Вступ

Клінічна діагностика - це наука, яка вивчає клінічні, інструментальні та лабораторні методи дослідження хворих тварин, техніку і послідовність їх застосування, при дослідженні окремих органів і систем, виявленні при цьому симптоми та ознаки і основні шляхи розпізнання хвороб.

Для вивчення клінічного стану тварин застосовують основні (загально клінічні, фізичні) то допоміжні (спеціальні) методи досліджень. До основних належить огляд, пальпація перкусія (вистукування), аускультація (вислуховування) і термометрія. Ці методи є основними тому, що вони раніше за інші були впровадженні в практику ветеринарії; по-друге, їх застосовують при дослідженні кожної хворої тварини; по-третє, лише після їх застосування лікар може вирішити, чи потрібні інші допоміжні методи; і нарешті їх і до сьогодні застосовують і одержують важливі діагностичні дані.

Допоміжні (спеціальні) методи включають: лабораторні, різні інструментальні дослідження, біопсію з наступним дослідженням шматочків тканин, безпосередній огляд різних органів і порожнин за допомогою ендоскопічних приладів.

Дослідження тварин лікар завжди починає з огляду її, а потім послідовно використовує ті основні методи, які дають найбільш повну й об'єктивну інформацію про стан певного органа чи системи організму.

Дослідження ведеться у такій послідовності: попереднє ознайомлення з твариною; власне дослідження; загальне дослідження тварини: визначення габітусу, дослідження видимих слизових оболонок, волосяного покриву, шкіри і підшкірної клітковини, поверхневих лімфатичних вузлів, вимірювання температури тіла; дослідження окремих систем і органів; додаткові дослідження. Після цього лікар повинен дати детальне описання патологічного процесу, виявленого при дослідженні тварин.

Розділ 1

Короткі анатомо-фізіологічні дані

Раціон травоїдних через особливі історичні умови існування цих тварин складається переважно із грубих рослинних кормів, менш багата по своїй поживності й хімічному складі, чим їжа м'ясоїдних. Рослинні корми важко переварюються в травному тракті й гірше використаються організмом. Тому, щоб одержати достатню кількість живильних речовин, тварини повинні поїдати багато рослинного корму. Для переварювання й використання його шлунок жуйних має особливі, камери (предшлунки). У них корм відповідним чином підготовляється, переварюється й всмоктується.

Шлунок жуйних по своїй будові значно відрізняється не тільки від шлунка м'ясоїдних, але й від шлунка коня й свині. Він складається із чотирьох відділень: рубця, сітки, книжки й сичуга. Перші три прийнято називати предшлунками, а сичуг - власне шлунком .

Рубець у дорослих тварин найбільший відділ шлунка, а в немовлят - другий по величині. Він поділяється на верхній і нижній мішки й займає всю ліву половину черевної порожнини. Ємність рубця в дорослих залежить від віку й величини тварини, звичайно вона коливається від 100 до 200 літрів у корів.

Слизова оболонка рубця груба, позбавлена залоз, має темно-коричневий колір, покрита сосочками, які особливо розвинені в нижньому мішку рубця. Сосочки значно збільшують поверхню рубцевої стінки, необхідну для всмоктування продуктів травлення корму.

У новонароджених жуйних рубець перебуває в не діяльному стані. Бродильні процеси в ньому починаються тільки через кілька тижнів після народження. Молоко в молодої тварини переходить зі стравоходу прямо в сичуг, минаючи рубець, по харчовому жолобі, що пролягає в основі сітки від входу в рубець до сітко книжкового отвору.

Сітка має кулясту форму, розташована в черевній порожнині біля діафрагми й печінки на відстані 2-4 сантиметрів від навколосерцевої сумки, або, як її ще називають, серцевої сорочки, у яку укладене серце. Таке близьке розташування сітки від серця приводить іноді до запалення навколосерцевої сумки в результаті влучення в сітку гострих предметів (цвяхи, дріт, шпильки й ін.), прориву ними стінок сітки й околосердечной сорочки. Сітка лежить поперед рубця й повідомляється з ним через великий отвір. Слизова оболонка її так само, як і слизова рубця, залоз не має й зібрана в складки - вічка сітки.

Книжка має кулясту, стислу з боків форму. Вона лежить між сіткою й сичугом і зв'язана з ними отворами. Усередині книжки є численні листки - складки слизової оболонки. Ці складки прилягають одна доодної, подібно листкам книги.

Сичуг має грушоподібну форму; у дорослих він другий по величині з відділів шлунка після рубця. Це єдиний відділ складного шлунка жуйних, продукуючий травні ферменти. На противагу передшлункам порожнина сичуга вистелена залозистою слизовою оболонкою. Залози сичуга виділяють шлунковий сік, що по складу й дії, дуже близький до соку однокамерного шлунка інших ссавців.

Основне призначення передшлунків зводиться до підготовки грубої рослинної клітковини до подальшої її обробки в процесі травлення в засвоювану форму. Значна частина живильних речовин корму в жуйних перетерплює зміни вже в рубці. Інші камери - сітка й книжка - є підсобними в обробці грубого корму. Основною складовою частиною рослинних кормів є клітковина - вуглевод, що не може бути засвоєний безпосередньо жодною твариною. Ссавці не виділяють ферменти, здатні переварювати клітковину. Розщеплення й подальше засвоєння їжі відбувається в жуйних у рубці за допомогою бактерій, грибків й інфузорій, що населяють цей відділ шлунка. Установлено, що в передшлунках всі травні реакції відбуваються головним чином завдяки цим мікроорганізмам. Продукти розпаду корми асимілюються рубцевими мікроорганізмами, які переводять їх у білок свого тіла, а потім самі служать повноцінним білком для організму тварини.

Потрапляючи з кормами в передшлунки, спеціальні "мікроорганізми розвиваються й розмножуються, харчуючись речовинами, що надходять у рубець. Розвитку мікробів у рубці сприяють певні умови, до яких відносять: відсутність кисню, слабко кисле, але стійке середовище вмісту рубця, температура - 39° і наявність таких газів, як вуглекислий, метан, азот, водень і сірководень. Для підтримки інтенсивного росту й нормальної життєдіяльності рубцевих мікроорганізмів необхідні вуглеводи.

Розділ2

Діагностичне значення дослідження передшлунків

Зондування тварин проводять з діагностичною і лікувальною метою. У випадку закупорки стравоходу зонд, досягнувши предмета, який викликає обтурацію, наштовхується на нього і дальше не просувається. При запаленні стравоходу зондування викликає занепокоєння у тварини внаслідок різкого болю, часті ковтальні рухи і кашель. При паралічі стравоходу зонд, не зустрічаючи звичайного опору, який буває у здорових тварин, вільно просувається по всьому стравоходу.

Зондами беруть вміст шлунка, рубця, сичуга, шлунковий і сичужний соки для лабораторного дослідження, а застосовуючи фракційний метод взяття шлункового соку, вивчають типи шлункової секреції (гіперацидний, субацидний, інертний, астенічний).

За допомогою зондування одержують натуральний шлунковий сік на біофабриках, який застосовують для лікування тварин і людей.

Використання зондів з лікувальною метою також досить різнобічне. При закупорці стравоходу зондом проштовхують стороннє тіло в шлунок, що частіше роблять у коней, свиней, дрібної рогатої худоби, собак, а у великої рогатої худоби в більшості випадків прагнуть вивести його назовні. Через зонд можна вивести з шлунка гази (при гострому розширенні шлунка) і рубця (при гострій його тимпанії), промивати шлунок, рубець, сичуг і воло (у птахів), вводити лікарські препарати і здійснювати штучну годівлю. Велика рогата худоба в зв'язку з особливостями приймання корму при деяких хворобах, коли спотворюється смак (алотріофагія), захоплює і ковтає металеві феромагнітні предмети, які потрапляють у сітку, травмують її стінку й викликають запалення сітки (ретикуліт), а потім очеревини (ретикулопери-тоніт) та інших внутрішніх органів. Для виведення сторонніх предметів з сітки застосовують магнітні зонди різних конструкцій: Меліксетяна, Телятникова, ЗМУ-1.

Розділ 3

Зондування передшлунків

Зондування коня проводять носо-стравохідним або носо-шлун-ковим зондом, який виготовлений із щільної гуми. Довжина зонда 190—225 см, загальний діаметр—16—18 мм, внутрішній діаметр — 12—14 мм. Для полегшення введення зонда на ньому став-лять три постійні і одну рухому (за допомогою гумового кільця) мітки, запропоновані С. П. Гоженком. Відстань до рухомої мітки визначають двома методами: вимірюють висоту в холці коня і до неї додають ще 20 % цієї висоти; початок зонда прикладають до входу в носовий хід, потім зонд ведуть до основи вушної раковини, а потім до середини 16-го ребра або до останнього грудного хребця. Відстань від початку зонда до даної мітки дорівнює відстані до шлунка коня.

Три постійні мітки наносять олійною фарбою: першу — на відстані 15—20 см від початку зонда; другу — 45 і третю — 75 см. Зонд перевіряють на прохідність, змазують вазеліном або рослинною олією. Введення зонда полегшується при правильному положенні голови відносно шиї коня — її необхідно наблизити так, щоб утворився трикутник з вершиною у ділянці глотки, а основу його становила лінія, проведена від ніздрів до плечового суглоба. Коли зонд потрапить у стравохід, голову коня піднімають.

Лікар правою рукою бере початок зонда й вводить у праву ніздрю, а пальцями лівої руки натискує його початок до нижньог (найбільшого) носового ходу (якщо зонд вводять через ліву ніздрю, то стають з лівого боку і зонд вводять лівою рукою). Цей етап досить відповідальний, оскільки просування зонда по середньому носовому ходу спричиняє його травмування, кровотечу і є менша ймовірність потрапляння зонда в стравохід. Ввівши зонд до першої мітки, пальці виймають з носового ходу і зонд дальше просувають двома руками. Якщо він введений правильно, то його просування не викликає особливого занепокоєння у тварини. Якщо ж зонд введений по середньому носовому ходу, то подальше натискування пальцями не змінить його положення. Провівши зонд до другої мітки (а він у цей час знаходиться в порожнині глотки), необхідно дочекатися ковтальних рухів і вводити зонд у стравохід. Третя мітка є важливим орієнтиром — коли зонд доводимо до неї, то початок його в цей час знаходиться у середній третині шиї, тут необхідно зупинитися і перевірити правильність введення. Це можна зробити кількома методами. Основний з них — огляд і пальпація зонда в середній третині стравоходу; рухаючи зонд вперед—назад на 5—7 см легко помітити його просування по стравоходу (лікар, який вводить зонд, повинен сам переконатися у цьому); вільний кінець зонда опускають у склянку з водою — якщо він потрапив у трахею, то синхронно видиху у склянці з'являються пухирці повітря; вільний кінець зонда підводять до вуха і прослуховують звуки: якщо зонд введений правильно, то чути періодичні звуки булькання, переливання, гурчання, якщо ж він потрапив у трахею, вислуховуються шуми, які збігаються з видиханням повітря; беруть трахею (знизу шиї) пальцями однієї руки і погойдують її — зонд, що потрапив у трахею, відчувається по удару його об стінки. Є й інші додаткові методи перевірки правильності введення зонда. Зупинимося лише на двох найбільш поширених. Часто фахівці заливають 100—150 мл води, надіючись, що рефлекторно настане кашель. Проте кашель виникає не завжди, і цей прийом необхідно знати лише для того, щоб його не застосовувати (Оливков-Б. І.). На думку інших, зонд, який потрапив у трахею, спричиняє кашель. У більшості випадків це так, але часто зонд, введений у стравохід, теж викликає рефлекторне збудження кашльового центра.

Переконавшись у правильності введення, поступово вводять зонд до останньої рухомої мітки — початок його в цей час знаходиться на дні шлунка. Якщо зонд потрапив у трахею, його відтягують назад до другої мітки при появі ковтальних рухів знову спрямовують у стравохід. При виведенні вільний кінець зонда опускають вниз.

Зондування великої рогатої худоби. Для зондування великої рогатої худоби використовують зонди кількох моделей: рото-страво-хідний — для телят (з мандреном та оливою), яким випускають гази з рубця, перевіряють прохідність стравоходу; двопетлеподібний О. П. Хохлова — для видалення сторонніх тіл із стравоходу; рото-стравохідний В. А. Черкасова і рото-шлунковий Г. М. Даценка — для промивання рубця і виведення з нього газів; магнітні зонди С. Г. Меліксетяна, І. О. Телятникова, ЗМУ-1 О. В. Коробова та зонд магнітний ветеринарний (ЗМВ) використовують для діагностики травматичного ретикуліту; носо-сичужний Г. М. Даценка - для взяття вмісту сичуга на дослідження та промивання сичуга.

Техніка початкових етапів введення рото-стравохідних зондів аналогічна. Зонд, змазаний вазеліном, вводять у рот через отвір дерев'яного зівника, потім, спрямовуючи його посередині твердого піднебіння, швидко про сувають його в порожнину глотки, а з появою ковтальних рухів — в стравохід і рубець. Для введення дво-петлеподібного зонда О. П. Хохлова І. Д. Ганжа запропонував особливу форму дерев'яного зівника, у якому враховані особливості анатомічної будови ротової порожнини та особливості зонда .

При відсутності зівника у великої рогатої худоби лівою рукою виводять язик через беззубий край, а правою спрямовують зонд посередині твердого піднебіння в порожнину глотки і стравохід. При зондуванні через носову порожнину застосовують носо-шлунковий зонд для коней. Техніка введення його така ж, як і коням.

Сичуг у телят зондують спеціальним носо-сичужним зондом Г. М. Даценка, медичними шлунковими зондами № 8, 10, 12 (діаметр 6—9 мм) або еластичною гумовою трубкою довжиною 115— 130 см діаметром 6—9 мм, з оливою із пінопласту на кінці. Перед зондуванням визначають відстань до сичуга, прикладаючи початок зонда до входу в носові ходи, а потім проводять його до глотки і точки перетину на реберній дузі лінії, яка йде горизонтально від колінного суглоба. Теплий прокип'ячений зонд вводять через нижній носовий хід у порожнину глотки і стравохід. Коли зонд досягає шийної частини стравоходу, теляті випоюють із соскової напувалки 200—300 мл теплого молозива, молока або ізотонічного розчину натрію хлориду чи глюкози і в цей час просувають зонд у сичуг. Довжина введеної частину зонда 75—90 см.

Магнітний зонд С. Г. Меліксетяна вводять після 12-годинного витримування тварини на голодній дієті. Гумову частину зонда вводять через нижній носовий хід у глотку та стравохід, потім виводять язик назовні через беззубий край, а з другого боку на корінні зуби ставлять клиновидний зівник Байєра. Гачком спеціальнї ключки в глотці захоплюють гумову частину зонда, виводять кінець його назовні через рот, приєднують магнітну головку й кладуть її за корінь язика. Тварина ковтає головку, і вона потрапляє у сітку. Перевіряють потрапляння магнітної головки в сітку таким чином: тварину ставлять головою з півночі на південь, компас підводять з правого боку в 5—6-му міжреберних проміж-

ках на рівні ліктьового горба. Якщо головка знаходиться у сітці, то північний кінець стрілки компаса повертається перпендикулярно до тулуба тварини. Якщо ж цього не відбувається, то магнітну головку підтягують до входу в стравохід і під час скорочення рубця відпускають гумову частину. Під впливом скорочення магнітна головка рухається у сітку. Вільний кінець зонда фіксують за ріг. З діагностичною та профілактичною метою магнітну го­ловку зонда витримують у сітці 1—2 год, а у хворих на травматичний ретикуліт — до 24 год.

При виведенні зонда відкривають рот, гачком захоплюють гумову частину його в порожнині глотки, виводять її через рот, потім протягують вільний кінець зонда через носові ходи. Лише після цього з сітки можна виводити магнітну головку. При спазмі кардіального сфінктера стравоходу зонд не можна витягувати насильно. У таких випадках 0,5—1 л води рефлекторно усуває спазм і зонд вільно виводять з стравоходу.

І. О. Телятников, а потім О. В. Коробов сконструювали магнітний зонд, який вводять через рот. Суттєвою деталлю ЗМУ-1 (зонда магнітного удосконаленого) є порожнистий металевий шток з конусом на одному кінці для магнітної головки і П-подібною пластиною з іншого кінця для фіксації штока на беззубому краї. Оригінальними є магнітні головки. Сила магнітного притягання головки зонда І. О. Телятникова 5 кг, О. В. Коробова — 8—12кг. Зонд застосовують після 12—24-годинної голодної дієти. Перед його введенням корові випоюють 5—10 л теплої води або рідкого пійла. Гумовий шланг пропускають через отвір металевого штока, з боку конуса до нього приєднують магнітну головку й підтягують її так, щоб вона повністю ввійшла в конус і була ніби продовженням фігурного штока. Лівою рукою виводять язик назовні, зафіксований за П-подібну пластину металевий шток вво­дять у ротову порожнину по центру твердого піднебіння на корінь язика, кладуть пластину на беззубий край і швидко послаблюють натяг гнучкої тяги. Металевий шток фіксують за допомогою ременів. Ковтальними рухами і скороченнями стравоходу магнітна головка досягає рубця і під дією своєї маси опускається у сітку. З метою профілактики зонд у сітці витримують 15—ЗО хв, для лікування травматичного ретикуліту — 1—2 год. Виймають його повільно, натягуючи правою рукою гнучку тягу.

Зондування свиней здійснюють рото-шлунковим медичним зондом або гумовою трубкою діаметром до 15 мм. У ротову порожнину свині вставляють дерев'яний зівник з отвором посередині, фіксують його тасьмою у ділянці потилиці, або використовують зівник І. Г. Шарабріна. Свиней фіксують у лежачому положенні (кладуть їх на правий бік), зонд вводять через отвір зівника, пропускають у бік глотки, під час ковтальних рухів просувають у стравохід і дальше без перепон — у шлунок. Вміст шлунка натягують шприцом Жане

Зондування дрібної рогатої худоби проводять, як правило, рото-стравохідним зондом у стоячому положенні тварини. Зонд вводять так, як і свиням, застосовуючи дерев'яний або петлеподібний зів-ники.

Зондування собак проводять для взяття вмісту шлунка на дослідження або промивання його. Застосовують медичні зонди або звичайну гумову трубку довжиною 100—120 см, діаметром 15мм. Відкривають рот собаки, безпосередньо за ікла вводять дерев'яний зівник з отвором посередині або зівник І. Г. Шарабріна, фіксують їх за верхню і нижню щелепи. Зонд вводять таким же чи ном, як і поросятам.

Розділ 4

Дослідження тварини

4.1.Попереднє знайомство з хворою твариною

Реєстрація:

Вид – велика рогата худоба

Стать – корова

Вік – 1.5 місяців

Порода – Українська чорно-ряба

Кличка – Зірка

Інвентарний номер - №6683

Маса – 75 кілограм

Власник – ННДЦ БНАУ

Дата надходження тварини –

Anamnesis vitae

Дана тварина вирощена в господарстві. У зимово–стійловий період тварини знаходяться в приміщені на прив´язному утриманні, у весняно–осінній період – на вигульних майданчиках. Годівля – із загальних годівниць тричі на день, напування – з автонапувалок. Роздача кормів вручну. До раціону входить сіно злакове, солома пшениці ярої, силос злаково-бобовий, комбікорм, буряк кормовий. У весняно–осінній період – зелена маса та сіно. Раціон збалансований за всіма необхідними поживними речовинами.

В даному господарстві планово проводять вакцинацію та дегельмінтизацію, згідно з ветеринарними вимогами. Господарство благополучне щодо інфекційних

Аналіз раціону:

Цукрово – протеїнове співвідношення – 0,27:1

Крохмало – протеїнове співвідношення – 0,60:1

Кальцієво – фосфорне співвідношення – 5,17:1

Клітковини на кг сухої речовини – 25,98

Крохмаль + цукор/протеїн – 1,6

Співвідношення поживних речовин у раціоні

Показники	Норма	У раціоні
Вміст у розрахунку на одну кормову одиницю
Перетравного протеїну	30,3	36,5
Сирої клітковини	223	307
Цукру	80	17
Вміст у 1 кг сухої речовини (г)
Кормових одиниць	1,17	1,14
Перетравного протеїну	68,5	41,7
Сирої клітковини	190	351
Цукру	68,5	19,2
Кальцію	4,7	6,26
Фосфору	2,6	1,7
Каротину, мг	19	41,7
Цукрово – протеїнове співвідношення	0,92	0,46
Кальцієво – фосфорне співвідношення (Са:Р)	18,3	3,91
Кількість сухої речовини на 100 кг ж/м	9,5	7,5

Структура раціону у %

Грубі корми, всього 10%,

Соковиті корми, всього 40%, у т. ч.:

Силос 25%

Сінаж 15%

Концентровані корми, всього 50%.

Тип годівлі концентрований.

Даний раціон не збалансований за всіма показниками, окрім солі.

Надлишок кормових одиниць, сирого і перетравного протеїну, сирого жиру, сирої клітковини може призвести до ожиріння, збільшення витрат на утримання тварин, підвищення собівартості продукції і зниження рентабельності. Надмірний вміст сухої речовини призводить до економічних збитків у зв’язку з неповним поїданням корму тваринами. Надмірна кількість кальцію на фоні надлишку фосфору, сильним зрушенням кальцієво – фосфорного сіввідношення може викликати порушення зі сторони кісткового апарату – остеодистрофії, остеомаляції, алотрифагію (поїдання чужорідних предметів). Надлишок сірки в раціоні негативно впливає на споживання корму, обмін речовин, засвоєння міді з кормів. Надлишок цинку викликає порушення засвоєння міді, заліза, розвитку анемій. Надлишок марганцю призводить до розладів нервової системи, гіпофункції щитовидної залози, порушень в ферментній системі. Надлишок солей марганцю може викликати запалення легень. При нестачі кобальту порушується еритропоез, білковий, вуглеводний та мінеральний обміни, спостерігається анемічність слизових оболонок та шкіри. Надлишок вітаміну Е відбивається на печінці.

наками ознаками встановлено , що тварина умовно здорова.

4.2. Загальне , дослідження тварини

Температура – 38.6 °С

Пульс – 100 ударів за хвилину

Дихання – 32 дихальні рухи за хвилинуь

Дослідження загального стану тварини складається з таких пунктів: 1. дослідження габітусу; 2.дослідження волосяного покриву і шкіри;3.дослідження слизових оболонок; 4.дослідження лімфатичних вузлів; 5.термометрія.

1.Габітус – це зовнішній вид хворого у момент дослідження, який визначається сукупністю зовнішніх ознак, що характеризують статуру, угодованість, положення тіла, темперамент і конституцію тварини.

Положення тіла в просторі – природнє. Конституція – рихла. Статура – середня.Темперамент – сильний, урівноважений, рухомий. Вгодованість – задовілдьна.

2.Дослідження волосяного покриву і шкіри.

Волосяний покрив досліджуваної тварини пригладжений, матовий, нееластичний, волосся погано утримується у волосяних фолікулах, січення волосся не спостерігається.

Шкіра блідо-рожевого кольору, має специфічний запах, помірно волога, температура однакова по всій поверхні шкіри. Шкіра еластична , без пошкоджень, набряків і крововиливів.

3.Дослідження слизових оболонок.

Нами досліджувалась склера, кон’юктива, слизисті носу та роту.Колір дослідваних слизових оболонок блідо-рожевий, секреція слизових – помірно волога, температура по всій поверхні однакова.Поверхня слизових без пошкоджень, крововиливів, припухання і висипів.

4.Дослідження лімфатичних вузлів і судин.

Дослідження лімфатичних вузлів проводиться оглядом і пальпацією.

Нами були дослідженні: підщелепові, передлопаткові,лімфатичні вузли колінної складки .

Підщелепові лімфатичні вузли (ln.mandibularis): форма овальна, величина – до 3 см (збільшений), консистенція – пружна, поверхня – гладка, рухливість – рухомий, температура – нормальна, болючість – неболючі.

Передлопаткові (I. Subscapulares): форма – довгаста, довжина – 4 см, діаметри – 1см, консистенція – пружна, поверхня – гладенька, рухливість – малорухливий, температура – нормальна, болючість – неболючі.

Колінної складки (lnn. iguinalis superticialis): форма – довгаста, величина – 8 см, консистенція – м'яка, поверхня – горбиста, рухливість – рухомий, температура – нормальна, болючість – неболючі.

5.Термометрія.

Температура вимірювалася в прямій кишці і становить – 38.6 °С.

4.3.Зондування передшлунків.

В умовах ННДЦ БНАУ нами проводилося зондування передшлунків у теляти. Для зондування використовували рото-стравохідний зонд — для телят (з мандреном та оливою), яким випускають гази з рубця, перевіряють прохідність стравоходу.

Зонд, змазаний вазеліном, вводили у рот через отвір дерев'яного зівника, потім, спрямовуючи його посередині твердого піднебіння, швидко просували в порожнину глотки, а з появою ковтальних рухів — в стравохід і рубець.

При відсутності зівника лівою рукою виводили язик через беззубий край, а правою спрямовували зонд посередині твердого піднебіння в порожнину глотки і стравоходу. При зондуванні через носову порожнину застосовували носо-шлунковий зонд для коней.

Сичуг у телят зондували спеціальним носо-сичужним зондом Г. М. Даценка з еластичною гумовою трубкою довжиною 115— 130 см діаметром 6—9 мм, з оливою із пінопласту на кінці. Перед зондуванням визначали відстань до сичуга, прикладаючи початок зонда до входу в носові ходи, а потім проводили його до глотки і точки перетину на реберній дузі, лінії - яка йде горизонтально від колінного суглоба. Теплий прокип'ячений зонд вводили через нижній носовий хід у порожнину глотки і стравоходу. Довжина введеної частини зонда 75—90 см.

4.4. Дослідження крові

4.4.1.Підрахунок загальної кількості еритроцитів

Підрахунок еритроцитів проводять за допомогою мікроскопа в лічильних камерах або із застосуванням різних електронних лічильників.

Методика визначення. Набирають кров у меланжер до мітки 0,5. Кінчик меланжера витирають ватою. 3 %-ний розчин натрію хлориду набирають до мітки 101 (обережно, щоб в ампулу не потрапило повітря). Знімають гумову трубочку, меланжер закривають з обох кінців пальцями і струшують. Отримують розведення крові у 200 разів. До лічильної камери притирають покривне скло. Із меланжера видаляють на вату перші 2–3 краплі розведеної крові, а наступною краплею торкаються збоку до покривного скла і середньої пластинки камери. Зайву рідину видаляють ватою\

Підрахунок еритроцитів проводять при малому збільшенні мікроскопа. Клітини підраховують у п’яти великих квадратах, розміщених по діагоналі сітки, кожний з яких розділений на 16 маленьких квадратів. Клітини у великому квадраті починають рахувати з лівого верхнього маленького квадрата, а потім переходять на другий, третій, четвертий. Після верхнього ряду рахують еритроцити у нижче розміщеному ряду, починаючи з першого правого квадрата і т. д. Рахують еритроцити, що знаходяться всередині маленьких квадратів, а також на лівому і верхньому боках великого квадрата, а еритроцити на нижньому і правому боках не враховують.

Кількість еритроцитів (Х) в 1 мкл крові визначають за формулою:

,

де: а – кількість еритроцитів, підрахованих у п’яти великих квадратах; с – розбавлення крові (у 200 разів ); n – кількість квадратів, у яких рахували еритроцити; s – площа великого квадрата (1/25 мм2); h – висота камери (0,1 мм). Скорочена формула має вигляд: Х = а•10 000 (при розведенні крові у 200 разів).

В нормі у великої рогатої худоби 5 – 7,5 Т/л, в нашого ж теляти 8.8 Т/л, з цього виходить , що вміст в крові еритроцитів є дещо збільшеним від 3.8 до 1.3 Т/л.