття питання „ринок галузі”

Україна традиційно належить до розвинутих цукрових держав. За площею посіву цукрових буряків вона протягом тривалого історичного часу входила до провідних бурякосіючих країн світу. З 9 млн га посівних площ цукрових буряків у світі близько 1,6 млн га, або майже 18 %, зосереджено в Україні. Виробництво цукрової сировини до кризової ситуації в агропромисловому комплексі щорічно становило 48–50 млн т. Проте урожайність цукрових буряків внаслідок обмежених норм внесення мінеральних добрив та відсутності інтегрованої системи захисту рослин від бур’янів, хвороб, шкідників була значно нижчою порівняно з такими бурякосіючими європейськими країнами, як Франція, Німеччина, Великобританія.

Завдяки досить сприятливим природно-економічним умовам наша держава входила до числа перших шести країн світу по експорту цукру, включаючи і країни-виробники цукру з цукрової тростини. Сучасний, надзвичайно складний стан, в якому перебуває бурякоцукровий підкомплекс України, викликає занепокоєність через різкий спад виробництва цукру, значну втрату внутрішнього і зовнішнього ринків, помітне зменшення споживання цукру на душу населення. Кризова ситуація у бурякоцукровому виробництві, як відомо, почалася із щорічного скорочення посівних площ і зниження врожаю цукрових буряків .

Основною культурою для виробництва цукру в Україні є цукровий буряк. За останні 24 роки посівні площі цукрових буряків в Україні скоротилися на 55 %, урожайність знизилась на 16 %, за рахунок чого валові збори у 2004 р. склали лише 62 % щодо 1980 р. Різке зниження цих показників за останні 8 років відбулося практично у всіх бурякосіючих зонах.

За цей період ціни за 1 т реалізованих цукрових буряків в Україні в цілому та в окремих областях зросли більше, як на 200 %. Бурякоцукрове виробництво стало практично збитковим. Основна причина збитковості полягає у недосконалості економічних відносин, що призвели до зниження платоспроможності сільськогосподарських підприємств, а, отже, обмеження можливості господарств забезпечити технологічний процес виробництва.

Дослідженнями встановлено, що вища ефективність виробництва цукрових буряків досягається в аграрних формуваннях з посівними площами цукрових буряків понад 400 га. Проте ці підприємства складають лише 3 % загальної кількості бурякосіючих господарств. Прослідковується чіткий диспаритет цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, що зумовило підвищення за останні 8 років собівартості 1 ц цукрових буряків у 3,7 раза, а цін їх реалізації – лише у 3 рази. Слід звернути увагу слухачів, що за останнє десятиріччя чітко прослідковується тенденція до скорочення частки виробництва цукрових буряків у сільськогосподарських підприємствах та відповідно зростання питомої ваги господарств населення у загальному зборі цукрових буряків.

В Україні налічується 192 цукрових заводи із середньодобовою потужністю 2,65 тис. т, тоді як у США – 5,20, Франції – 8,70, Австрії – 9,0, Нідерландах – 12,1 тис. т. На сучасному етапі 23 % заводів України не працюють, вихід цукру значно нижчий порівняно із розвинутими країнами: 12,11 % проти 16 % у США або 17,18 % – у Нідерландах.

Поліпшення ситуації у бурякоцукровому виробництві можливе за умови створення на базі заводів малої і середньої потужності та сільськогосподарських підприємств різних форм господарювання, фермерських господарств та господарств населення аграрно-промислових структур, де всі стадії виробничого процесу – від насінництва до реалізації кінцевого продукту – функціонуватимуть за єдиним мотиваційним механізмом. Товаровиробники забезпечуватимуться добривами та іншими матеріально-технічними ресурсами, переробники – цукром. Це сприятиме активізації інвестиційних процесів у сфері виробництва і переробки цукрових буряків, формуванню належного ринкового середовища і розвитку підприємництва.

У період розвитку ринкових відносин різко змінилась і тенденція розвитку традиційно поліських культур льону та хмелю. Порівняно з 1990 р. їх площі та урожайність продовжують знижуватися. Майже припинили роботу Житомирський і Рівненський льонокомбінати. Але значення льону зростає і з врахуванням того, що Україна має високі можливості поставляти на світовий ринок не тільки льоноволокно, а і текстиль, важливо розвивати цю експортно орієнтовану галузь. Цей процес ускладнює зростаюча конкуренція з боку Росії, Білорусії, країн Балтії, східно- та західноєвропейських країн.

Льон-довгунець вирощується як прядильна і олійна культура, він дає льоносолому, основними продуктами переробки якої є треста і волокно, а також з льону отримують насіння для виробництва олії та фарб, лаків та інших видів продукції. Побічною продукцією олійних заводів є макуха, що вважається цінним кормом для худоби.

Оскільки про таку культуру, як хміль, в економічній літературі важко знайти інформацію, зупинимось детальніше на основних питаннях цієї галузі.

Хміль – цінна технічна культура, яка культивується в Україні виключно заради шишок. В них містяться специфічні гіркі речовини, поліфеноли, ефірні олії та інші біологічно активні речовини, які використовують у медицині, харчовій промисловості, парфумерії та інших цілях. Як незамінна сировина для виготовлення пива, хміль застосовується у пивоварній промисловості.

З кожним роком дедалі чіткіше простежується тенденція до збільшення попиту на хміль і продукти його первинної переробки. Свідченням цього є збільшення обсягів світової торгівлі продуктами хмелярства за останні 20 років більш ніж у двічі. Це можна пояснити тим, що споживання пива у світі постійно зростає, а також тим, що збільшується використання екстрактів хмелю в галузях, не пов’язаних з пивоварінням. Уся продукція хмелярства використовується в такий спосіб: близько 90 % її іде на виробництво пива, а решта 10 % – на потреби фармацевтичної, парфумерної та спиртової промисловості. Найважливішим компонентом хмелю для пивоваріння є альфа-кислоти, вміст яких є основним якісним показником продукції хмелярства.

Цікаво, що попри всезростаючий попит на хміль, за останні 20 років кількість площ під культурою у світі практично залишається на тому самому рівні, водночас урожайність зросла лише на чверть, вміст альфа-кислот – на 20 %, і то лише в країнах з розвинутою економікою. Це можна пояснити тим, що велику кількість процесів щодо виробництва хмелю доволі важко механізувати, спорудження нових плантацій для насаджень вимагає значних фінансових затрат, а потенційна врожайність найпродуктивніших сортів обмежується виходом готової продукції не більше 25 ц/га. Враховуючи те, що виробництво хмелю значною мірою залежить від погодних умов, а рослини дають перший врожай тільки на третій рік після висадження в ґрунт, то можна стверджувати, що найближчі п’ять років відчутного збільшення світового виробництва хмелю очікувати не варто.

Слід зазначити, що виробництво і експорт цього виду продукції великою мірою концентровані. На частку чотирьох країн (США, Німеччини, Китаю і Чехії) припадає більш ніж 80 % світового виробництва. А ще десять країн виробляють близько 18 % світового об’єму хмелю: Велика Британія (2,9 %), Польща (2,1 %), Австралія (2,0 %), Словенія (1,9 %), Південна Корея (1,6 %), Франція (1,4 %), Іспанія (1,2 %), Україна (1,1 %), Росія (1,05 %) та Нова Зеландія (0,9 %).

Імпортерами хмелепродуктів є понад 100 країн світу. Найбільш значні імпортери – Японія (17,3 %), Німеччина (14,2 %), США (12,2 %), Росія (8,8 %), Бельгія і Люксембург (6,2 %), Бразилія (5,3 %), Велика Британія (4,6 %), Канада (4,4 %) і Чехія (4,2 %).

Експортні ціни на хміль в середньому коливаються від 5000 до 6000 дол./т, залежно від вмісту альфа-кислот і класифікації сорту.

Ще у 1991 році наша країна вирощувала понад 5 тис. т хмелю, що на той час удвічі перевищувало потребу країни в цій культурі. За останніх 5 років виробництво хмелю скоротилося у 12 разів. Мінімальний обсяг виробництва був зафіксований у 1999 році і становив 482 т, тоді як потреба України у хмелеві становить 3000 т/рік.

Від 2000 року стан галузі поступово реанімується, проте для повного відновлення колишніх обсягів виробництва нам знадобиться щонайменше 10 років. Протягом кількох останніх років держава намагається адміністративними методами стимулювати виробництво хмелю і жорстко контролювати імпорт його в Україну. У 1999 році прийнято постанову Кабінету Міністрів, яка визначала розподіл 1 % відрахувань від продажу алкогольних напоїв та пива на розвиток хмелярства. Такі відрахування становлять приблизно 30 млн грн/рік, з цієї суми на розвиток хмелярства виділяється тільки 9 млн грн.

Виробництво хмелю в Україні зосереджено у восьми областях: Житомирській (75 %), Рівненській (9 %), Вінницькій (8 %), а ті 8 %, що залишилися, практично рівномірно розподіляють між собою Львівська, Київська, Хмельницька, Волинська і Чернігівська області.

Близько 70 % насаджень у країні займають низьковрожайні сорти з невеликим вмістом альфа-кислот – Клон -18 і Поліський. Вміст альфа-кислот у вітчизняному хмелі у 1,5–2 рази нижче від середньосвітового рівня.

Основними причинами низького вмісту альфа-кислот є недостатнє внесення мінеральних і органічних добрив та забезпечення рослин засобами захисту від шкідників і хвороб, а також недотримання технологій сушіння і зберігання продукції. Урожайність за 10 років скоротилася у 2,5 раза і становить у середньому 13 ц/га.

На світовому ринку склався постійний дефіцит тонкоароматичного хмелю, який виник через обмеження поширення районів його вирощування у світі. У провідних хмелярських країнах, насамперед у Чехії, практично всі придатні площі використані і деяке зростання вирощування тонкоароматичного хмелю можливе лише за рахунок інтенсифікації. У цих умовах Україна має можливості для експорту тонкоароматичного хмелю в межах існуючого дефіциту в такі країни, як Німеччина та США, на рівні 2000–3000 т.

Слід відмітити, що хміль вирощують у зоні Полісся, яка практично вся радіаційно забруднена. Але науковими дослідженнями встановлено, що ця культура коренево не накопичує радіонукліди, значний же їх вміст зразу після Чорнобильської аварії пояснюється поверхневим забрудненням.

Насіння соняшника залишається одним із ліквідних і дохідних продуктів на внутрішньому ринку, який повністю насичується за рахунок власного виробництва. Соняшник відноситься до олійних культур і є основою для виробництва олії. Традиційно соняшник займає найбільшу посівну площу серед технічних культур і поряд із зерновими завжди залишається експортною галуззю держави.

Аналіз основних економічних показників ефективності виробництва насіння свідчить про велику їх строкатість за регіонами і роками, що значною мірою пояснюється дією як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів. Екстенсивний метод виробництва насіння соняшника є причиною низького рівня врожайності та високої собівартості. Ціна реалізації продукції щороку зростає відповідно до попиту та пропозиції на ринку, проте нижчими темпами ніж собівартість. Це знижує рівень рентабельності, незважаючи на деяке зростання прибутку з одиниці площі.

Протягом останніх років попит на насіння соняшника зберігається на достатньо високому рівні, зокрема на внутрішньому ринку щорічно в межах 3,6 – 4,1 млн тонн. Сфера переробки насіння соняшника у степовій зоні України нині представлена дрібними і великими олійно-переробними підприємствами асоціації «Укролієпром», виробничі потужності яких спроможні переробити вироблені обсяги насіння соняшника.

Олієпродуктовий підкомплекс України є одним із провідних у формуванні внутрішнього ринку аграрно-продовольчої продукції та валютних надходжень і характеризується вищою порівняно з іншими галузями ефективністю виробництва, залишаючись чи не єдиним в АПК прибутковим, хоча врожайність культури соняшника значно коливається за роками і областями (додатки 12–20).

У цілому в господарствах України у відходи потрапляє понад 10 % валового збору насіння, або втрачається урожай однієї з таких областей, як Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Херсонська. Практично кожний десятий засіяний гектар соняшникової площі в Україні втрачається, що становить понад 340 тис. гектарів. Основною причиною є недотримання технології вирощування соняшника, що зумовлено відсутністю належних економічних умов, незабезпеченістю матеріально-технічними ресурсами через дефіцит коштів. Як наслідок, шкідники і хвороби соняшника набагато погіршують якість насіння, спричиняють значні втрати, що проявляється у рівні врожайності культури.

На ефективність виробництва насіння соняшника позитивно вплинуло прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законів України» від 11 липня 2001 р., в якому ставки експортного мита на насіння соняшника встановлено у розмірі 17 % митної вартості товару. Основною метою закону є легалізація ринку олійного насіння, збільшення обсягів його переробки на власних потужностях, забезпечення внутрішніх потреб держави в олієжировій продукції та раціоналізації структури експорту.

Реальним шляхом підвищення врожайності соняшника є формування сприятливих економічних умов функціонування ринку насіння соняшника. Важливою умовою на даний час залишається забезпеченість сільськогосподарських підприємств якісним насіннєвим матеріалом. Широке впровадження у виробництво сучасних високопродуктивних гібридів, що характеризуються високим потенціалом урожайності (понад 50 ц/га), стійкістю проти хвороб і несприятливих погодних умов, високим вмістом олії (49–52 %) – одна з умов нарощування валового виробництва насіння соняшнику та підвищення його ефективності. Разом з тим за вищої врожайності якість насіння соняшника краща й, навпаки, за нижчої – спостерігається більша засміченість, пошкодженість і пустозерність і, як наслідок, значне зниження врожайності після доробки.

Важливою продовольчою, технічною і кормовою культурою для України є картопля. Як продукт харчування вона посідає друге місце після зернових. У період реформування сільськогосподарських підприємств ця галузь, як і овочівництво, зосередилась переважно у приватному секторі. Основні тенденції розвитку цієї галузі можна прослідкувати за додатками 12–20.

Овочі використовують у свіжому вигляді для харчових цілей, а також як сировину для переробної промисловості (для квасіння, соління, консервування).

У загальних витратах на виробництво продукції тваринництва найбільшу питому вагу займають корми – від 35 до 70 %. Частка вартості кормів у собівартості молока досягає 40–60 %, м’ясного скотарства – 65–75 %, свинини – 65–70 %, м’яса птиці – 70–75 %, яєць – 50–65 %. Окремі економічні показники функціонування цієї галузі наведені у додатках 12–20.

Для забезпечення високої продуктивності тваринництва і птахівництва в умовах приватної власності і ринкових відносин необхідно мати високоінтенсивне кормовиробництво, яке б повністю задовольняло потребу в кормах і розвивалося випереджаючими темпами порівняно із зростанням поголів’я худоби та птиці.

Доцільно розглянути визначення такого поняття, як кормова база (див. терміни і поняття), її структуру, джерела надходження кормових ресурсів (польове кормовиробництво, природні сіножаті та пасовища, відходи переробної промисловості, покупні корми).

Слід звернути увагу, що пропозиція кормів формується за рахунок залишків їх у попередньому році, обсягів їх виробництва у поточному році та імпортних надходжень, зокрема зернофуражу, білкових і небілкових кормових компонентів. Основою пропозиції кормів є їх виробництво в аграрному секторі, яке формується підприємствами різних форм власності.

Попит на корми визначається економічним станом суб’єктів господарювання та рівнем споживання населенням тваринницької і птахівничої продукції, станом розвитку цих галузей. Це зумовлює потребу в кормах, яка залежить від наявності поголів’я худоби і птиці та досягнення ними певного рівня продуктивності. Однією із складових попиту є також їх експорт (зернофураж, білкові компоненти промислового виробництва) та використання на господарські цілі (солома).

Рослинні корми і кормовий білок є центральною ланкою у формуванні кормових ресурсів, головною умовою повноцінної годівлі та високої продуктивності тварин і птиці, хоча за сучасним уявленням про повноцінну годівлю, необхідно контролювати раціони майже за 70 поживними речовинами і елементами живлення, а в раціонах жуйних тварин – не менш як за 24–35 показниками.

Швидке розмноження та висока продуктивність тварин і птиці можливе лише за повноцінної їх годівлі. Першим і основним джерелом білка та кормів для травоїдних тварин були і залишаються різноманітні трави й травосуміші. Для одержання високої продуктивності тварин і птиці в раціони включають концентровані корми, зокрема кормове зерно та шроти білково-олійних культур.

В Україні у весняний та літній періоди зелені корми, як правило, збалансовані за протеїном, часто навіть мають його надлишок, а в зимовий – відчувається гостра його нестача.

При незбалансованій годівлі, або дефіциті у раціоні 25 % протеїну, що нерідко спостерігається в господарствах, недобирається 35 % продукції, витрати кормів зростають у 1,3–1,4 раза, собівартість тваринницької продукції – у 2–2,5 раза порівняно із збалансованими раціонами. Такий значний і хронічний дефіцит протеїну в кормах можна пояснити недосконалою структурою посівів кормових культур, недостатньою часткою бобових культур, втратами протеїну в процесі заготівлі та зберіганні кормів, виробництвом переважно низько- і середньопротеїнових кормів, невисоким вмістом протеїну в кормовому зерні та інших кормах, що згодовуються, недостатнім виробництвом і згодовуванням шротів сої, соняшника і ріпака.

За науково обґрунтованими нормами годівлі, на одну кормову одиницю в середньому повинно припадати:

• у молочному скотарстві 105–110 г протеїну,

• у свинарстві 115–120 г,

• у птахівництві 130–135 г.

При дефіциті протеїну спостерігаються найбільші перевитрати інших, часто найцінніших кормів, зокрема концентрованих.

В Україні через недосконалу структуру посівів, недооцінку ролі кормових культур майже щорічно спостерігається дефіцит кормового протеїну, внаслідок цього в регіонах стримувалося зростання продуктивності тваринництва і птахівництва. В останні роки мало висівалося високобілкових культур, низькою була їх врожайність, скоротилося виробництво – проблема протеїну ще більше загострилася.

Для досягнення високої продуктивності необхідно довести, наприклад, річну норму заготівлі кормів на корову:

– при надої молока 4000 кг – до 52 ц;

– при надої 5000 кг – до 60 ц;

– при надої 6000 – до 65 ц корм. од. і т. д.

Для подальшого забезпечення зростання виробництва кормів, підвищення продуктивності тваринництва необхідно здійснити такі заходи:

• оптимізувати площі кормових, зернофуражних і зернобобових культур за розмірами і структурою відповідно до поголів’я і прогнозованого підвищення продуктивності тварин;

• розширити площі культурних пасовищ і сіножатей за рахунок вилучення з обробітку схилових еродованих земель;

• підвищити урожайність кормових культур і якість кормів за рахунок впровадження нових сортів, освоєння сучасних технологій, внесення добрив, застосування засобів захисту;

• забезпечити комбікормову промисловість кормовим зерном, шротами, вітамінами, мінеральними добавками, щоб повністю задовільнити потребу в комбікормах;

• максимально підвищити економічну ефективність виробництва і використання кормів у годівлі тварин.

Розкриваючи проблему виробництва продукції рослинництва у зоні радіаційного забруднення, необхідно згадати про чотири групи загальних заходів щодо зменшення надходжень радіонуклідів у кінцеву сільськогосподарську продукцію, а саме: організаційні, агротехнічні, агрохімічні і технологічні.

Слід звернути увагу слухачів, що об’єктивними факторами, які насамперед визначають вміст радіонуклідів у продуктах харчування, є тип ґрунту і ступінь його зволоженості. Так, луки, розташовані на торфоболотних перезволожених, а також торфових і дерново-підзолистих супіщаних перезволожених ґрунтах, навіть після їх докорінного поліпшення недоцільно використовувати для виробництва молока і м’яса без проведення комплексу спеціальних заходів. Найкритичнішими є дерново-підзолисті і торфоболотні ґрунти зони Полісся. У чорноземах перехід радіонуклідів у рослини у 20–25 разів менший, ніж у дерново-підзолистих ґрунтів.

Дуже важливо у зоні радіаційного забруднення вирощувати рослини, які відрізняються потенційно невисокими рівнями накопичення радіонуклідів, раціонально застосовувати органічні та мінеральні добрива. За розрахованими коефіцієнтами переходу радіоцезію з ґрунту в зерно ранжирований ряд культур за фактором зростання має наступний вигляд: кукурудза, озима пшениця, ячмінь, тритікале, пшениця яра, просо, озиме жито, овес, боби, гречка, соя, горох, люпин жовтий. Різниця у накопиченні радіоцезію в зерні цих культур може бути великою ( сягати 20 разів). Тобто найменше накопичують радіоцезій кукурудза, озима пшениця, ячмінь, а найбільше – гречка, соя, горох, люпин жовтий.

Рухомість радіонуклідів цезію набагато вища в ґрунті, який має кислу реакцію. Тому внесення вапна з метою нейтралізації ґрунтового розчину – один із найефективніших заходів, що сприяє отриманню екологічно чистої продукції за умов радіактивного забруднення ґрунтів.

При внесенні мінеральних добрив важливо дотримуватись правильного співвідношення елементів живлення. Рекомендується азот, фосфор і калій вносити у співвідношенні 1:1,5:2.

Луки і пасовища потребують корінного поліпшення (фрезування, переорювання дернини з одночасним виконанням агрохімічних заходів, засівом відповідних травосумішей). Цей досить ефективний захід (окультурення луків і пасовищ) знижує вміст цезію-137 у травах у 2–7 разів, а стронцію-90 у 1,5–3 рази, особливо, якщо врахувати, що у сучасних умовах надходження кормів із природних угідь є основним засобом радіаційного забруднення молока та м’яса.