БІЛЕТ № 2

1.Оцінка діяльності Центральної ради, гетьманату та Директорії в історіографії

Початковий етап Української революції, пов'язаний з діяльністю Центральної Ради та розгортанням українського національно-визвольного руху, одна з найпривабливіших тем в сучасній українській історіографії. Лише по проблематиці Центральної Ради за останнє десятиріччя було захищено 12 дисертацій, якщо до них додати дисертаційні дослідження з історії українських політичних партій, соціальних верств, культури, військової історії, преси діяльності окремих осіб, то ця цифра суттєво збільшиться.

Радянська історіографія викреслила з них практично все, що суперечило або ставило під сумнів парадигму соціалістичної революції. Українські аспекти революції виглядати в цій парадигмі як підступні дії українських буржуазних націоналістів, відірваних від народу і запрограмованих на підрив революції. За багато десятиріч у радянській історичній науці не з'явилося жодної монографії чи статті, в якій би можна було знайти хоча б натяки на об'єктивність.

На початку 90-х років історія 1917 р. в Україні була схожа на цілину, яку треба було підняти й окультурити. Отже, на початку 90-х рр. дослідники мали вирішувати одразу кілька складних завдань. Певною підказкою для них могла стати література, створена українською політичною еміграцією, а згодом українською діаспорою із зазначеної проблеми. Зазначимо, що такої літератури було немало, але серед неї особливо помітними були праці В.Винниченка, Д.Дорошенка, М.Ковалевського, П.Христюка.

Вони принципово відрізнялися від радянської історіографії, давали зовсім іншу, контроверсійну візію 1917 р., творили концепцію Української революції та поповнювали її таким фактичним матеріалом, який практично не використовували радянські історики. На кілька років ці книги стали настільними посібниками, з яких черпалися концепції, ідеї та фактичний матеріал. Передусім на їх основі на початку 90-х років заповнювалися "білі плями", вибудовувалися нові парадигми й дискурси. Однак, після того як ці праці були ретельно вивчені, стало зрозуміло, що вони мають певну політичну заданість, притаманну їх авторам. Скажімо, "Відродження нації" В.Винниченка написане рід впливом ідей націонал-комунізму. "Замітки і матеріали до історії української революції" П.Христюка тяжіють до лівих оцінок. Праця Д.Дорошенка присвячена добі Центральної Ради навпаки досить гостро критикує лівизну лідерів українського руху і вбачає в ній корінь всіх помилок, яких допустилися керівники Центральної Ради. Таким чином, некритичне використання цієї літератури теж приховувало небезпеку необ'єктивності. До речі глибокий історіографічний аналіз згаданої літератури зробив у фундаментальній праці "Українська революція" В.Солдатенко.

Характерною особливістю історіографічного процесу минулого десятиліття стало усвідомлення необхідності кардинального оновлення джерельної бази. Найбільш вагомим кроком в цьому напрямі слід визнати публікацію корпусу документів Центральної Ради, які зберігатися у спецфонді Центрального державного архіву вищих органів влади України.

На початку 90-х років співробітники Інституту історії України розпочали його системне опрацювання. Двотомник "Українська Центральна Рада" став надійною документальною основою для вивчення подій Української революції. Без нього сьогодні не обходиться жодний серйозний дослідник революційних процесів. У 2005 р. вийшов з друку ще один фундаментальний збірник документів "Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року", який також підготовлений колективом співробітників Інституту історії України (керівник колективу упорядників і головний редактор проф. В.Верстюк). Збірник суттєво розширив коло джерел з революції, детально відтворив контекст, в якому розгорталась діяльність Центральної Ради.

Чудовим джерелом до вивчення історії УЦР стали підготовлені до друку С.Білоконем спогади М.Грушевського, опубліковані журналом "Київ" у 1989 р.

Важливі документи і матеріали доби революції знаходимо у документальних виданнях "Національні відносини в Україні у ХХ ст." (К., 1994), "Національні процеси в Україні: історія і сучасність" (К., 1997), "Українські політичні партії кінця – початку XX ст.: програмові і довідкові матеріали" (К., 1993).

Поряд зі спогадами М.Грушевського за останнє десятиріччя здійснено кілька перевидань його публіцистичних праць.

Запровадження до наукового обігу великої кількості раніше невикористовуваних документів дозволило досить повно відтворити розвиток революційних подій 1917 р. в Україні. Насамперед історики ретельно прописали історію діяльності Української Центральної Ради. Тут варто послатися на книгу В.Верстюка, до якої ми неодноразово зверталися в цьому розділі. В ній зібрана величезна кількість різноманітного документального матеріалу, а також зроблені виважені оцінки та характеристики найважливіших подій. Цьому авторові належать розділи про Українську революцію в узагальнюючій праці "Історія України: нове бачення", підготовленій колективом Інституту історії України 1997 р. Високим рівнем інформативності відзначаються брошури А.Гриценко, О.Реєнта, І.Хміля, О.Щусь, видані в серії "Історичні зошити" Інститутом історії України НАНУ.

Історія Української партії соціалістів-революціонерів, її діяльність 1917 р. зі знанням справи розкрита в монографії Т.Бевз "Між романтизмом і реалізмом" (К., 1999). Заслуговує монографія В.Стрільця "Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець XIX століття – 1939 рік)" (К., 2002).

До видань, що викликали підвищений інтерес фахівців, слід зарахувати збірник статей "Українська революція: 1917 – початок 1918 рр. (Проблеми, пошуки, узагальнення)" (Запоріжжя, 1998), в якому поставлено ряд дискусійних проблем. Загалом кількість літератури, підготовленої в пострадянські часи, надзвичайно велика, вона торкається не лише загального розвитку подій 1917 р., але й окремих сюжетів, насамперед стратегії та тактики українського державотворення, автономістсько-федералістичних концепцій, українського руху в армії, розвитку українсько-російських стосунків, аналізу виборчих стратегій і програм, вивчення національно-культурних та освітніх проблем. Не можна не згадати появу регіональних досліджень. Серед них назвемо праці В.Семененка "Історія Східної України. Поновлення кайданів (1917-1922)" (Харків, 1995), В.Ревегука "Полтавщина в українській революції 1917-1920 рр." (Полтава, 1996), В.Бойка, Т.Демченко. О.Оніщенко "Чернігівщина в 1917 році" (Чернігів, 2003). Великі зрушення відбулися у вивченні діяльності провідних діячів українського національно-визвольного руху. Завдяки Л.Винару в Україні стрімко розгорнулось вивчення життя та діяльності М.Грушевського, в тому числі його політичної діяльності. З'явилися книжки й статті, присвячені постатям В.Винниченка, С.Петлюри, М.Шаповала, М.Григор'єва, М.Порша, О.Шульгина, С.Єфремова, О.Лотоцького та багатьох інших.

Таким чином, пострадянською історіографією пророблена величезна робота по переосмисленню подій 1917 р. в Україні. Найголовнішим результатом цієї праці стало ствердження концепції Української революції – такої, яка була пов'язана з Російською революцією, але мала велику мету і характерні особливості.

Серед студій, спеціально присвячених темі Гетьманату, потрібно відзначити дисертацію С.Грибоєдова – перше окреме комплексне дослідження історіографії Гетьманату 1918 року. Безсумнівною заслугою автора є спроба розкрити складне, важливе й невивчене досі питання. Потрібно, однак, підкреслити, що обрана С.Грибоєдовим постановка проблеми (обробити та проаналізувати всю наявну літературу з усього спектру питань історії Української Держави) вимагала вивчення величезної кількості розмаїтих студій, присвячених широкій проблематиці. Можливо, тому автор максимально узагальнив тематику, звівши її до трьох (внутрішня політика, зовнішня політика, військове будівництво) напрямків і водночас зменшив до можливого мінімуму кількість залученої літератури.

До детального історіографічного аналізу праць В.Винниченка, П.Христюка, М.Шаповала, І.Мазепи, Д.Дорошенка неодноразово звертався В.Солдатенко. Демонструючи своє критичне ставлення до режиму П.Скоропадського, автор, зокрема, звертає увагу на те, що у працях цих перших істориків української революції незадовільно висвітлений селянсько-повстанський рух часів Української Держави, а також відсутній систематичний аналіз розвитку протигетьманського повстання. У студіях В.Солдатенка міститься також ряд вагомих зауважень та висновків щодо змісту новітньої вітчизняної історіографії Гетьманату 1918 р. Серед іншого слушно підкреслюється, що у працях сучасних істориків дедалі помітнішою стає тенденція до надмірного і необгрунтованого звеличення гетьманської державності.

Певний інтерес становить монографія Л.Радченко, у якій на матеріалі окремих діаспорних та сучасних вітчизняних студій зроблена спроба підвести підсумки вивчення історії визвольних змагань 1917 - 1920 рр. Спеціальний розділ цієї роботи присвячений українській зарубіжній літературі з історії Гетьманату. У ньому подано чимало цінного матеріалу, але (можливо через певну безсистемність викладу) не прослідковується авторська концепція чи провідна ідея. З цих причин розділ не дає цілісного уявлення про літературу з проблеми.

Звертає на себе увагу також стаття М.Стопчака; автор розглядає, як інтерпретувалося питання про причини та наслідки протигетьманського повстання (листопад-грудень 1918 року) в українській зарубіжній історіографії державницького напрямку.

Інформація, важлива для з'ясування зовнішніх суспільно-політичних та етнокультурних чинників, які вплинули на шляхи розвитку історіографії проблеми, міститься також у студіях С.Наріжного та В.Трощинського. Перша з них на рівні організаційно-подієвому висвітлює культурницьку (у тому числі і наукову) діяльність української еміграції у міжвоєнний період, друга ж являє собою переконливу спробу комплексного розгляду міжвоєнної української еміграції як історичного й соціально-політичного явища. Значний інтерес становить, крім того, дисертація О.Яся, в якій досліджується еволюція державницької школи української історіографії після другої світової війни.

Огляд стану наукової розробки теми свідчить, що вона (або деякі її аспекти) уже привертала увагу цілого ряду вчених, однак ще не знайшла достатньо глибокого, комплексного опрацювання.

У другому розділі "Українська історіографія проблеми. Загальний огляд" визначено основні етапи її розвитку, з'ясовано зовнішні об'єктивні чинники, що вплинули на формування її концептуальних засад та фактології.

Встановлено, що перші спроби викладення та аналізу подій періоду Гетьманату було здійснено вже в 1918-1919. За весь період її вивчення у рамках української історіографії напрацьовано значну та різноманітну, хоча і дуже неоднорідну з жанрової та методологічної точок зору історіографію. В умовах гострої ідейно-політичної боротьби в українській еміграції (особливо у міжвоєнний період) ініціатива у розробці історії УД довгий час належала не відстороненим академічним вченим, а політикам, публіцистам, суспільним та партійним діячам. Це призвело до граничної суперечливості у висвітленні подій, певної "міфологізації" періоду Гетьманату й особи П.Скоропадського і створення цілого ряду стереотипних уявлень, що не відповідали дійсності. Згодом вони "перекочували" у наукову літературу, ускладнюючи осмислення проблеми. Встановлено, міжвоєнній історіографії склалися дві базові версії історії Української Держави: республікансько-демократична (УНРівська), концептуальні основи якої були закладені П.Христюком, В.Винниченком, М.Шаповалом, П.Феденком, І.Мазепою та ін.; консервативно-державницька (гетьманська), розроблена насамперед В.Липинським та Д.Дорошенком . Дуже важливим є те, що серед міжвоєнних дослідників проблеми було мало професійних істориків. Фактологію міжвоєнної літератури визначили два чинники: широке застосування авторами власних споминів та вражень як вихідного матеріалу для аналізу і відносно обмежена кількість історичних джерел, значна частина яких лишилася на теренах Радянської України. Обидва ці чинники зумовили деяку неповноту (відсутність достатньої кількості матеріалу для повноцінного вивчення ряду напрямків історії Української Держави), фрагментарність, а подекуди ненадійність джерел, використаних у літературі 20-30-х років. Усе вищевикладене спричинило невисоку наукову якість переважної більшості праць цього періоду. В цілому, однак, міжвоєнним дослідникам вдалося закласти фактографічний фундамент, достатній як для обгрунтування їхніх власних концепцій, так і для подальших інтерпретацій та рефлексій. На грунті накопичених у цей період матеріалів сформульовано ті оцінки, висновки, постановки питань і основні проблеми історії Української Держави, які багато в чому визначили шляхи майбутнього розвитку її історіографії. За жанровою ознакою тут переважають мемуари, публіцистика, нариси, популярна пропагандистська література.

Ситуація поступово змінюється в повоєнні часи: значною мірою послабшав вплив політики на науку, чіткішою стала межа між академічними працями і пропагандистсько-ідеологічною літературою, яку видавали політичні рухи та організації; виникло українознавство як інтернаціональна і суто теоретична галузь. У науковій літературі з проблеми також існували державницький та республікансько-демократичний напрями, однак з'являється тут і цілий ряд спроб піднятися над теоретичною опозицією двох течій, або синтезувати обидва концепти історії Гетьманату.

З точки зору фактографії та подальшого накопичення матеріалу надбання повоєнної історіографії проблеми є мінімальними. Здебільшого вона розвивалася на матеріалах, накопичених у міжвоєнні часи. Основним вектором розвитку історіографії у цей період стало подолання концептуальної недосконалості міжвоєнних напрацювань, отримання науково обгрунтованих висновків та оцінок.

У цілому повоєнна література характеризується більш високим науковим рівнем у порівнянні з міжвоєнною. У її рамках з'являються студії І.Лисяка-Рудницького, Н.Полонської-Василенко, М.Стахіва, І.Витановича, І.Каменецького, П.Боровського, якими конкретизовано бачення проблеми в цілому і поглиблено досліджено ряд її аспектів. Але загалом внутрішня політика Гетьманату в повоєнні роки розглядалась досить нерівномірно. Увага приділялася переважно внутрішньополітичній боротьбі (джерела – мемуари, матеріали преси та особистих архівів, аналітичні інтерпретації учасників подій), зовнішній політиці Української Держави і східній політиці Німеччини та Австро-Угорщини (ті ж джерела плюс архіви Центральних держав), військовому будівництву, питанням загальної оцінки режиму, його постання і повалення.

В сучасній Україні спостерігається значне підвищення інтересу до феномена Української Держави. Після 1991 року розпочався процес активного вивчення цього періоду в рамках новітньої вітчизняної історіографії. Приблизно до середини 90-х років основним напрямком діяльності українських спеціалістів із проблеми стало активне освоєння зарубіжної спадщини, спроби її інтерпретацій, порівняльного аналізу, критики на фоні поступового відходу від радянських теоретичних напрацювань.

Приблизно у середині 90-х років почався новий етап у розвитку вітчизняної історіографії проблеми (він триває й досі), який характеризується в першу чергу активною розробкою джерел, закумульованих в українських та зарубіжних архівах. З'являється все більше студій, побудованих в основному на них, а не на матеріалах діаспори, швидко зростає загальна кількість досліджень з історії Гетьманату. По всім основним напрямкам його внутрішньої політики захищено дисертації. До наукового обігу залучено значну кількість нового матеріалу. Помітний вклад у розробку проблеми внесла ІІ Міжнародна конференція "Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року"; можна відзначити також науковий збірник "Український консерватизм і гетьманський рух". Цей період характеризується також появою перших масштабних монографій, присвячених ряду малодосліджених чи зовсім недосліджених аспектів проблеми, серед яких виділяються студії Б.Андрусишина, В.Верстюка, О.Мироненка, Г.Папакіна, Ф.Проданюка, П.Захарченка, М.Держалюка, В.Солдатенка, В.Сідака, П.Гай-Нижника. Цими та іншими авторами вперше висунуто і документально обгрунтовано цілий ряд положень та висновків, які конкретизують картину історії Української Держави.